До змісту

Жили собі в нашому сусідньому селі два кумове. Усе разом ходили, допомагали при біді один другому.

Одного дня пішли сушити сіно на поле. Була дуже файна хвиля, так що сіно добре підсихало.

Раз один кум каже другому, що він іде додому, бо має якусь пильну роботу. Другий кум відпустив його, але наказав скоро вернутися, бо може бути дощ та змочить сіно. Той пообіцяв та й пішов собі.

Але тут почало страшно блискати і гриміти, як би тяжкими гарматами бити. Страшні хмари спустилися аж до землі, але такі чорні, як вуглик. Кум почав звиватися коло сіна, а напарника з дому не є та й не є. Вже й почало лляти як із відра. Розсердився той кум, що коло сіна був, узяв зі злості ніж у руку й кинув високо в небо, у ті хмари чорні,— бо нащо дощ пускають на сіно.

Той ніж полетів високо-високо і назад на землю не впав.

Кум сіно згрібав, хапав од дощу, але було вже пізно. Більше як половина сіна зосталося незібраним,— дуже змокло.

Кум собі дав спокій і пішов додому, дуже лаючи. А той другий кум так і не показувався того дня.

Як пройшла ніч, знову обидва кумове пішли сушити сіно. І той кум, що був зістався коло сіна, видить, що в його кума голова перев’язана. Але той про се нічого не каже. Не говорить він і про те, чому не вернувся учора, коли йшов дощ. А потому він все ж сказав, сказав, бо кум не давав спокою, визвідувався його. Але сказав він неправду:

— Я не міг прийти, бо мене віл побив рогами по голові, мало не вбив.

Мало-помалу ті два кумове, що були старі добрі цімборове, помирилися та й сушать собі сіно далі. Та сіли вони на обід їсти і мало спочити, їли солонину з хлібом і водою запивали. Видить той кум, коло котрого сіно змокло, що в його кума у руках ніж, який він кинув був у дощові хмари. Се його дуже насторожило і перестрашило. Потому він не стримався і зазвідав у кума:

— Відкіль у тебе той ніж?

Кум не знав, що й казати на се своєму кумові.

Так перший кум і дізнався, хто є причиною тому, що змокло його сіно. Більше він не хотів зі своїм кумом цімборитися. Не хотів його і за кума визнавати.

Але кажуть, що той другий кум ні в чому не був винен. Він мусив так робити — літати в хмарах і пускати дощ на землю,— бо він був чорнокнижником.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда