Януш ҐУДОВСКІ, професор, доктор габілітований, Інститут регіональних і глобальних досліджень Варшавського університету, Польща;

Юрій НЕСТЕРУК, Інститут екології Карпат НАН України, М.Львів, Україна;

Анджей РУЩАК, Товариство Карпатське, й. Ґданськ, Польща;

Яцек СТРОЖЕВСКІ, доктор, фірма “Orffa Polska Sp. z o.o.”, м. Чоснув біля Варшави, Польща;

Влодзімєж ВІТКОВСКІ, Відділ архітектури Лодзької Політехніки, Польща;

Мацєй ЗОМБЕК, доктор габілітований, Інститут етнографії Варшавського університету, Польща

Полонинське господарство в Карпатських горах здавна привертало увагу багатьох дослідників. Перші розвідки науковців з’явилися ще наприкінці XVIII – на початку XIX століть.

Як зазначено у багатьох працях, явище номадизму в Карпати було привнесене волоськими пастухами приблизно у XV-XVI століттях із Балканського півострова. Проте, із плином часу, акумулюючи місцеві етнокультурні особливості, воно стало невід’ємною складовою матеріальної й духовної гуцульської культури.

Перші наші дослідження полонинського господарства в Українських Карпатах були проведені в серпні 1999 p., протягом наступного десятиліття уточнювалися здобуті дані. У серпні 2009 р. здійснено експедицію, основною метою якої стало порівняння змін, що відбулися. Дослідження, отже, базувалися на комплексній оцінці полонинського випасу й включали в себе опрацювання давніх та сучасних літературних джерел, виїзди в район Свидовця й Чорногори, спілкування з пастухами, депутатами й власниками полонин. Економіст Януш Ґудовскі, географ Юрій Нестерук, лікар Анджей Рущак, зоотехнік Яцек Строжевскі, архітектор Влодзімєж Вітковскі та етнограф Мацєй Зомбек під час своїх наукових пошуків відчували неабияку підтримку групи майбутніх дослідників карпатських полонин у складі Назарія Нестерука (Львів), Філіпа Гудовского (Варшава) і Яна Вітковського (Лодзь).

У 1999 р. дослідження були здійснені в масиві Свидовця – на полонинах Ворожеска та Апшинеска, і в масиві Чорногори – на полонинах у масиві хр. Кукул – Кернички, Григорівка, Середнє, Озірна, Кукул, Лабєска, Закукул. У 2009 р. основними пунктами наукових зацікавлень стали полонини лише в масиві Чорногори – на хр. Кукул (Кернички, Григорівка, Середнє, Кукул, Лабєска, Закукул) та на хр. Кострич (полонина Веснарка).

Улітку 2009 р. основною нашою метою, як зауважували вище, було зафіксувати зміни в структурі полонинського господарства, які відбулися протягом останнього десятиліття. Елементи ж структури полонинського господарства завжди тісно пов’язані з потенційними можливостями природного середовища: самими гірськими пасовищами, кормовою базою, а похідною складовою у функціонуванні цього типу господарювання є створена протягом кількох століть традиційна культурна складова, зокрема матеріальна і духовна культура горян.

СТРУКТУРА ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ ПОЛОНИНСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Просторово-функціональну модель полонинського господарства – складного природного кластеру – ми розуміємо як добровільне територіально-галузеве об’єднання учасників даного ринку праці, яке зберігає у значній мірі риси натурального виробництва. Ця структура є просторовим поєднанням менших об’єктів, які мають системне поєднання загалом неформального характеру. З тим, однак, застереженням, що у випадку з полонинським господарством в Українських Карпатах натуральний кластер не є новою формою, – навпаки, після зникнення колгоспного устрою спостерігаємо повернення до багатьох давніх форм цього господарювання. Присутність традиції натурального виробництва не означає принаймні бар’єру для господарського розвитку. Значення натурального кластера є суттєвим зокрема при реалізації зрівноваженого розвитку території, безпечного для природного середовища цього гірського регіону.

Нижче нами подані зауважені зміни у структурі полонинського господарювання, які відбулися протягом останнього десятиліття.

Інформацію про кількість поголів’я свійських тварин, що випасаються на полонинах, було зібрано протягом 1999-2009 р. Загальновідомо, що в часи колгоспно-радгоспного господарювання тут тримали значно більше корів та овець, часто навіть понад потенційно допустиму спроможність полонин. Аналіз підтвердив загальна зменшення поголів’я, проте динаміка його є різною. Лише на полонині Веснарка ця тенденція не є значною. На двох полонинах (Кернички і Закукул) відбулася зміна тварин, які випасаються, при перерахунку на велику рогату худобу (10 овець = 1 дійна корова) зменшення поголів’я не с значним. Окрім цього, окремі депутати (як, наприклад, на полонині Закукул) використовують ринковий підхід до організації випасу, інколи співпрацюючи з господарствами інших полонин або ж сільськими громадами.

Овець з полонини Занога, що в масиві Петроса, у середині літа перегнали на Закукул. На полонині Лабєсці господарство поступово занепадає після смерті багатолітньої власниці. На

хр. Кукул стійбище перенесли на одну з полонин поблизу г. Петрос у масиві Чорногори. На інших досліджуваних стійбищах з’явився або збільшився випас коней, догляд за якими вимагає менше праці, проте приносить більший дохід.

Однак на фоні усіх Українських Карпат запримічене нами зменшення поголів’я є порівняно незначним. Протягом останнього часу спостерігаємо акцент господарів на виражене екстенсивне пасовищне господарювання, яке полягає (окрім полонин Веснарки, Закукула та Озірної) у поступовому відході від молочного напряму в бік збільшення виробництва м’яса й вовни, збільшення кількості тварин, зокрема, коней. На п’ятьох з восьми обстежених нами полонинах загальна кількість дійних корів протягом 1999-2009 pp. зменшилася від 72 до 38 голів, але водночас зросла кількість поголів’я ялівок, телят і бичків – із 58 до 71 голів, а також чисельність коней – із 5 до 24-х голів.

ОСНОВИ ОПЛАТИ Й РОЗПОДІЛУ ПРИБУТКУ

Дослідження полонинського господарства, проведені в 2009 р., у черговий раз підтвердили загрозу поступового згасання традиції щодо усталеного розподілу продукту (молока, сиру). Це стосується, зокрема, відомого звичаю першого надою «на міру», який проводять на початку сезону власники тварин у присутності пастухів, й на основі якого визначають норму продукту. Величина цього надою була основою при нарахуванні сподіваної кількості продукції сиру, причому очікувані надлишки понад вирахувану величину продукції призначалися для пастухів. У даний час при випасанні корів надою на міру не застосовують, а лише встановлюють оплату за випас (здебільшого 400-450 грн. за сезон). Потреби ринку призвели до меншого зацікавлення молоком і молокопродуктами, а отримані продукти слугують для споживання родинами власників тварин, а також для корму іншим тваринам. У нашій попередній монографії «Pasterstwo па Huculszczyznie. Gospodarka -Kultura – Obyczaj» (2002), де подані підсумки проведених у 1999 р. досліджень, зазначалося: “…Настала зміна найприбутковішого напряму полонинського господарювання — виробництва сиру — в бік відбору самого молока”. У 2009 р. вже спостерігаємо зменшення питомої ваги молочних виробів на користь виробництва м’яса. Це підтвердилося як на підставі усних опитувань, так й отриманими даними, які стосуються змін у чисельному спектрі тварин, що випасалися.

Це, в свою чергу, призвело й до наступних змін. Раніше на полонинах перебувало багато дітей, які займалися пильнуванням тварин й допомагали в доїнні. У 2009 р. ми зустріли лише кількох підлітків, які проводили тут свій вільний літній час. Депутатам вже не потрібно наймати багатьох доярок (маєрок) для обслуговування випасу, а догляд за стадом обмежується лише конкретною родиною чи вузькою групою осіб однієї сільської громади (для прикладу, троє молодих людей, які домовилися поміж собою щодо обов’язків, а також розподілу очікуваного прибутку). Ці зміни, однак, не стосуються випасу овець, де ще зберігаються багато традиційних звичаїв, у тому числі й пробний надій.

Таблиця 1

ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТВАРИН НА ДОСЛІДЖЕНИХ ПОЛОНИНАХ

у 1999 і 2009 pp.

Полонина	1999 р.	2009 р.
Кернички	293 вівці	7 дійних корів + 13 ялівок, бичків і телят
Григорівна	20 дійних корів + 15 телят, бичків та ялівок	10 дійних корів + 18 телят, бичків та ялівок
Середнє	12 дійних корів + 8 телят, бичків та ялівок	5 дійних корів + 13 телят, бичків та ялівок
Озірна	3 дійні корови + 7 телят, бичків та ялівок	5 дійних корів + 11 телят, бичків та ялівок
Кукул	26 дійних корів + 24 телят, бичків та ялівок (2 пастуших господарства)	10 дійних корів + 21 телят, бичків та ялівок + 20 коней (одне пастуше господарство)
Лабєска	14 дійних корів +11 телят, бичків та ялівок + 1 бугай + 5 коней	6 дійних корів + 6 телят, бичків та ялівок + 2 коні
Закукул	37 дійних корів + 30 телят, бичків та ялівок + 1 бугай	400 овець
Веснарка	У попередні роки – до 800 овець	240 овець + 30 дійних корів

ДОГЛЯД І КОРМОВА БАЗА ТВАРИН

На полонинах, що розташовані на хребті Кукула, проводиться випас корів, й лише на одній (Закукул) у 2009 р. випасали овець. На трьох із восьми обстежених нами полонин на цьому хребті й на хребті Костричі випасали також робочих коней. На трьох полонинах утримували поросят на відгодівлі, а на одній – кури. Протягом останнього часу майже зникла традиція випасання кіз, які звично ходили в овечій отарі. Кіз гуцули переважно випасають у загорожах навколо обійсть у селах.

У 2009 р. якість паші горяни оцінювали як дуже низьку – з огляду на недостатню кількість опадів протягом літніх місяців, зокрема липня. Практично зникли випадки знищення (викошування, викопування) щавлю альпійського й інших рудеральних рослин (наприклад, кропиви), які з’явилися в місцях, перенасичених гноєм та гноївкою.

Під час останньої експедиції запримітили те, що корови (разом з телятами і ялівками, а також бичками) не мають кульчиків, й лише в одному випадку ми бачили окільчикованими кілька голів худоби в долині. Молодші й

старші пастухи вже не можуть назвати селекційну расу корів, а все частіше застосовують індивідуальні назви, які вказують на масть тварини: «сіра», «чорна», «біла», «червона», або ж власні імена, як, наприклад, Циганка, Калина, Катерина, Матрьошка, Марися, Лесуня, Соколяна, Вечеряна, Зоряна.

Раз у тиждень дійним коровам дають мішанку зі збіжжя (комбікорм), в розрахунку приблизно 0,5-1 кг на 1 голову. У корито, що в корівнику, кладуть грудки кам’яної солі. Інших вітамінних сполук мінерального походження полонинське «меню» не містить.

Доїння корів здійснюють двічі на день. Якщо отелення відбулося на полонині, то на початку лактації (приблизно півтори місяці) доїння проводять тричі. Гігієна при цьому й надалі залишається досить примітивною.

Надої зазвичай найбільшими є в кінці червня – на початку липня: до 18 літрів щоденно. Наприкінці липня величина надою поступово знижується до 15 л, а в кінці серпня – на початку вересня лише окремі корови дають по 10 л молока на день. Як зазначають пастухи, молочність корови може тимчасово знижуватися – під час масових нашесть окремих видів комах, зокрема мошки, а також після сильних ураганних вітрів із грозою та градом.

На досліджених у 2009 р. полонинах ми не зафіксували випадків метаболічних хвороб, що, наприклад, притаманні тваринам, які на літній період залишаються в селах. Тут досить зрідка трапляється запалення дійок – мастит. У таких випадках для лікування в наш час застосовують мазь, яку призначає кваліфікований ветеринар. У випадку ускладнень при народжуванні телятка на полонину викликають ветеринарного лікаря.

У минулі часи серед свійських тварин часто траплявся фасціольоз. Зараз у, ветеринарії проти цієї хвороби розроблена система профілактичних заходів. Ще в селі, перед вигоном на полонини (у березні – квітні), коровам дають ліки, які змішують із борошном чи комбікормом. Як правило, це роблять зранку, після чого тваринам протягом двох годин не дають їжі й пиття. На глибоке переконання пастухів, більша рухливість, чиста вода й соковита паша сприяють тому, що на полонинах здоров’я тварин є кращим, ніж у селах.

У випадку отелення на полонині протягом перших трьох днів телят годують молозивом, а пізніше свіжонадоєним молоком, яким напувають тричі у день. Через приблизно 2-3 тижні до раціону телятам додають у малих кількостях комбікорм й деколи сіно. На перших порах телятко перебуває на прив’язі в корівнику й його допускають до корови лише в час годування. Старших годують і напувають вже з відра. Після 1,5 місяця телят випускають на пасовище разом зі стадом корів, проте з обов’язковим дзвіночком на шиї, який оберігає його від заблукання.

Щодо овець, то тут переважає традиційний напрямок – шерстяно-молочний. На відміну від досліджень 1999 p., вівчарі у 2009 р. вже не знали назв рас овець. У випадку, якщо на полонинах залишається мало паші, то овець випасають у лісах, унаслідок чого сильно пошкоджується підлісок і трав’яна рослинність. Більша частина викотів припадає на березень, коли вівці ще знаходяться в селі, й лише зрідка вівцематки народжують вже на полонинах. Ягнят, як правило, залишають у долинах. Доять овець тричі на день. У випадку фасціольозу застосовують лікування за допомогою самогону. При хворобах копит їх кілька хвилин вимочують у жентиці, яку дають вівцям також при кашлі.

