ТИПОЛОГІЯ ЛІСІВ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ. ТИПИ ЛІСУ І БОНІТЕТИ.
Типи лісу і бонітети завжди були предметом гострої дискусії між лісівниками-типологами та лісівниками-таксаторами.
Свого часу вчення про типи насаджень Г.Ф.Морозова, яке з великим зацікавленням було прийняте більшістю лісівників, зустріло заперечення з боку відомого представника лісової таксації проф. М.М.Орлова. Він уважав, що немає доцільності в типах насаджень, оскільки вичерпну оцінку умовам місцезростання дає бонітет ‒ показник природної родючості ґрунту.
Точка зору М.М.Орлова була явно однобічною. В дискусії з ним Г.Ф.Морозов довів, що кількісна характеристика продуктивності ґрунту за допомогою бонітетів недостатня. Так, спостерігаються випадки, коли різні типи лісу мають однаковий бонітет. Для прикладу, насадження сухого і сирого бору мають однаковий IV бонітет, однак за своїми лісівничими властивостями вони істотно різняться. У них по-різному відкладається приріст, деревина неоднакова за якістю, різняться процеси лісовідновлення і т.д. Корінний тип сирого бору – сосняк. Після суцільних вирубок він може змінюватись березняком. Але сосняк сухого бору ніколи не зможе змінитися на березу.
У цей період Г.Ф.Морозову довелося вести гостру полеміку і “боротися” проти прихильників бонітету, які вважали його основною одиницею оцінки і класифікації насаджень. “Антипики” чинили впертий опір проникненню лісівничо-типологічних принципів у лісовпорядкування. Ця гостра полемічна боротьба змусила Г.Ф.Морозова, як типолога, виступити з доповіддю на XII Всеросійському з’їзді лісовласників у м. Архангельську в 1912 р. з доповіддю на тему: “Типи і бонітети”. Причиною цього було те, що в лісовпорядкувальній інструкції, яка появилася у 1912 році, не було встановлено жодних лісівничих ознак, крім бонітетів.
Основні висновки доповіді Г. Ф.Морозова:
1. Бонітування умов місцезростання є необхідним.
2. Спосіб впровадження бонітування викликає багато сумнівів і не може задовольнити господарські потреби, так як враховує тільки вік і середню висоту насаджень, зокрема пануючої породи.
3. В один бонітет попадають різні умови місцезростання. Бонітет втрачає всіляку силу як одиниця розчленування насаджень.
4. Розчленування насаджень за пануванням порід, як основа природної класифікації, не може бути прийнятним ні окремо, ні в зв’язку з бонітуванням за середньою висотою.
5. Зовнішнє середовище, з його кліматичними і ґрунтовими особливостями, формує пластичні складні організми – насадження, не тільки склад і поєднання порід, але і всі лісівничі властивості насаджень.
6. Не бонітет насадження визначає собою сукупність ознак і уяву про конкретне насадження, а тип лісу.
7. Ділянки, які виділяються за умовами місцезростання, розглядаються як типи лісу.
8. У межах типів лісу ділянки можуть групуватися за віком, повнотами, бонітетами та іншими морфологічними ознаками деревостанів.
9. В основу класифікації необхідно покласти природні ознаки та втручання людини. В свою чергу, вони повинні бути розташовані у відповідній послідовності, щоб забезпечити розчленування насаджень на одиниці різної спільності і різного порядку.
10. Справжніми об’єктами лісового господарства є типи лісу. Вони групуються залежно від наукових і господарських цілей.
У подальшому дискусії поступово згасли і зараз пріоритетність типу лісу не викликає жодних сумнівів. Одночасно бонітет насадження вважається керівною ознакою при визначенні типологічних одиниць. Які шляхи його використання?
Лісівники-типологи керуються наступними положеннями.
1. Бонітет є динамічним показником. Він може змінюватись з віком залежно від типу росту, властивого кожній деревній породі. Такими типами росту с: швидкорослі породи, відносно швидкорослі, нормального росту, повільного росту, дуже повільного росту.
2. У 100-річному віці всі типи росту нівелюються і бонітети стають стабільними. Стабільність бонітету можна умовно прийняти з 60-річного віку.
3. Стабільність бонітету властива для природних і нормальних насаджень. Похідні деревостани та розладнані надмірними прохідними і санітарними рубками, вітровалами, сніголамами тощо, втрачають відповідність бонітету насадження типу лісу.
4. Оптимальними умовами, в яких деревна порода досягає найвищої продуктивності (бонітету) в умовах заходу України доцільно вважати для:
- дуба звичайного – D3
- дуба скельного – D3
- сосни звичайної ‒ С2;
- бука лісового, смереки та ялиці білої – D3
- вільхи чорної і сірої ‒ D4
5. Едафічна сітка П.С.Погребняка має чотири градації трофності (А, В, С, D), а класів бонітетів ‒ сім. Така невідповідність кількості гігротопів і класів бонітетів ускладнювала використання бонітетів у лісовій типології. Одному типу лісорослинних умов (едатопу) в середньому відповідаю два класи бонітету, що не може слугувати керівною ознакою при виділенні типів лісу.
6. З цією метою використаний принцип розподілу типу лісорослинних умов (едатопу) на підтипи. У такому вигляді едафічна сітка має сім градацій трофності, що відповідає кількості класів бонітету (рис. 10).
7. Із зниженням багатства ґрунту на одну градацію, бонітет породи знижується на один клас. У такому ж порядку зменшується бонітет породи на один клас у зв’язку зі змінами групи зволоження (гігротопу) від оптимального типу лісорослинних умов. На рис. 10, 11 зображені ізобонітети типоутворювальних порід західного регіону України, для яких використані згадані положення.
Рис. 10. Ізобонітети сосни звичайної
Рис. 11 Ізобонітети дуба звичайного (- – -), ялиці білої, бука європейського, смереки (‒‒‒‒).
Наступна стаття
Коментувати