Станеш на рівнині з південного боку від Мукачева, глянеш на могутню красу Мукачівського замка, названого в народі Паланком, і не стримаєш хвилювання: таж стоїть він тут цілу тисячу літ, більше тисячі.

Понад десять століть минуло з того часу, як верховний вождь мадярів князь Алмош із сімома своїми племенами перейшов Карпати. І надумав він дати людям сорокаденний відпочинок, а заодно принести великому богу мадярів Годуру жертву подяки за те, що боронив їх у дорозі через гори. За старим звичаєм, то була велика жертва на вогні.

А пожертвували найкраснішого в табуні білого жеребця. І от верх, на якому стояв тоді дерев’яний слов’янський зруб, мабуть, ціле століття пустуючий і вже зруйнований від часу,— той верх став першим опорним пунктом, котрий мадяри тут собі укріпили. Звідси потім пішли захоплювати нові землі. Бо снили ними ще в далекій Азії, слухаючи пісні старих бардів. Бо ще й через чотири століття після Аттіли думали про ці землі як про славну його спадщину. Тут лежала світло-зелена рівнина, яку бачили прадіди і передали в мріях онукам. Лише зміцнити її, здобути в слов’ян, яким вона вже була справді дорогою батьківщиною.

І їх було чимало, тих, що тримали в руках Аттілову спадщину. Дужий Залан, правитель болгарський, тримав цілий схід по Дунаю на північ аж до Іполя. На заході був ще дужчий Святоплук, князь моравський, далі — бойовий Арнульф, німецький володар. А що вже казати про багатьох інших, менших володарів, які в міцних замках вершили долю свого люду. Алмош зрозумів: щоб збулася мрія про утворення нової, певної країни всіх мадярів, не можна кочувати з місця на місце, бо доведеться припинити добросусідське життя. Щоб перемогти володарів цих земель, треба вдатися до такої ж зброї, яку наготували вони, чекаючи його нападу за міцними валами і стінами своїх твердинь. Бо жменька людей, яка в чистому полі була б зметена смерчем його нальоту, витримувала смерч, захищена стінами. Так було, коли проходили землі за Карпатами, так буде і тут, де не проходити доведеться, а завойовувати, скорювати. І якщо це велике діло вдасться, все одно треба мати опорний пункт, до якого завжди можна б повернутися,— дім, де спокійно відпочиватимуть жони, діти і всі, хто не може воювати. Так повинно бути, доки не завершиться велике діло завоювання втраченої Аттілової спадщини. А тоді вже безпечними, військом прокладеними і захищеними дорогами розіллються мадяри, як повінь, по краю і залюднять його широкі простори.

Мабуть, голос давно померлих предків озвався в душі Алмоша і впевнив його: саме той верх, що з дивної витівки природи звівся серед широкої рівнини, є ключем до цілої землі, місцем, яке слід спішно укріпити і втримати за всяку ціну.

І вирішив Алмош спорудити міцний замок, який би витримав напади, що рано чи пізно, а неминуче будуть. Добре знав: до великих сутичок при переході Карпат недійшло тільки тому, що гірські перевали не були укріплені і землі навколо них не дуже обжиті,

Скликав Алмош верховних вождів племен, виклав їм свої плани. Мав намір приступати до будівництва негайно, використавши на роботах переможених і полонених слов’ян,— а їх набиралося до трьох тисяч.

Відважний і швидкий перехід через Карпати Веречанським перевалом призвів до того, що не було й підозри про навалу. Лише поодинокі втікачі, що траплялися на дорозі завойовникам, рознесли звістку про вторгнення мадярів, і рознеслася вона, як пожежа на вітрі. Шукаючи притулку і захисту, втікачі подалися за Карпати, до Польщі, або ж звернули до Ужгорода, де з міцного замка правив краєм один із верховних вождів короля Залана старенький Лаборець. Він і був першим, хто став на прю із завойовниками. На тривожні звістки втікачів зібрав Лаборець зо п’ятнадцять тисяч війська й рушив супроти Алмоша.

З гори Ловачка побачив він величезний мадярський табір. Навколо самотнього верха в низині копошилися, як комахи у мурашнику, люди. Вже виднілися підмурівки замкових стін. А розрісся той мурашник аж до тіснини за нинішніми Підгорянами.

