У гірській частині області ґрунтоутворення відбувається за буроземним типом, що призводить до формування бурих гірсько-лісових грунтів. Це найбільш поширений фоновий тип грунтів гірської частини Закарпаття. Буроземний ґрунтоутворювальний процес проходив і проходить в умовах вологого клімату під дерев’янистою рослинною формацією на всіх добре дренованих щебенюватих, багатих первинними мінералами породах – елювії і делювії карпатського флішу, метаморфічних і магматичних породах.

Згідно експериментальних даних (Г. О. Андрущенко, 1964; П. С. Пастернак, 1967) бурі лісові грунти утворюються за такою схемою. В процесі розкладу лісової підстилки кренові та інші органічні кислоти, які при цьому утворюються, нейтралізуються кальцієм, залізом і алюмінієм, внаслідок великої зольності підстилки. В умовах добре виявленого промивного водного режиму такі нейтралізовані розчини не опідзолюють грунт, не викликають перерозподілу колоїдів по профілю. Перегнійні кислоти, зв’язуючись з залізом і алюмінієм, акумулюються у верхніх шарах і надають грунтам бурого кольору. В умовах, коли кислі розчини з лісової підстилки недостатньо нейтралізовані, утворюються бурі лісові опідзолені грунти.

Перерозподіл рослинного покриву, тепла і вологи у зв’язку з умовами гірського рельєфу зумовлює наявність висотної (вертикальної) ґрунтової поясності. В гірсько-лісовому поясі формується тип бурих гірсько-лісових грунтів, які поділяються на темно-бурі, бурі, світло-бурі неопідзолені й опідзолені. Біля верхньої межі лісу, особливо на кам’янистих ділянках, під чистими природними ялинниками і гірською сосною формуються гірсько-підзолисті і торф’яно-гірсько-підзолисті грунти. В умовах розріджених приполонинних насаджень поширені гірські лучно-лісові грунти.

З посиленням вологості клімату й виявленості промивного водного режиму, зниженням температур внаслідок збільшення абсолютних висот у грунтах закономірно зростає кількість перегною з 4–5 % до 16–18 %, зменшується кількість кальцію, збільшується кількість азоту, органічних фосфатів, заліза і алюмінію. Г. О. Андрущенко (1970) виділяє три грунтово-геохімічні пояси: нижній – до 500 м, середній – в межах висот 500–800 м, верхній – в межах висот 800–1200 м над рівнем моря.

У межах кожного з поясів бурі лісові грунти мають різну глибину і різний ступінь щебенюватості, у зв’язку з чим виділяються види: глибокі (116–120 см), середньоглибокі (60–75 см) і неглибокі (40–50 см), мало- й сильнощебенюваті. Ці ознаки мають важливе значення при використанні бурих лісових грунтів у сільському господарстві. Найбільш поширені на схилах середньоглибокі грунти. Глибокі поширені здебільшого на вододілах і належать до найменш щебенюватих.

Бурі лісові грунти кислі, не насичені основами, значно збагачені рухомим алюмінієм, бідні на рухомий фосфор, а часто й на калій. Потенціальна родючість їх досить низька. Ефективно використовувати у сільськогосподарському виробництві ці грунти можна тільки після внесення високих норм добрив, вапнування, проведення заходів боротьби з ерозією.

Бурі грунти – це типові лісові землі. В доагрикультурний період вони були повністю вкриті лісами, та й тепер основна їх площа зайнята під лісами. Найдоцільніше й надалі використовувати бурі гірсько-лісові грунти у лісовому господарстві.

Одним з найбільш ефективних засобів підвищення продуктивності лісових земель є застосування мінеральних добрив. Їх використовують для підвищення продуктивності насаджень, підвищення стійкості деревних порід проти хвороб і шкідників.

Позитивна дія азотних добрив проявляється в перші 3–5 років. Пізніше їх дія помітно зменшується, і вже через 6–7 років після внесення непомітна. Ефективність азотного добрива відчутніша при забезпеченні рослин іншими елементами живлення, особливо фосфором, калієм та кальцієм. Дуже перспективне збагачення сумішей добрив мікроелементами і насамперед сіркою, молібденом, бором, міддю, марганцем.

Гірські ялинники добре реагують на внесення N90Р60 з додаванням вапна 2–3 т/га. На рівних місцеположеннях передгір’я слід вносити N100P80K60 для перших двох класів віку і N150P50K50 на фоні 2 т вапняку для ялинників старшого віку.

На бурих гірсько-лісових грунтах на внесення добрив (N150Р90К60) значним поліпшенням росту у всіх вікових категоріях реагують бук лісовий, дуб звичайний, каштан.

Насадження у молодому віці удобрюють для прискорення їх росту. При цьому удобрення лісів дає високий ефект при поєднанні внесення добрив з рубками догляду (освітлення, прочистки, проріджування) .

Удобрення достигаючого лісу проводять у другій половині терміну обороту рубки. Мета удобрення – збільшення виходу крупних сортиментів деревини і сприяння природному відновленню лісу.

Бурі лісові грунти букових лісів на флішевих породах. Букові ліси із значною домішкою явора, граба, в’яза, ясена поширені на висотах від 300 до 1100 м. У західній частині Закарпаття чисті букові ліси піднімаються до 1200 м, а в східній – тільки до 700 м над рівнем моря. Ґрунтовий покрив у районі чистих букових насаджень не відзначається великою різноманітністю. Морфологічні ознаки грунтів одноманітні, переходи між горизонтами поступові.

Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і дрібних гілочок, знизу напіврозкладена.

На – 2-10 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, зернистий, суцільно сплетений корінням бука; зрідка зустрічається щебінь.

Н1 – 10-27 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, середньосуглинковий, перехід поступовий.

Н2 – 27-55 см. Бурий, пухкий, вологий, дрібногоріхуватий, зустрічаються уламки гірських порід, перехід поступовий.

НР – 55–80 см. Відрізняється від попереднього ущільненням та значною кількістю уламків гірської породи.

Р – 80-120 см. Сірувато-бурий, щільний, дуже щебенисто-кам’янистий.

За вмістом гумусу грунти помітно відрізняються залежно від висоти над рівнем моря. У грунтах нижньої частини поясу букових лісів (до 600 м) вміст гумусу невисокий – до 5 %, вище – 7–8 %.

У більшості випадків рН водної витяжки у верхніх горизонтах цих грунтів становить 4,5–5, у нижніх підвищується до 4,9–5,5. Все це свідчить про кислий характер процесів розкладу органічних речовин. Гідролітична кислотність може досягати 10–25 мг-екв. на 100 г грунту. Вміст рухомого калію досягає 20 мг на 100 г грунту, високий також вміст рухомого азоту – 5–20 мг на 100 г грунту. Забезпеченість фосфором низька – 1–2 мг на 100 г грунту.

Лісорослинні властивості грунтів під буковими насадженнями неоднорідні. Найпродуктивніші глибокі слабоскелетні, ріст бука на яких досягає 1С1а бонітетів (середня висота до 36 м, діаметр до 60 см, запас 470 м3/га). На мілких грунтах, глибина яких становить 40–50 см, бук має III бонітет, однак такі ділянки зустрічаються рідко.

За сукупністю морфологічних ознак, фізико-хімічними властивостями, хімічним складом грунти букових насаджень поділяються на три групи:

– бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені, пов’язані з ялиновими і яворовими бучинами й субучинами;

– світло-бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені й опідзолені – під чистими бучинами й субучинами з домішкою в’яза і клена гостролистого;

– світло-бурі малогумусні опідзолені – під грабовими бучинами й субучинами.

Грунти дубово-букових і букових лісів на вулканічних породах. Район Вулканічних Карпат за умови ґрунтоутворення дещо відрізняється від інших районів. Через значну крутизну схилів у сільськогосподарському виробництві використовується порівняно невелика кількість площ. На висотах до 400 м головною породою є дуб скельний з домішкою бука і граба. Вище 400–500 м переважають букові насадження.

Грунти формуються на продуктах вивітрювання вулканічних порід і належать до типу бурих лісових з усіма характерними для них ознаками:

Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і гілочок бука, знизу напіврозкладена.

На – 2-4 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, свіжий, пилуватосуглинковий з включенням щебеню (15–20 %), сильно пронизаний дрібними корінцями бука; перехід поступовий.

Н – 4-49 см. Темно-бурий, пухкий, свіжий, дрібнозернистий, неміцної структури, пилувато-суглинковий, зустрічається каміння, перехід помітний.

НР – 49-70 см. Світло-бурий з сірим відтінком, ущільнений, вологий, середньосуглинковий, до 50 % каміння і щебеню.

Р – 70-105 см. Пальово-бурий, вологий, щільний, дуже кам’янистий (80 % каміння), середньосуглинковий.

Р – 105-140 см. Бурий, щільний, вологий, вивітрілий андезит, який переходить у гірську породу.

Серед бурих гірсько-лісових грунтів, які утворились на продуктах вивітрювання магматичних порід, виділяються такі групи:

– бурі ненасичені (ступінь насиченості 20– 25 %) неопідзолені. Формуються на продуктах вивітрювання андезитів і андезито-базальтів у верхніх частинах схилів;

– бурі насичені (ступінь насичення 60–80 %) неопідзолені, які формуються на продуктах вивітрювання основних порід (базальтів і андезито-базальтів);

– бурі ненасичені й слабонасичені опідзолені, що утворюються на дуже розкладених делювіально-елювіальних відкладах андезито-базальтів, а також ліпаритів, дацитів.

Продуктивність лісів на цих грунтах висока. З природних насаджень найпродуктивніші (бонітет 1 – 1а) букові та дубово-букові з домішкою ясена, клена гостролистого, черешні на глибоких насичених бурих лісових грунтах. Дуже високу продуктивність мають штучні насадження з ялини і ялиці. У 55–60 років запас їх досягає 500–550 м3/га. Проте необхідно враховувати, що ялинові та ялицеві насадження в цих умовах вражаються гниллю, внаслідок чого втрачають технічну цінність.

Грунти мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів. Мішані хвойні і хвойно-листяні лісп з перевагою ялини розташовані у верхньому гірсько-лісовому поясі. В західній частині південного макросхилу Карпат хвойно-листяні ліси зустрічаються невеликими роз’єднаними масивами. Лісові насадження цих районів за своїм складом різнорідні, що пояснюється, крім природних умов, впливом діяльності людини. Цей вплив проявився головним чином в заміні мішаних буково-ялинових, буково-ялиново-ялицевих насаджень на чисті ялинові.

Незважаючи на те, що грунти розташовані в різних умовах, вони дуже схожі між собою і відрізняються глибиною залягання, скелетністю та наявністю оглеєння. В більшості випадків профіль грунту має слабу диференціацію на горизонти, характерне темно-буре і буре забарвлення, відсутні або слабо помітні ознаки опідзолення.

Генетичний профіль бурих гірсько-лісових грунтів мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів має типовий дерновий габітус. У непорушеному стані (під лісом) профіль має таку будову:

Но – 0-2 см. Підстилка з хвої, листя і гілок, донизу напіврозкладена.

Н1 – 2-18 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, дрібнозернистий, насичений дрібним корінням деревних порід, щебенистий. Перехід поступовий.

Н2 – 18-47 см. Бурий, вологий, ущільнений, дрібнозернистий, слабощебенистий. Зрідка трапляються уламки пісковика. Перехід поступовий.

Нр – 47-75 см. Бурий, пухкий, вологий, середньосуглинковий, грудкуватозернистий, середньохрящуватий. Перехід помітний.

Р1 – 75-94 см. Світло-сірий пухкий сланець з незначною домішкою дрібнозему.

Р2 – 94-120 см. Бурувато-сизуватий, щільний, важкосуглинковий, насичений щебенем.

Характерною особливістю грунтів під хвойними мішаними лісами Карпат є значний вміст перегною. Під корінними лісами у верхніх горизонтах грунту вміст його становить 11–16 %, під вторинними луками кількість гумусу зменшується до 5–7 %, а на орних землях падає до 3–5 %.

За характером актуальної кислотності грунти належать до кислих. рН водне в неокультурених грунтах становить 3,8–4. На орних землях цей показник зростає до 5–5,2. Гідролітична кислотність цих грунтів під сільськогосподарськими угіддями висока і дорівнює 3-7 мг-екв. на 100 г грунту, зростає у грунтах під лісом до 20– 25 мг-екв. Висока обмінна кислотність пов’язана зі значною кількістю рухомого алюмінію у вбирному комплексі грунту (від 1 до 10–15 мг-екв. на 100 г грунту).

Грунти багаті на валові форми поживних речовин, особливо фосфору, однак рухомість і доступність їх для рослин досить низька. Для активізації рухомості поживних речовин необхідне вапнування (10–15 т вапна на 1 га). Не менший ефект дає внесення в грунт кількох центнерів сиромолотого гіпсу.

Високогірні грунти під гірською сосною. У східній частині субальпійського поясу Карпат виділяється пояс соснового криволісся, який змінюється субальпійськими луками. Зарості гірської сосни на кам’янистих розсипах є однією з перших стадій після лишайникової стадії первинного ґрунтотворного процесу. Первинне поселення лишайників призводить до утворення дрібнозему в заглибленнях між камінням. Таким чином створюються умови для поселення гірської сосни. Під гірською сосною поселяються мохи та чагарники. Внаслідок спільної дії гірської сосни і мохів процес ґрунтоутворення поглиблюється, що призводить до формування під гірсько-сосновим криволіссям торф’яно-гірсько-підзолистих грунтів.

Для прикладу розглянемо профіль грунту під гірською сосною (Усть-Чорнянський лісокомбінат, г. Побита, 1420 м над рівнем моря).

Т – 0-29 см. Шар відмерлих мохів, перемішаний з хвоєю, листочками брусниці й чорниці, сильно насичений корінцями напівчагарників із значною участю коренів сосни. Перехід різкий.

Нт – 29-42 см. Темно-бурий, мокрий, торф’янистий, сильно насичений корінцями сосни.

ЕР – 42-75 см. Шар щільного пісковина з пустими проміжками, на горизонтальних гранях пісковика відкладені піскуваті продукти розкладу світло-сірого кольору.

ІР – 75-90 см. Буро-попелястий, піщаний, вологий, дуже кам’янистий шар, який переходить у скельний горизонт пісковиків.

Як морфологічні ознаки, так і хімічні властивості свідчать про наявність підзолистого процесу в цих грунтах при гумусно-ілювіальному характері профілю. Грунти під гірською сосною мають дуже кислу реакцію (рН водне 3,9-4,2). Верхній горизонт на 50-70 % складений з органічної речовини.

Гірські лучно-буроземні грунти поширені в субальпійському і альпійському поясах на висотах 1100-1200 м у західній і 1500-1600 м у східній частинах області. їх формування відбувалося під лучною і чагарниковою рослинністю, хоча можлива й участь лісової рослинності у більш теплі періоди голоцену.

За будовою профілю ці грунти нагадують неглибокі або середньо-глибокі бурі лісові грунти. Характерною особливістю їх є наявність оторфовілої дернини (Н0) або торфу (Т), завглибшки до 10-12 см. Нижче залягає неглибокий (15-20 см) гумусовий горизонт темно-сірого кольору, з виразною зернистою структурою. Перехідний горизонт подібний до таких же горизонтів у бурих лісових грунтах і досягає у глибину 40-65 см.

Гумусність гірських лучно-лісових грунтів становить 10-15 %, вони мають високу актуальну кислотність (рН сольове 3,5-4,5), порівняно добре забезпечені азотом, слабо – фосфором і калієм. Потребують внесення фосфорно-калійних добрив і вапнування.

Дерново-буроземні грунти. Поширені у всіх вертикальних поясах гірської зони, здебільшого на безлісих ділянках (на виположених гірських схилах, терасах гірських річок), що використовуються під природні кормові угіддя. Утворилися в результаті накладання дернового шару в процесі ґрунтоутворення на буроземний. Широколистяні ліси на виположених схилах мають рясний травостій, часті у них поляни, вкриті лише трав’янистою рослинністю. Виположені форми рельєфу сприяли ранньому їх освоєнню під сільськогосподарські угіддя, а лучна рослинність і сільськогосподарські культури сприяли формуванню виразного дернового горизонту.

Дерново-буроземні грунти відрізняються від бурих лісових наявністю дернового темнувато-бурого або навіть темно-сірого з бурим відтінком горизонту, завтовшки 20–30 см. Нижче залягає перехідний сіро-бурий горизонт завглибшки 60–80 см з горіхуватою структурою, який поступово переходить в елювій корінних порід (пісковиків, сланців, флішу).

Вміст гумусу, особливо у грунтів на алювіально-делювіальних відкладах, становить у верхньому горизонті 3-5 %. Грунти середньо забезпечені рухомими формами азоту та калію, дещо гірше – фосфором. Порівняно висока кислотність (рН 4,5-5) і наявність рухомого алюмінію вимагають вапнування або гіпсування, застосування органічних добрив і посівів люпину на зелене добриво. Використовуються ці грунти як природні кормові угіддя, орні землі, під сади і ягідники.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: грунти