До змісту

Близниця — гора, на південний захід від Ясіня.

Вершина її — широка полонина. Влітку тут пасеться худоба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.

Навпроти Близниці — гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають.

Багато сотень років тому на високій горі в глибокій норі жив Страхопуд. Він і на людину, і на звірину був подібний. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. Рот — як у ведмедя. Тіло його було заросле шерстю.

Ходило це страховище і на чотирьох, і на двох ногах. Вилізе зі своєї глибокої нори, спуститься близько до села, сяде на груночку й поглипує на людей. А коли зголодніє, так зареве, що аж земля здригається, дерева тремтять, листя з них опадає. Від такого голосу люди тікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.

А Страхопуд ревів і ревів: – Я го-о-ло-о-ден!..

Так вимагав нову жертву.

Щоп’ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося — волів, корів, коней. Мусили, бо коли б не дали, то, борони боже, Страхопуд міг ціле село передавити.

Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:

— Я го-о-ло-о-ден!..

Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.

Через добу Страхопуд знову спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.

Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.

Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини й нічого Страхопудові дати. Щоб врятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.

І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.

А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.

— Петрику-у-у! — кликала.— Вернися!

Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:

— Я піду, Петрику, першою,— просила. — Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.

Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:

— Гаразд, іди. Лише заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.

Пішла до труночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров’ю.

Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з’їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.

Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчинку на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.

На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.

Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.

Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров’ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна.

«Аби швидше з’їв мене й не мучив»,— тільки й думала дівчинка.

А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати.

Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але згадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала. А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.

— Ні, не сеї, а веселішої,— зажадав Страхопуд.

Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.

Вже чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист… І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.

Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося.

Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей стриміли стріли і лилася кров.

І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикалися в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.

Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, звори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила братика Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.

А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку.

Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.

Гірко заплакав хлопчик, гірко заридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер.

Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало,

А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам’ять про них назвали: одну — Петрос,— з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,— Близниця.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда