Йосип Кобаль, кандидат історичних наук, завідувач відділу археології Закарпатського краєзнавчого музею

Протягом багатьох тисячоліть Закарпаття служило своєрідними воротами, через які здійснювалися зв’язки між Сходом і Заходом. Тут проходили активні процеси контактування, змішання, співіснування різних в етнічному плані груп, а також різноманітних історичних та культурних традицій. Все це разом із своєрідними географічним положенням і особливими природними умовами наклало глибокий відбиток на матеріальну та духовну культуру місцевого населення, його нелегку, часом дуже складну, історичну долю.

Територія краю була заселена уже на зорі людства, близько 1 млн. років тому. Про це свідчать сліди людей кам’яного віку, знайдені поблизу с Королево Виноградівського району. Королівська стоянка – найдавніша на території України.

У кінці VII – на початку VI тисячоліття до н.е. у край проникають з Балкан перші землероби і скотарі, носії культури Старчево – Кріш. їх носії заснували тут перші поселення сільського типу. Численні знахідки глиняних жіночих статуеток свідчать про розвинуті вірування, зв’язані з культом матері, землі, родючості.

Починаючи із середини V тисячоліття до н. е., місцеве населення переходить на новий щабель розвитку, що характеризується появою перших предметів, зроблених із металу (міді). Особливо високого розвитку металообробка досягає у верхів’ях Тиси у бронзовому віці (2500-800 pp. до н. е.), коли тут функціонував самостійний центр з випуску бронзових прикрас, знарядь праці і зброї. Його продукція поширювалась через карпатські перевали далеко на північ, схід і захід. До цього часу відносяться знайдені на Закарпатті близько 200 скарбів бронзових і золотих виробів, пов’язані з такими археологічними культурами, як Станово і Ґава.

З початком залізного віку (VIII-I ст. до н. є.) на Закарпатті починають переважати східні і південно-східні культурні впливи. Важливим моментом у цей час є історичні події, зв’язані з просуванням на захід скіфів. Тоді наш край заселяли носії куштановицької культури, для яких характерний курганний поховальний обряд.

На початку III ст. до н. є. Закарпаття стає зоною поширення кельтських племен (тевріски). Про це свідчать пам’ятка європейського значення – оппідум поблизу м. Мукачева на горах Галліш і Ловачка, де археологом Т. Легоцьким було знайдено сотні залізних знарядь праці, зброї і багато прикрас, які за асортиментом і кількістю не поступаються відомим на сьогодні найбільшим кельтським центрам Європи. У кінці II ст. до н. є. панування кельтів на Закарпатті припиняється. їх заміняють даки. Про життя і побут населення краю на рубежі нашої ери свідчать численні знахідки із укріпленого да-кійського городища типу дава поблизу с. Мала Копаня, що на Виноградівщині. Воно існувало досить довго і загинуло десь на початку II ст. н. є.

Починаючи з II ст. Закарпаття стає ареною великих етнокультурних змін. Першими з’явилися тут вандали, згодом – гепіди, з якими можна пов’язати і відомий скарб золотих монет і прикрас із Брестова Мукачівського району.

Важливу роль у формуванні культури регіону зіграло проникнення на територію краю в VI ст. слов’янського населення, що засвідчено виразними знахідками із Ужгорода, Берегова, Холмока та інших місць (празька культура). У VII-IX ст. кількість слов’янських поселень значно зростає, причому тепер вони займають уже більшу частину низовинної території Закарпаття. Деякі топоніми (Белеград, Балатон, Седліце) вказують, що тут проживали південні й західні слов’яни.

У кінці IX ст. через карпатські перевали на Закарпаття проникають древні угри і на деякий час осідають тут.

З виникненням у XI ст. Угорської держави територія нинішнього Закарпаття і його населення вперше починає згадуватися у писемних джерелах. Тут протягом ХІ-ХШ ст. сформувалися чотири комітати: Ужанський, Березький, Угочанський і Мараморошський. У 1242 р. монголо-татари, розбивши сторожові загони угорського короля Бейли IV на Верецькому перевалі, вторгайся у Карпатський басейн.

У другій половині XIII ст. і на початку XIV ст. на Закарпатті починається будівництво кам’яних замків. Землі роздаються королем знатним родинам (Другети, Перені, Долгої та ін.). Разом з тим у XIVXVII ст. на Закарпатті зростає роль міст (Берегово, Виноградово, Мукачево, Ужгород), хоч більшість з них належала феодалам.

Після поразки угорців від турків під Могачем у 1526 році східна частина нинішнього Закарпаття потрапила під владу Трансільванського князівства, а західна – до Королівської Угорщини під протекторатом Австрії. З середини XVI ст. у краї точилася і релігійна боротьба між католиками і реформатами. Важливу роль у розвитку релігійних відносин серед місцевого українського населення зіграла Ужгородська унія 1646 року, яка наблизила наш край до Європи.

У 1703-1711 роках в Угорщині проходила національно-визвольна війна угорців проти Габсбургів, в якій активну роль прийняло і місцеве населення.

1726 року земельні володіння керівника куруців Ференца Ракоці II перейшли до рук майнцького архієпископа Ф. Шенборна. Так виникла величезна Мукачівсько-Чинадіївська домінія. Великі латифундії належали у цей час також і графам Телекі, Старої, барону Перені та ін.

Після Угорської революції 1848-1849 pp. українське населення краю вперше за свою історію отримало, хоч і ненадовго, автономні права (Руське воєводство 1849 p.). Проте у XIX ст. соціально-економічне становище настільки погіршилося, що з краю почалася масо ва трудова еміграція за океан. Щоб зупинити її та прояви голоду на Верховині, під впливом мукачівського єпископа Юлія Фірцака угорський уряд започаткував так звану верховинську акцію – програму економічного розвитку гірських районів Закарпаття.

У роки І Світової війни наш край був прифронтовою смугою, де не раз проходили жорстокі бої між австро-угорськими і російськими військами.

Після розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 року територія сучасного Закарпаття ввійшла до складу Угорської республіки. Уряд Міхая Карої змушений був видати народний закон ч. X Про Руську Крайну, яким надав певну автономію українському населенню.

Однак події 1919 року докорінним чином змінили ситуацію. Згідно із Сен-Жерменським договором нинішня територія Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь ввійшла до складу Чехословаччини, в якій пробула до середини березня 1939 року. Чехословацький період в історії краю дуже важливий, бо він заклав основи модернізації регіону.

У листопаді 1938 року, після І Віденського арбітражу, частина території Закарпаття відійшла до Угорщини, інша, що отримала пізніше назву Карпатська Україна, залишилася у складі Чехословаччини.

15 березня 1939 року, після того, як Словаччина стала незалежною, а Німеччина окупувала Чехію і Моравію, Сойм Карпатської України в Хусті проголосив державну незалежність й обрав Президентом Карпатської України Августина Волошина. І хоча ця держава, керівництво якої єдине в Центральній Європі, яке не не схилило у покорі голову перед гітлерівською Німеччиною, проіснувала лише кілька днів, її історичне значення величезне. Таким чином, після 20 років чехословацького правління, Закарпаття знову опинилося у складі Угорщини.

У часи II Світової війни (1939-1945 pp.) більшість дорослого чоловічого населення – українців, угорців, румунів та інших – була мобілізована в угорську армію й відправлена на Східний фронт. У квітні-травні 1944 року угорська влада депортувала в табори смерті близько 100 тис. закарпатських євреїв, з яких залишилася живими лише незначна частина. Нарешті, у листопаді 1944 р., уже радянські військові органи, після очищення краю від угорських і німецьких військ, відправили в трудові табори близько 15 тис. угорців і кілька тисяч німців. Завершився цей страшний період в історії краю підписанням влітку 1945 року радянсько-чехословацького договору, згідно з яким Закарпатська Україна була приєднана до Української РСР у складі Радянського Союзу. З 1 січня 1946 року наш край офіційно почав називатися Закарпатська область.

Радянський період в історії Закарпаття (1944-1991) характеризується кардинальними змінами в економіці (колективізація), політиці (однопартійна система) та ідеології (пропаганда атеїзму, заборона греко-католицької церкви тощо), частина з яких мала позитивний, а інша – негативний вплив на життя населення краю.

З проголошенням Україною незалежності у 1991 році Закарпаття перетворилося у найбільш інтегрований до Європи регіон нашої держави.

Етнічна карта Закарпаття як і в минулому, так і тепер, носить дуже строкатий характер. Найчисельнішим є корінне українське населення. Досить значну групу становлять угорці, менше румунів, циганів, росіян, словаків та німців, а також деяких інших національностей.

Українці (синонімічні назви: руські, русини, руснаки, рутени, малороси) оселилися на Закарпатті протягом ХШ-ХХ ст. Незважаючи на багатовікову відірваність від основної етнічної території, вони зуміли зберегти чимало традиційних рис у народній культурі, побуті і звичаях.

Серед українського населення Закарпаття виділяються дві великі групи: жителі низинних і передгірських районів – долиняни та жителі гірської частини Карпат – верховинці. Останні своєю чергою поділяються на лемків, бойків і гуцулів. Долиняни. Займають більшу територію краю від річки Тересви на сході до чехословацького кордону на заході у низинній і передгірській зоні Закарпаття. Невелику порівняно з іншим верховинським населенням Закарпаття етнографічну групу становлять лемки. Вони проживають на території сучасного Великоберезнянського і частково Перечинського районів. На території Воловецького та Міжгірського районів проживає етнографічна група бойків, 90% яких заселяють гірські райони Львівської та Івано-Франківської областей. На території Закарпаття, крім вище охарактеризованих етнічних груп українців, проживає цікавий субетнос – гуцули. Вони займають Рахівський район, де утворюють досить компактний осередок. З-поміж інших етнічних груп вони поселилися на Закарпатті найпізніше. Протягом багатьох століть гуцули зуміли зберегти самобутність своєї культури, найяскравішим проявом якої є своєрідний замкнутий двір “ґражда”, колоритні вишиванки, ліжники, гончарні вироби, а також своєрідний народний одяг.

Наступним після українців області найбільш чисельним населенням є угорці. Вони займають в основному південну, рівнинну територію Закарпаття. Особливо багато з них проживає в Берегівському, Виноградівському, частково Мукачівському і Ужгородському районах.

Румунське населення Закарпаття концентрується у Рахівському та Тячівському районах (села Біла Церква, Середнє Водяне, Діброва, Глибокий Потік). Письмові джерела вперше згадують їх на території Закарпаття, починаючи з XIV ст. Давніми жителями краю є також нечисельні групи словаків, у західній частині Закарпаття, та німців – у центральній і східній частинах.

Отже, з етнографічної точки зору Закарпаття є типовим європейським поліетнічним та полікультурним прикордонним регіоном.

Джерело: Журнал “Закарпаття” №2 літо/осінь 2010