Закарпатське передгір’я – це досить чітко відокремлена вертикальна грунтово-кліматична зона з буроземно-підзолистими грунтами. Над Закарпатською низовиною передгір’я підноситься на 175– 275 м. Різниця у висотах визначила зміну в кліматичних умовах – збільшення атмосферних опадів і зниження температури повітря порівняно з низовиною.

Передгір’я складено в основі магматичними, переважно середніми породами (андезити та інші) Вигорлат-Гутинського хребта, який входить до складу гірської буроземно-лісової зони. В зону Закарпатського передгір’я він входить у формах кристалічних утворень і вулканічних туфів, які, виходячи місцями на поверхню, є причиною поширення бурих лісових грунтів серед буроземно-підзолистої зони.

Окремі куполи вулканічних утворень, які розкидані по Закарпатській низовині в місцях розломів в осадочних породах, відомі під назвою Берегівського і Косинського горбогір’їв і Чорної гори (м. Виноградів).

За материнські породи грунтів передгір’я служать щебенюватий делювій магматичних порід, у тому числі й червоноколірні глини, щебенюватий і неглибокий елювій, що підстилається плитою цих же порід; делювій і елювій флішу, у тому числі місцями й вапняків. Тераси річок, які перерізають передгір’я, складені щебенюватими піщаними і супіщаними породами. По днищах широких понижень залягає глинистий і суглинковий маловодопроникний делювій.

Передгір’я сильно еродоване, має горбисто-увалистий і часто зсувний рельєф. Проте цей розчленований рельєф не встигає відводити підґрунтові води, що надходять з гір. Рівень підґрунтових вод навіть на схилах після опадів піднімається до поверхні, чим обумовлюється оглеєння грунтів.

Природна рослинність, під якою проходив і проходить процес ґрунтоутворення – переважно дубові ліси з дуба скельного. Крім дубів, ростуть бук, граб, а на вологіших місцях – ясен, в’яз шорсткий, береза. Трав’яний покрив складається переважно з осоки волохатої, перлівок, орляка звичайного, осоки трясунковидної та інших. Вище 400 м дубовий пояс змінюється буковим.

У Закарпатському передгір’ї в умовах промивного й застійно-промивного водних режимів на малодренованому й переважно нещебенистому елювії-делювії флішу і магматичних порід утворилися буроземно-підзолисті грунти, на добре дренованих щебенюватих породах – бурі лісові. На глинистому делювії балок залягають дернові глейові, а на широких терасах річок – дернові опідзолені оглеєні грунти. На Берегівсько-Косівському горбогір’ї поширені бурі лісові опідзолені грунти.

Буроземно-підзолисті грунти сформувалися під впливом двох основних процесів ґрунтоутворення: буроземного, що відбувався під лісовою рослинністю, й псевдопідзолистого, викликаного надмірним зволоженням і поверхневим оглеєнням. Перезволоження грунту зумовлює відновлення окисного заліза і переведення його у двовалентний рухомий іон, а також збільшує рухомість гумусових речовин. Під впливом нисхідних течій води гумусові речовини і сполуки заліза перерозподіляються по профілю грунту за підзолистим типом, але без руйнування первинних і вторинних мінералів, яке відбувається при справжньому підзолистому процесі. Грунти мають значну глибину та чітко диференційований на генетичні горизонти профіль: гумусово-елювіальний горизонт (0–22 см), часто з ознаками оглеєння. сіро-бурого кольору, розпилений, пухкий, середньосуглинковий; елювіально-ілювіальний горизонт (22–39 см) світло-бурий, пористий, пухкий, пластинчастої структури, переважно середньосуглинковий; ілювіальний (39–80 см) важкосуглинистий або глинистий, сильно ущільнений, містить багато колоїдів, в’язкий, липкий. Горизонт плямистий, мармуроподібний, характерне чергування червоного й бурого кольору з сизим та охристим, що зумовлено оглеєнням; часто зустрічаються новоутворення у вигляді орнштейнів.

Завдяки наявності ущільненого водонепроникного ілювіального горизонту на незначній глибині (35–40 см) буроземно-підзолисті грунти мають незадовільний водно-повітряний режим. Вони швидко насичуються вологою, надлишок опадів утворює поверхневий стік, а грунти цього типу найбільш піддаються водній ерозії. Застій води на поверхні обумовлює поверхневе або наскрізне оглеєння, що призводить до переважання анаеробних умов життєдіяльності мікроорганізмів, погіршує умови розвитку кореневих систем рослин і перехід поживних речовин у доступні форми.

Грунти належать до малогумусових. Кількість гумусу у верхніх горизонтах коливається в межах 1–3 %, а в елювіальному горизонті – 0,6–0,8%. Надмірно висока кислотність – рН (сольове) дорівнює в середньому 4,2. Ступінь насичення основами коливається в межах 17–62 %. Забезпечення рухомими формами всіх поживних елементів у цих грунтах дуже низьке.

Для підвищення продуктивності та поліпшення якості вирощуваних на буроземно-підзолистих грунтах культур необхідно поліпшити фізико-хімічні властивості грунту шляхом вапнування і внесенням високих доз органічних добрив. Особливе значення має боротьба з водною ерозією. Високоефективним господарським і природоохоронним заходом при цьому є поряд з іншими протиерозійними заходами створення на схилах наорних горизонтальних терас.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: грунти