Мілітарі–похід та хребет Голаня.
Давненько я не їздив електричкою. Останні спогади – це ковбойські вагони, де на сходинці висіло (влітку зазвичай) декілька любителів вітру в лице, зайці обманювали кондукторів перебігаючи з початку поїзду в кінець через перон (а кондуктори дивилися на все крізь пальці через смішну вартість білетів), а уява про автоматичні розсувні двері була на рівні настільного персонального комп’ютера.
Та без електрички не розшириш свій “туристичний кругозір”, так що пора…
 |
Ця пора наступила в неділю. Електричка відправлялася в 6.50 (яка рань у порівнянні з 9.30, а ще й машиною). Похід вимальовувався прогулянковий (читай “матрасний”). Їдемо до Жорнави, де на залишках оборонної лінії Арпада Ужанський національний парк створив пізнавальну стежку, гарно описану та промарковану. Потім переходимо на іншу стежку, теж гарно промарковану і виходимо на живописний хребет Голаню (себто голу у великих розмірах). Цей маршрут має вивести нас в Кострино, чи на електричку, чи на автобус (як Бог дасть). |
 |
Затяжний суботній телевізійний вечір дуже благотворно впливає на моїх жінок і опосередковано на мене. Тому, тільки на мить заплющивши очі, я почув дзвінок мобілки. Хто – що– куди, одним словом повний “Кто здесь?” Виявляється, телефонував кум, який опередив налаштований мною будильник на 3 хвилини, протягом яких я зрозумів, що землетрусу немає, просто вже ранок, а телефонує кум Ігор, а от чого він це зробив, я до сих пір не зрозумів. Але менше з тим.
До електрички (а точніше до її відправлення) залишилося 20 хвилин, які швидко перетворилися в 15, і я зрозумів, що марафонською ходьбою сьогодні не обмежиться, а попереду мене чекає легкий п’ятихвилинний біг підтюпцем. Одним словом на пероні ми з’явилися одночасно: я та електричка. Спитавши чи напрям на Перечин, і отримавши, після паузи, відповідь “Ні, на Березний” (тобто на пару станцій дальше за Перечином), я зрозумів ще не в одного мене не склалося зі сном. В касу за білетом йти не хотілося (я вже сьогодні один раз бігав), тому пошвидше в вагон. |
 |
Народ, а точніше Ірка, Іруся (кумова доня та, відповідно, моя похресниця) та сам кум мали підсісти на наступній станції, в Доманинцях.
А ось і вони. Також прискорено-схвильовані влітають у вагон. Таксист не знав де станція і проїхав, гад, поворот. Без пригод не обійшлося. Але ми в електричці, яка, як не дивно, їде в потрібному напрямі, попереду новий похід, нові враження та свіжий вітер в лице. А це окупає всі незгоди. Тай їхати всього півтора години. Станція Жорнава, хмари на головою та шпали під ногами. Вертаємо трохи назад, через переїзд до початку маршруту. Великий інформаційний щит біля дороги говорить що ми на місці. Справді все промарковано, з інформаційними табличками, схемами, текстом і фотографіями. Що тут скажеш? Можна захоплюватися товщиною бетону та рваними арматурами, які, як кості об’їденої риби сторчать звідусіль, говорити про досконалість воєнних машин, зброї та їхні переваги одна перед одною. Але за всім цим стоять людські долі, які, як той роздовбаний бетон і рвану арматуру, понівечила війна, розкидала цим і тим світом, таборами і режимами так, що часом той світ здавався кращим за цей. Цілий світ не вартий однієї сльозинки дитини. Краще не скажеш, ніж Достоєвський… |
 |
А стежка бігла далі, вверх, і маркер з криваво-білого перетворився на блакитно-білий. Правда не надовго, бо потім і цей маркер, як й сама стежка десь заблудилися в лісі. Але нам вверх і тут все просто: дихай і крокуй.
А навкруги праліс. Ялиці до 4,5 метрів в обхваті. Дивне місце з випаленим блискавкою деревом. Лишився один здоровенній обгорілий пень. Стовбур пропав, хоча й слідів пожару не особливо видно. З’явилися невеликі полянки різнотрав’я з прекрасними квітами лілії лісової (Lilium martagon) та дзвоників. Ось і верх хребта. |
 |
Вражаюча панорама долини Ужа із селом Кострино внизу та переплетінням хребтів і вершин: Явірник, Красія, полонини Гостра та Рівна, а вдалині Пікуй.
Хребет Голаня тягнеться в сторону словацького кордону. Неподалік йде хребет Стінка, на якому ми також колись побуваємо. Там є печера і місце падіння метеориту. Трохи перекусивши, йдемо далі, до найвищої точки Голані, яка знаходиться на висоті біля 1000 метрів над рівнем моря. Часу не так вже й багато, треба встигнути. |
 |
Хребет дуже живописний, з багаточисельними скельними виходами, які, як буруни на хвилях, піняться під верхом. Мені, як людині з фотоапаратом, приходиться постійно доганяти групу. Часом це добре, бо помічаю щось нове, незвичайне, як от дерево з величезними грибами-паразитами (хоча і їстівними). Називаються вони трутовиком лускатим (Polyporus squamosus), хоча Ірка назвала їх пістряками (може по народному). Це місце забрало в нас багато часу і місця на карті пам’яті в фотоапараті, але воно було того варто.
Також я тут вперше сфотографував чорного аполлона, або мнемозину. Цей метелик рідкісний та занесений до Червоної книги України. Не дармо національний парк. Правда метелик виглядав трішки втомлений і обтріпаний. Та кращого не було, може якось іншим разом. |
 |
Нарешті живописна поляна, яка за описом нашого товариша Саші Молнара повністю підходила під кінцеву точку нашої подорожі: одна копиця, сухі дерева, що стоять як живі, та чудовий краєвид на польську сторону.
Цікаво, що і зі сторони Польщі і за сторони Словаччини територія також заповідна. В Польщі це Національний парк “Бещади”, а в Словаччині Національний парк “Полоніни”. В цілому утворився трьохсторонній українсько-польсько-словацький міжнародний біосферний резерват „Східні Карпати”. В рекламі маршрутів пише, що на кордоні з Польщею можна навіть зубрів зустріти. Треба буде перевірити цей маршрут. |
 |
Енергія катастрофічно закінчувалася і їсти вже хотілося безбожно. Швидко накрили на “стіл”, на маленькому вогнику кипнув на чай казанчик, і наступила тиша… Їда – це сила. А якщо на десерт ще й духмяний трав’яний чай з Іркиним полуничним тістечком, яке спресувалося в рюкзаку, але абсолютно не втратило своєї кулінарної принадності.
Десять хвилин блаженства, і далі, бо ще хочеться на вершину піднятися. А часу вже зовсім обмаль, з думкою про електричку вже зовсім розпрощалися. Залишається львівський автобус, та він вже один раз нас підвів. Але то був Перечин, а тут Кострино. Та будемо сподіватися на краще, оскільки, як каже Іра, снаряд двічі в одну воронку не вціляє. |
 |
Вершина виявилися сумна. Висохлі буки півколом оточували поляну, в центрі якої лежала суха ялиця. Що за катаклізм?
Але треба повертатися. Куди: на Домашин (а потім треба ще добратися до Кострина), чи на саме Кострино з тієї першої поляни з крутим спуском? Вибір впав на першу поляну, тим паче, що, на вигляд, з неї до Кострино було рукою подати, от тільки спуск дуже крутий. Нічого, справимося. |
 |
Спуск виявився таки крутим. Наші сподівання на дорогу внизу поляни справдилися не на всі 100: дорога там була, але стара і заросла, тож ми “падали” навпростець. Найважче було Іринці. Втомилася, і ще їда розслабила. Обіцянки про цукерки та морозиво, а також подруг, яких також треба було взяти в похід (і обов’язково візьмемо, якщо Ігор витримає) підбадьорювали та не на довго. Прогулянкового походу не вийшло. Так воно часто буває в горах. Здається, що все буде легко і просто, а виходить складно…
Нарешті, на півсхилі з’явився натяк на траверсну стежку, потім й сама стежка, а далі дорога. Асфальт. Вийшли ми якраз в Кострино до переїзду. Озирнувшись назад я побачив далеко на хребті піднебесну полянку, на яку не раз звертав увагу проїжджаючи центральною дорогою. Ну, хто там так високо косить? Тепер буду знати. |
 |
До автобуса залишалося 50 хвилин (лиш би приїхав). Ігор пішов з малою в магазин виконувати купу обіцянок, а ми з Іркою майнули поряд на річку. Скупнутися не вдалося, оскільки води було зовсім мало, тож освіжили ноги.
Автобус прийшов майже вчасно, і, напевно, завдяки ціні (в три рази дорожче ніж електричка) були навіть сидячі місця. Краса. І от, підскакуючи на задніх сидіннях та притримуючи ногами (однією моєю та однією Іркиною) рюкзаки, ми з вітерцем валимо в Ужгород. “Прогулянковий” похід скінчився вдало. |
Слайд-шоу походу дивіться нижче.
Tags: Голаня_, лінія Арпада, пішохідний туризм, Ужанський НПП
Коментувати