Снігу в горах навалило немало, весна в розпалі, води вдосталь, тож пора відправитися в традиційний весняних похід: через полонину Руну (Рівну) на важкодоступний водоспад Юнтур (Юних туристів) та водоспад Воєводин. Похід цей трьохчастинний: радісно-бадьорий вихід на полонину, захоплюючий перехід полониною до водопадів, та переповнене почуттями і втомою повернення до машини.

Стартуємо від форельника, що неподалік Тур’ї Поляни, та й вліво догори. Дорога, яка звиваючись лісом та часом перетинаючи вирубку для майбутнього витягу, виводить нас на вершину хребта. Гарна поляна, розширена черговою «негарною» вирубкою в обидва боки хребта, вщент заповнена підсніжниками. Поляна – це привал, а привал – це фото з перекусом, чи перекус з фото, в залежності від того наскільки захоплює естетика довкілля. Далі погода погіршала, народ згадав про Інтернет, а точніше про прогноз погоди, який звучав як перемінлива хмарність, та, можливо, дощ. Так й сталося, добре що ненадовго.

В лісі, зліва від дороги, наростав знайомий шум, схожий на шум водоспаду. Це вже не перший рік його чути. А може справді водоспад? Швидко порадившись, вирішили глянути. Бути першовідкривачами завжди приємно. А раптом в лісовій тіснині ховається якийсь невідкритий карпатський Анхель чи Ніагара, чи, на крайняк, ще один Воєводин!!!

Розпалені уявою, ми, забурившись в хащі, швидко прямували до мети, тобто шум зростав. Цікавість та азарт також зростали. Ігор перший, а я за ним, скидали висоту. Більш обачний народ, який розумів, що скільки вниз, то стільки потім і вверх, застиг в очікуванні. За тим шумом і хащами десь зник Ігор, та й верхніх вже видно не було. А шум все ближче… І ось… Біла нитка повноводного потоку звиваючись прорізала ліс та стрімким каскадом неслася в ущелину. Піна та бризки з шипінням летіли навкруги, а хороша акустика розносила відголос повсюди. Видовище прекрасне, але, на жаль, водоспаду не було. Це пізніше підтвердив і Ігор, який збіг вниз значно дальше від мене. Потрібно було вертатися до вболівальників, а потім ще вверх, на полонину. Черговий раз розпростершись на прихованій під листям слизькій гілляці, я дерся на верх. До речі, цей похід був унікальний за кількістю падінь. Чемпіоном був я, навіть штатив трохи погнув, коли черговий раз приземлився на нього. Інші також встигли по разу-два нормально прикластися. В цьому поході виручали палиці, та не у всіх вони були. Та головне не кількість падінь, а їх наслідки. З цим було якраз все в порядку, якщо не рахувати штатива, який образився та ніяк не хотів випускати свої погнуті ніжки.

Нарешті полонина. А перед нею, в лісі цілі зарості білоцвіту, який розсипався між дерев величезними плямами. Великі, білі головки квітів, як прикраси на фоні зелених стебел та голого, сірого лісу. Ще пара прекрасних кадрів.

Ми вийшли на перемичку між вершинками Руна-Плай та Менчулом. Невеликий привал, який зібрав всіх учасників походу після пошуків водоспадів, та й далі. Завжди вражає полонинський простір. Свіжий потужній вітер в лице, хмари над самою головою та теплого кольору полонинська трава, яка зм’якшує холодність неба. Пейзажі постійно міняються, з’являються плями снігу, чим вище на полонину – тим більші. Й знову квіти білоцвіту, правда зовсім невеликими купинками поміж яфиновими «клумбами». Багато також минулорічної брусниці, яка, на відміну від чорниці, не осипалася під снігом, а тепер є справжньою скарбницею вітамінів та добре тамує спрагу. Що ще треба для щастя! Хіба пару вдалих фотографій))).

Перебираємося через перший потік. Він тече безпосередньо на водоспад Воєводин. Переходити не так просто, оскільки потік повноводний, й треба ретельно шукати місце для переправи. Та все вдалося і група знову розсипається полониною. А тут вже й снігу хватає. Зимонька була сніжна нівроку. Знаходимо місце де глибокий спресований сніг розколовся та частина його сповзла в ущелину. Висота снігової стіни біля 2,5 метри. Вражаючі місця.

Але є ще більш цікаві явища. Це коли струмок промиває в такій глибі снігу прохід та утворюється справжня снігова печера. Ігор знає таке місце та йде його перевірити. Ну ясно, що ми за ним. Доходимо до другого потоку, котрий нижче, в зоні лісу, утворює цілий каскад гарних водоспадів, в тому числі й водоспад Юнтур. Ігор рухається вверх проти течії до місця під назвою «каньйон», де є можливість утворення снігових печер. На жаль він повертається ні з чим. Ще зарано. Жаль, але це краще ніж запізно. Ми, з Ірою та Сашею фотографуємо живописний потік, та катання на клейонці.

Черговий привал влаштовуємо на краю полонини, тут є гарне затишне місце. Правда не сьогодні, бо через вітер Володя ледве розвів вогонь. Але трав’яний чай вже кипить, можна навіть трохи речі підсушити. Тепер нас чекає тільки спуск. Спочатку через хащі та буреломи до водоспаду Юнтур, а потім до Воєводина. Іра пішла потоком, щоб подивитися весь каскад водоспадів, а ми трохи схитрили, щоб менше ламати хащу.

Підібратися до Юнтура не так вже й просто. Кам’яна стіна, з якої летить бурливий потік води, стрімко спадає в ущелину. Хапаючись за дерева сповзаємо поближче до водоспаду. А тут лісу наламало… Вигляд змінився та й не в кращу сторону.

Але Юнтур вражає своєю недоступністю. Він був відкритий в 70-х роках туристами, але з того часу небагато хто тут побував. Можна підбиратися до нього й знизу, але тоді не побачиш живописної полонини.

Наступний струмок, через який ми перебираємося, також має водоспад. Ігор каже, що невеликий, метрів з 4, але гарний. Й знову я його не знайшов, оскільки часу було небагато, а лізти вгору треба метрів 400. Трішки піднявшись, вирішив, що іншим разом. Тому, продовжуємо шлях до водоспаду Воєводин.

Підійшли ми до нього не річкою, як завжди, а верхом, зі сторони кручі. Водоспад як на долоні. Також сильно постраждав від бурелому. Падаючі буки заламали весь схил, тож до водоспаду треба пробиратися під стовбурами. Та кого це зупинить. Водоспад бурлить двома потоками. Донедавна він був вищий, але вищербився правий хід й висота падіння води зменшилася. В період повноводдя це не так помітно, а от влітку… Незворотні природні процеси…

І от ми вже збігаємо набитою стежкою вниз до машини. Стежка переходить в дорогу нижче садиби Рогача. Тут я, перечепившись об гілку, ухитряюся на прощання зробити свій найфантастичніший кульбіт (цього разу штативу пощастило, а от великим пальцям на ногах недуже). Клянучи, на чому світ стоїть, свої вузькі суперські туристичні черевики (скільки разів казав, треба брати на розмір більші, бо в місті це одне, а в горах інше) шкутильгаючи доганяю народ, який спішить до машини. На табло (як каже мій кум Саша) вісім вечора, попереду чотири кілометри сутінкової дороги, два з яких ми пробіжимо під дощем. Та жалітися гріх, дощ і так досить довго витримав.

Філософствуючи з приводу, хочеться сказати, що тільки полонина Руна має навколо себе таке намисто водоспадів: в Лумшорах більше п’яти (Соловей, Партизан та дрібніші), біля Тур’ї Поляни (Воєводин, Юнтур та ін.).  На північно-західному  схилі, десь вправо від перевалу між Руною та Лютянкою також кажуть є гарний водоспад. Тоді як Боржава має один Шипот, Свидовець – Труфанець, Чорногора – Говерлянський. Ось така у нас Руна)))

Ага, саме головне! Я таки взяв GPS, тому викладаю координати для зацікавлених фанатів.

форельник старт: Х 48*44,658 Y 22*50,432

поляна на хребті: Х 48*45,675 Y 22*50,030

точка на полонині: Х 48*46,562 Y 22*49,374

водоспад Юнтур: Х 48*47,149 Y 22*50,502

водоспад Воєводин: Х 48*47,168 Y 22*50,922

Enjoy!

Участь приймали (народ):

Іра Юрковецька

Володя Федюкович

Ігор Данчевський

Саша Молнар

Остап Цапулич