Нападати Лаборець не зважився. Був то великий прорахунок, бо несподіваний напад на ворога, що нічого не підозрював, міг увінчатися перемогою. Але князь вислав до Алмоша послів із запитом: «Хто йде, чого хоче, навіщо укріплює верх, і хто це дозволив?» Відповідь була стисла: «Ми, князь Алмош, внук Аттіли, повернулися додому!» На те князь Лаборець іменем свого короля Залана запропонував чужинцям здатися. У відповідь Алмош наказав старшому синові Арпаду відібрати з війська сім тисяч добровольців, по тисячі з кожного племені, і вдарити на Лаборця.

Мадяри миттю були в сідлах і погнали коней через Латорицю, що в ті часи огинала нинішнє Росвигово, в підніжжі Чернека, Червоної гори, Ловачки і Талиської гори.

Наче яструби, кинулися чужинці на військо Лаборцеве, що не мало ні досвіду, ні підготовки до бою на конях.

Бій тривав недовго. Розбитий ущент слов’янський князь відступив із рештками свого війська до Ужгорода і закрився в його міцних стінах.

Так довідалися мадяри про Ужгород.

Напасти побоялися, але залишили в околицях міста дозорців.

Минула пора сорокаденного відпочинку, зібрався Алмош у дальшу дорогу — на Ужгород. Стежити за будівництвом доручив військовому нагляду. До кожного десятка робітників було приставлено воїна.

Замок мав тоді овальну стіну, близько 3000 ліктів (за 1000 м) завдовжки, 2 лікті (близько 65 см) завтовшки і 6 ліктів (близько 2 м) заввишки. Робота йшла повільно, хоч зігнано було силу-силенну робітників. Адже люди не знали з’єднувальних розчинів, і доводилось кожен камінь обробляти так, аби з одного боку мав жолоб, а з другого — виступ. Своїм виступом камінь западав до іншого каменя, а ще для іншого він ставав жолобом. Саме так поодинокі брили з’єднувалися в мур.

У таборі під замком Алмош залишив усіх жінок, дітей, зайвих речей у дорогу також не брав. Не хотів, аби щось його сковувало.

Тільки сягнув лівого берега Ужа і вислухав дозорців, нараз почав будувати міст. Тисячі наповнених повітрям шкіряних мішків лягли на воду, на них лягли широкі кладки, котрими легко було переїхати на конях.

Коли до бою все було готове, доручив Алмош військо своєму синові Арпадові і наказав здобути замок.

Лаборець боронився відчайдушне, та сил забракло. Алмош все-таки вступив до замка.

І тоді, зваживши на свої літа, скликав старий вождь усіх вождів семи племен, подякував їм за довір’я, мужність, відданість та й попрощався з ними — зрікся вождівської та князівської влади. Наступником нарік власного сина Арпада — за мужність і мудрість, а головно за бойовий дух, проявлений у двох останніх боях.

Захоплено вітали вожді племен Арпада. За старим звичаєм, підняли його на щиті і показали всім воїнам — його, нового князя і верховного вождя всіх мадярів!

На честь свого свята, оголосив Арпад чотириденний відпочинок із великими торжествами. І здобутий Ужгород, перейменований на Унгвар, став із того часу осідком мадярів, яких, за назвою міста, західні народи почали називати унгвари, гунгари, унгари, угри. Ці назви у мовах декотрих народів збереглися досі.

Поки Ужгород переживав такі події, на березі Латориці виростав замок. Понад 18 ліктів (близько 6 м) висоти мав уже мур. Зверху стіну вінчав зубчатий ряд плит. Той зубчатий вінець, принесений мадярами зі сходу, був не стільки прикрасою, скільки доцільністю. Широкі бійниці, ширші, як виступи, давали змогу стрільцеві, тоді лучнику, висунути лук чим далі і стріляти в нападників, які лізуть по стіні. Зубці ж були надійним укриттям.

Той спосіб будівництва замків,— із зубчатим вінцем,— зберігся на ціле середньовіччя, хоча з появою вогнепальної зброї бійниці стали вужчими, просто-таки перетворилися у вузькі щербини. Далі й зовсім зубчатий вінець зник або ж залишився тільки прикрасою.

Із внутрішнього боку замкової стіни по цілому овалу проходили дві, одна над одною, галереї з могутніх дерев я-них балок. Верхня галерея була зроблена так, що оборонці могли вихилятися аж через стіну. Підлога верхньої служила за стелю нижньої, яка зсередини замка була закрита звислою стіною і утворювала власне довгий критий прохід. Бійниці нижньої галереї були прямовисні, завдовжки 2 лікті (близько 60—65 см), завширшки півтора ліктя (45—47 см) і розходилися всередину, аби стрілець мав доступ чим глибше в стіну. В тій, нижній галереї, воїни й проживали, тому вступити в бій могли безпосередньо зі свого житла.

Посеред замка лишалося просторе, без жодної споруди подвір’я. Єдиний вхід, а водночас і вихід був із південного боку. Ворота виводили на підйомний міст, який підтягували на ликових канатах.

Під час будівництва загони, визначені старшим із охорони, виїжджали в околиці на лови, щоб забезпечити табір м’ясом. Ті загони щовечора поверталися до табору, і за кілька місяців вони достеменно вивчили місцевість на віддалі половинаденної дороги, та всю звірину навколо або ж вигубили, або ж виполошили. Тому заїжджали далі, так далеко, що повернутися за день уже не могли, доводилося ночувати в чужих незнайомих краях. Для малого загону охоронців то було небезпечно, тим паче після падіння Ужгорода, коли слов’яни-втікачі об’єднувалися в небезпечні, сильні групи і знищували віддалені від табору мадярські загони. Особливу небезпеку становив Боржавський замок, військові сили якого за рахунок утікачів швидко зростали. Дійшло до того, що непрошені гості не могли зробити кроку, про який би не знали у Боржавському замку. Найбільші послуги для своїх одноплемінників чинили замкові робітники. Вони встигли засвоїти угорську бесіду, а засвоївши, підслухати багато важливих розмов. Як тільки траплялася найменша нагода, вони втікали і виносили з собою замкові таємниці. Нестерпно тяжка праця, справді-таки мука, призвела до того, що втікачів ставало більше й більше.

Південний край низини скоро опустів. Мусили мадярські охоронці ходити на лови у північні околиці. Однак там їх майже щодня підстерігала смерть. Бувало, вже верталися зі здобиччю, верталися обережно, готові до несподіванок, а на них нападали в горах так зненацька, що тільки усіяні ранами щасливці з порожніми руками приходили додому, в табір під замком.

Чим далі проникав Арпад із ядром війська углиб землі, тим більше відваги проявляли навколишні слов’яни. Доводилося посилати на лови численніші загони. Але тоді послабився нагляд за робітниками, і вони втікали цілими громадами, в кращому разі просто не хотіли робити.

Тим часом до Боржавського замка повернулися посли, котрі ходили в Польщу просити допомоги. Видно, їхня дорога була не зовсім даремною. Одного дня, було то вже під зиму, зважилися воїни Боржавського замка напасти на численний охоронний загін мадярів. Це сталося в околиці Берегова. Мадяри були знищені, і боржавське військо, підтримане слов’янами, що повернулися з Польщі, та численними волохами з Марамарощини, рушило на мадярський табір під Мукачевом.

Швидким нападем та з допомогою збунтованих робітників військо повстанців здобуло ще не добудований замок, розбило нечисленний загін охоронців і звільнило всіх слов’ян від тяжкої роботи на будівництві.

Наполовину зруйнувавши замок, повстанці забрали все награбоване й нажите добро, а табір знищили вогнем.

Мадяри, котрим удалося втекти, спинилися в Ужгороді, а там їм було звелено негайно вирушати до Арпада, що саме тримав у облозі замок Серенч.

Втікачі доповіли Арпадові, що сталося, і закінчили нібито свою мову стогоном, який тисячі раз чули з уст заточених слов’янських робітників, виснажених непосильною працею: «Мука! Мука!» Нести на спині величезні брили до крутого, майже 70-метрової висоти, горба,— то була справді мука. І той мимовільний слов’янський стогін, який вояки раптом так до речі згадали, щоб висловити свій біль, дав ім’я містові. Назва Мукачево збереглася досі.

Арпад зрозумів: коли він хоче втриматися у зайнятих краях, мусить надійно захистити бодай найближчі околиці замка. Тому припинив облогу Серенча і з усім військом повернувся до мукачівського табору. Витіснивши ворога за межі майбутньої Березької жупи, проголосив зайняту землю своєю маєтністю. Боржавське військо переміг і розсіяв. А тоді наказав негайно добудовувати Мукачівський замок. Однак ударили міцні морози, довелося відкласти роботу до наступного літа.

Із полонених було створено нову армію робітників. Жили вони під наглядом військового загону в зимньому таборі, на північ від замка. То й був початок міста, названого потім ім’ям замка. Аби воїнському загонові не доводилося виїжджати далеко на лови, аби його не послаблювати, наказав Арпад забезпечувати Мукачево харчами просто з Ужгорода.

Тоді й подумав Арпад про настійну військову потребу в запасах. У таборі мусять бути не тільки коні, а й кози, вівці, корови. Кочове життя слід залишати, хочуть або не хочуть того Арпадові люди, і звикати до життя осілого. Само собою, що мадяри й далі охоче виїжджали на лови, бодай у близькі ліси, де взимку було багато оленів, сарн, вепрів чи й зубрів, які заходили сюди з гір семиградських. Так минула зима. А вже з самого початку весни розпочалися роботи. Тепер було так багато робітників, що замок стояв готовий уже в кінці літа,— могутній, з дерев’яними сторожовими вежами заввишки зо 30 ліктів (10 м). Сповнені радості, що завершено таку важливу будову, ще раз принесли мадяри в присутності Арпада та інших вождів «велику жертву». І от вийшло так, що за недовгий час на одному й тому ж місці двічі відбулося торжество, якого не знали тут цілі десятиліття.

Арпад проголосив замок важливою фортецею і визначив його військові сили. Комендантом замка став кунський вождь Бойта. На нього покладалося збереження в замку величезних харчових запасів, — боронити й охороняти їх мусив за всяких умов. Однак у першу чергу мав чатувати на ворога, який би проник сюди через пограничні перевали. Була то обтяжлива служба: з року в рік втручалися в ці землі з Польщі прихильники болгарського володаря Залана, який разом із боржавським військом намагався здобути Мукачево. Дойнятий безперервними тривогами Арпад рушив проти Боржавського замка, за три дні скорив його і зрівняв із землею. Полонених дав закувати і відвести в ужгородське підземелля. Захищати границі від поляків послав нібито русинів, випущених із полону. Ті назвали пограничні землі Крайнею, а себе — крайняками. Як погранична сторожа уграм вони добре прислужилися, а в своїх осілостях утрималися донині.

То були початки Мукачівського замка, про який наступник Арпада Золтан сказав, коли знову довелося боронити його від поляків: «Якби можна підвести до замка Латори-цю, щоб воїнство мало вдосталь води, був би замок нездоланний повік».

Невдовзі по тому, як умер Бойта, перший Арпадів комендант замка, Золтан призначив новим комендантом молодого, але беручкого Шімона. Були якраз мирні часи, і новий комендант не мав нагоди відзначитися у військових подвигах. Але замок він посилив, переконавши населення околиці, що на випадок небезпеки то буде захист для всіх. Був Шімон дуже справедливим до людей і досяг того, що люди самі зібралися на свою раду і вирішили добровільно, з власної волі дати замкові все потрібне, водночас визначивши, що і в якій кількості має кожне село дати.

Наступник Золтана князь Гейза, знаючи про 28 літ мудрого Шімонового правління, подарував йому замок із навколишніми селами як спадщину. У випадку, якби Шімонів рід вимер, замок став би знову князівським.

І відтоді завівся такий порядок, що замок і прилеглі до нього маєтки за рішенням володаря, задаремне чи за плату, переходили з роду в рід, і кожен новий володар намагався цю твердиню посилити і осучаснити. Варто згадати бодай героя Левенте, якого король Бейла III наприкінці XII ст. відзначив тим, що подарував йому замок. Левенте довершив те, про що за три століття перед ним мріяв князь Золтан. Навколо цілого замкового верха було викопано рів, який, власне, був каналом, наповненим віддаленою Латорицею. Тепер вода, без якої під час облоги не можна було обійтися, протікала поряд. Але та ж вода з рову стала тепер причиною багатьох хвороб.

