До змісту

Так то сталося — не за нашої тямки,— що в нашому краї завелася дуже страшна хвороба. Люди вмирали, як паде муха восени. Не знали, куди звернутися за порадою, що робити, чого чекати.

І хтось їм порадив, що треба лишити село й тікати в ліс. Люди забрались один за одним. У хащі робили салаші, колиби, там жили. І поправді перестали хворіти й умирати.

Між цими виселенцями був один господар на ймення Юра. Він уже тиждень жив у хащі, як у бога в пазусі. Але за тиждень вийшов хліб, треба було вернутися в село, напекти й принести.

Був весняний день. Юра зайшов у село. Всюди тихо, ані одної живої душі, тільки пси зосталися в селі, як сироти. Юра підійшов просто до своєї хати й почав місити тісто на хліб. Як уже всадив хліб до печі, учув велике гавкання. Вибіг Юра надвір, а там сільські пси обкружили великого ловчого пса й тут його зараз роздеруть.

Шкода стало Юрі красного пса. Взяв кіл у руки, розігнав псів і оборонив ловчого пса.

— Ходи сюди, небоже,— казав йому,— я тебе нагодую, позавиваю рани, що тобі зробили твої приятелі.

Завів його до хижі, налив молока до корита, замастив рани й позавивав. Пес вихлебтав молоко, ліг коло печі. Юра тим часом напік хліба, взяв бесаги й хотів рушати в діл. І тоді пес до нього проговорив по-людському:

— А куди вибрався?

— Та йду д’родині в ліс,— сказав страшенно переляканий Юра.

— Нікуди не йди! Знай, що тоту болячку я ширив між людьми. Але що ти мене так пожалів, погодував і обвив, тепер лишу цей край. Можете спокійно вернутися у ваші хати, нікому нічого не станеться!

І великий пес зник. Чоловік стояв, тримаючи бесаги на плечі, ні живий ні мертвий. Коли опам’ятався, вже пса ніде не було.

Юра обдумав свою пригоду. Поклав бесаги з плеча й сам побіг у хащу. А потім зібрався зі своєю цілою родиною в село.

Вернулися також інші люди й зачали вести своє мирне життя.

Болячка перестала ходити.

Болячка.— Надрук. у журн. «Наш родный край», Тячів, 1930, ч. 3; у зб. «Легенди Карпат».

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда