Закарпатська низовина в історичному минулому була вкрита заплавними фітоценозами та дубовими лісами. Сучасні діброви тут створено посадкою дерев на лісосіках та сільськогосподарських угіддях, складаються з дуба звичайного з домішкою ясена, граба і осики. У трав’яному покриві переважає осока трясунковидна.

Дернові опідзолені оглеєні грунти поширені на надзаплавних терасах Тиси та її приток і є домінуючим типом у ґрунтовому покриві низовини (табл.). В утворенні цих грунтів велику роль відіграли процеси: дерновий, що відбувався під дією трав’яної рослинності; підзолистий, зумовлений широколистяними лісами, переважно дібровами; глейовий, викликаний неглибоким заляганням ґрунтових вод (1,5-2). Поєднання цих процесів призвело до утворення ґрунтів різного ступеня опідзолення та оглеєння.

Таблиця. Площі ґрунтів Закарпатської області

Типовий профіль ґрунту має таку будову: гумусовий горизонт (0-28 см) бурувато-сірого кольору, слабо оглеєний, середньосуглинковий, структура його зернисто-грудкувата, а тому горизонт пухкий, розсипчастий, добре вбирає й пропускає вологу. Елювіальний гумусований горизонт (28-40 см) глеюватий, за кольором дещо світліший від гумусового, порохувато-грудочкуватої структури. Ілювіальний горизонт (40-130 см) має міцну горіхувато-призматичну структуру, виразно оглеєний, з багатьма сизими та іржавими плямами гідратів закисного й окисного заліза на мозаїчно строкатому червоно-бурому фоні. Горизонт збагачений колоїдами, вимитими з верхніх шарів, а тому має важкий механічний склад, липкий і в’язкий, водонепроникний, що є однією з основних причин оглеєння. Давньоалювіальний горизонт (100-130 см і глибше) – важкий суглинок, глейовий, в’язкий.

Усі дернові опідзолені ґрунти в тій чи іншій мірі оглеєні. Глеюваті відміни формуються в умовах періодичного перезволоження і, як правило, знаходяться на підвищених елементах рельєфу. Поверхнево оглеєні і глейові відміни формуються при сильному розвитку глейового процесу в умовах застою атмосферної вологи і поширені на малостічних і замкнутих елементах рельєфу.

Дерново-опідзолені оглеєні ґрунти в Карпатському регіоні належать до родючих. Бонітет їх – 54-59 балів. У гумусовому горизонті міститься 2–4 % перегною, кількість його з глибиною зменшується поступово і на глибині 100–130 см досягає 1–1,5%; рН сольової витяжки коливається близько 4,7. Гідролітична кислотність теж порівняно висока: 5–9 мг-екв. на 100 г ґрунту. Кількість загального азоту досягає 0,24 %, забезпеченість фосфором низька (1–3 мг на 100 г грунту), дещо краща азотом (4–7 мг) і досить задовільна калієм (15–20 мг).

Особливості дернових опідзолених ґрунтів (незначні запаси перегною і поживних речовин, висока кислотність, розпилена структура) обумовлюють характер заходів по підвищенню їх родючості. Це внесення високих доз органічних (гною, компостів) та мінеральних добрив, ефективність яких на цих ґрунтах дуже висока; осушувальні меліорації; вапнування (5–6 т/га); поступове поглиблення орного шару. Важливим фактором підвищення родючості слід вважати 1-3-річне використання поля сівозміни під багаторічні трави, вирощування люпину як на корм, так і на сидерат.

Ґрунти давньої надзаплавної тераси в цілому відрізняються від ґрунтів Притисянської (молодої) тераси мілким новітнім намитим шаром, бідним на фосфор, вищим ступенем вивітрюваності, тобто ґрунти давньої тераси значно бідніші на поживні елементи для рослин.

Навколо м. Чопа, у межиріччі Тиса – Сєрне – Латориця, виділяється Чопське пониження. Ґрунтовий покрив тут неоднорідний: на глинистих алювіальних відкладах Тиси поширені дернові глейові грунти; на піщано-середньосуглинкових відкладах – лучні опідзолені глейові, а на супіщаних відкладах – лучні грунти. У вологий сезон вони замокають, при відсутності ж опадів висихають і утворюють брили. Тому важливого значення набуває регулювання водно-повітряного режиму. Характерною особливістю грунтів Чопського пониження є їх мала вилугуваність, вони мають нейтральну реакцію, бідні на калій і фосфор.

Дернові грунти. Група дернових грунтів області здебільшого поширена у заплавах річок Тиси, Латориці, Боржави і Ужа на піщаних і супіщаних алювіальних відкладах, підстелених галечником. Відклади відзначаються хорошою дренованістю, завдяки чому сформовані на них дернові грунти мають найкращий водно-повітряний режим.

За своїм хімічним складом і будовою дернові грунти дуже відрізняються від грунтів надзаплавних терас. За морфологічною будовою вони нагадують профіль чорноземного типу без чіткої диференціації, але мають значно меншу глибину. Глибокими є, як правило, легкосуглинисті відміни, що залягають на периферії заплави. Гумусовий горизонт (20-30 см) має бурувато-сірий колір, грудкувато-зернисту структуру, високу пористість і водопроникність. Перехідний горизонт ще достатньо гумусовий, переважно шаруватий, поступово (на глибині 60–70 см) переходить у материнську породу, часто це пісок, який підстелюється галечником.

Залежно від локальних гідрологічних обставин грунти заплав знаходяться в різних умовах дренування й зволоження. Низькі заплави щороку заливаються річковими водами, а після спаду води у них встановлюється випітний водний режим. Високі ж заплави затоплюються періодично, і водний режим у грунтах буває змішаний, періодично застійно-промивний.

Дернові грунти містять порівняно невелику кількість гумусу (1,5-3%), однак мають сприятливі для рослини фізико-хімічні властивості: слабокислу, часом близьку до нейтральної, реакцію (рН сольової витяжки 5,1–6,1) і практично не містять рухомого алюмінію; гідролітична кислотність також невелика (1–2 мг-екв. на 100 г грунту). Вміст увібраних основ коливається в досить широких межах (від 4 до 25-30 мг-екв. на 100 г грунту) і знаходиться в прямій залежності від літологічних особливостей порід, які в алювіальних відкладах дуже різноманітні. Така залежність властивостей грунту від властивостей материнських порід свідчить про стадійну молодість грунтів. Ступінь насичення основами досягає 85–99 %, тому дернові грунти не потребують вапнування. Вони не потребують і осушувальних меліорацій (у посушливі роки необхідне зрошення). Взагалі дернові грунти мають невисоку родючість, потребують внесення високих норм органічних і мінеральних добрив.

Лучні та болотні грунти залягають у заплавах, на низьких терасах річок, в улоговинах, на Чорному мочарі та інших замкнених зниженнях і належать до типу дернового грунтоутворення, яке відбувається в різко виявлених гідроморфних умовах при постійному капілярному зв’язку з неглибоко залягаючими ґрунтовими водами і при сезонному поверхневому затопленні паводковими водами (в заплавах) або талими сніговими і дощовими водами в балочних долинах. Більша частинах лучних грунтів оглеєна і опідзолена одночасно.

На добре дренованих породах утворюються лучні неоглеєні грунти з таким профілем: (0-35 см) – гумусовий, бурувато-сірий з горіхувато-зернистою структурою, середньосуглинковий, помітні вицвіти солей; перехідний горизонт (35–60 см) – сірувато-бурий, середньо-суглинковий, грудкувато-горіхуватий, ущільнений; материнська порода (60–85 см) – галька з крупним піском.

Профіль лучного глейового слабоопідзоленого грунту можна охарактеризувати за розрізом, закладеним на високій заплаві Тиси (с. Грабарів): гумусовий (0–38 см), темно-сірий, суглинковий, плямистий (оглеєний); перехідний (38–62 см), гумусовий, грубопризматичний, сильно оглеєний; на глибині 62–96 см гумусовий, перехідний, середньосуглинковий, щільний; на глибині 96–117 см і більше сизувато-сірий з іржавими плямами.

Лучні грунти містять 4–7 % перегною, мають слабокислу (рН 4,8–6,2) реакцію при низьких значеннях гідролітичної кислотності (1 – 2 мг-екв. на 100 г грунту), досить добре забезпечені доступними для рослин формами азоту та калію, дещо гірше – фосфору.

Лучно-болотні грунти залягають у пониженнях, де грунтові води знаходяться на глибині 40–50 см. У цих грунтах до глибини 10–15 см утворюється сизувато-сірий безструктурний гумусовий горизонт, який при висиханні розтріскується на брили. Глибше залягає перехідний горизонт завтовшки близько 20–25 см, помірно гумусований, сірувато-сизий з іржавими плямами, мокрий, в’язкий. Ці грунти сильно кислі (рН 4,0–4,5), містять у гумусовому горизонті 8–12 % гумусу, однак кількість його швидко зменшується з глибиною. Після осушення придатні під кормові угіддя. Після тривалої меліорації їх можна використовувати під орні землі.

Лучні глейові, лучні опідзолені глейові та лучно-болотні грунти становлять основу ґрунтового покриву Чорного мочара – обширного пониження з відносною глибиною 3–5 м, площею 14 тис. га між Берегівським горбогір’ям і передгір’ям. Головним завданням у підвищенні родючості грунтів Чорного мочара є регулювання їх водно-повітряного режиму шляхом меліорації – осушення й зрошення.

Болотні грунти в області поширені мало. Виділяються намулувато-болотні та торфувато-болотні відміни. В останніх над намулистим мінеральним горизонтом розвинувся торфовий горизонт завтовшки 10–15 см. Торфову й намулисту масу, яка містить високий процент органічної речовини, можна використовувати для приготування торфокомпостів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: грунти