До змісту

Ще на початку XI ст. угорські феодали захопили закарпатські землі, відірвавши їх від рідного кореня — Київської Русі. А в другій половині XVIII ст. наш край опинився в межах Габсбурзької монархії. У 1918 р. ця клаптикова імперія розпалась, але імперіалістична Антанта, налякана Великою Жовтневою соціалістичною революцією, зневажаючи волю й права українського населення, віддала Закарпатську Україну буржуазній Чехословаччині. «Санітарним коридором» імперіалісти сподівалися відгородитися від революції.

Але дарма! І хоч у наступні десятиліття народи Європи, а разом з ними і закарпатці, зазнали страхіть фашистської навали, вікові сподівання й мрії трудящих таки здійснилися. Героїчна Радянська Армія, розтрощивши фашизм, принесла справжню довгождану свободу й Закарпаттю, возз’єднавши всі українські землі в єдиній Радянській державі, Радянській Україні.

Про тисячолітній страшний шлях тортур і нещадного зиску населення Закарпаття розповідають історики в своїх працях, письменники й поети в своїх творах. Але найцікавішою й особливо цінною є жива історія народу — його усна творчість Це голос людей праці, вираз їхніх думок і почуттів, їхніх сподівань.

Отаку живу, образну, поетичну історію Закарпаття ми прочитаємо в легендах цього краю, в одному з найбільш поширених і улюблених жанрів українського фольклору.

В широкому розумінні слова в поняття легенди входять і власне легенда, і переказ, і оповідь, і казка-легенда.

Є легенди історичні, перекази (саги) про народних героїв, про їх героїчні подвиги, про певні місця — замки, міста, села, пов’язані з історичними подіями.

Є легенди «божественні», моралізаторські, що розповідають про біблейських осіб, святих. Вони насичені ідеями й образами християнської міфології, поетично перетвореними двовір’ям, таким характерним для світогляду патріархального селянства феодально-кріпацької епохи (це казка-легенда у вузькому розумінні).

Є легенди-бувальщини, в яких відображено народні вірування в «нечистих» духів — лісових, польових, хатніх; вірування, пов’язані з мерцями; легенди про походження рослин, окремих тварин, природних явищ.

Щодо легенд у вузькому розумінні слова, то вони посідають в українському фольклорі велике місце, значно більше, ніж у російському.

Як нам відомо, у східнослов’янському фольклорі є два окремі академічні збірники цього жанру: «Народные русские легенды» А. Афанасьєва[1] і «Галицько-руські легенди» В. Гнатюка[2]. В першому — 33 тексти, в другому — 440!

Звичайно, обсяг цих видань можна вважати випадковим явищем. Російський збірник легенд можна було збільшити в два-три рази. Але ж, підраховуючи кількість легендарних казок по інших академічних збірниках — російських, українських, білоруських,— приходимо до того ж висновку. Наприклад, у шеститомних «Етнографічних матеріалах із Угорської Русі» В. Гнатюка понад 200 текстів (добру третину) складають казки-легенди. Вони посідають велике місце і в збірниках П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Левченка, В. Шухевича та ін. Лише в опублікованих матеріалах В. Гнатюка легендарних казок близько 650. І ось постає запитання — чому в усній прозі України легенда-казка посідає таке велике місце?

Відповідь на це запитання треба шукати в історичному житті народу. Ми знаємо, що зародженню апокрифічних легенд сприяло введення християнства, переклад на старослов’янську мову біблейських книжок і взагалі візантійської книжності.

Зіткнення старого поганського світогляду з християнською вірою збуджувало народну уяву, яка створювала нові сюжети й мотиви, характерні довір’ям, тобто сполученням анімістичних уявлень із церковно-християнськими[3].

Пізніше усна творчість дуже активно відгукувалась на боротьбу середньовічних єресей з офіційною церквою. А коли в XV—XVI ст. хвиля реформації (виступи Гуса, Лютера, Цвінглі, Кальвіна) заполонила всю північну й середню Європу, західноукраїнські й білоруські землі стали ареною довгої й напруженої боротьби між православ’ям і протестантизмом, а також між православною вірою й католицькою. Цю боротьбу загострило укладення церковної унії (в Бресті — в 1595 р. і в Ужгороді — в 1646 р.) і запровадження її, проти волі народних мас, в західних землях Білорусії й України. В атмосфері ідеологічних боїв народжувалася полемічна література, а рівнобіжно з нею розвивалася й усна народна творчість, бо не тільки освічені люди (письменники Іван Вишенський, Михайло Андрелла та ін.) воювали з пером у руках проти єзуїтів, але й неписьменні селяни таврували їх у своїх піснях, казках, переказах, прислів’ях.

В обстановці драматичної боротьби з католицькою агресією, боротьби, що заповнила всю історію західних українських земель протягом п’яти сторіч (XVI—XX), розквітала усна народна творчість, ведучими жанрами якої були (крім пісень) легенда, викривальна новела, героїчний переказ.

Ми бачимо історичну закономірність у тому, що саме в Галичині, на Буковині й Закарпатській Україні найбільшого розквіту досягла легенда, ідеологічно загострена проти католицьких та уніатських попів і проти панів, тобто проти всіх споконвічних ворогів українського селянства.

Католицьке панство, попи-єзуїти накидали населенню свою віру, поширюючи її вогнем і мечем, силою примушуючи вірити в римські догми і дотримуватись римської обрядності. Та й біблейську історію вони тлумачили в дусі католицької догматики.

Селянин православної віри відкидав таке тлумачення, розуміючи священне писання в дусі прадідівської віри, за традиціями Київської Русі. В легендах, казках велася ідеологічна полеміка з окупантами, з польськими та угорськими ієрархами, з уніатськими «панами превелебними».

У трудящих своє розуміння минулого, своя історична концепція. Численні твори усної творчості художньо відображають цю концепцію, разом з тим відображаючи народний світогляд. Саме в цьому їх наукова цінність.

Звичайно, частина легенд, поширених серед сектантів, пройнята їх настроями й відбиває їх погляди на оточуючий світ, на суспільні явища. Але таких легенд незначна кількість.

Основна відмінність легенд від чарівної казки полягає в їх соціальній загостреності. Головний герой легенди, оборонець скривджених і принижених, виступає проти представників ворожої народові влади, проти багатіїв, світських і церковних князів.

Значний інтерес являють собою легенди, які належать до тієї категорії творів усної народної творчості яку раніше визнавали, як «тваринний» і «рослинний» епос («Чому пес живе коло людини», «Каня», «Орел», «Як з’явилася кукурудза в закарпатському краї» і т. д.).

У цих легендах трудящий люд — цей, за висловом М. Горького, творець усіх матеріальних і духовних цінностей — дає своє поетичне пояснення походженню і розвитку органічного життя на нашій планеті, висловлює свій погляд на оточуючий людину світ. І хоча ця опоетизована «народна філософія» часто-густо суперечить сучасному науковому розумінню природи й законів її розвитку, проте вона цікава для історії культури людства як пройдений ним етап.

У ті часи, коли ще не було писемних пам’ятників, коли наші предки слов’яни ще не мали державної організації, коли людина ще не піклувалася про те, щоб її діяння збереглися для нащадків,— усна творчість виконувала функцію живого літопису, несвідомо фіксуючи ті чи інші факти реального життя.

Історична наука щедро використовує стародавній фольклор як першоджерело з метою відтворення картини матеріального і духовного життя далеких віків. Легенди, перекази доповнюють факти, відомі а археології й етнографії. Саме в цьому й полягає їх дуже важливе пізнавальне значення.

Народні перекази, легенди — вид героїчного епосу, що стоїть поруч із думами к билинами.

йдучи за історичним принципом, народні легенди і перекази Закарпаття можна поділити на групи або цикли:

–       легенди й перекази про виникнення сіл, селищ, міст, замків, урочищ та їх назв;

–       легенди й перекази про татаро-монгольську навалу;

–       легенди й перекази про турецькі напади;

–       легенди й перекази про панщину, кріпацтво;

–       легенди й перекази про антигабсбурзькі повстання;

–       легенди й перекази нового часу.

Дуже багатий цикл легенд і переказів Закарпаття, які розповідають про виникнення сіл, міст, замків і т. д. Можна без перебільшення сказати, що немає такого осідку, про який народ не склав би легенди. Історики й етнографи, які вивчають колонізацію Полонинських Карпат, не можуть пройти повз фольклорні матеріали.

Проте, використовуючи усні оповіді як джерела, ми не повинні забувати, що вони є образним освоєнням історичних подій, яке припускає вигадку, фантазію. І все ж таки, глибокий аналіз усного переказу завжди виявить у ньому правдиве відображення історичної дійсності. Наприклад, найтиповіший мотив карпатських легенд про виникнення селищ, мотив заснування селищ пастухами-скотарями, лісорубами або опришками раз у раз знаходить підтвердження в документальних даних. Той, хто пише історію заселення Українських Карпат, не може ігнорувати цих фольклорних матеріалів.

Але, звичайно, особливий інтерес легенд цього циклу — естетичний. Деякі з них, як, наприклад, переказ про с. Страбичово теперішнього Мукачівського району, записаний нами з уст чудового майстра-оповідача Василя Короловича, переростають у народну сагу, що являє собою художнє узагальнення кількасотрічної драматично напруженої боротьби трудового селянства з чужоземними загарбниками й зі стихійними лихами.

В особливу групу можна виділити легенди про замки. Як відомо, карпатськими перевалами з давніх-давен проходили історичні шляхи, якими діставалися в Середньодунайську рівнину кочівники (гуни, готи, авари, мадяри, половці, татари). Пізніше цими шляхами здійснювалися торгові й культурні зв’язки між Східною й Південною Європою. Шляхи ці й перевали чатували замки (Хустський, Королевський, Мукачівський, Ужгородський, Невицький та ін.), які в епоху кріпацтва стали фортецями феодалів.

Легенди про замки мають напівфольклорний, напівлітературний характер.

До локальних легенд, переказів про селища й замки тематично близько стоять невеличкі розповіді про урочища («Червона скеля» та ін.).

Якщо легенди й перекази про виникнення селищ, замків мають локальне значення, то цикл про песиголовців (так звали на Україні татар) підноситься до рівня загальнонаціональної творчості. Кількість цих легенд не менша за попередні.

Монголо-татарські кочівники, зруйнувавши Рязань, Київську й Галицько-Волинську землі, у 1241 р. перейшли Карпатські хребти, на ріці Шойо розбили угорське військо Бейли IV й заполонили всю тисянську й дунайську рівнини, сіючи смерть і знищення. В Угорщині вони довго не затрималися й вернулися в заволзькі й прикаспійські степи, але пізніше, в XIV—XVIII ст., з Криму робили спустошуючі напади на українські землі, в тому числі й на Карпати.

Усні перекази, легенди про песиголовців, доповнюючи документальні дані, вносять цікаві деталі в історію вікової боротьби слов’ян з жорстокими азіатськими наїзниками. Найчастіше в них розвивається сюжет про сміливу й спритну селянку, яка не встигла втекти в ліс у гори при черговому татарському нападі на її село, бо народила дитину й лежала в ліжку. Смілива жінка дотепно позбавилася татарина, який заскочив до її хати й почав вимагати їжі. Вона показала йому на бочку з квашеною капустою. Коли ж татарин нахилився над бочкою, жінка скочила з ліжка, вхопила напасника за ноги й утопила в розсолі. Колоритний і рельєфний цей образ простої селянки в усній народній творчості свідчить про непримиренність карпатських українців з поневолювачами, свідчить про всенародну війну проти гнобителів.

Подібних деталей, які в кінцевому результаті змальовують яскраву картину татарського лихоліття, в легендах цього циклу чимало.

Цикл легенд і переказів про турецькі напади об’єднаний з попереднім циклом тематично і жанрово. У XVI—XVIII ст. турецька експансія, після кривавих боїв біля Могача, біля Егера, досягла верхів’я Тиси і підгір’я Карпат. Угорщина лежала в ногах у султана. Зграї турецьких грабіжників час від часу нападали на карпатські села й міста. Природно, що ці події залишалися в пам’яті народу, який про них складав свої легенди, пісні, перекази.

Відлуння страшних турецьких часів чується в одній з найпоетичніших легенд, записаній В. Гнатюком ще в минулому сторіччі в с. Ворочеві теперішнього Перечинського району Закарпатської області. Легенда розповідає про Невицький замок, де, як говорить переказ, хазяйнувала Поган-дівка, що наводила жах на цілу околицю. І виявляється, що ця Поган-дівка — дочка турецького царя, істота, яка нагадує билинного Солов’я-розбійника — не то людина, не то звір. Від цієї потвори визволив свій рідний край мудрий легінь-слуга з села Оріховиці, обраний чудесним способом на короля Угорщини.

Відгуки тривалих воєн з Туреччиною знаходимо також у своєрідній легенді про Шандрівські соляні джерела.

З ідейно-художньої точки зору найбільш витриманий, соціально-насичений є цикл легенд і переказів про панщину, про кріпацькі часи.

Панщина лишила глибокий слід у фольклорі всіх народів, у всіх жанрах — героїчному епосі, історичних піснях, баладах, традиційних ліричних піснях, переказах, легендах тощо.

Говорячи про легенди даної епохи, ми хочемо звернути увагу на ті з них, де є узагальнений образ панщини, образ виключної сили художнього мислення, який виражає собою народний погляд на історичне минуле. Це сюжети типу «Великого грішника» або «Хрест чи шибениця».

У першому з цих сюжетів, широко відомому на Україні, в Білорусії, Росії й у всій Європі, іде розповідь про розбійника, який згубив багато душ і перед смертю забажав спокутувати свої гріхи. В закарпатському варіанті цієї легенди мова йде про опришка-месника, який убив 99 душ і на старість вирішив спокутувати цих 99 гріхів. Прийшов до священика, щиро признався в своїх гріхах і попросив покуту. Церковнослужитель спитав, хто були вбиті. Опришок сказав, що багачі: бідняків він не кривдив. Пан превелебний, почувши таке, мало не сказився й почав лаяти опришка, але той скочив на рівні ноги й погрозив попові: «Пане превелебний! Я забив дев’ятдесят дев’ять чоловік, а тепер заб’ю ще й сотого!». Піп злякався й відразу погодився дати покуту: пошити зі шкури вола мішок, покласти в нього 99 цеглин і носити доти, поки мішок сам по собі не розлізеться. Опришок так і зробив і багато років носив цей мішок, але той не розпадався. Одного разу він проходив через якесь село й побачив пана-поміщика, якого селяни, за його наказом, колисали. Якщо хтось не догодив, того пан люто карав. Обурився опришок з такого знущання над людьми й подумав: «Хоч як тяжко буде мені носити сто цеглин, але мушу визволити цих людей від муки». І він убив того пана. І тої ж хвилини його мішок розсипався.

Як бачимо, рельєфний образ пана, який розважається колисанням, символізує всю феодально-кріпацьку систему і, в першу чергу, символізує свавілля поміщиків, що безкарно знущалися з безправного селянства. Вражає нас глибина ідейного задуму народного твору: панщина — таке страшне зло, що за знищення його прощаються 99 смертних гріхів. Тільки колективному народному генію під силу створення такого сильного, монументального образу, який узагальнив тисячорічне спостереження над реальною дійсністю.

На сторожі феодально-кріпацького ладу стояли станові суди, підлеглі тим же панам. Вони виконували панські вказівки, захищали панські інтереси. Панські суди нещадно карали тих, хто насмілювався виявити непослух панові або зазіхнути на його рухоме чи нерухоме майно. Нищівна критика панських судів дана в коротенькій, але багатій на зміст легенді «Хрест чи шибениця», записаній нами від Андрія Калина з села Горінчева на Закарпатті. Коли слуга з попом проїздили повз хрест, то пан превелебний зняв капелюха й перехрестився, а слуга — ні. Коли ж проїздили повз шибеницю, то було навпаки. Попа дуже здивувала поведінка слуги й він запитав, чому той так учинив. Тоді слуга відповів: «Розп’яття — лиш божа пам’ятка, а шибениця недобре діло, бо на шибениці не один невинний постраждав».

Багатий і змістовний цикл легенд про панщину закінчується легендами про скасування тої ж панщини. З художнього боку, з точки зору художнього узагальнення, образності цікавим прикладом таких народних творів може служити легенда «Панщина». В ній використаний традиційний сюжетний хід — царевич переодягається і як робітник наймається до пана. Там він зазнає всіх кривд і знущань, на які приречені кріпаки. Тоді він вертається додому, купивши перед тим трьох коней: одного тучного, другого худого, а третього сліпого. Прийшовши до батька і пригнавши в двір трьох коней, царевич загадує цареві загадку — що означають ці коні? А коли цар не зміг відгадати загадки, син йому пояснив: тучний кінь — це панство, худий кінь — кріпаки, які роблять на панів, а самі їдять солому, сліпий же кінь — сам цар, який не бачить, що діється в його державі.

Закріпачене селянство не мирилося зі своїм рабським становищем, чинило активний опір, про що свідчать безперервні повстання. Вони, звичайно, були стихійні й, зрозуміло, зазнавали поразки. Зразком подібних повстань може бути одне з найбільш великих і разом з тим трагічних за своїми наслідками повстання, очолюване Юрієм Дожою (1514 р.). Магнати жорстоко розправилися з повстанцями: їхнього вождя живим спалили, а мало не сімдесят тисяч селян порозпинали або закатували, села попалили.

Окрему групу складають народні перекази про повстання проти Габсбургів. Сюди належать перекази про куруців — борців за свободу й політичну незалежність України в XVII—на початку XVIII ст. (цикл легенд про повстання 1703—1707 рр. з Ференцом Ракоці на чолі); перекази про «Кошутову революцію» 1848—1849 рр.

Історія Угорщини знає безліч стихійних заколотів і повстань. Але якщо по долинах владі щастило долати й жорстоко розправлятися з повстанцями, то в горах вона була майже безсила. Тому в самих Карпатах, від Селевії до Трансільванії, виникають вогнища антифеодального руху, які набувають своєрідного характеру— «опришківства», «збійницького» руху (на Балканах йому відповідав гайдуцький рух). Ядро опришківських ватаг складали батраки, малоземельні й безземельні селяни, панські слуги, пастухи. Ватаги щодо національного складу були різні: українці, словаки, румуни, угорці й ін. їх усіх об’єднувала ненависть до класового ворога й жадоба помсти за народ» ні кривди, а також народно-визвольні прагнення, які й забезпечували хм співчуття переважної кількості населення.

Народні месники діяли на всій території Карпат, але вони мали свої улюблені місця, свого роду стратегічні пункти. Так, для українських опришків природною фортецею була Чорногора, для румунських «витязів» — гори Марамороша й Трансільванії.

Антифеодальний селянський визвольний рух створив свою усну традицію, що нараховує кілька сотень років. Сформувався своєрідний опришківський, збійницький епос, що збагатив усну народну творчість багатьма віршованими і прозовими творами, які відзначаються яскравим соціальним спрямуванням. Центральними постатями цього епосу виступають Олекса Довбуш — в українців, Пинтя — у румунів і українців. Монументальним образам названих героїв властиві риси інтернаціоналізму. Так, Григор Пинтя, який боровся в інтересах знедоленого селянства в кінці XVII — на початку XVIII ст. і загинув у визвольній війні проти Габсбургів у 1703 р., є національним героєм румунського й українського народів. Пинтя був попередником Довбуша й стояв на чолі антифеодального руху в Марамороші. Виникнення в Закарпатській Україні усних творів про Пинтю — не випадкове явище. Воно обумовлене безпосереднім етнографічним сусідством українців і румунів, спільністю їхньої історичної долі, близькістю матеріальної й духовної культур. Закарпатські перекази наділяють Пинтю не тільки богатирською силою, невразливістю, сміливістю, але й такою індивідуальною рисою як винахідливість — він змайстрував з дерева гармату і, оббивши її залізними обручами, розбив Хустський замок.[4]

Центральна постать опришківського епосу — національний герой України, найпопулярніший у минулому й тепер — це Олекса Довбуш, гуцульський ватажок, який очолював антифеодальний визвольний рух на Буковині, Підкарпатті й Закарпатті в першій половині XVIII ст. і який трагічно загинув у ніч з 23 на 24 серпня 1745 р. у с. Космачі на Покутті від кулі найнятого шляхтою вбивці Стефана Дзвінчука.

Особа Олекси Довбуша та його епоха достатньо вивчені істориками, літературознавцями й фольклористами[5]. Невичерпно багата усна народна творчість про Олексу Довбуша[6]. В одному збірнику В. Гнатюка «Народні оповідання про опришків» надрукована сотня народних переказів про гуцульського ватажка. Ці перекази, легенди є поетичною біографією Довбуша, яка розповідає про найважливіші події з його життя від народження до смерті.

