Карпати… Зелені Карпати! Ви чарівні взимку, коли великі вершини вкриті іскристим снігом. Ваша невимовна краса і восени, коли між зеленню смерек виблискують золотом могутні буки і білокорі берізки. Але весною і літом ви, мабуть, найкращі. На фоні безмежної блакиті голубого неба стоять стрункі високі смереки. Рівні, величаві, тягнуться вгору, ближче до сонця, все далі у вись. Чарівна краса лісів, що вкрили стрімкі вершини гір, привертає увагу сотень туристів із різних кінців нашої країни із зарубіжжя.

Прекрасний краю мій! Милуй і далі своєю красою наші серця, збуджуй у них любов до всього гарного, милого. Дивлячись на цю красу, людина стає кращою, щирішою, добрішою.

Тихо, таємниче шумлять смереки, перешіптуються між собою. Про що шепочуть вони? Які роки згадують? Шумлять смереки, гудуть буки… Багато чого бачили зелені велети, але не в силах розповісти нам. А ми хочемо дізнатися про історичне минуле нашого села, про його перших поселенців, про їхнє життя, побут…

Один з найстаріших жителів села Синевирська Поляна Іван Васильович Красняник розповідає так:

… Близько 400 років тому на цій долині стояли дрімучі ліси. Ніхто не порушував спокою гір, хіба що пробіжить стадо красенів-оленів, трісне гілка під важкою лапою ведмедя, або визирне з-за смереки прудконога серна. Та раптом… “цюж-цюк”. Що це? Такого звуку звірі не чули. Людина підтинала сокирою смереку. Чоловік розширював галявину, щоб збудувати собі на ній житло. Хто ж ця людина? Звідки вона взялася в цих лісах? Що пригнало її в глибину Карпатських гір?

Це був утікач із панської Польщі на прізвище Тернавчук. Тяжкі знущання панів-кріпосників примусили залишити убогу хатину і разом з дружиною тікати далеко в ліси.

Як він жив сам у лісі? Звичайно, тяжко. Але неволя ще тяжча. Тож вороття немає. Одного разу Тернавчук побачив вогник, що блимнув під сусідньою горою. Хто це? Ворог чи друг? Вогник блимав і наступного вечора в тому ж місці. Пізніше виявилось, що це такий самий втікач з кріпаччини, як і він сам, на прізвище Руснак. Згодом Руснак поселився ближче до Тернавчука, адже так можна допомогти один одному та й було з ким поговорити. А через деякий час у лісах з’явилися ще біженці на прізвища: Ковач, Красняник, Тюх.

Тяжке було життя втікачів. Кругом ліси, їжею служили здобич убитих звірів, лісові ягоди. Вільної від лісів землі не було, тому жителі змушені були випалювати ліси і на розроблених ділянках сіяти овес, який і був для них основною культурою. Сама назва села і походить від того, що жителі вирубували ліс, спалювали його і утворювали поляни. Перша назва села була Поляни. Ще й дотепер дехто вживає цю назву: “Ходив им у Поляни. Іду із Полян”.

Так виникло найвисокогірніше село Синевирська Поляна (860 метрів над рівнем моря), яке нараховує зараз 1850 чоловік.

Село Синевирська Поляна (до 1929 року Вишній Синевир) розташоване у верхів’ях річки Тереблі, за 27 км. від районного центру Міжгір’я і за 65 км від залізничної станції Воловець.

Перша писемна згадка про село в документах 1715 року, а в 1929 році в газеті “Наша земля” писалося, що “Синевирською Поляною зветься цей кут найтяжчої біди… Село засуджено на голодну смерть”. З цього видно, що життя в цьому мальовничому куточку Карпат було нелегким. Крім важкої роботи панував ще й голод…

11 січня 1919 року в Синевирській Поляні відбулися загальні збори селян, які висловилися за возз’єднання з Радянською Україною. Під заявою підписалося 111 чоловік. В квітні цього ж року в селі була встановлена Радянська влада, а в 1925 році створена первинна організація КПЧ.

Угорсько-фашистська окупація дуже налякала мирних людей гірського села, що призвело до масової еміграції селян. В цей період з Синевирської Поляни до СРСР емігрувало 135 чоловік, яких за кордоном чекала нелегка доля…

23 жовтня 1944 року село визволено від фашистської окупації. Горяни раділи, однак, прагнули внести й свій вклад у визволення рідної землі. 139 місцевих жителів добровільно вступили в ряди Червоної Армії і 1-го Чехо-Словацького армійського корпусу Л. Свободи. Їхня мужність служить прикладом для сучасної молоді.

Війна – це завжди горе і трагедія для мирного населення, це втрати воїнів і їхніх доль… Так склалося, що 26 мужніх воїнів з Синевирської Поляни не повернулися до рідного села, до матерів, братів, сестер, коханих… їхній подвиг ми будемо пам’ятати вічно.

У центрі села знаходиться пам’ятник, який споруджено в честь 30-річчя визволення села. Тут, на обеліску Слави, викарбовано ті 26 прізвищ загиблих воїнів-односельчан. Недавно тут було встановлено і освячено ще й металевий хрест, як символ віри в Бога.

А синполянці – люди глибоко віруючі. Між ними панує дух моральності і справедливості. Це передається з покоління в покоління. В селі є три церкви: дві православні (одна з них у Свободі) і одна греко-католицька.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці, що знаходиться в центрі села, на невеличкому підвищенні, була побудована в 1826 році. Вона була розрахована на 400 чоловік, бо в той час населення було незначним.

Першим священиком тут був Іван Тисля, який віддав велику частину життя служінню Богові і Святому Храму, а в цілому, за понад 170 років існування церкви, в ній помінялося 36 священиків. В Храмі й сьогодні зберігаються старовинні книги “Трифологія”, “Молитвослов”.

Споконвічними джерелами проживання для синполянців являлось вирощування картоплі і розведення худоби, а також заготівля і сплав деревини.

Син. Полянська сільська рада була створена в 1945 році, а перший колгосп “Більшовик” сформувався через чотири роки після цього. Колгоспи почали об’єднуватись, і Син. Поляна незабаром стає однією з трьох бригад синевирського колгоспу “Червона Зірка”, яка функціонувала до січня 1999 року.

За весь цей період в селі побудована асфальтована дорога, електрифіковано всі населені пункти, побудовано лісництво, восьмиквартирний будинок для вчителів, школу, сільську раду, туристичну базу. В селі Свобода побудовано будинок-комплекс, де розмістилися школа, клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт..

Зараз у Синевирській Поляні функціонує одна з найкращих на Закарпатті лікарська амбулаторія сімейного типу. Вона почала обслуговувати синполянців зовсім недавно, а до цього в селі був тільки фельдшерсько-акушерський пункт. Не можна тут не сказати кілька слів про Валентину Констянтинівну Чернову. Ця талановита акушерка приїхала в гірське село ще зовсім молодою і провела тут все своє життя, надаючи людям допомогу при різних хворобах. Вона була щиро віддана синполянцям. Про це добре пам’ятає старше покоління.

Значних успіхів досягли й педагоги Син. Полянської ЗОШ І-ІII ступенів. Тут, окрім загальноприйнятих дисциплін, учні вивчають курс лісової справи, що дозволить їм в перспективі працювати в галузі охорони природи.

Синевирська Поляна… Хіба не дивна назва? А скільки в ній краси і таємниць? Хто був у цьому краї, той запам’ятає його назавжди, а хто не був, той хай приїжджає. Ласкаво просимо в дивовижний край легенд!

Джерело: Науково-популярне видання “Дивовижний край легенд”. Відповідальний за випуск: І.С.Дербак, Ю.Ю.Тюх.