Знову неділя і знову похід. Погода видалася похмура, але що може зупинити справжніх мандрівників. Отож, куди податися. Враховуючи, що наш товариш Володя взяв машину, вирішили відвідати цікавейше місце, про яке я вже не раз чув, − Лагуну. Місце з такою живописною назвою розташоване на ріці Люта за селом Чорноголова (Великоберезнянський р-н, Закарпаття).
Ну що ж, подивимось, що то за Лагуна.
Стартанули біля восьмої, компанією з чотирьох чоловік, точніше трьох чоловіків (я, Ігор та Володя) та нашої подруги – Іри, затятої мандрівниці. Володя всіх позбирав машиною, бойовим китайським другом “підвищеної” прохідності з маленьким кліренсом і великим бажанням потрапити в заповідні місця (навіть на Козьменщик заїхав, хоча місцями трохи на руках не несли).Під останні новини туристично-домашньої діяльності промайнув Перечин, що готувався до свого Дня народження (точніше його готували, тільки з запахом нічого зробити не змогли), поворот з траси вправо в Дубриничах та почалася вузька лісова живописна дорога до Чорноголової. Дорога викликала масу спогадів, оскільки вздовж неї розкинулися гарні місця для стоянок, і коли в місті асфальт плавиться, тут, під прохолодним зеленим шатром з ногами в водичці, народ непогано відтягувався, читай “культурно відпочивав”. Починаючи від простих любителів шашликів та закінчуючи маститими альпіністами та туристами. Краса є краса, а для декого холодне пиво в жаркий день (навіть не обов’язково вишуканого гурмана) – найвища краса, практично красотища. Н-да…
Так про що це я… Наразі погода була не дуже (в плані пива), розпочалося село, мені показали поворот до старовинної дерев’яної церкви, яку з центральної дороги не видно, але на звороті обов’язково сфотографуємо. Всі жваво обговорювали стратегію пошуку лісника, у якого, як у Буратіно є ключ, але не золотий, а конкретно від колодички на шлагбаумі біля лісництва. Тоді ми зекономимо купу часу, бо зможемо під’їхати максимально близько, до місцини під назвою Станичний. Якщо ні, то півтора години ногами бити. Тому треба питати: де живе (в розумінні – ключовий лісник), куди пропав і коли буде. Але хату не впізнали та за тими суперечками і пропозиціями доїхали до самого лісництва. А там − шлагбаум навстіж розпростертий… Ласкаво просимо, назад виносимо.
Із закінченням асфальту швидкість пересування значно впала. “Китаець”, як єлов субмарин, намагаючись не шкрабнути днищем по дну, крався лісовою дорогою. Живописність місцевості зростала. Поряд з дорогою гнала бистрі води ріка Люта й руки тягнулися до фотоапарату. А він в багажнику. Нарешті, в пошуках джерела, ми зупинилися, я повісив на шию фотоапарат… і зняв його кінці походу.Ось Станичний, де спочине наш китайський друг. А нам далі. Перейшовши річку Люту хитким містком ми вийшли до вражаючих скель.
Урвище над річкою спресованими смужками хвилями підіймається вгору та спускається донизу. Чарівне місце: спокійна річка а над нею хвилясті скелі в обрамленні зеленого лісу. По смугастості трішки нагадує тістечко Карпати (ясно звідки взялася ідея і форма тістечка). Висота урвища десь 15 метрів.Через яблуневий сад, де сховалася пара хаток-бесідок з попередженням не рухати полоза Васю (виявляється, живе він тут), йдемо проти течії вздовж берега. Річка звивиста, багато каменів і перекатів. Місце популярне серед рибалок (територія, здається, навіть приватна), тут проводяться збори та змагання, особливо з нахлисту. Кажуть, навіть рибу відпускають, як у популярних рибалкових серіалах, що йдуть на Діскавері чи NG. Місцеве населення також “рибалить”, але участі в змаганнях не приймає і рибу, ясна річ, не відпускає. Сьогодні на ріці також рух, закамуфльовані за останнім словом рибаки “хлистають” воду. Напевно тому й був відкритий шлагбаум біля лісництва, за що ми вдячні.
Скачучи каменями і звиваючись через зарості, вздовж ріки ми чим далі віддалялися від саду та приватно-орендної власності. Ось проїхала вантажівка з рибалками і їздова дорога скінчилася.Колись тут, вздовж ріки, проходила вузькоколійка. Влада Чехословаччини інвестувала серйозні кошти у створення цілої транспортної інфраструктури, прокладаючи вузькоколійки в найбільш недоступні місця. Звідусіль звозився ліс. Колись гарно викладені підпірні стінки практично вздовж всього шляху яким ми йшли, водовідводи та шляхові стовпчики – все це тепер виглядало як у постапокаліптичній катастрофі: заросле мохом та лишайниками каміння, в прибережних заростях. Стрімка вода, особливо під час повеней 1998, 2002 років, переколотила і мости і кам’яну кладку, пробила діри в обороні берега. А десь і повністю очистила берег, виставивши, як на посмішище залишки стіни на середину ріки.
Для підсилення катастрофічного пейзажу пішов дощ, а ми обгорнулися плащами-клейонками чогось подерлися вгору. Очікуваного полегшення не наступило, тобто каміння поменшало але заростів побільшало настільки, що назріло питання їди. Золоте правило, яке виробилося в походах: коли не знаєш куди йти − треба поїсти (якщо є звичайно що їсти). Правило, однак, не спрацьовує у випадках, якщо ти так наївся, що не бачиш на очі і через це заблудився.
А їсти у нас було що. Але оскільки зупинка була названа перекусом, а не привалом на обід, то почали ми з самого головного блюда – Іриних сирничків, які завжди підіймають настрій. Здоровенна ялиця, яких тут немало, захистила від дощу і невдовзі пластикова коробочка опустіла. Збагачена кров зашурувала по жилах, і захотілося жити. Згадалася коронна фраза “Життя вдалося”, дощ майже втих, тільки один Володя бідкався: Чому почали зразу з сирників? Наїлися б ви спочатку бутіків, а тоді сирників би мені більше зістало. Що зробити, бувають в житті обломи.Та їда, навіть така, за Володіними мірками, невелика, зробила свою добру справу і ми вирушили далі.
Спуск до Лагуни ми вже пройшли і вирішили спочатку відвідати “мяцкані” камені, як я їх потім назвав. Спустилися до ріки і трохи позвивавшись та пострибавши каменями досягли бажаної мети.
І знову чудо. Кам’яний берег ріки наче виліплений з пластиліну. Наче хтось вимяцкав кам’яну масу наче модельну глину. Більші та менші заглибини та закруглини різного кольору та відтінків створювали неповторний та не зовсім земний пейзаж. В пошуках найбільш виразного ракурсу та композиції я трохи не шубовснув з обломків кам’яної стіни у воду (з фотографами таке буває, і добре якщо щасливо завершується).
Тут мушу добре слово сказати про штатив, який у 50% працював за призначенням, в інших 50% − як опора для мене, любимого.Вкриті намулом чи просто мокрі від дощу камені та колоди, які нанесла ріка, дуже вразливі та не люблять коли на них наступають. При цьому вони залишаються досить твердими на дотик, хоча виглядають як пластилін (камені, не колоди). Ось тут мій триногий друг і став пригоді. “Шерпа” однако (реклама однако).
Зворотній шлях виявився значно швидшим. Крутий спуск вниз і ось воно третє чудо – Лагуна. Ріка, вириваючись із тіснявої ущелини каскадом невеликих водопадиків – колобань розливається на всю ширину. По краях живописні скелі, які відбиваються у глибокій воді (більше 3-х метрів). Для гірської річки такі місця рідкість. Красотища.Біжимо подивитися на водопадик із самої скелі. Дорога пролягає через прорізаний людьми в скелях прохід, через який проходила вузькоколійка. Вражаюче.
Водопадик шумить-кипить і піняво виплескує свої води у величезну заводь. Володя, який залишився внизу, вже загрібає посеред лагуни, пливучи до нас водним шляхом. Йому легше, бо я, на слизькому камінні, вже третій раз загрібаю черевиками воду і випробовую колінами твердість лютянського каміння. Але краса врятує світ, в даному випадку краса діяла як анестезія (правда вдома її дія припинилася). Володя вже заповзав в яму – джакузі, де повітря було не менше ніж води, і блаженно посміхався (читай тащився) від задоволення.
Ми його ще не розуміли, але все було попереду. Спочатку Ірка, а потім і я з кумом випливли через джакузі на велику воду, описавши дугу по лагуні. Е-е-х хорошо!!! Чиста енергія і адреналін. Нічого не добавиш і не віднімеш. Гірський потік, одним словом.
Відійшли на задній план всі турботи й незручності у вигляді мокрого одягу та черевиків, і тільки десь в глибині шлунок шепотів голодну пісню. А тепер до вогню та до їди. Швидко дійшовши до саду та бесідок (рибаки вже відбули, а Вася так і не з’явився) розвели на кострищі вогонь і п’ять-шість картопельок з салом в фользі були запечені і з’їдені разом з бутіками швидко й безболісно. Погода стала чудесна, сонечко дозволило просушити речі. Насолода від їди і вражень досягла свого апогею. От за що люблю походи – за такі хвилини.
Коли час зупиняється і настає повна гармонія, як ззовні так і всередині. Можливо це п’ять хвилин, а можливо й ціла ніч. Розмова лине неспішно, як несе свої води річка Люта, поруч і до Чорного моря…ся и наступает полная гармония, как извне, так и внутри. Возможно, это пять минут, а, возможно, и целая ночь. Разговор течет неспешно, как несет свои воды речка Люта, рядом и до Черного моря.
Розморених та заглиблених у враження швидко домчав наш китайський друг до Ужгороду. Знімаю шапку перед Володею (наступного разу з мене мій сирник), як перед водієм, який не дивлячись на розслабон, не втрачав пильності на дорозі. В Чорноголові до нас приєднався наш товариш Саша з подругою Ларисою, і в тісноті та не в образі, чемно пригинаючи Сашу в гаїшних місцях, ми доїхали додому.
Коментувати