В нашій милі й прекрасні Україні є багато визначних місць, пам’яток архітектури, природи… Одне з них славнозвісне озеро Синевир, яке ще влучно нарекли в народі “Морським оком”. Саме по собі воно унікальне. Адже знаходиться високо в горах, майже на 1000-метровій висоті над рівнем моря. З приводу виникнення цього витвору природи на Верховині побутують численні легенди.

Тут, де зараз знаходиться Синевирська Поляна і Свобода, вперше в давнину поселилися утікачі від панського ярма з різних кінців Карпат. Навкруги місцевість оперезували непрохідні ліси, куди пани боялися навідуватися. Горді горяни, які пустили тут корінь, вважали себе свобідними людьми і тому поселення назвали Свободою.

А Синевирська Поляна отримала назву від гарної поляни, де поселився один чоловік з родиною. Згодом нарід розрісся. Люди – втікачі спочатку жили мирно, в злагоді, ділили все порівну, а з часом з’явилися заможні ґазди, на яких працювали бідняки. Багаті мали худобу, землю, на якій мучилися батраки. Численні отари овець випасали в лісах та на полонинах. Від овець люди мали молоко , сир, м’ясо, вовну, шкіру. Овець випасало сім вівчарів. Там, де зараз озеро знаходилося стійбище для овець, звідси й видавали господарям сир.

Серед вівчарів виділявся вродою Вир, син заможних батьків. А оскільки Вир був наймолодший, то йому часто доручали випасати кіз, яких відокремлювали від овець.

Одного дня, напасши кіз юнак пригнав їх до кошари і тут зустрів красуню. Це була дочка бідної вдовиці Ксеня (Синя, Синь), яка прийшла за жентицею (сироваткою), яку з мамою використовували замість молока. Краса дівчини так вразила Вира, що відразу закохався в неї. Дівчина спочатку на залицяння не піддавалася, бо знала, що той син багачів, а вона бідна сирота і з неї можуть наглумитися заради забави.

Та серце не камінь. Молоді люди покохали одне одного. Але з тої любові добра не було. Батьки, довідавшись, що їхній син хоче одружитися з біднячкою, почали його наговорювати проти дівчини. Засмучений юнак вже хотів накласти на себе руки.

Молоді довгий час зустрічалися, любилися, як голубки.

Вдова, дізнавшись про кохання дочки з Виром, просила її порвати ці зв’язки, бо мовляв, багатий бідному не пара. Та вже було пізно: Ксеня чекала дитину.

– Що, дитино будемо робити? запитала згорьована вдова дочку. Мало в нас біди, а ще й цієї треба? Кому ти будеш потрібна з байстрюком, хто тебе візьме на роботу?

Після цих слів бідолашна Ксеня побігли за порадою до коханого. По дорозі в гори відчула, що мають початися роди, але все бігла і бігла, перемагаючи біль під серцем. Нарешті дібралася до Поляни, де вівчарі доїли овець і закричала: “Вире, мій коханий!” І впала на землю. Вівчарі зареготали, мовляв, прийшла до Вира полюбовниця.

Вир мерщій кинувся до Ксені. Але та вже не могла вимовити жодного слова. Знесилена, згорьована від злих язиків сирота померла при пологах, як і її немовля.

Вир, не витримавши смерті коханої, заліз на найвищу смереку і з її вершини кинувся на гостре каміння, відразу загинувши.

Про трагедію в горах вівчарі мерщій сповістили земляків. Батьки Вира, які першими прийшли сюди, жорстоко знущалися над трупом дівчини.

За Ксенею гірко плакала вдова, декілька разів непритомніла. Останніми словами бідолашної матері, яка теж помирала від горя, були: “А щоб це прокляте місце, яке забрало життя моєї дочки і її дитини, зарвалося під землею і стало озером!”

А слова-прокльони вдовиці на вітер не летять. Якщо вони справедливо адресовані, то обов’язково збудуться, коли не одразу, то згодом.

Тієї ж ночі провалилася земля під насмішкуватими вівчарями і під їхньою худобою. А коли вранці другого дня прийшов ватаг за сиром, то на тому місці вже не було ні колиби, ні овець, ні кошари. Голубе озеро заповнило всю територію…

Джерело: Науково-популярне видання “Дивовижний край легенд”. Відповідальний за випуск: І.С.Дербак, Ю.Ю.Тюх.

Tags: легенда, озеро Синевир