До змісту

Біля Боржави, між селами Бенею і Квасовом, є невелика гора, що зветься Келеменова.

Люди повідають, ніби ще в ті часи, коли на наш край напали татари, тут було викопано яму, де поховали пани свої скарби і переховувалися самі. Але грошей пани взяли багато, а наїдку мало,— жаліли місця. Так і повмирали з голоду та спраги.

Спливло багато часу, люди знали і говорили про скарби, але йти за ними не наважувалися. Боялися чортів, які забрали душі тих панів і стережуть гроші в ямі.

Жив у селі Бені вівчар і мав чотирнадцятирічного сина на ім’я Келемен. Хлопець багато чув про ту гору. Часто пас під нею овець і одного разу надумав пошукати скарбів. Заліз у темну яму і наткнувся на залізні двері. Застукав палкою — двері відчинилися. З’явився малий карлик з білою бородою і сказав:

— Не бійся, хлопче, у мене добре тобі буде.

Келемен зайшов та й залишився там — старий карлик більше не відпустив його.

Люди знайшли овець, а Келемена відшукати не вдалося. Побивався батько, дуже побивався і все роздумував, де міг його хлопець подітися. Прийшли йому на гадку скарби в горі.

Рушив за своїм сином, але проникнути за двері не міг.

Все ж таки не відходив і дочекався: на дев’ятий день залізні двері відкрилися, і вийшов до батька Келемен.

— Не плач, батьку,— каже син,— не побивайся. Хоч я додому вже ніколи не вернуся, але мені тут добре. І тепер двері відкрилися тільки тому, що я дуже просив свого карлика, бо чув твій плач і хотів тебе потішити. В цій горі справді багато золота, але є тут одна криниця, біля котрої хата старого карлика. У криниці заперті ключі від моря, і якщо хтось розіб’є гору, то море заллє всю землю. Тому скажи людям, аби й не думали про гроші, гору не розбивали.

По тих словах двері зачинилися, а Келемен як появився, так і зник.

І досі ніхто не розбиває гору. Заросла вона деревами, травою.

А що сина вівчаревого звали Келеменом, гора й досі називається Келеменовою.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда