МАНДРІВНИК
На подвір’ї в баби Гелени з рідних, мабуть, нікого вже не було, крім одної дівчини, яка на все село була найгарнішою. Тому до неї всі парубки залицялися. Але вдова бідна, посагу не могла дати.
— Ех, узяв би я вашу Марійку,— говорив один багатий парубок,— якби мені хоч сорок тисяч крон.
— Синку,— відповіла заклопотана мати,— звідки мені взяти стільки грошей, коли я й сама ледве живу? А тобі як треба тисяч, то шукай собі в багатих, до моєї бідної не топчи доріжку.
Одного вечора до вдови зайшов гарно одягнений чоловік і попросився на ніч, а стара зараз перед ним почала хвалитися своєю дочкою.
— На дочку трапляються люди, багатий і бідний… Один просить гроші, а другий нічого не хоче, лиш Марійку.
Мандрівник, побачивши гарну дівчину, каже до її матері:
— Хай вона заміж виходить за того, котрий від вас майна не вимагає. Як будуть любитися, то всього собі наживуть. Багатому грошей треба, а не вашої дочки.
Гість переспав, а вранці зібрався далі. В дорозі трапив на одного кучера, який з бричкою вертався з міста. Мандрівник його зупинив і каже:
— Це твої коні, чи ти лиш кучером у пана?
— Кучером, і моє тільки те, що крадькома провезу когось.
— Коли так, тоді завертай і вези мене до міста, а я тобі заплачу.
Вони провезлися, перед містом зупинилися, мандрівник і питає:
— Скільки маю заплатити?
— Що дасте, те й прийму,— розгублено відповів кучер. Мандрівник почав сотнями викидати на руку кучерові.
— Ну, добре, тут маєте сотню, дві, три, чотири, п’ять. Чи, може, більше хочете?
Кучер видивився на мандрівника:
— Я не візьму стільки за шмат дороги.
— Лиш беріть, а мене не жалійте…
Взяв кучер гроші й вернувся назад, а мандрівник прямо зайшов до одного власника спиртового заводу, чемно вклонився й зарекомендував себе заступником директора одної великої фірми.
— По всій державі говорять, що спирт у вас найліпший виробляється,— прихвалював мандрівник.— А ми хотіли б познайомитись і зв’язатись із вашою фірмою… Чи не могли б ви щомісячно цистернами постачати нам за угодою вашого спирту?.. Отже, подумайте собі, як вам краще та вигідніше… Щоб ви і ми могли на тому гарно заробити.
— Над цим ще подумаю, а тим часом прошу зайти до мене на обід.
Погостилися вони. Мандрівникові подарували на взірець кілька пляшечок різних лікерів, а по обіді власник заводу знову запросив його до контори.
— Пане Вайс,— запитав мандрівник мільйонера,— скільки б ви дали в запоруку, щоб між нашою фірмою і вами договір не порушився?
— Нащо мені вкладати в запоруку, коли я сам є спільником торговельного банку,— згорда відповів мільйонер, показуючи банкову книжку.
— Добре, розумію, що ви є спільником, але хочу знати, скільки б ви відразу могли вложити готівкою в інший банк.
— Нараз готівкою не маю в себе, лиш сорок тисяч крон,— відповів мільйонер.— А ви скільки б дали?
— Я нічого не дам, а ви свої гроші вилічуйте мені на долоню. Я — Шугай!
Мільйонер зблід і, трусячись, вилічив тисячі на руку Шугаєві.
— Пане Вайс, тут маєш тихо сидіти протягом одної години і не ворухнутися з цього стільця, а коли раніше вихилиш носа поза вікно або гукнеш, то мої хлопці порахуються з тобою! —попередив Шугай.
Мільйонер ледве витримав визначений термін і почав стукати в двері, але випустити його ніхто не міг, бо Микола Шугай двері замкнув, а ключі з собою забрав.
Рідня мільйонера викликала слюсаря, щоб відімкнути контору, а Шугай саме повертав до бідної вдови.
— Приймете на ніч? — попросився мандрівник.
— А чому ж би ні,— відповіла Гелена,— хати не переспите.
А в хаті якраз сидів бідний хлопець, що любив удовицину доньку. Мандрівник і питає стареньку:
— Бабусю, то він женитися хоче на вашій донечці? Стара важко зітхнула, сумовито проговорила:
— Він, він… Лише як будуть жити?..
— Бабусю, посагом ви не журіться, вашій донечці й сьому бідному парубкові я даю сорок тисяч чеських крон, хай здорові господарюють, а мені, Миколі Шугаєві, просять здоров’я. За багатим нема чого вам жалувати, хай він шукає свого щастя в багатих…
Парубок і дівчина, раді, почали цілувати Миколу, наче рідного батька, а стара зі сльозами в очах заметушилася по хаті, як би краще пригостити такого дорогого гостя…
Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.
Tags: легенда
Коментувати