Часто при хворобах використовують освячену воду. У деяких овець іноді бувають хвороби шерсті: вівчарі таку вовну зістригають і з неї роблять шкарпетки.

Коней на полонинах випасають вільно. Щоб вони поступово не здичавіли, їх кожних кілька днів зганяють до стаї, подаючи їм сіль. Якщо уважно спостерігати за цими кіньми, то можна зауважити домішку генів гуцульської породи.

На трьох полонинах були присутні поросята, яких тримали для своїх потреб (до восьми місяців, як правило, до пізньої осені або ж до зимових свят), їх кормлять різними харчовими відходами, додатково даючи комбікорм, кулешу (харч з кукурудзяної муки, який часто замінює пастухам хліб), молоко, а також зілля (наприклад кропиву).

ПЕРСПЕКТИВА ЕКОЛОГІЧНА

Хребти Кукула й Костричі, на яких ми здійснювали дослідження, в первісному своєму вигляді були залісненими до самих вершин. У наш час до горизонталі 1200-1400 м н.р.м. переважають листяні ліси з бука, граба, в’яза, клена-явора, з більшим чи меншим домішком смереки та ялиці. Вище бачимо повне переважання шпилькових лісів – смерекових з домішком ялиці, а також із острівками бука. Полонини – високогірні пасовища – на хребті Кукула простягаються переважно уздовж південно-західного схилу. На північно-східному макросхилі смерековий ліс зростає фактично до самого гребеня. Це результат повторного заліснення, унаслідок якого смерекові ліси покрили давні площі пасовищ.

Кукульські полонини мають вторинне походження, з’явилися в результаті приходу волоських пастухів у процесі їхньої міграції вздовж карпатської дуги у XV-XVI століттях й наступного розвитку полонинського господарства, випасу худоби та овець вже корінним населенням у місцях, віддалених від постійного їхнього проживання. Заселення навколишніх долин, заснування сіл, що, в свою чергу, спричиняло й зростання населення, сприяло тому, що для випасу потрібні були нові території. За допомогою сокири й вогню створювали нові пасовища на місці знищених лісів. Вторинні полонини виявилися, з огляду на кліматичні умови, сприятливішими для вегетації рослин й розвитку рослинного покриву, придатнішими для випасу, ніж розташовані вище кам’янисті полонини первинного походження.

Рослинний покрив обстежених пасовищ є типовим для вторинних полонин у масиві Чорногори. Характерною їхньою ознакою є переважання біловусових угруповань із повним домінуванням чи переважанням біловуса стиснутого (Nardus stricta L.) – наслідок тривалого пасторального використання цих територій. Однак протягом 1999-2009 спостерігаємо незначне звуження площі біловусників. Значно менші площі займають угруповання тонконога лучного (Poa pratensis L), щучника дернистого (Deschampsia caespitosa (L.) Beauv.), костриці червоної (Festuca rubra L.), різних осок (Carex L.) та чорничники (Vaccinietum).

Верхня межа лісу практично на всій своїй протяжності має антропогенний характер, що пояснюється інтенсивністю проведення полонинського та лісового господарств. Уздовж межі лісу й полонини, окрім підросту лісових порід, часто трапляються чагарникові зарості бузини червоної (Sambucus racemosa L.), жимолостей — чорної (Lonicera nigra L.) і пухнастої (Lonicera xylosteum L.), вовчих ягід звичайних (Daphne mezereum L.), а також кущів й деревець горобини звичайної (Sorbus aucuparia L.). Натомість на кукулських полонинах інколи трапляються невеличкі латки ялівця сибірського (Juniperus sibirica Burgsd.).

Монодомінантні угруповання біловусників, як відомо, є кінцевою сукцесійною стадією деградації високогірних лук під впливом тривалого випасання й витоптування. У Чорногорі протягом останніх 10-15 років зауважуємо постійне зменшення поголів’я корів та овець, що випасаються протягом теплої пори року, а протягом 5-7 років – також і полишення деяких стійбищ, які до того існували століттями.

На полонинах у масиві Кукула й Костричі, на відміну від полонин у західній частині Чорногори, не запримічено потужної й швидкої експансії вільхи зеленої (Alnus viridis (Chaix) Lam. et DC.) чи навіть вже згадуваного ялівця сибірського. Натомість тут можна спостерігати інше явище: поступове зменшення домінуючого до цього часу виду – біловуса стиснутого на користь тонконога лучного (Poa pratensis L.), щучки дернистої (Deschampsia caespitosa (L.) Beauv.), костриці червоної (Festuca rubra L.) та чорничників (Vaccinietum).

Характерним видом карпатських полонин, що завжди з’являється в місці випасання свійських тварин, є азотолюбний щавель альпійський (Rumex alpinus L.) – рудерал, рясність і покриття якого є максимальними навколо кошар, а також нижче по схилу від розташованих господарських будівель. У минулому на деяких карпатських полонинах були досить успішні спроби боротьби зі «щєвою». Ця рослина має здатність до швидкого поширення на полонині, успішно конкуруючи з іншими, й це призводить до зменшення площі придатних для випасу. У зв’язку з нижчою інтенсивністю господарського використання ряду полонин можна спостерігати деяке зменшення щавлю альпійського, який поступово замінюється заростями малини, а пізніше поступово самозасівається смерекою.

Указ Президента України від 2 вересня 2009 p., що стосується збереження та популяризації гуцульської культури, повинен започаткувати поступове відродження різних напрямків культури гуцулів, й зокрема полонинського господарства. Подібне стимулювання полонин ознаменувала ухвала угорського уряду в перших роках XX ст. Як результат, в період, який залишився до початку Першої світової війни, на полонинах Східних Карпат, зокрема на Чорногорі й Свидовці, були побудовані дороги з укріпленнями й водовідводами, що значно поліпшило доїзд до високогірних пасовищ. Паводки, зокрема й останній у липні 2008 p., призвели до знищення багатьох мостів на другорядних дорогах і, як наслідок, до значного погіршення транспортного сполучення сіл із навколишніми полонинами й розташованими тут господарствами.

За інформацією пастухів, протягом останнього часу на полонинах не застосовують підсіву інших трав для підвищення врожайності, не використовують різних мінеральних складників, й лише в кількох випадках після закінчення сезону випасу розкидають гній або ж розливають гноївку.

Ведення полонинського господарства вимагає використання певної кількості деревини для різноманітних потреб. Пастухи оцінили ці потреби в широкому діапазоні – від трьох стиглих смерек протягом усього сезону випасу, що, очевидно, є заниженою цифрою, до однієї смереки щотижня, чи 12 смерек протягом усього сезону, а також кількох смерек для ремонтних цілей перед початком літування.

ПЕРСПЕКТИВА КУЛЬТУРНА

Життя горян в Українських Карпатах сьогодні знаходиться на порозі істотних змін. На перший погляд, за десять років ми спостерігаємо тут досить мало новацій. Важкі умови проживання в гористій місцевості сприяють, незважаючи на глобальні перетворення в сільському господарстві, збереженню традиційних форм господарювання й культури.

У багатьох селах Гуцульщини й надалі основним напрямом рільництва є порівняно незначне використання ґрунтів у долинах та поблизу постійних помешкань. Багато чоловіків зайняті в лісовому господарстві на заготівлі деревини та її обробці. Значному поповненню сімейному бюджету й надалі сприяє збір чорниць і грибів.

Згадуване полонинське господарство, однак, поволі приходить до занепаду. Макроекономічні негаразди накладають свій відбиток і тут.

Для тих людей, для яких полонинське господарство є основою трудової діяльності й основним джерелом прибутків, щоденний побут на полонині в своїх основних рисах мало змінився й надалі залишається важким. Ватаг, часто разом зі своєю жінкою та бовгарами (пастухами), як і в давнину, опікуються стадом від весни до осені за відповідну оплату. Кожного роки вони, як лишень зазеленіють трави, у черговий раз приходять у полонину й заново обживають колибу. Ватаг відчиняє її двері лише наприкінці весни, приступаючи до прибирання й ремонту з огляду на нанесені протягом зими різноманітні шкоди.

У ній під час сезону випасу він відпочиває, працює й розпоряджається молочними виробами. Ватаг тут є головною особою. Він виготовляє сир і контролює роботу бовгарів. Якщо серед обслуговуючого персоналу є лише чоловіки, як, наприклад, на полонині Веснарка, та ватаг приготовляє харчування для себе й інших працівників, які доглядають стадо. Однак переважно цим займається його дружина. Як правило, саме жінки щоденно готують кулешу, борщ, картоплю, кашу, мамалиґу на сметані з різними добавками, голубці з кашею, часником і солониною. Випікають пшоняні калачі і кукусі. А також доять, кормлять корів, а, якщо випадає така можливість, то й прядуть. Хоча останній рід занять у наш час трапляється щораз рідше, бо дешева й зручна одежа фабричного виготовлення поступово витіснила давні гуцульські пишно вишиті сорочки, запаски й червоні вовняні штани-крашаниці.

Набір приміщень у типовій колибі й надалі є дуже скромним і незмінним протягом тривалого часу. Зазвичай у ній маємо робоче приміщення (ватарник), комору й кімнату для спання. У ватарнику знаходиться начиння для переробки молока на сир, тут пристанище вогнища (ватри), яке горить протягом усього сезону, із дерев’яною конструкцією для приладнання казана – берфелою. По периметру кімнати, уздовж стін, встановлені лави, лежак для ватага й часто полиці для висихання сиру. У приміщенні для спання є лави (причі) для пастухів. У коморі зберігають брили первісного сиру-будзу, жентицю, начиння для виготовлення сиру, бочки, бербениці, залізні казани й інше начиння, яке потрібне для побуту на полонині.

Уважний погляд, однак, швидко зауважить й тут ознаки новітніх привнесень, поліпшення контакту з навколишнім світом, які вказують нам нате, що сучасна цивілізація поволі підкрадається у карпатську гущавину. На полицях хатчин у 2009 р. ми бачили багато речей, яких ще не було 10 років тому.

Пастухи, які побутують далеко від села, вже не харчуються, як раніше, виключно молоком й продуктами його переробки. Є хліб, сало, чай, кава, помідори, варення, макарони, крупи для каші й багато інших продуктів, які закуповують у магазині; також сірники, медикаменти, бензин і косметика. Транспортування на полонину забезпечують у більшості випадків трактором, зрідка – автомобілями підвищеної прохідності. Хоча слід зазначити, що в Чорногорі та на Свидовці й надалі збереглися стаї в таких місцях, куди можна доїхати лише конем. Зазвичай раз у тиждень, як правило, в суботу хтось із власників худоби приїжджає з села на полонину, щоб забрати сир і привезти необхідні продукти для пастухів.

У кожному з відвіданих нами стійбищ запримічені, як зауважували вище, ознаки сучасності, як, наприклад, радіоприймач чи електричний годинник. У деяких хатчинах, зокрема на полонині під Кукулом чи на Веснарці, був також бензиновий генератор, завдяки якому тут періодично з’являється електричний струм. Використовують генератор зрідка й ощадливо, з огляду на важкі умови доставления палива. Стараються використовувати не більше двох літрів бензину на тиждень, але й навіть за такого нововведення вечорами змінюється життя пастухів. Десять років тому ніхто про подібне й не мріяв.

Найразючішою ознакою цивілізованості сучасних стійбищ є повсюдне застосування мобільного зв’язку. Ватаг контактує з депутатом, не виходячи зі своєї стаї. Його жінка тут же замовляє хліб та інші продукти, які мають привезти в суботу, коли приїдуть за молоком..

Догляд за тваринами вимагає, однак, чіткого, злагодженого режиму дня, незмінного протягом століть.

День на полонині розпочинається о п’ятій годині ранку. Після пробудження найперше всі вмиваються й промовляють молитву. Потім жінка-доярка йде до обори, щоб прибрати гній й видоїти корів. Традиційно корів завжди доїли жінки чи молоді дівчата, овець – чоловіки та хлопці. Опісля пастухи виганяють корів на вказану ватагом місцину, а жінка в той час приготовляє сніданок. Через якусь годину, коли повертаються пастухи, всі сідають до сніданку, їдять борщ, кашу, інколи яєчню чи суп. Після цього – до обіду – найменші діти мають трохи вільного часу. Тоді вони зазвичай ідуть до лісу збирати гриби, чорниці, малину чи ожину.

Ватаг сам чи зі своїм помічником займається ватрою, проціджуванням молока та його відстоюванням і виготовленням сиру. Сир із вечірнього та вранішнього подою переважно виготовляють зранку. Технологія й надалі залишається такою ж, як і століття тому. З тією лише різницею, що коли випасають більше корів та овець, роблять його більше, ніж у давні часи. До ще теплого, чи до трохи підігрітого раніше видоєного молока додають так звані підпушки, чи ґлег, який зазвичай виготовляють із сильно засоленої їжі з шлунку теляти, яке ще не харчувалося травою, лишень материнським молоком. Тоді ж ватаг збирає згустки першого сиру (будз) й згортає його в брилу. Будз щільно загортають у полотнище й підвішують. Після стікання жентиці брилу будзу кладуть на кілька днів на полицю для обсихання й ферментації. Після цього перемелюють, засолюють, таким чином переробляючи його на бринзу, яка здавна була й ще до певної міри нині залишається основним продуктом традиційного молочного виробництва по всіх Карпатах. Сироватку (жентицю) й надалі тримають у казані над вогнем й добувають із неї вурду, або ж сир гіршої якості. Сироваткою, що залишилася після відбору вурди, кормлять собак і свиней, які є на полонині.

Біля дванадцятої години (полудень) пастухів скликають на обід. Після короткого відпочинку худобу знову виганяють на пасовище й незабаром приганяють до водопою. Лише після вечірнього подою робочий день наближається до закінчення. Корів, які отелилися в цьому році, доять тричі в день, інших – лише двічі.

У раціоні пастухів немає встановленого набору страв; на сніданок часто їдять те, що залишилося з вечері, а на вечерю те, що залишилося з обіду. Перед тим, як мешканці стаї вкладуться спати, вони промовляють коротку молитву.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що доки на Гуцульщині зберігається сезонне випасання худоби й овець полонинським методом, доти й буде збережена у своїх основних рисах пастуша культура. Гуцульщина, однак, у наш час вже не є такою забутою й важкодоступною, якою вона була протягом багатьох століть. Тут напрошується запитання: а чи в недалекому майбутньому на східнокарпатське полонинське господарство не чекає шлях

альпійських країн, де випас великої рогатої худоби майже відсторонив випас овець? Сьогодні генератори й мобільні телефони, в недалекому майбутньому це вже можуть бути ноутбуки й телебачення… Зрештою, поступово змінюється людське мислення й сама традиційна культура пастухів. Поліпшення полонинського буття в зв’язку з новими винаходами, з’ява незнаного раніше тут вільного часу, не поєднуваного із сидінням вечорами при вогнищі, з містичними оповідками, тканням чи іншими домашніми роботами, поступово призводять до поступового забуття залишків поки що існуючих давніх звичаїв, заміни їх новими звичаями й традиціями або, що найгірше, новітніми віяннями дешевої й примітивної сучасності, не пов’язаної з традиційною пастушою культурою.

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА: ПОЛОНИНСЬКЕ БУДІВНИЦТВО

У рамках дослідницької програми 2009 р. у сфері, що стосується полонинського будівництва, виконано замальовки пастуших житлових та господарських споруд – схематичні плани окремих будівель із елементами морфометрії, в окремих випадках також схематичні перетини.

На полонинах Кернички, Григорівка, Середнє, Кукул і Лабєска господарства орієнтовані на випас великої рогатої худоби й виробництво коров’ячого молока, через що всі господарські споруди пристосовані для корів. На Веснарці, де тримають також овець, є типова переносна кошара овальної форми, яка в час наших досліджень була розташована вище житлово-господарського будинку, а також велика обора для корів. На полонині Закукул у 2009 р. господарювали пастухи овець, які домовилися із власником пасовища й стійбища про аренду полонини протягом другої частини сезону.

Стиль полонинської архітектури на території досліджень суттєво не змінився в останнє десятиліття. Більшість сезонних житлових та житлово-господарських будівель, які були задіяні в 1999 p., використовувалися згідно зі своїм призначенням протягом усіх цих років, хоча й не кожного сезону випасу.

Деякі давні споруди (колиби, стаї), які ми обстежували у 1999 і 2009 pp., мають типові риси традиційної гуцульської архітектури, знаної із міжвоєнних досліджень, а також із повоєнного радянського періоду; в інших – новітніх – ці риси представлені частково або й повністю відсутні.

У 1999 і 2001 роках досліджені на той час житлові та житлово-господарські споруди (стаї, хатчини, колиби) в більшості випадків були порівняно новими – збудованими після 1990 р.; у 2009 р. не виявлено суттєвих ознак їхнього занепаду чи деградації.

Новітні житлові будинки зафіксовано на полонинах Кернички (із 2001р.), Григорівка (хатчину збудували у 2002-2003 pp. на місці старої, яка перед тим завалилася), а також на Лабєсці, де після 2001 р. закінчили будівництво великої стаї. На полонині Кукул господарі закінчили будову хатчини для гостей і туристів, зруб якої з каркасом конструкції вже був у 1999 і 2001 pp. Часткової руйнації зазнала хатчина, якою ми послуговувалися під час проведення досліджень 1999 р. За цей же час багато невикористовуваних господарських споруд поступово занепали, зокрема, на полонині Кукул. Не зафіксовано жодного новозбудованого господарського будинку. У досить доброму стані залишилися будинки на полонині Середнє. Збереглося стійбище вуличного розташування на полонині Григорівка, просторове розміщення якого зумовлене особливостями орографії розташування (на відрозі, який відходить від головного гребеня хребта Кукул у районі полонини Григорівка).

У 2009 р. підтвердилося наше припущення, що полонинські будівлі не ремонтують – вони використовуються до моменту технічної смерті, а пізніше – розбираються. Деревину, знищену біологічною корозією, господарі стійбищ не використовують навіть для вогнища. Проте її використовують для своїх вогнищ туристи.

У процесі будівництва й сьогодні застосовують магічні обряди, які повинні забезпечити щасливий побут мешканцям цих будинків. Як правило, на підвалини житлових будинків припасовують монети, при зведенні господарських споруд у наріжниках зрубу кладуть шерсть відповідних тварин, до порога прибивають підкову, а при склепінні даху прилаштовують косиці і т. ін.

Застосовувані конструкційні системи, а також просторові форми є різноманітними. Як і повсюдно на Гуцульщині, домінує вінцева конструкція стін з кругляків чи їхніх половинок, пов’язаних замками. Шпарини між балками зрубу заповнюють мохом й покривають лиштвами або ж жердинами. Поміж досліджених нами житлових споруд лише хатчина на полонині Григорівка мала стовпову конструкцію. Серед господарських будинків бачимо як вінцеві споруди, так і стовпові.

Рівень будівництва пастуших будівель, а також їхній технічний стан є різноманітними. Найдосконаліше з конструкційного й виконавчого погляду відзначимо будинки на полонинах Середнє, Кукул, Лабєска (тут споруда стала занедбаною після смерті попередньої господині), Закукул і Веснарка. У всіх вище зазначених випадках використовувані споруди є простої роботи, підготовлені теслями. Господарі полонин Середнє, Кернички, Кукул і Веснарка побудували колиби власними силами. Натомість для зведення хати на полонині Григорівка наймали фахових будівничих.

Просторова структура мешкальних будинків зазвичай є дуже примітивною – це переважно дво- чи трикімнатні споруди, причому в кількох випадках (Кернички, Середнє) вхід до житлового приміщення був безпосередньо зі двору, інколи через ґанок із дашком (Григорівка). У стаях зберігся усталений уклад: спереду, як правило, знаходиться кімната з ватрою. Вогнище обладнане традиційним приладдям для підвішування котла – берфелою, а в задній частині будинку розташована житлова кімната, інколи дві, часто додатково з приміщенням для зберігання продуктів (Лабєска, Закукул).

Усі житлові кімнати, без винятку, мають стелю з дощок чи половинок колод, вони так само, як і в давнину, для найкращого збереження тепла, висотою приблизно 1,75 м.

До нашого часу суттєво не змінився інвентар житлових приміщень. У хатчинах для обігрівання користуються примітивними пічками, мурованими з каменю, цегли, або ж виготовленими з бляхи чи листового заліза, їх встановлюють у кутку поблизу виходу. Велику муровану піч ми бачили лише в колибі на полонині Кукул. У жодному з обстежених будинків не було мурованого комина – дим виходить попід дах через бляшані труби.

На полонинах Кукул і Веснарка від 2009 p., як згадувалося вище, використовують бензиновий генератор струму, який кожного вечора включають приблизно на 1-2 години, щоб послухати радіо, подивитись телевізор й, насамперед, на чому особливо наголошували мешканці колиби, зарядити акумулятори мобільних телефонів…

Потреба в проведенні подальших досліджень полонинського господарства в Українських Карпатах видається авторам цих рядків актуальною й надалі.

Джерело: Всеукраїнський науково-популярний журнал “Зелені карпати”. 1-2 2010

ЛІТЕРАТУРА

Мандибура М.Д. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини XIX – 30-х років XX ст. – К.: Наук, думка, 1978.-191 с.

Посисень Г. Полонина в варварському полоні // Зелені Карпати. – 1994, № 1-2. -С. 74-79.

Тиводар М.П. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини XIX – першої половини XX ст.: Історико-етнологічне дослідження.-Ужгород: Карпати, 1994.-560с.

Царик Й.В., Малиновський К.А. Моніторинг згасання пасторальних систем під впливом заповідання // Біорізноманітгя Карпатського біосферного заповідника. -К.: Інтерекоцентр, 1997. – С. 427-242.

Юрійчук П.Ф. Інтенсивне використання полонин // Луки Карпат, їх поліпшення та використання. – Ужгород: Закарпатське обласне книжково-газетне видавництво, 1964.-С. 42-50.

Ющак B.C. Поверхневе та докорінне поліпшення гірських лук та пасовищ // Луки Карпат. – Ужгород: Карпати, 1981. – С. 178-202.

Gudowski J. (red.). Pasterstwo na Huculszczyznie. Gospodarka – Kultura -Obyczaj. – Vicus Studia Agraria, N 2. -Warszawa: Wyd-wo Akademickie «Dialog», 2001.-270s.

Troll M., Sitko I. Pasterstwo w zachodniej Czarnohorze (Karpaty Ukrainskie) w ujeciu przestrzenno-czasowym // M. Troll (red.) Czarnohora. Przyroda і czlowiek. -Krakow, Instytut Geografii і Gospodarki Przestrzennej, Uniwersytet Jagiellonski, 2006. -S. 111-140.

Tags: полонини, тваринництво, традиції