Література як один з найважливіших проявів людської культури існує не просто у вигляді окремих літературно-художніх творів, а як форма суспільної свідомості, явище соціально-історичного характеру. У процесі історичного розвитку в соціально-економічній, політичній і культурного життя суспільства відбуваються зміни, які зумовлюють і різноманітні зміни в літературі: оновлюють, як принципи відображення життя письменниками, світоглядні та ідеологічні постулати, теми творів і характери їхніх героїв, так і погляди на роль письменника і літератури, а також мову і поетику творів, жанри.

Сукупність і характер цих змін свідчать про постійний розвиток літератури, часто дуже складний і суперечливий. Називається цей розвиток літератури історико-літературним процесом.

Історико-літературний процес прийнято ділити на окремі літературні періоди, кожен з яких ще називають літературними епохами, або епохою. Їх відокремлюють один від одного якісь особливо видатні літературні чи історичні явища чи події. Наприклад, епоху античності від епохи Середньовіччя відділяє в європейській літературі падіння Західно-Римської імперії, яке сталося в 476 р. від Різдва Христового, а Французька буржуазна революція ХVIII століть ознаменувала кінець епохи Просвіти і початок епохи романтизму в Європі. Творчість Данте початок італійську національну літературу, випуск « Балад і романсів » А.Міцкевича – епоху романтизму в польській літературі, а « Енеїди » І. Котляревського – нову, національну українську літературу.

Літературний процес певного історичного періоду має своє втілення в стилі епохи, а свою творчу конкретизацію – у літературних напрямках. Саме їх новаторський характер, оновлене зміст чи форма або одне й друге разом визначають обличчя, якісний зміст конкретних літературних епох. Таких стилів і напрямків у певних епохах історичного розвитку літератури може бути декілька. Скажімо, епоха Просвітництва увібрала у себе чотири стилі та напрямки, які сформувалися навколо них : просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм і рококо. На відміну від поняття стиль епохи в літературознавстві вживається як більш загальне, універсальне поняття стилю (наприклад, стиль реалізму), так і вузьке розуміння стилю як художньої своєрідності того чи іншого автора (наприклад, стиль Шекспіра, стиль Пушкіна, стиль Шевченка).

Ідейно – естетичну спільність письменників, які групуються навколо одного провідного стилю (показуючи разом з тим і конкретно-індивідуальні стильові особливості у своїй творчості), називають літературним напрямком. Представники одного напряму характеризуються близькістю світоглядних позицій, естетичних принципів, закладених в ідейно-філософської основі та естетичної платформі, перед ними стоять однакові ідеологічні та культурні завдання, вони близькі один одному художніми засобами, мовними особливостями і користуються тими ж самими правилами зображення і оцінки персонажів і принципами зображення дійсності взагалі. Наприклад, світоглядною основою класицизму, який багато дослідників літератури вважають першим цілісно оформленим літературним напрямком, є раціоналістична філософія Декарта і ідея служіння державі і королю. Власна ж художня система цього напрямку базується на міфологічних темах і мотивах, запозичених з творів античних авторів. Міфологічний матеріал класицизму об’єднують з провідною ідеєю патріотичного, готового на самопожертву, служіння батьківщині, з конфліктом між почуттями і обов’язком, бажаннями і моральними нормами, тобто з моральними конфліктами. Таке трактування матеріалу у зв’язку з актуальними завданнями піднімала художній твір над рівнем часу, надавала йому загальнолюдської значимості.

Літературний напрям є конкретною формою розвитку літератури, зміни її пріоритетів та художньо-естетичних цінностей. Разом з тим потрібно відзначити, що ці зміни ніколи не бувають абсолютними. Кожна нова літературна епоха базується на досягненнях попередніх періодів. Так, У XVIII столітті на базі класицизму сформувалося нове літературний напрям – просвітницький класицизм. Яскравим його зразком є велика частина творчої спадщини Вольтера. У Німеччині просвітницький класицизм завдяки Гете і Шиллера придбав неповторну самобутність і був названий за це “веймарським” класицизмом (згідно з назвою міста, де проживали ці письменники). Особливо важливе місце в літературі XVIII століття займає просвітницький реалізм (творчість Дж. Свіфта, Д. Дефо). У другій половині століття він змінюється на сентименталізм, що певною мірою став базою для виникнення романтизму. XIX сторіччя породило численні течії цього літературного напряму, але поступово романтизм змінюється на реалізм нового типу (його досі нерідко називають критичним, хоча більш точним є визначення “соціально-аналітичний” реалізм). На межі ХІХ-ХХ століть літературний процес збагачується численними течіями модернізму – напряму, який протягом XX сторіччя залишалося багато в чому визначальним для розвитку літератури.

Для характеристики явищ, які певним чином відрізняються в межах літературного напряму, літературознавці використовують термін ” літературна течія “. Так, всередині романтизму виділяють течії елегійно-споглядального, фольклорно-історичного, суспільно-політичного романтизму. Найменшими складовими частинами літературного процесу в цілому, літературних напрямів і течій зокрема, є літературні школи та групи. Прикладом можуть служити “Озерна школа” англійських романтиків, “гельдейбергскі романтики” у Німеччині, так звана “українська школа” польських романтиків, “празька школа” українських поетів XX століття і т.п.

Важливою складовою частиною історико-літературного процесу є літературна критика. Своїми витоками вона досягає далекого минулого. Критичні судження про літературу народилися одночасно з появою художніх творів. Перші читачі з числа обдарованих життєвим досвідом і були, по суті, першими літературними критиками. Вже в епоху античності літературна критика формується як відносно самостійна гілка творчості. У наступні століття літературна критика поширює масштаби своєї діяльності, стає впливовою силою на суспільну свідомість (Лессінг у Німеччині, Дідро у Франції тощо).

Літературу відзначає глибокий і різнобічний зв’язок з іншими мистецтвами. Тим не менш, вона не стоїть над ними, а разом з ними прагне до всебічного художнього пізнання світу і людини. Єдність художнього процесу по-різному проявляється на різних етапах в історії мистецтва. Так, в епоху Відродження висувається ідеал всебічно розвиненої вільної особистості, і цей ідеал знаходить вираження і в літературі (Шекспір, Сервантес, Рабле), і в живописі, і в скульптурі (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Веласкес). Причому в Італії, наприклад, в XIV – XV століттях живопис займає провідне місце в художньому розвитку. Разом з тим, скажімо, в ХVIII -ХІХ століттях провідним видом мистецтва є література. Щодо XX століть, то тут важко встановити домінуючу роль якогось одного виду мистецтва.

Tags: культура, література