Народні перекази й легенди змальовують оригінальний монументальний образ нашого національного героя, наділяючи його небувалою силою (надприродну силу Олекса Довбуш дістав за вбивство диявола), невразливістю (безсмертя героя заховане в трьох золотих волосинках на голові), залізною волею, організаторським талантом, мужністю й мудрістю. Як бачимо, це риси національного героя, покликаного чинити великі діла визволення, діла в інтересах пригніченого люду. Адже лейтмотив усіх легенд і переказів про народних месників — опришок у багатих бере, а бідним дає.

Вчинивши підлу розправу з Довбушем, польські магнати думали залякати волелюбних гуцулів. Але вони помилились. Опришківський рух не припинився Товариші й послідовники Олекси Довбуша — Іван Бойчук, Василь Баюрак, Іван Рахівський, Дмитро Марусяк, Олекса Швед, Мирон Штола й багато, багато інших — підтримували бунтарський дух горян.

Опришківська традиція пустила глибоке коріння в народні маси, бо це був справді народний рух. «Опришки були виразниками стихійних прагнень народу до волі, щастя й соціальної рівності, боролися з соціальною несправедливістю як могли і як знали»[7]. Відомий чеський письменник Іван Ольбрахт, автор класичного роману «Микола Шугай, розбійник», докладно вивчивши народний побут і психологію верховинців, писав, що в душі кожного русина живе Довбуш, зберігається пам’ять про народних месників[8] 2.

І не дивно, що в 20-х роках вже XX ст. опришківський рух знову висунув своїх героїв, серед яких найвидатнішим був Микола Шугай з села Колочави теперішнього Міжгірського району Закарпатської області. Ім’я Миколи Шугая овіяне ореолом слави й оспіване в багатьох творах усної творчості — піснях, легендах та ін.

Знаменним є те, що народні перекази і легенди, продовжуючи опришківську традицію, вплітають у канву оповіді новий мотив — мотив організованої боротьби і політичної свідомості трудящих. У цьому розумінні симптоматичний переказ «Про опришка Шугая», записаний з уст А. Калина. Закінчується він словами: «Товариші Шугая по його смерті пішли у Росію». Шугая вбили в 1921 р., отже ті його товариші, які лишилися живими, могли втекти від своїх переслідувачів, чеських жандармів, лише в Радянську Росію.

Таким чином, продовжувачі справи Довбуша й Шугая вступають у лави борців за перемогу пролетарської революції.

Такою є закономірність історичного розвитку жанру народних переказів і легенд у карпатських українських землях.

Петро Лінтур.

---

[1] А. Н. Афанасьєв. Народные русские легенды. Редакция и предисловие прив.-доц. С. К. Шамбинаго. Книгоиздат. «Современные проблемы». М., 1914.

[2] Галицько-руські народні легенди, зібрав Володимир Гнатюк, т. 1. Етнограф, зб. т. XII. Львів, 1902. т. II. Етнограф, зб. т. XIII. Львів, 1902.

[3] Б. Аничков. Язычество и Древняя Русь, Спб., 1914.

[4] П. Линтур. Закарпатские песни и народные предания о Пинте.— Сб.: Восточнославянские-восточнороманские языковые, литературные и фольклорные связи. Черновцы, 1966.

[5] Найновіші роботи: В. Грабовецький. Народний герой Олек­са Довбуш. Львів, 1957; його ж: Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. Вид. АН УРСР, K., 1962; його ж: Карпатське опришківство.— В кн.: Антифеодальна боротьба Карпатського опришківства XVI—XIX ст. Вид. Львів, ун-ту, 1966. В. Тищенко. Народ про свого героя. Ужгород, 1959.

[6] В. Гнатюк. Народні оповідання про опришків. Етногр. зб. НТШ т. XXVI, Львів, 1910. Народ про Довбуша.— Збірник фольклорних творів. Вид. «Наукова думка», K., 1965.

[7] В. Грабовецький. Карпатське опришківство. Стор. 250.

[8] Jvan Vebracht. Ногу a staleti. Kniha reportáži z Podkarpatska. (Нарис «Loupežnici» — «Розбійники»). Вид. Melantrich, Praha, 1935.

Tags: легенда