Добра питна вода прийшла в замок тільки через 200 літ, наприкінці XIV ст., завдяки подільському князеві Федорові Корятовичу, якого нібито привів як поручителя король Людвік Великий. Аби схилити поручителя до себе, подарував йому король замок у Мукачеві, княжий титул, а також багаті маєтки у земплинській та марамороській жупах. За легендою, Корятович оглянув даровані маєтки, залишив на них своїх русинів і вернувся ще раз на свою литовську батьківщину, аби впорядкувати родинні справи. Однак та дорога стала йому фатальною. Вітовт, князь литовський, дочувся про багаті дари, які дістав Корятович в Уграх, і нібито прийняв його за шпигуна, який хоче віддати Литву в руки мадярського короля. Тому Вітовт полонив Корятовича і за двадцять літ тримав ув’язненим у Вільні. Тільки по смерті короля Людвіка Великого, на втручання нового короля Зигмунда, Корятовича звільнили й виправдали. Король Зигмунд на знак прихильності підтвердив подарунки Людвіка Великого, і Корятович із прибічниками Станіславом, Петром, Богданом, Юрою, Іваном, урядниками Андрієм Каффаєм і Гелелем повернувся в Угри.

Замковим капітаном був тоді Міклош Рац. Князь Корятович оглянув замок і не таїв того, що колись справді неприступна твердиня вже не задовольняє, її стіни для ядер, які саме були винайдені, надто слабі, а бійниці для встановлення гармат просто непридатні.

Вирішив князь перебудовувати замок у самій основі. Це тим паче було на порі після битви в Нікополі, в 1396 році, коли турецький султан Баязід розбив ущент короля Зигмунда. Турки могли рушити в будь-який час на угорців.

Першим ділом Корятович добився дозволу завести «громадську жупну робочу повинність», тобто міг залучати до роботи всіх громадян своєї жупи. Для цього було вироблено потрібні плани, і вже з весни 1398 року роботи розпочалися.

Довелося віддалити стіну від країв скелі, бо камінь під дією століть небезпечно кришився, особливо з північного боку, і мурам загрожував зсув.

Покришені скелі були згладжені, і від цього верх став трохи нижчим, а скельні стіни вирівнялися. Нові стіни відступили від країв скелі, і площа замка звузилася. Зате можна було викопати поза стінами рів, 18—30 ліктів (6— 10 м) глибокий і 55—73 ліктів (8—23 м) широкий. Зовнішній берег того рову був не однаково високий, бо різну висоту мали скелі, і на найвищих точках було встановлено обертальні «стрілецькі» лавички. Горизонтально новий замок не був рівний. Аби з усіх боків можна було зосередити якнайбільше бойових сил, замок зробили пилозубчатим. Мури мали 9 – 17 ліктів (3 – 5 м) товщини, 28 – 30 ліктів (9 – 10 м) висоти і скріплювалися знаменитим розчином із вапна та річкового піску. 6 могутніх веж замка були забезпечені зручними бійницями. Замкова брама мала таку висоту, щоб можна в’їхати кіньми, і таку ширину, аби проїхали гармати й вози. Для піших по боках головної брами було залишено менші.

Браму прикривав величезний підйомний міст, вартував її брамар, для якого було збудовано чотириаркову вежу. Замок ділився на три частини, роз’єднані ровами, через які перекидалися менші підйомні мости. Це давало змогу обороняти самостійно будь-яку частину замка. Найсильнішою була північна частина, найвища, а тому прозвана верхнім замком. То була справді невелика фортеця. Нижче був середній замок, а ще нижче − так званий долішній, що займав південну частину з брамою.

Перебудова, розпочата в 1398 році, була нібито завершена вже під зиму 1400 року, тобто за неповних три роки. На подвір’ї «вишнього замка» дав Корятович видовбати в скелі 270 ліктів (85 м) глибокий, 7 ліктів (понад 2 їй) широкий колодязь, так відвернув небезпеку зостатися без здорової питної води.

Природно, що цю велику будову, яка залишиться назавжди пам’ятником незламної волі й терпеливої сили простого люду, оповито багатьма легендами, з яких не одна дійшла аж до наших днів. Уже сама замкова гора, що заблукала в низині перед Карпатами, будила подив. Бо не просто було пояснити собі, звідки тут, у низині, така гора раптом з’явилася. І люди пояснили це так, що верх принесли з Карпат чорти, просто із замком.

Інша легенда — про замковий колодязь. Вона розповідає таке. Коли вирішив князь Корятович копати криницю, довго шукав потрібних людей. То була неймовірно тяжка робота — пробивати тодішніми примітивними знаряддями тверду скелю на 80 м углиб.

Спочатку сяк-так робота йшла, відтак почала перемагати людей, бо камінь був твердіший, аніж деякі знаряддя, і не можна було його подробити. Врешті дійшли до такого твердого скельного пласта, що зовсім не піддавався. Люди заявили, що далі працювати не зможуть.

Як почув таке князь, ходив якийсь час понурий, але швидко прийняв рішення. Гадаючи довести, що кожен камінь можна розбити, спустився до криниці і сам узявся до роботи. Був він вельми дужий, та як не гатив важкою довбнею по дну, щоб його поглибити, камінь не ворухнувся. Розгніваний невдачею, Корятович не витерпів і закляв:

— А бодай його сам чорт копав!

Тільки проговорив це, як почув за собою тихий сміх. Оглянувся. Чорт стояв поруч у колодязі, блимав очима і облесно посміхався. Давно, мабуть, чекав нагоди затягнути князя в свої тенета.

— Що даси, пане, за той колодязь? — озвався чорт.

— Гору з золотом, якщо буде готовий, доки півень запіє!

— А як не даси, твоя душа мені буде! — зловісне завертів очима чорт.

— Гаразд! — рік князь і квапно смикнув за мотузку, аби його витягли, бо в товаристві пекельника йому ставало лячно.

Про ту догоду нікому не сказав. Мовчав і тоді, коли раптом у підземеллі загриміло, жбухнув із неї дим і вгору полетіло брилля. Люди перелякано відбігали й хрестилися.

Так тривало з годину. Могутні замкові мури дрижали. А князь без страху походжав подвір’ям і вже тішився з тої хвилі, коли чорт завершить роботу і прийде за домовленою нагородою.

І от став чорт перед князем зі жбаном води в руці.

— Все готово, пане, тут доказ! — мовив і подав жбан князеві.

Князь узяв жбан, жадібно випив холодної води і спокійно всміхнувся.

— Смачна, справді смачна. Заслужив ти нагороди! Ходи зі мною, дістанеш обіцяне!

І вивів чорта на гору Ловачка. Сягнув у пояс, вийняв золотий дукат, кинув на землю.

— Тут маєш гору із золотом!

Зрозумів чорт, що його обдурили. Наїжився, аж волосся дибки йому стало, засмикав хвостом і погрозливо завертів очима.

— То нечесна гра! Страшно помщуся тобі, пане!

Забив копитами, аж гора задудніла, і наготувався скочити. Та смертельна небезпека раптом відступила від князя: тої миті закукурікав перший півень, і чорт пропав.

Коли вернувся Корятович до замка, було там повно радості. Та й як би не радувалися, коли довершено така велике діло.

Одна з легенд розповідає, що сталося раз у замку, коли князь Корятович був у поході. Серед ночі люди почули дивні звуки, ніби хтось лупає скелю. Стражі, що проходили коло студні, тільки побожно хрестилися,— ніхто з вояків не зважився спуститися в колодязь.

Невдовзі студня перестала давати воду. Марно знову і знову опускався вглиб могутній кований кадуб. Витягали його завжди пустим. А підземне страховисько водночас перестало бушувати

Люди мусили знову носити воду з рову в підзамчі. Пошепки перемовлялися, що пекельний пан прокопав хід із колодязя і ним відвів воду. І от що сталося одного дня.

Замкова пані сиділа біля відкидного вікна в своїй кімнаті й тужливо поглядала на далекі обрії: може, закуриться там курява, а то вже знак, що повертається її дорогий князь. І крутнула вона подумки розкішним перснем, що був весільним подарунком її чоловіка. Сталося диво: перстень зісковзнув із її пальця, скотився підвіконням, впав на камінь у дворі, відскочив, прокотився землею і зник у чорному отворі колодязя.

Даремно пані картала себе за необережність, даремно просила для певності перешукати все подвір’я. Перстень був утрачений без сліду.

Скликала пані всю прислугу, радилася, як перстень із колодязя добути,— бо що скаже чоловік, коли довідається. Ніхто не знав, що їй порадити. І тоді згадав собі старий замковий тюремник, що в підземеллі, під замковою вежею, є засуджений до страти злочинець. Ціною прощення він згодиться спуститися до колодязя.

Пані наказала привести засудженого. Сказала йому так:

— Коли зробиш те, чого я зажадаю, подарую тобі життя. Дорогоцінний перстень, весільний дарунок мого чоловіка, упав у колодязь, Або ти винесеш перстень і будеш вільним, або вернешся до в’язниці, звідки, як сам знаєш, одна тобі дорога — на смерть.

Хвилину в’язень вагався, однак погодився:

— Даєш мені, вельможна пані, вибирати між життям і смертю, то я вибираю життя! Най спускають мене в колодязь, і я зроблю все, що буде в моїх силах!

Дали тоді йому вдосталь їсти й пити, і коли він трохи набрався сили, з повним ранцем харчів і з палаючим факелом пустився в дорогу до незнаних глибин.

Люди постояли хвилю над колодязем та й розійшлися по своїй роботі. Лише сторожа слідкувала, коли буде знак тягнути кадуб.

Минув день, минув другий і третій. Очікуваного знаку зі студні не було. Люди витягнули кадуб і — диво! В ньому знову було повно води! Однак від в’язня й персня — ані сліду.

Пані давно віджаліла втрачений перстень, віджалів його й князь, що вернувся щасливо з бою. Навіть не погнівався!

Минали місяці, роки зливалися з роками. То вже був десятий. Коло самотньої колись пані крутилися два хлопчаки, і тулилося до неї рожевощоке дівчатко.

І от літнього дня, коли сонце розпекло міцні кам’яні стіни, з’явився перед замковою брамою блідий, виснажений чоловік. Зажадав, аби пустили його до замка, в дуже важливій справі.

Заскрипіли міцні ланцюги, міст звільна ліг через широкий рів. Замкова челядь обступила дивного чужинця і повела до князя.

А він мовчав. Тільки в кімнаті, ставши віч-на-віч із князем та княгинею, ворухнулися його бліді губи:

— Минуло з десять літ відтоді, як я спустився на дно замкового колодязя, щоб знайти і винести втрачений перстень. Коли кадуб спинився на дні, я побачив у світлі факела, що джерело, яке било сильним струменем зі скелі, не виповнює колодязь, а відтікає до чорного ходу. Там я побачив і перстень, віднесений струменем води. Довго не роздумуючи, я проник туди. Виловив перстень, сповнився радості, що так легко зберіг собі життя. Пообіцяв, що вже ніколи й нічим не прогрішуся. Та коли я вимовив ім’я боже, загриміло, зашуміло, і вхід до студні засипався. Не лишалося нічого, як іти ходом. Важко розповісти, що я пережив на тому довгому шляху, лише надія, що спокутую все, чим я на світі провинився, додала мені сили. І повела мене та дорога крізь пекло. А коли я вийшов на світ, я не побачив сонця, навіки для мене погас ясний день. Та відчаю не було, я хотів лише одного — повернути вам цей перстень і почути з уст пані, яка послала мене на дорогу покути, слова прощення. Мій гріх скуплений, повертаю належну вам дорогоцінність і хочу вчути ті слова!

— Ти сам собі здобув прощення! — мовив князь, розчулений тою оповіддю. — Хочеш — зоставайся тут, не хочеш — іди з богом!

— Дякую, князю! — мовив сліпий. — Коли дозволиш, то буду жити в твоїх лісах, в боці від людей…

Пішов, і відтоді його ніхто не бачив. Лише легенда про довгу підземну путь, що веде з криниці аж до пекла, зосталася в пам’яті народній.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда