Полонина Руна (Рівна):Царські криниці, Менчул та печера
Колись давно ми знайшли на Руні печеру. Знали, що вона там є , знали що десь в районі Менчула (однієї з вершин Руни), але не знали конкретно де. Компанія тоді була невелика (Саші Кохани, кум Ігор, Іра та я) і нею ми облазили всі скелясті виступи Менчула від вершини до границі лісу. Чомусь прив’язка була до скель , напевно так легше собі уявити вхід в печеру. Нічого не знайшовши, ми вже поверталися в Липовець плавно траверсуючи Рівну. Дівчата йшли траверсом вище. З’явилися два невеликі пересихаючі озерця.
Ми до них, аж раптом дівчата зверху кричать: знайшли – знайшли! Ясно, що вже було не до озерець, але як для орієнтиру вони дуже згодилися. Печера виявилася промивного типу, майже вертикально заглиблена у землю. Кам’яні брили були всередині. Земля вимилася і утворилася невелика печера. Вода ж напевно збігала в озерцята, що розташувалися нижче.Ось така передісторія. Ми тоді ні фото, ні відео не мали, навіть ЖеПееСа не було. Тому в цю неділю вирішили відновити справедливість − ще раз збігати на Рівну, віднайти печеру та ще парочку цікавих речей глянути. Як то Царську криницю – потужне джерело на самій полонині, що мало історичне коріння (ми його поки що не знайшли).
Ідея виникла з того що мій другий кум Саша Гудзинський (є тих кумів так собі трохи), затятий альпініст та скелелаз, захотів розім’яти ноги, але тільки в Лумшорах. Так виникла ідея через Ясинові поляни одним скелястим хребтиком (якось ми взимку мали задоволення ним дертися) вийти на Рівну та через джерело на Менчул та на печеру. Назад – класично − через Комсомольське озеро (Велика Тростя).Отже вибралося нас четверо (Саша, Ігор, Іра та я) й до Лумшор дібралися швидко, хоча виїхали не рано, в 9.30. Погода хмарна з проясненням, якраз для фото та й в голову не пече. Машину лишили біля турбази “Полонина”. Треба сказати, що Лумшори змінюються на очах. Колись забуте Богом гірське село (як то Лікіцари чи Липовець, що поряд) нині переживає будівельно-туристичний бум, про що найкраще говорять ціни на землю, зростаюча кількість об’єктів “туристично-рекреаційного спрямування” та перелік послуг, які цими об’єктами надаються.
Найбільш популярна з них – це купання у величезних чанах з мінеральною водою, що вміщують до 8 чоловік. Нагріваються вони на вогні (пекельна асоціація), а необхідна температури регулюється додаванням холодної мінеральної води зі шлангу. Добре прогрівшись шубовстаєш в холодний потік (чи що там є під рукою). Повна панацея – сам раз пробував. Кожен поважаючий себе об’єкт мусить мати такий чан. Якщо не хватає мінеральної води, то вона замінюється на трав’яний настій.
Містком переходимо ріку та прямуємо в напрямі так званих Ясиньових полян. В цілому з Лумшор в гори ведуть три основні дороги. Зліва від потоку дорога йде до водопадів, колишньої бази швейної фабрики та на перемичку між полонинами Руна і Лютянська Голиця (Лютянка). Середня (по якій ми саме йдемо) – справа від потоку, йде до Ясиньових полян. І третя – до озера Комсомольского (Велика Тростя) та до “офіційного” виходу на полонину Руна. Хоча, насправді, доріг значно більше, всі переплітаються, тому думки з цього приводу можуть бути різні.
Також треба сказати, що на полонину веде воєнна бетонна дорога, яка починається в селі Липовець та закінчується на вершині біля відомого воєнного об’єкту. Тому не фанати пішохідного туризму та інші страшно заклопотані люди підкоряють Руну в сидячому положенні. Це не придає оптимізму пішоходам, але вони труть руки, чекаючи коли гірський потік вимиє якусь бетонну плиту й тотальне автопаломництво на Руну скінчиться. Хіба на вертольотах… Насправді ж кожен має право піднятися на гору, як він того забажає, лиш би не смітив та не палив траву (хоча купа колій від машин по всі Руні пейзаж все таки псують).Ось і початок Ясіньових полян. Їх також декілька, люди тут косять собі сіно (по крайній мірі робили це раніше, коли худоби було більше). Також, в сезон, тут багато грибів та ягід. Живописні місця (а де ж в Карпатах вони не живописні). Саша чітко знає куди йти, але не без суперечок. Вроді б все правильно, з цього на той хребеток, який правий, а не лівий і так далі… Тут треба зрізати (зрізати це святе діло, з цього все починається), трохи по лісі ломанутися вгору. О, якась стежка натоптана. Цікаво куди це вона… О – Комсомольське озеро у всій красі. Як так?
