До змісту

У вузькому міжгір’ї між горами Магура і Кемпа сігетський граф Нодь Кароль облюбував урочище для відпочинку й полювання.

Люди з найближчого села Луга звали це місце Козім, бо тут багато водилося диких кіз. Тепер лісова охорона за наказом графа доглядала за тваринами, заготовляла для них сіно, отаву, сіль. Кіз та іншої звірини щороку прибувало.

Задумав граф завоювати собі честь у столичного панства і подарував Коз’є своєму шурякові, теж графові, що жив у Відні. Той мав слово в австрійському парламенті, був частим гостем цісарського двору.

І в Коз’є почали щоосені приїжджати пани з Відня та Будапешта. Не тільки полювали, а й по всякому розважалися серед чарівної природи. Приїжджали пани з сім’ями. Високі дами у чорних капелюхах та довгих платтях залицялися до молодих мисливців, запрошених із різних графств. У будинках біля Тиси, де відпочивали пани, були спальні, їдальні, кухні, великі льохи з найкращими угорськими винами. До мисливського замка вела гарна дорога, відбита кам’яною стіною, щоб на неї не зсувалося каміння. Біля дороги та навколо будинків росли берести, липи, ясені.

Одного разу граф запросив на полювання до Козього самого цісаря. Був то молодий правитель, лише сів на трон, він радо згодився помандрувати карпатськими лісами. В дорогу наказав зробити таку кочію, аби окована була золотом, а спиці в колесах мала срібні.

П’ять пар коней з дзвіночками на шиях та в розкішній упряжі тягнули цісареву кочію. За цісарем їхали міністри, графи, охоронці. Коли заїжджали в якесь місто чи село, люди виходили на вулиці, вітали цісаря, церковні владики благословляли його далі в дорогу, а вірників заставляли молитися, аби охоронив бог їхнього повелителя від лиха…

В Козїм цісареві заманулося відразу на полювання, не схотів і припочити з дороги. Віденський граф сам розставив мисливців. А для цісаря на одній зі скель була вартувальня, звідти добре озиралася широка лука, на яку виходила звірина — кози й олені.

Погоничі почали гнати звірину, і на поле вибіг красень-олень. Завітривши людей, він високо підняв голову і дивився просто в бік цісаря. Але цісар не схотів стріляти в такого красеня. Підводив рушницю, опускав і любувався красенем, доки той не зник у лісі.

Наступного дня цісар знову побачив із вартувальні того красеня-оленя. Але вже не любувався ним, а вистрелив.

Коли підбіг до місця, де метався поранений олень, той заговорив людським голосом.

— За що ти мене убиваєш?—докорив олень.— Ти – цар свого народу, а я був царем звірів у цих краях. Ще пошкодуєш, та пізно буде…

З тими словами красень-олень загинув.

І тут цісареві стало недобре, в голові зашуміло, і він упав біля трупа. Коли підбігли графи й міністри, що були на вартувальні, цісар лежав непритомний. Лише свіжою водою з потічка вдалося повернути його до тями.

Розказав цісар мисливцям, що сталося, і поховали царя звірів із великими почестями, а на могилу прикотили великого каменя.

Відтоді в Козьому не вбивали оленів, бо вважали їх за святих звірів. Але ще довго полювало панство на кіз та вепрів. Після кожного вдалого полювання чинили велику гостину. Граф наказував відібрати від лужанців великого вола, здерти з нього шкіру, вийняти нутрощі, тушу пробити великим грабовим рожном і пекти на ватрі посеред майдану. По чотири чоловіка ледве обертали вола над вогнем між розсохами.

Не одного вола було тут з’їдено, не одну бочку вина токайського випито.

Роки минали.

Одного разу вже старий цісар захотів у Козьому вполювати ведмедя. Граф радо згодився допомогти йому, але й задумався: як учинити так, аби цісар не йшов шукати ведмедя, а щоб звір сам прийшов на визначене місце.

Потрібно було якось придурити ведмедя.

Охоронці лісу на галявині, куди інколи навідувався бурмило, прив’язали до дерева стару кобилу.

Перші три ночі ведмідь не показувався, а на четверту прийшов. Довго ходив навколо шкапи, принюхувався, поки насмілився вбити її. Через кілька днів на те місце прив’язали другу кобилу, потім третю. Відтоді ведмідь часто приходив на галявину. Став сміливішим — зразу вбивав тварину.

Наближався день приїзду цісаря і день полювання.

В Коз’є цісар прибув, коли все було готове. Охоронці мисливського урочища запевнили графа, що ведмідь прийде, коли треба.

На зорі цісар зі своїми охоронцями пішов на те місце, де мав з’явитися ведмідь. Серед галявини стояла шкапина. А ведмідь чогось не приходив. Чекали годину, дві, три, вже цісар почав нервувати. Стривожився граф, зібрав охоронців лісу, і пішли шукати бурмила. Знайшли його на одному груночку. Звіра було вбито ще напередодні. І шкіру здерто, й м’ясо забрано, залишилися тільки нутрощі.

Невесело почував себе в той день цісар. А ще гірше — граф. За обман цісар зняв його з посади міністра, а Коз’є віддав у власність держави.

Більше не приходив цісар Австро-Угорщини на полювання. Не з’являвся тут і віденський граф. Але не раз іще гуляли в мисливському замку пани — і з Австрії, і з Угорщини, і з Німеччини, і з Чехії.

Сліди їхніх розкошувань — так званого мисливського замка — збереглися донині.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда