Роль землі в суспільному виробництві. В реалізації стратегічного курсу КПРС на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР важливе місце відводиться сільському господарству. Адже без надійної сільськогосподарської бази, як підкреслювали класики марксизму-ленінізму, неможливе ніяке будівництво, оскільки виробництво продуктів харчування є найпершою умовою життя безпосередніх виробників і всякого виробництва взагалі. Тому, виходячи з місця і ролі сільського господарства в єдиному народногосподарському комплексі, Комуністичною партією розроблена Продовольча програма, яка являє собою струнку систему науково-технічних, організаційних, економічних і соціальних заходів, спрямованих на дальше піднесення аграрного сектора економіки.

Все, що ми хочемо мати від сільського господарства,– одержати більше зерна, картоплі, овочів, м’яса, молока, інших продуктів – у кінцевому підсумку залежить від того, наскільки ефективно використовуються земельні ресурси. Вони зв’язані з усіма галузями народного господарства, але виконують у них різну економічну роль.

Родючість – основна властивість землі, що робить її засобом праці. Без цієї функції землі було б неможливим виробництво продуктів рослинництва.

Серед основних засобів виробництва на відміну від інших земля володіє ще й специфічними властивостями:

1. Усі засоби виробництва, крім землі, створюються працею людини і мають вартість. Земля – продукт (дар) природи. Отже, вона передує праці.
2. З прогресом суспільства всі засоби виробництва кількісно і якісно зростають, замінюються більш потужними. Земля не збільшується і не може бути замінена іншими засобами виробництва. Це робить її фізично обмеженою у сільськогосподарському використанні, особливо ділянок високої родючості. Тому існує об’єктивна потреба залучати в сільськогосподарський оборот поряд з кращими середні й гірші за родючістю землі.
3. Особливістю землі є й її просторовість, тобто стале місце розташування ділянок, неможливе їх переміщення. Це зумовлює залежність родючості земельних ділянок від сукупності природних факторів: клімату (теплового і повітряного режиму), рельєфу, водного режиму, експозицій і розмірів окремих масивів, їх конфігурації тощо.

Цей комплекс природних факторів безпосередньо впливає на ріст і розвиток сільськогосподарських культур.

Стале перебування земельних угідь у певних природно-кліматичних і економічних умовах призводить до грунтово-кліматичної зональності в розвитку сільського господарства, а звідси й до диференціації господарств, напрямів їх розвитку і результатів господарської діяльності.

Земля не втрачає своїх корисних властивостей, постійно поліпшується, примножує свої потенціальні властивості, стає родючішою при правильному її використанні. Ця властивість є найважливішою, найістотнішою, що відрізняє її від усіх інших засобів виробництва.

Природна й штучна родючість землі, з’єднані разом, утворюють економічну родючість, підвищення якої є основним завданням ефективного використання землі та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Між природою й економічною родючістю землі існує тісний взаємозв’язок. Застосування добрив і механічних засобів обробітку грунту, боротьба з хворобами та шкідниками сільськогосподарських культур, меліорація земель не тільки створюють штучну родючість, але й дозволяють ефективніше використовувати потенціальну природну родючість, яку ще називають продуктивною силою землі.

З розвитком технічного прогресу все більша й більша частка обсягів сільськогосподарської продукції має своїм джерелом не просто сили природи, а людську працю, яка уречевлена в машинах, добривах та інших речових елементах виробництва. Таким чином, родючість землі дедалі стає відтворюваним фактором у сільському господарстві. Ось чому з розвитком людської продуктивної сили ми маємо право говорити про розширене відтворення родючості землі.

Грунти. У сільському господарстві використовується верхній шар землі – грунт. Якість грунту визначається складом і кількістю поживних речовин, необхідних для нормального розвитку рослин. Відсутність того чи іншого елемента пригнічує рослини, знижує врожайність. Для одержання високих урожаїв необхідно, щоб вміст елементів у грунті знаходився в оптимальному співвідношенні. Останнє також впливає на водний і повітряний режим. Своєрідним резервуаром поживних речовин є гумус. У ньому містяться майже всі макро- і мікроелементи живлення.

В умовах інтенсивного землеробства спостерігається високий рівень насичення просапних культур, вміст гумусу знижується, бо швидко виноситься рослинами. Щоб відновити його у грунті, необхідно вносити органічні та мінеральні добрива. Дані науки і практики показують, що для бездефіцитного балансу гумусу, який дозволить компенсувати його втрати, треба щорічно вносити на 1 га ріллі 13–14 т органічних добрив. Така доза при відповідній агротехніці забезпечить вагому прибавку врожаю.

Збагачується грунт азотом при вирощуванні багаторічних бобових трав; внесенням у правильному співвідношенні мінеральних добрив; вапнуванням кислих грунтів; правильним обробітком і оптимальним співвідношенням культур у сівозміні. Отже, основний шлях підвищення родючості грунту – збільшення в ньому вмісту гумусу і зниження кислотності.

На території Закарпатської області спеціалісти виділяють 29 видів грунтів, що зведені по геоморфологічних і агрокліматичних зонах до кількох переважаючих типів. У низинній зоні переважаючими генетичними типами грунтів є дерново-підзолисті, дерново-опідзолені, дернові глейові і лучні глейові.

Характерною особливістю дерново-підзолистих оглеєних грунтів є пилувата структура гумусового шару і наявність щільного ілювіального шару, що обумовлює поганий водно-повітряний режим, особливо глейових грунтів. Тому останні сильно запливають, а при підсиханні на їх поверхні утворюється кірка. Вміст гумусу в них становить 1,8 %. Грунти кислі і потребують вапнування. Рухомими поживними речовинами забезпечені слабо. Дернові опідзолені суглинкові грунти мають гумусовий шар до 25–35 см, зернисто-грудкової структури. їх механічний склад середньо- і легкосуглинковий, в якому переважає грубий пил і значний вміст піску та намулу. Нижче гумусового шару лежать алювіальний та ілювіальний злегка ущільнені шари. Ці грунти мають добру проникність повітря і вологи; вміст гумусу в них– 1,3–2 %. Вони середньо забезпечені рухомими поживними речовинами і слабокислі.

Дернові опідзолені глеюваті грунти відрізняються від названих вище оглеєністю нижньої частини ґрунтового профілю з глибини 70–80 см.

Дернові опідзолені глейові суглинкові грунти найбільш поширені в низинній зоні. їх оглеєність починається з глибини 20–30 см; мають більш щільний ілювіальний шар, що заважає дренуванню. Вміст гумусу – 2,3–2,7%. Вони слабо забезпечені азотом, фосфором і калієм.

Дернові глейові важкосуглинкові й глинисті грунти знаходяться в мікропониженнях низовини і на Чорному мочарі. У дощовий період на таких грунтах на тривалий період залишаються атмосферні опади. Тому вони сильно оглеєні. Верхній гумусовий шар – 15– 20 см характеризується дрібною грудковою структурою. Вміст гумусу в середньому становить 3,8 %. При підсиханні грунт розтріскується, і утворюються великі тверді глиби.

В урочищі Чорний мочар переважають лучні глейові грунти. Товщина гумусового шару досягає 40 см, а вміст гумусу – 4,1–6,3 %. Профіль грунтів оглеєний, вони кислі й слабодреновані. Потребують вапнування й осушення закритим дренажем.

У передгір’ї переважають буроземно-підзолисті грунти і в невеликій кількості – бурі гірсько-лісові опідзолені. Перші поширені переважно на пологих вершинах і пологих схилах увалів. Ці грунти мають пилувато-грудкувату структуру гумусового шару і на глибині 45–50 см – дуже щільний ілювіальний шар, у якому волога проникає слабо. Останнє негативно впливає на ріст і розвиток кореневої системи багаторічних рослин. Вміст гумусу у верхньому шарі – 1,6–2,2 %. Грунти кислі і слабо забезпечені рухомими поживними речовинами. Вода атмосферних опадів слабо проникає через них, залишається на поверхні і викликає оглеєння, а на схилах – змив. Крім вапнування, ці грунти потребують протиерозійних робіт.

Бурі гірсько-лісові грунти поширені на більш крутих схилах. Вони мають глибокий ґрунтовий профіль з ознаками опідзолення і часткового змиву. Гумусовий шар залягає на глибині 20–25 см, має зернисто-грудкувату структуру, добру проникність повітря і вологи. Вміст гумусу – 2,8–3 %. Вони кислі й слабо забезпечені рухомими поживними речовинами.

У гірській зоні найбільш поширені бурі гірсько-лісові середньоглибокі (ґрунтовий профіль до 80 см) й неглибокі (до 60 см) грунти. Перші поширені на менш крутих схилах. їх гумусовий шар – 18– 25 см, вміст гумусу – 2,5–3,5 %, а вище над рівнем моря – до 4,5 %. Бурі гірсько-лісові неглибокі грунти за фізико-хімічними властивостями значно гірші середньоглибоких. В долинах річок поширені й дерново-буроземні грунти. їх ґрунтовий профіль неглибокий (до 50 см), часто з щебенем і уламками твердих гірських порід. Товщина гумусу – 25–35 см, а вміст його – 2–2,5%. В цілому грунти гірської зони кислі. Тому потребують вапнування. Вони також слабо забезпечені рухомими поживними речовинами.

На полонинах і в приполонинній смузі в субальпійському й альпійському висотних поясах від 1100 до 1700 м над рівнем моря поширені гірські лучні грунти двох відмін: гірські лучні щебенуваті й гірські оторфовані, які зазнають ерозії і в тій чи іншій мірі щебенуваті. У них високий вміст органічних речовин на глибині до 35 см. Інші залягають у сідловинах і на слабопологих схилах і також мають високий вміст органічних речовин. Ці грунтові відміни добре забезпечені азотом, але слабо – рухомими фосфором та калієм. Для них характерна висока кислотність. Щоб поліпшити родючість, слід вносити фосфорні та калійні добрива, а також проводити вапнування.

Земельний фонд і рівень його використання. Велика різноманітність грунтів зумовлює неоднакову потенціальну родючість, різний ступінь використання землі. Найсприятливіші умови з точки зору природної родючості – в низинній зоні, а найгірші – в горах. Однак рівень використання землі залежить не тільки від природних, а й економічних умов: щільності населення, наявності сільськогосподарських угідь і трудових ресурсів, розташування й галузевої структури промисловості, рівня спеціалізації й інтенсифікації сільського господарства, стану розвитку шляхів та інших галузей інфраструктури.

З урахуванням цих особливостей Закарпатська область поділяється на три сільськогосподарські зони: низинну (понад 17 % території області), передгірну (близько 17 %), гірську (2/3 території області, з якої 60% покрито лісом). Специфічний характер рельєфу сильно впливає на структуру і рівень використання земельних ресурсів, які в сільськогосподарський оборот залучені порівняно мало (табл. 1).

 

Таблиця 1. Розподіл земельної площі області за категоріями земель на 1 листопада відповідного року

	1970		1975		1980		1985
Угіддя	тис. га	%	тис. га	%	тис. га	%	тис. га	%
Вся площа (територія)	1275,3	100,0	1275,3	100,0	1275,3	100,0	1275,3	100,0
Сільськогосподарські угіддя	441,5	34,6	440,3	34,6	460,1	36,1	458,3	35,9
Із них:
рілля	156,2	12,2	159,0	12,5	189,1	14,8	192,0	15,0
перелоги	3,4	0,3	2,3	0,2	1,0	0,08	0,6	0,04
сіножаті	96,0	7,5	97,4	7,6	94,1	7,4	95,1	7,4
пасовища	140,2	11,0	145,2	11,4	128,5	10,0	132,8	10,4
багаторічні насадження	45,7	3,6	36,4	1,9	35,3	2,7	37,8	2,9
Ліси	661,4	51,8	662,2	51,9	661,9	51,9	660,8	51,9
Води	18,6	1,5	18,9	1,5	19,0	1,5	18,9	1,5
Болота	1,8	0,1	1,6	0,1	1,4	0,1	1,2	0,1
Чагарники	35,6	2,8	33,4	2,6	32,4	2,6	37,0	2,9
Дороги, вулиці. будівлі	36,5	2,9	39,6	3,1	41,8	3,4	43,7	3,4
Присадибні землі	48,6	3,8	49,5	3,9	47,5	3,7	48,7	3,8
Інші землі	31,3	2,5	29,8	2,3	10	0,6	7,1	0,5

 

Основними землекористувачами є колгоспи й державні сільськогосподарські підприємства, за ними закріплено 664,2 тис. га земельних угідь, в тому числі сільськогосподарських – 409,2 тис. га (табл. 2).

Розгляд земельного фонду за категоріями й землекористувачами визначає тільки загальну направленість його господарського використання, питому вагу залучених земель у сільськогосподарський оборот, тобто рівень екстенсивного їх використання. Що стосується інтенсивного використання сільськогосподарських угідь, то це видно з їх структури (табл. 3).

Специфічний характер рельєфу області зумовлює значну відмінність у структурі сільськогосподарських угідь і розподіл їх по зонах. Рівень інтенсивного використання сільськогосподарських угідь визначається питомою вагою в них ріллі та багаторічних насаджень, а екстенсивного – питомою вагою природних сіножатей і пасовищ. Відповідно до цього інтенсивний тип використання сільськогосподарських угідь має місце в низинній зоні, а екстенсивний – в гірських господарствах.

З даних земельного фонду видно, що внаслідок гористої місцевості на Закарпатті рівень залучення земельних ресурсів невисокий. Змінити істотно цей стан неможливо. Але, зважаючи на об’єктивні умови, вживаються конкретні заходи по збільшенню сільськогосподарських угідь. Так, відповідно до науково обґрунтованої системи землеробства Закарпатської області, що розроблена великою групою спеціалістів і успішно реалізується, до кінця 1990 року передбачено додатково освоїти 4,6 тис. га земель, в тому числі за рахунок чагарників – 2,6 тис., осушення боліт – 1,5 тис., рекультивації вироблених глиняних кар’єрів та інших робіт – 0,5 тис. га. За рахунок цього додатково буде введено під ріллю – 1,5 тис. га, багаторічні насадження – 0,2 тис., під сіножаті і пасовища – 2,9 тис. га.

 

Таблиця 2. Загальна земельна площа області і розподіл сільськогосподарських угідь за землекористувачами на 1 листопада 1985 року, тис. га

Землекористувачі	Земельна площа	Сільсько-господарські угіддя	тому числі
			рілля	перелоги	сади, виноградники та інші багаторічні насадження	сіножаті	пасовища
Землі в користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій	664,2	409,2	160,1	0,5	27,9	87,9	132,8
В тому числі:
колгоспи	454,5	274,5	109,8	0,1	7,9	65,7	91,0
радгоспи і сільськогосподарські організації	209,7	134,7	50,3	0,4	20,0	22,2	41,8
Лісогосподарські підприємства	545,6	10,4	0,2	-	0,5	6,0	3,7
Промисловість, транспорт, курорти та інші організації несільськогосподарського призначення	31,2	3,5	0,7	0,1	0,2	1,4	1,1
Населені пункти	15,1	1,9	1,2	–	0,2	0,2	0,3
Держзапас	14,8	11,4	0,1	–	–	11,3	–
Державний водний фонд	4,4	0,7	–	–	–	0,7	–
Разом:	1275,3	437,1	162,3	0,6	28,8	96,2	149,2

 

Соціалістичному суспільству далеко не байдуже, яка ефективність кожного гектара землі, за рахунок яких зусиль і витрат та якою ціною досягаються результати землеробства. А для одержання високої ефективності виробництва необхідно максимально використовувати природно-економічні умови кожної зони, району, господарства, оскільки «економічний процес відтворення, який би не був його специфічно суспільний характер, завжди переплітається в цій галузі (в землеробстві),– підкреслював К. Маркс в «Капіталі» (т. 2, с. 371),– з природним процесом відтворення». Щоб максимально використати цю особливість землеробства, слід вести обгрунтоване розміщення сільського господарства по природно-економічних зонах, поглиблену і сталу його спеціалізацію, в якій повинно переважати виробництво такої необхідної суспільству продукції, яка забезпечує найвищу економію сукупних затрат при інтенсивному використанні земельних ресурсів.

Інтенсифікація землеробства – багатоплановий процес. Вона залежить не тільки від питомої ваги земель, що знаходяться в обробітку (ріллі, площ під багаторічними насадженнями), але й від структури сільськогосподарських культур, від структури посівних площ і насаджень, обсягів робіт по меліорації земель, від кількості й частоти внесення органічних і мінеральних добрив з розрахунку на гектар землі, навантаження тварин, культури землеробства, насиченості і рівня використання сільськогосподарської техніки, технологій вирощування й збирання сільськогосподарських культур. Результатом інтенсифікації землеробства є ріст родючості землі, а отже, ріст продуктивності сільськогосподарської праці.

Соціалістичному землеробству характерний інтенсивний тип розвитку. Це підтверджується динамічним ростом продукції землеробства при незмінності, а то й навіть зменшенні земельних площ. Об’єктивною вимогою інтенсифікації є постійне вдосконалення структури посівних площ і підпорядкування останньої характеру спеціалізації виробництва, що підтверджується даними таблиці 4. Для аналізу структури посівних площ нами взятий довготривалий період (39 років) не випадково. Справа в тому, що в землеробстві чим триваліший береться період, тим наочніша тенденція розвитку й вірогідніші дані. Ріст врожайності сільськогосподарських культур – яскравий доказ інтенсифікації землеробства, що особливо видно на прикладі зернових культур (табл. 5).

На кінець дванадцятої п’ятирічки господарства Закарпаття по виробництву зерна планують вийти на рубіж 300 тис. т. Середньорічне його виробництво порівняно з одинадцятою п’ятирічкою збільшиться на 40 тис. т. Причому без розширення посівних площ. Реалізувати це завдання можливо тільки шляхом підвищення врожайності зернових культур на основі інтенсивної технології вирощування.

У 1985 році за інтенсивною технологією вирощувалося 10 тис. га озимої пшениці. Там, де ця технологія дотримувалася, господарства одержали приріст врожаю 8 ц/га, а в цілому по 40–45 ц/га. І навпаки, де технологія була порушена, приріст врожаю був незначним. Так вийшло в господарствах Ужгородського району, які при інтенсивній технології зібрали з 1 га озимої пшениці стільки, скільки на Берегівщині при звичайній технології. Тут слід нагадати сказане відносно цього М. С. Горбачовим на нараді партійно-господарського активу в Цілинограді 7 вересня 1985 року: «У сільському господарстві потрібна така ж технологічна дисципліна, як і при плавці сталі або чавуну: трохи помилився і буде інша якість металу».

 

Таблиця 3. Розміщення і структура сільськогосподарських угідь по зонах на 1 листопада 1985 року (всі категорії господарств)

Зони	Рілля			Багаторічні насадження			Сіножаті			Пасовища			Всього сільсько-господарських угідь
	тис. га	доля зони %	питома вага %	тис. га	доля зони %	питома вага %	тис. га	доля зони %	питома вага %	тис. га	доля зони %	питома вага %	тис. га	%
Низина	139,7	72,8	69,2	15,6	41,3	7,7	10,6	11,1	5,2	35.6	26,8	17,6	202,1	44,1
Передгірна	30,2	15,7	25,7	18,9	50,0	16,1	28,6	30,1	24,3	39,8	30,0	33,9	117,5	25,6
Гірська	22,1	11,5	15,9	3,3	8,7	2,4	55,9	58,8	40,3	57,4	43,2	41,4	138,7	30,3
По області:	192,0	100,0	41,9	37,8	100,0	8,2	95,1	100,0	20,7	132,8	100,0	29,0	458,3	100,0

 

Таблиця 4. Динаміка структури посівних площ в усіх категоріях господарств області, в %

Показники	Роки
	1946	1965	1975	1980	1985
Вся посівна площа	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0
Зернові культури	63,7	39,0	38,6	38,9	32,4
Озимі зернові:	19,8	21,8	16,0	24,2	19,6
пшениця	13,4	15,6	12,0	18,1	13,7
жито	8,2	3,7	0,7	1,3	1,0
ячмінь	2,7	2,5	2,4	4,7	4,8
Ярі зернові:	47,5	17,1	10,5	9,1	13,7
пшениця	1,5	0,1	–	–	–
ячмінь	2,3	0,2	8,7	0,8	0,4
овес	15,9	0,3	2,7	1,9	2,0
кукурудза на зерно	25,2	9,6	1,0	5,2	9,7
зернобобові	1,2	3,8	1,9	1,1	1,1
Технічні культури:	3,2	5,2	4,1	4,0	2,4
соняшник	1,5	2,5	1,0	1,0	0,4
тютюн	0,4	2,6	3,1	2,4	2,0
Картопля і овочево-баштанні:	21,3	20,9	18,8	17,1	12,7
картопля	20,3	18,3	15,4	13,8	9,5
овочі	1,0	2,5	3,4	3,4	3,2
Кормові культури	7,8	34,9	38,5	46,1	52,5
Кормові коренеплоди й баштанні	0,3	2,3	2,8	3,1	3,3
Кукурудза на силос і зелений корм	–	10,7	5,8	11,6	9.4
Однорічні трави (включаючи посіви озимих на зелений корм)	3,1	9,0	5,7	6,1	7,1
Багаторічні трави (безпокривні та посіви минулих років)	4,4	12,1	23,8	24,9	26,6
Крім того, багаторічні підпокривпі трави	0,3	6,0	11,0	12,9	12,3

 

Під урожай 1986 року за інтенсивною технологією було посіяно в області уже 20 тис. га озимих, кукурудзи на зерно – 17 тис. га, що сприяє значно кращому використанню землі та інших виробничих ресурсів, а отже, росту продуктивності суспільної праці. Так на ділі реалізуватиметься програмна вимога партії.

З даних таблиці 4 також видно, що в області розширились площі під кормовими культурами, зокрема багаторічними травами. Так, перші зросли на 44,7 %, а багаторічні трави – більше, ніж у 8 разів. Ріст кормових культур, зокрема високобілкових конюшини і люцерни, став вирішальним фактором зміцнення кормової бази тваринництва і на цій основі росту продуктивності тварин. У 1985 році порівняно з 1946 роком продуктивність корів зросла в 2,5 раза і більше ніж удвічі скоротився строк відгодівлі молодняка великої рогатої худоби. Все це в кінцевому підсумку привело до росту продуктивності праці тваринників, більш ефективному використанню кормових ресурсів.

Великі структурні зрушення відбулися в посівних площах сільськогосподарських культур по зонах області (табл. 6). В низинній зоні зерновими культурами зайнято понад 2/5 посівних площ і майже стільки кормовими. У господарствах цієї зони найвища доля земель під технічними культурами. Що стосується картоплі, то нею зайнято кожний десятий гектар посівної площі.

У передгірній зоні доля зернових значно менша, а кормових – більша, ніж у низинній. Останні в структурі посівних площ у 1985 році уже займали 45,3 %, тоді як зернові знизилися до 26,3 %. Таке скорочення останніх не зовсім виправдане, воно особливо стосується ряду господарств Хустського і Тячівського районів. Тут не так давно також славилися високими врожаями кукурудзи.

У гірських господарствах понад 9/10 посівних площ – під картоплею і кормовими. За останні 20 років скоротилася доля зернових культур і в 2,7 раза зросли площі під багаторічними культурами.

 

Таблиця 5. Середньорічна врожайність зернових культур у всіх категоріях господарств області, ц/га

Показники	Роки
	1949–1953	1966–1970	1976–1980	1981–1985
Всі зернові культури	13,2	22,7	45,2	38,9
В тому числі озима пшениця	12,0	22,8	28,0	29,0
Кукурудза на зерно	19,2	34,3	63,6	61.5

 

Таким чином, структурні зрушення, які відбулися у використанні посівних площ області, позитивно вплинули на розвиток землеробства, а через нього і на тваринництво. Але ця робота ще не закінчена. Так, у групі зернових культур для зміцнення кормової бази необхідно розширити площі під озимим ячменем і кукурудзою – цінними фуражними культурами.

Щоб збільшити обсяги вирощування зелених і соковитих кормів і високоякісного сіна у передгірних і гірських господарствах, необхідно добитися оптимального співвідношення між багаторічними й однорічними травами, піднявши долю перших. Вести цю роботу треба з урахуванням властивостей грунтів і вимог спеціалізації господарств.

Спеціалісти рекомендують на дернових опідзолених, дерново-підзолистих, дерново-опідзолених, глейових і глеюватих грунтах висівати бобові та бобово-злакові суміші багаторічних трав. Вони забезпечують високі й сталі врожаї зеленої маси. У господарствах, які спеціалізуються на виробництві молока і яловичини, у складі однорічних трав рекомендовано висівати вико-овес, вико-горох, озиму пшеницю з озимою викою, ріпак та інші хрестоцвітні, а також кукурудзу на силос і зелений корм. У низинних і деяких передгірних господарствах краще розширювати площі під люцерною, щоб довести їх до 8,5 тис. га. Природно-кліматичні умови низинної зони сприяють господарствам у виробництві продукції рільництва (табл. 7).

Низинна зона – район розвинутого зернового господарства, технічних культур, овочівництва, садівництва, виноградарства і польового кормовиробництва. Їй належить і переважна доля виробництва продукції тваринництва.

Передгірні господарства також вирощують озимі та ярі зернові, в тому числі кукурудзу і в невеликих обсягах технічні культури. Але на них приходиться значна частина виробництва картоплі, овочів, винограду та фруктів.

У гірській зоні сконцентроване виробництво товарної і насіннєвої картоплі. її площу займають понад 2/5 обласних посівів. Позитивним тут слід рахувати розширення площ під багаторічними травами, їх доля уже досягає 25,2 % обласного рівня. На прикладі гірських господарств видно, що багаторічні трави, – не тільки міцний фундамент дешевого кормовиробництва, але й біологічна фабрика примноження родючості грунту.

Однією з умов підвищення врожайності сільськогосподарських культур стає введення й швидше освоєння колгоспами і радгоспами раціональних сівозмін. Спеціалісти рекомендують для господарств низинної і передгірної зони 7- і 8-пільні сівозміни. Насиченість культур добре враховує спеціалізацію господарств. Значно складніша справа з запровадженням сівозмін у гірських умовах, що випливає з специфіки рельєфу. Тому тут сівозміни, з одного боку, служать раціональним заходом повного використання потенціальної родючості грунту, а з другого,– заходом у боротьбі з ерозією. Насиченість і чергування сільськогосподарських культур тут різні – одні для прируслових земель з рівним рельєфом; інші – на угіддях, розташованих у середній частині схилів крутизною 6–12°; треті – на верхніх частинах схилів та вододілах. Головне, що для всіх гірських господарств рекомендовано ґрунтозахисні сівозміни.

 

Таблиця 6. Структура посівних площ в усіх категоріях господарств по зонах, % до площі землі в обробітку

 

Культури	По області			Низинна			Передгірна			Гірська
	1965	1975	1985	1965	1975	1985	1965	1975	1985	1965	1975	1985
Зернові – всього	39,0	38,6	33,8	47,7	48,1	44,3	31,2	29,7	26,3	12,8	9,3	5,9
в тому числі:
озимі	21,8	16,0	20,8	27,8	28,7	28,5	14,1	9,7	10,6	2,0	1,8	0,7
кукурудза	9,7	10,0	10,4	10,3	11,5	11,4	13,9	12,5	13,9		–	–
Технічні	5,2	4,1	2,9	6,9	5,2	4,1	3,8	3,8	2,3	–	–	–
в тому числі:
олійні	2,5	1,0	0,5	3,3	0,9	0,8	1,9	2,3	0,7	–	–	–
тютюн	2,6	3,1	2,4	3,6	4,2	3,3	1,2	1,5	1,6	–	–	–
Картопля і овочі	20,9	18,8	16.9	12,6	10,6	10,0	28,6	24,9	26,1	45,2	46,4	47,5
в тому числі:
картопля	18,3	15,4	13,4	9,5	7,6	7,7	25,2	20,0	16,9	43,3	43,9	45,1
овочі	2,5	3,4	3,4	2,3	2,8	3,3	3,4	4,9	4,1	2,0	2,5	2,4
Кормові – всього	34,9	38,5	46,4	32,8	36,1	41,6	36,4	41,6	45,3	42,0	44,3	46,6
в тому числі:
багаторічні трави	13,1	24,8	26,6	11,4	17,0	19,6	12,7	30,1	32,7	13,6	35,0	37,9

 

Дуже важливим заходом підвищення врожайності ґрунтів на схилах є захист їх від водної ерозії. Справа в тому, що змивається щорічно орного шару кілька мільйонів тон, у якому міститься понад 170 т гумусу, десятки тисяч тон калію, азоту та фосфору. Змиті ґрунти втрачають родючість, на них врожаї, за даними Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, в 1,5–2 рази нижчі, ніж на незмитих землях.

 

Таблиця 7. Питома вага зон у виробництві продукції землеробства, %

(всі категорії господарств)

Культури	Низинна			Передгірна			Гірська
	1965	1975	1985	1965	1975	1985	1965	1975	1985
Зернові – всього	77,4	80,7	81,3	17,3	15,8	16,4	5,3	3,5	2,3
в тому числі:
озимі	84,5	89,1	88,2	14,1	9,6	11,1	1,4	1,3	0,7
кукурудза	68,5	74,2	71,5	31,5	25,8	28,5		–	–
Технічні – всього в тому числі:	84,0	81,0	83,6	16,0	19,0	16,4	–	–	–
олійні	83,6	82,9	83,4	16,4	17,1	16,6	–	–	–
тютюн	89,8 36,3	89,6	88,9	10,2	10,4	11,1	–	–	–
Картопля і овочі – всього		36,4	37,9	29,6	27,2	26,9	34,1	36,4	35,2
в тому числі:
картопля	32,9	31,1	30,8	29,9	26,7	27,4	37.2	42,2	41,8
овочі	58,3	60,1	65,7	29,2	28,2	25,4	12,5	11,7	8,9
Кормові – всього в тому числі:	56,6	55,6	54,8	25,6	26,1	26,6	17,8	18,3	18,6
багаторічні трави	55,4	47,9	46,1	22,7	28,1	28,7	21,9	24,0	25,2

 

Основна мета боротьби з ерозією ґрунтів – припинення бурних стоків снігової та дощової води. Цю роботу необхідно проводити передусім агротехнічними заходами, застосовуючи для цього як загальні методи – лущення стерні, оранку, культивацію, дискування, боронування, сівбу, міжрядний обробіток просапних культур, догляд за грунтом у садах і на виноградниках тощо, так і спеціальними заходами – глибоким розпушуванням, борознуванням і валкуванням, грунтопоглибленням, лункуванням тощо, що сприяє більш ефективному затриманню води й попередженню змиву грунту.

Обслідування грунтів показало, що найбільше пошкоджених ерозією земель є в Міжгірському, Воловецькому, Свалявському та Іршавському районах, а також на виноградниках низинних господарств. Тому спеціалістами розроблено комплексну систему боротьби з водною ерозією. Вона враховує не тільки відмінність рельєфних умов, у яких знаходяться господарства, але й специфіку обробітку грунту при вирощуванні різних сільськогосподарських культур. Справа тільки за швидшим її впровадженням. Це буде практичним втіленням у життя вимог Основних напрямів економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-1990 роки і на період до 2000 року, де сказано: «Продовжити послідовне освоєння науково обгрунтованих систем ведення господарства, розширити застосування ґрунтозахисних методів обробітку землі та проведення протиерозійних

Абсолютна більшість сільськогосподарських угідь області розташована в зоні перезволоження. Тому потрібно постійно регулювати водний режим. За час, що минув після травневого (1966р.) Пленуму ЦК КПРС, який поклав початок широкої меліорації земель, площі меліорованих земель досягли 177,1 тис. га. На меліорацію уже витрачено понад 200 млн. крб. капіталовкладень. Нині на меліорованих землях вирощується 85 % зернових, у тому числі кукурудзи близько 90 %, овочів – 80 %, кормових культур – близько 70 %, картоплі – понад 30 %.

Великі можливості меліорації закладені в реалізації довгострокової програми, розрахованої до 2000 року і схваленої жовтневим (1984 р.) Пленумом ЦК КПРС.

У справі ефективнішого використання меліорованих земель велика увага приділяється селекції рослин. Робота по селекції ведеться в багатьох господарствах і районах, які стають базовими по забезпеченню всіх колгоспів і радгоспів області високоврожайними сортами культур чи гібридів. Так, базовим по вирощуванню садивного матеріалу картоплі став Воловецький район, де виведено високоврожайні сорти картоплі: «Воловецька», «Латориця», «Гуцулка», «Нижньоворітська», врожайність яких становить 200–300 ц/га.

Інтенсифікація рільництва, кінцевим результатом якої є висока врожайність сільськогосподарських культур, вимагає сталого внесення на поля органічних і мінеральних добрив. Висока їх ефективність досягається тоді, коли добре відомий не тільки хімічний склад грунту, але й добрив і враховується потреба в них рослин за періодами живлення.

Практичний досвід і дані науково-дослідних установ свідчать, що на грунтах Закарпаття одержати високі врожаї можливо лише при внесенні в них достатньої кількості органічних добрив. Так, внесення 20 т/га гною еквівалентне забезпеченню гектара грунту 100 кг азоту, 50 кг фосфору, 120 кг калію, 90–100 кг окису кальцію і магнію.

Обсяги виробництва і використання органічних добрив за роки одинадцятої п’ятирічки зросли майже вдвічі і в 1985 році досягли понад 2 млн. т.

Найкраще органічне добриво – гній. Він містить у собі всі необхідні поживні речовини для живлення рослин. За даними Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції, внесення 35 т/га гною на дерново-опідзолених грунтах підвищує врожайність картоплі (в рік внесення) на 60,1 ц/га, а зерна кукурудзи – на 11 ц/га; внесення 20 т/га під озиму пшеницю підвищує врожайність на 6,4 ц/га.

З року в рік зростають і обсяги внесення мінеральних добрив. Так, якщо в 1980 році під сільськогосподарські культури з розрахунку на 1 га було внесено 213 кг (у поживних речовинах), то у 1985 р.– близько 270 кг. Важливе місце в підвищенні врожайності грунтів належить мікроелементам – бору, молібдену, міді, цинку та іншим.

Відомо, що в області більшість грунтів має підвищену кислотність. Тому одним з агротехнічних заходів, за допомогою якого підвищується врожайність землі, є вапнування. Дані дослідів Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції показали, що кислі грунти області на вапнування реагують позитивно. Так, на провапнованих грунтах озимої пшениці одержано на 3-5 ц/га, кукурудзи – на 5,8, багаторічних трав – на 9-16 ц/га більше, ніж на непровапнованих. Сумісне використання вапняку, органічних і мінеральних добрив значно підвищує їх ефективність. Внесення 20 т/га гною і півнорми вапняку забезпечує такий урожай, як 40 т гною. Це пряма економія добрив, адже не знижуючи врожайності, можна удобрити вдвічі більшу площу.

Добре реагують на вапнування й плодово-ягідні, під які обсяги внесення вапна також зростають. Це позитивно відбивається на врожайності і в кінцевому підсумку на ефективності зайнятих земель багаторічними насадженнями, питома вага яких в області висока – 8,2 % всіх сільськогосподарських угідь.

Для інтенсивного використання сільськогосподарських угідь найбільше багаторічних насаджень розміщено в передгірній зоні. При цьому вони переважно займають схили, де посіви зернових або просапних культур малоефективні. Такий стан дає можливість низинним господарствам розширити площі під зерновими, овочами й технічними культурами. Найбільш висока питома вага фруктових насаджень у Хустському, Тячівському і Мукачівському районах. На їх долю припадає до 60 % площ, зайнятих в області під садами.

У садах вирощуються переважно зерняткові. Ними зайнято 80 % площі садів. Для цілорічного забезпечення населення свіжими фруктами необхідно вдосконалити структуру багаторічних насаджень окремо по кожній зоні. Для низинної зони рекомендоване таке співвідношення між плодовими і ягідними культурами – 93-95 і 5-7%, для господарств передгірної – відповідно 85-90 і 10-15 %.

Серед ягідних культур перевага надається суниці й малині. У низинних господарствах першій відводиться 70 %, другій – 15 %, у передгір’ї – відповідно 50 і 20 % • Таким ягідним культурам, як чорна смородина, аґрус у низинних господарствах відводиться до 5 % площі ягідників, а в передгірних – до 10 %. Практика показує, що гірська зона – також придатний район для вирощування ягідних культур. Співвідношення їх таке: суниця – 50%, малина–25, чорна смородина – 15, аґрус – 5 %.

Школою передового досвіду інтенсивного садівництва в області і творчого співробітництва з садоводами Угорської Народної Республіки став Сад дружби ім. В. І. Леніна, що належить Закарпатській державній сільськогосподарській дослідній станції. Тут збирають у середньому з гектара понад 200 ц яблук при собівартості 10-12 крб. за 1 ц, ягід – 60-80 ц. Новий сад (60 га), закладений спільно з угорськими садоводами на честь 60-річчя Великого Жовтня, добре плодоносить, тут збирають понад 300 ц/га яблук.

Ефективною стала інтенсивна технологія садівництва й ягідництва, розроблена науковцями станції для господарств різних природно-кліматичних зон області. За нею уже вирощуються фрукти на площі 2500 га. У цих садах збирають по 150–200 ц/га яблук і по 60–80 ц/га ягід.

Колгосп ім. Леніна Хустського району протягом багатьох років одержує по 180 ц/га яблук, а радгосп «Комунар» Виноградівського району – по 176 ц/га. Така врожайність яблук еквівалентна 8 га старих садів, а товарність – 9 га. В розрахунку на гектар господарства одержують прибутку близько 4 тис. крб. Високі врожаї фруктів одержують колгоспи ім. Леніна Мукачівського, ім. Горького Ужгородського, «Червоний прапор» Берегівського, радгосп ім. Шевченка Виноградівського районів та ряд інших. Собівартість фруктів низька, отже рентабельність садівництва висока.

Сприятливі кліматичні умови в низинній зоні і значній частині передгірних господарств дозволяють не тільки розвивати, але й одержувати високі прибутки від виноградних плантацій. У 1985 році в усіх категоріях господарств їх налічувалось 10,1 тис. га, в тому числі в суспільному секторі – 9,3 тис. га, з яких 81,5 % плодоносні плантації.

В основному площі під виноградниками зосереджені в спеціалізованих радгоспах-заводах. На долю цих господарств у Мукачівському і Ужгородському районах припадає 48 % площ суспільного сектора виноградників області, решта – на господарства Іршавського, Берегівського і Виноградівського районів.

Колгоспи культивують багато сортів винограду, серед яких перевага надавалась технічним. Тому доля столових сортів становить лише 7 %. Ось чому нині при реконструкції старих виноградників і закладанні нових насаджень основна увага приділяється столовим сортам. Планом передбачено протягом кількох років довести питому вагу їх, принаймні, до 20 %.

Важливе завдання стоїть перед виноградарством області: підвищення його врожайності на основі впровадження передової агротехніки і нових високоврожайних сортів, стійких до хвороб і шкідників; запровадження протиерозійних заходів; дальша механізація праці на плантаціях; концентрація цієї галузі в спеціалізованих господарствах.

Раціональне використання сільськогосподарських угідь неможливе без значного підвищення врожайності природних сіножатей і пасовищ, питома вага яких у структурі угідь становить близько 50 %. Особливо це стосується гірських господарств, де основна доля одержання кормів припадає на природні кормові угіддя.

Наукою і практикою розроблена струнка система підвищення врожайності природних лук і пасовищ – поверхневе й докорінне поліпшення, створення культурних пасовищ. В результаті немало господарств одержують з одиниці площі в 3-4 рази більше ніж раніше, високоякісних і головне дешевих кормів – основи низької собівартості яловичини, молока, баранини.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: грунти, сільське господарство