Ладно, кум, розслабся, добре, що не Лютянку вийшли. Краще подивимось, куди та стежка веде від озера. Виявилося, що стежечка йде живописним скелястим хребтом та виходить на дорогу майже під самою полониною.
Напившись води з джерела та заправивши пляшки, продовжуємо шлях на полонину. Розвалена воєнна частина та неподалік нова станція мобільного зв’язку. Рядами висаджені ялинки – залишки експериментальних ділянок дослідників УжНУ (тоді УжДУ), що вивчали можливості підняття верхньої межі лісу на полонині. Бетонка й залишки біобази, яка, за часів Чехословаччини, була гірським туристичним притулком (як і притулок Явірник, якому пощастило більше).
Звертаємо з бетонки, і рівною траверсною дорогою виходимо на потужне джерело. Царські криниці (Царська криниця). Саме джерело впізнається здалеку: на жовтій полонині темно-зелена смужка кінського щавлю, що починається на середині гори й збігає разом з потоком, який живить джерело, у звір. Вода смачна й дуже холодна. Ломить і зуби, і руки. Оце свіжість! Залишки якихось невдалих бетонних споруд (напевно воєнні) й студений потік виривається на полонинські простори. При теперішньому обезводненню, коли на початку літа річки по рівню води як у серпні, це просто чудо.Завершуємо траверс неподалік Менчула. Проглядається зелене овальне трав’яне коло навколо пересохлого озерця. Значить печера десь поряд. Ось і заглибина на схилі. Ігор знімає відео, я фотодокументую. Саша, з ліхтарем на чолі, готовий дослідити бездну. Через пару хвилин крик: “І це що, все?” Так ніхто ж і не казав, що там Маріанська впадина, навіть не печера Дружба. Спускаємося і ми. Спочатку йде грот, а потім невеличке відгалуження метрів на п’ять – шість, яке нічого, крім вимащування липкою глиною не пропонує.
В гроті знайшли “пухнастика”. Напевно він звалився зверху, та швидше за все, це пташеня гірського щеврика. Ослабілий, але дуже поважний, він був випущений неподалік із сподівання на краще.
Ну от і всі плани-мрії на сьогодні здійснилися. Які всі? – каже Саша – а на Менчул? Нє, куме, давай ти сам, а ми тут чорниці на чай пощипаємо, пейзажі пофотографуємо. Минулого разу, коли печеру шукали, ми той Менчул вздовж і впоперек облазили. На тому й порішили. Кум на Менчул, а ми на розслабон. А тут табун коней полониною мігрував, було що фотографувати. Виявляється коні повільно брели на водопій. І хоча струмків поряд було вдосталь, йшли саме до Царської криниці. А коні знають…
Вже й кум промайнув повз мене, але коні зачаровували. Та годі, пора всіх доганяти. Треба сказати, що доля фотографа в таких походах (якщо, звичайно, зібралися не всі фотографи) – це постійна гра в доганялки. Темп пересування значно вищий від інших учасників. Але й при цьому, інші, інколи дочікуючи мене, “ласкаво” бурчать: “Так, заберіть в нього камеру!”, або “Ну скільки можна?!”, і чуючи мій розпачливий вигук “Блін, карточка скінчилася!” відповідають “Ну нарешті!”.
На звороті зупинилися на Комсомольському озері. Там вже нікого не було. Розклали вогник, трав’яного чаю заварили, скупнулися. Купання було на любителя, оскільки водяних рослин багато, й від цього запах не дуже, але освіжитися було приємно. Як і чайку, з фірмовими Іркиними сирниками, попити після цього. Ну що тут скажеш. Просто вабить мандрівне життя! Сумно, що деякий народ, поживши таким життям, не прибирає за собою сміття. В минулому, чи позаминулому році, було якесь серйозне збіговисько на озері, а сміття й по сей день під березами. Сумно…
Погода мінялася до грози, далекі розкати грому давали зрозуміти, що часу в нас обмаль. Збігли ми швидко, але хвилин за 10 до машини нас накрила хвиля свіжості. Пробігши повз новозбудовані чани заскочили на ганок турбазівської столовки. Природа розійшлася не на жарт. Вже їдучи машиною Турічками, дорога в яких перетворилася на справжній гірський потік, я пожалкував що фотік в багажнику. Лило як з відра. Але сильний дощ − не тривалий дощ.
Перечин нас зустрів сухою сонячною погодою, й тільки темно-фіолетове небо та спалахи в Турянській долині нагадували про те, звідки ми вибралися.
Коментувати