Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

Зібралися ми з кумом змістовно провести вихідний день. Змістовно – однозначно в поході. Накинули маршрут (не новий звичайно, з новими все тугіше і тугіше, а добре забутий старий) на Синаторію та на Соколець, але з Тур’їх Ремет. Обзвонили бажаючих – не густо з різних причин. Ну вдвох, так вдвох, не вперше. А тут надійшла інформація, що наші знайомі на Стінку зібралися (цікавий такий скелястий хребтик над Жорнавою, неподалік місця падіння Княгинянського метеориту, якраз на самому кордоні зі словаками).

Раз ніхто не хоче йти 101 раз на Соколець, то підемо ми на Стінку. Одна проблема – їхати треба електричкою, а виїжджає вона ой як вранці. (відносно тих, хто ходить на дев’яту на роботу). Та що робити.

Анталовецкая андезитовая чаша масарика Закарпатье Але неділя не пропала марно. Проснувся, а на вулиці прекрасна погода. Так на душі стало сумно. Ех, матраси, якогось там дощу настрашилися. О, а тут і кум знову дзвонить, теж йому щось душу муляє. Давай, підемо десь ноги розімнемо. Звучить оптимістично, та куди податися, як третина дня вже пролетіла. Та є, каже, неподалік Анталовецької поляни (я так і знав, що 1001 Анталовецькою закінчиться) двійко-трійко чи то чорних, чи то білих скель (в смислі, хто їх там бачив, сам раз та й то випадково). А це вже цікаво!

Народ весь завжди на Анталовецьку летить, немає часу щось поряд роздивлятися, попереду Світильник, Ворочевські озера, Соколець та Перечин. А нам, щоб ноги розім’яти, самий раз. О першій стартанули з Перечинського вокзалу (своєрідний рекорд, так пізно я в похід на один день не виїжджав), та стандартним маршрутом погнали на Анталовецьку, від повороту дороги на Невицький замок, вздовж струмка. А в лісі краса… Зелень свіжа смарагдова, око радується. Як добре, кажу кумові, що ти мене сьогодні таки в ліс витягнув.

Плишка Анталовецкая Закарпатье
Якісь дві жіночки допитливі зустрілися. Одні в лісі, але допитливі. А куди та дорога веде, а куди та? Але ж доріг до Анталовецької море. І старих, і нових (народ на грузовиках шастає, дерево чи плитку кам’яну краде, чи просто “культурно” відпочиває). Головним є не дороги, а поклик душі та ще парочка більш-менш конкретних орієнтирів, як то андезитова чаша (або чаша Масарика, кому як до вподоби), пара значків на деревах, чи пляшок пластикових на гілках, ну та ясна річ сам підйом до найвищої точки, якою і є Анталовецька поляна. Пішли з нами, покажемо. Ні, дякуємо, ходимо повільно. Проте добре, що не пішли, бо ми потім в пошуках в такі дебрі залізли, що навіть кліщів там не було. Та все по черзі.

З під андезитової чаші набрали води з джерела. На смак як Моршинська. В бесідці неподалік “культурно” відпочивав народ, що джипом видерся на гору та від горілки і закуски міг тільки дивитися телевізор в тому самому джипі. Кожному своє, та нам далі. Поворот на верх, на Анталовецьку пропустили та дорогою прямо, траверсом. Дійшли до вирубки з якої гарно видно поляну на Плішці, ретрансляційну вишку та словаків, і наступив момент істини. Чотири дороги розходилися в різні сторони.

Плишка Анталовецкая Закарпатье

Білі скелі (погляд знизу)

Ігор методом складних геометричних розрахунків, практично за сонцем (блін, я ЖПС забув, на випадок, якщо ми скелі знайдемо) та інтуїтивним методом згадування минулого та екстраполяції його на сучасне вибрав одну з доріг і після короткої фотосесії ми погнали…

Так само інтуїтивно, оскільки дорога раптово скінчилася в серйозних заростях, ми вернулися назад до розвилки. Там, з повним розумінням того, що 15.00 це не 9.00, а доріг залишилося ще три, ми (а власне Ігор) вибрали 100% нам підходящу та й вперед, до мети. Дорога також скінчилася, але розуміючи, що йдемо правильно, ми дерлися траверсом по схилу через зарослі молодого бучняка, перемішаного з поваленими гігантами старого лісу. Схил ставав все крутішим, часу все менше, а бойових ран на обдертих ногах все більше. На рельєфі почали з’являтися невеликі урвища, але це були не скелі. Пригадуючи недавню історію з Перечином, звідки ми з компанією не мали змоги вибратися після 19.00, я м’яко натякнув кумові, що точку неповернення ми вже пройшли, на що він в блукацькому азарті вигадав якийсь автобус, який зробить наше повернення реальним. Які питання, тоді в нас ще купа часу.

Тільки де шукати в цих заростях скелі?  Вроді все правильно. Струмок, який тече на Скалку, знайомий протилежний схил, десь там балкон і Дірявий камінь, а скель ні гу-гу. Ну все, ще добіжимо до того урвища, і якщо звідти їх не буде видно, то все… ми ж пішли ноги розім’яти, а не поламати…

Плишка Анталовецкая Закарпатье

Верхня біла скеля

Ось і урвище та радісний крик Ігора. Це тут, це тут, я впізнаю місця!

А місця й дійсно цікаві. Три більші скелі та пару дрібніших сховані у лісі на крутому спуску. Найвища має десь метрів 15-20. Магматична порода вражаюче вивітрилася, й разом із яскраво зеленими лишайниками справляла незабутнє враження повного усамітнення. Правда чиїсь сліди там таки були (тиждень тому хлопці з Інтернету ніби писали про ці скелі, може й сліди їхні). Після обірваної фотосесії, бо я би зробив ще пару десятків знімків, та Ігор підганяв часом, їдою та обіцянкою колись вернутися для детального обстеження, бо ми вже точно знаємо де (тобто, вже навіть я знаю де) ми скоренько перекусили й подалися назад.

Дуже швидко знайшли іншу дорогу назад та вишли до стартової розвилки. Ясна річ, така вона правда туристичного життя −  правильна дорога виявилася саме тою, по якій ми не пішли. Швидко промайнула андезитова чаша, поповнилися запаси води, яка з часу нашої відсутності тепер стала ще смачніша. Народ з джипу, замучений Нарзаном та нефільтрованим киснем вже навіть телевізор не дивився –  тихо гудів.

Плишка Анталовецкая Закарпатье

Нижня біла скеля

Ми в хорошому темпі, підбадьорені успіхом та дощем, який затягнув небо й саме задумав стартувати, збігали вниз, до струмка, до Невицького. І тут очам свої не повірили: попереду допитливі жіночки. Які шляхи вони досліджували? На цей раз розмова була недовгою. Прояснивши ситуацію ще про одну дорогу, яка теоретично мала кудись виходити, а практично в неї не склалося, ми погнали дальше, бо ми на лаврах, а жіночки просто гуляють.

І ще одна приємна несподіванка. Внизу, на стоянці біля Камелоту, зустрічаємо давнього товариша Сергія на машині. Виясняємо, як це прийнято, де був, що бачив і чуємо історію про скелі біля Анталовецької поляни. Може над поляною? Ні, збоку, зліва. Так от чиї то сліди були. Який все ж таки тісний світ. У місті не зустрінешся, зате на скелях, які самі ледве знайшли, трохи розминулися.

Від транспортної допомоги ми також не відмовилися та в 19.30 вже були в Ужгороді. Змістовний вихідний не пропав дармо.

Слайд-шоу походу

Tags: , ,

1 коментар »

  1. Класно, ефект присутності неймовірний!

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  http://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com