Значні запаси мармурів і мармуризованих вапняків, які на Закарпатті використовуються як облицювальні камені, зосереджені в Марамороській і Пенінській зонах Карпат. Вони пов’язані з домезозойськими метаморфічними породами діловецького комплексу (с. Ділове), тріасовими та юрськими карбонатними породами (потік Довгоруня) і крейдовими утвореннями (межиріччя Тереблі, Лужанки).

Важливу групу будівельних матеріалів становлять вулканічні туфи для виготовлення облицювальних плит, стінних блоків, домішок до цементу, заповнювача бетону, у шляховому будівництві тощо.

Велике значення в народному господарстві мають ефузивні неогенові породи – андезити, базальти, ліпарити, як облицювальні й декоративні камені для виготовлення бруківки, добавок у шляхове покриття тощо.

Каменедобувна та каменеобробна промисловості в області розміщені в Ужгороді, Мукачівському, Берегівському, Виноградівському, Хустському та Рахівському районах. За своєю потужністю найбільші – Мукачівський та Хустський кар’єри по виробництву бутощебеневої продукції, Хустський експериментальний каменеобробний завод і Рахівський кар’єр по виготовленню облицювальних плит та декоративного щебеню.

Хустський експериментальний каменеобробний завод – це високомеханізоване підприємство по виробництву декоративно-облицювальних плит із мармуру, андезито-базальту та інших гірських порід. Новоселицький мармуровий кар’єр спеціалізується на обробці кольорового мармуру. Блоки тут добувають за допомогою канатних пил, на Вишківському туфовому кар’єрі – врубових машин. Рахівський (Діловецький) кар’єр – механізоване підприємство по видобутку й переробці мармурової сировини. З неї виробляють плити типу брекчія. Тут побудовано спеціальний каменеобробний цех, а також працює цех по виготовленню штучних мармурових блоків для розпилювання їх на облицювальні плити. Берегівський кар’єр виробляв перлітову сировину, облицювальні вироби з декоративних мужіївських туфів та андезитів Сілецького родовища.

Мармурові ресурси Закарпаття характеризуються великим розповсюдженням і значними запасами. Вони простягаються в північно-західному напрямку через всю область від Перечина до Рахова.

До Рахівської групи входить близько 10 окремих родовищ, розміщених на площі майже 150 км2, що тяжіють до розроблюваного Діловецького родовища світло-сірих мармурів. Найбільш перспективні родовища: Довгорунське – зеленого й сірого мармуру, Головатицьке – білого з чергуванням зеленуватих прожилок, Бутинське, Полунське – білого та темно-сірого, Прибуйське – темно-сірого й чорного мармуру. Богданське родовище мармурів по р. Квасній – самостійне. Тут є кілька ділянок, розміщених уздовж гірського потоку Чорний Грунь і його притоків. Мармури тут руді та рожево-червоні. Північна рахівська група родовищ об’єднує ділянки кольорових мармурів і мармурових брекчій. Кольорові мармури (крім Діловецького) характеризуються хорошою блочністю, високими декоративними якостями. Запаси Кричівського родовища рожевого мармуру становлять близько 1 млн. м3. З відходів мармуру можна одержувати кольоровий щебінь та пісок для цементо-мозаїчних виробів.

Базальти та андезито-базальти користуються великим попитом. Проте цьому виду сировини приділялось порівняно мало уваги, якщо не рахувати періодичних розробок у селах Кольчині, Сільці, Вишкові, Кривій. Дослідженнями встановлено, що типові базальти менш поширені, у той час як андезито-базальти й андезити широко розповсюджені, за своїм складом останні наближаються до базальтів.

Типові базальти залягають на схилах г. Синяк. Досить потужні поклади їх знайдені на г. Гать поблизу населених пунктів Станове, Покуття, а також на лівому березі Латориці, на південь від Вулканічного хребта. У селі Становому на Мукачівщині базальти розміщені нижче андезито-базальтів. На південно-західному схилі г. Гать андезито-базальти залягають значно вище базальтів. Поблизу с. Кам’янського на Іршавщині андезити перекриваються базальтами, товща яких перекрита вулканічними туфами, спостерігається їх чергування, загальна потужність вимірюється сотнями метрів.

Виходи великих покладів базальтів є на Мукачівщині. Вони простяглися на північний захід від Латориці і на південний схід від Боржави, простежуються також в районі гірських вершин Гострий і Тупий. Базальти с. Станового та андезито-базальти родовища Сільце чорного кольору, мають щільну мікропорфірову структуру з чітко вираженою стовпчастою відокремленістю. Базальти г. Бужори темно-сірі, рідше чорні, порфіровидної структури.

У північно-західній частині Латориці базальти проявляються між населеними пунктами Бобовище та Ільківці Мукачівського району. Вони подібні між собою. Базальт Ільківців залягає на ліпаритовому туфі, потужність якого становить 25–30 м. Порода ця – сірого кольору з легким бузковим відтінком.

Андезито-базальти в межах Вигорлат-Гутинського вулканічного пасма найбільш розвинуті в середній її частині в районі с. Кольчина, характеризуються чіткою стовпчастою відокремленістю з великим діаметром стовпів (60–85 см), які мають похиле залягання. Використовують андезито-базальти, як і базальти, для виробництва будівельних матеріалів, а також для архітектурного оформлення. Серед вулканогенних порід є ряд різновидностей андезито-базальтів, які відрізняються мінералогічним складом, кольором, механічною міцністю (гіперстенові, піроксено-роговообманкові андезити, андезито-дацити, дацити та інші породи) і становлять потужну сировинну базу для різних галузей промисловості.

Ліпарити поширені в Берегівському районі (Берегівське та Косино-Запсоньське горбогір’я). Це щільні породи світлих та рожевих відтінків, придатні для виробництва скла, звичайного будівельного матеріалу – щебеню низьких марок, місцями для облицювальних плит.

У межах Вигорлат-Гутинського пасма та на Берегівщині розвинуті ліпарити з вулканічним склом – перліти. Найбільш цікавими з точки зору практичного використання є перліти Берегівського горбогір’я, де вони видобуваються.

Туфи. Донедавна сировинні ресурси порід середньої міцності майже не вивчались і були недостатньо відомі як нова реальна сировинна база для стінових блоків і облицювальних плит. На Закарпатті сировинні ресурси гірських порід середньої міцності досить поширені, оскільки вони зручні для розробки, характеризуються хорошою оброблюваністю та високими декоративними якостями. Особливо цікавими з цієї точки зору є ліпаритові туфи Солотвинської западини (Водиця, Берестянське, Вишкове, Новоселиця, Вільховичі, Ганичі) та білі туфи Берегівського й Косино-Запсоньського горбогір’я).

Туфи Закарпатської області являють собою щільні дрібнозернисті, іноді крупнозернисті світло-сірі, зеленуваті або голубуваті з відтінками породи. Крупні родовища туфів знаходяться у Хустському й Тячівському районах, де вони досягають потужності в кілька десятків метрів, характеризуються досить високою міцністю. Застосовуються головним чином для зведення цокольних частин будівель, а також стін. У Хустському і Тячівському районах є значні поклади цеолітів – алюмосилікатів кальцію, натрію і калію.

Товща туфів у вигляді вузької неперервної смуги простягнулася від Апшиці до Приборжавського і виходить на поверхню в середній і південній частинах западини. На лівобережжі Тиси біля Вишкова є горизонт світло-сірих і зеленуватих туфів потужністю 80– 100 м. Обидва різновиди аналогічні за складом, структурою і фізико-механічними показниками. Для ліпаритових туфів характерний світлий зеленуватий, іноді сіруватий колір, а також дрібно- або грубозерниста будова, блочність. Деякі щільні різновиди туфів використовуються як облицювальний матеріал для оздоблення інтер’єрів.

Ліпаритові туфи Берегівського горбогір’я білого, бузкового, жовтуватого кольору, з високою механічною міцністю, використовуються в будівництві. Найбільш цінними є білі туфи, які залягають біля сіл Мужієва, Добросілля, Квасів, Берегів і Великої Бігані. їх запаси тут значні, можуть використовуватися як стіновий матеріал, а відходи, що утворюються нри їх видобутку, становлять природний заповнювач для бетонів. Крупне родовище ліпаритових туфів бузкового кольору знаходиться поблизу сіл Герцівців, Критого та інших.

Вишківське родовище представлене групою окремих ділянок – кар’єрів. Потужність їх становить 40 і більше метрів. Цікавими є туфи в Хустському районі – Данилові та Крайникові. Вони багаті на цеоліти.

Туфи закарпатських родовищ рідко відповідають вимогам, які ставляться до стінових і облицювальних матеріалів, відрізняються від вапняків-черепашників більш високою механічною міцністю й декоративними якостями. Сировинні ресурси різних туфів в області значні і потребують дальшого вивчення.

У Рахівському районі вершинна частина г. Погар складена туфо-дацитами значної потужності з перевищенням над долиною близько 200 м. Вскривні породи мають потужність 0,5–1,0 м або зовсім відсутні. Це одне з найбільших родовищ зеленого туфу, запаси якого за попередніми даними становлять близько 5 млн.м3. Особливістю цієї туфової породи є зеленувата однотонність, а у верхній частині щебенювата плитчаста будова. Туф характеризується високою міцністю, добре обробляється, полірується, при розпилюванні алмазними дисками добре приймає кромку, більш ефективний при тонко-шліфованій фактурі.

Родовища туфів в Закарпатській області досить значні за запасами. Товща їх в окремих місцях простежується на віддалі близько 1,5 км, корисна потужність становить майже 100 м, місцями вскривні породи відсутні або їх потужність не перевищує 1,0–1,5 м. Товща шарів коливається у межах 40–50 м і більше. Порода характеризується неоднаковою насиченістю кольорів (від інтенсивно зеленого до світлих тонів з сітчастим малюнком, часто з білуватими смугами, тонкими лініями, безсистемно розміщеними у різних напрямках). За фізико-механічними показниками туфи придатні для одержання облицювальних плит. Загальні перспективні та промислові запаси їх становлять близько 10 млн.м3.

Зеленокам’яні туфи Берестянського родовища характеризуються специфічною декоративністю, тому їх можна використати для виробництва облицювальних матеріалів, кольорового дрібняку, мозаїчних плит тощо.

Ганицьке родовище туфів, що розміщене на правому березі р. Тересви поблизу Ганичів та Підплеші Тячівського району, представлене двома пагорбами заввишки 100 м, поділеними р. Терешулькою, і розроблене двома кар’єрами. Туфи тут світло-зелені, іноді сіруваті,, дрібнозернисті, щільні, з нерівними зламами; місцями зустрічаються темно-зелені включення діаметром 3–4 см. Потужність їх коливається від 20 до 30 м, місцями досягає 100 м. Скельні виходи ліпаритового туфу простежуються протягом майже 400 м. Запаси їх становлять 1,5 млн.м3.

Новоселицьке родовище зеленокам’яних туфів простежується майже в середній частині Новоселиці на правому березі Лужанки. Стрімчакова стіна туфу біля річки, потужністю близько 40 м, підноситься над рівнем річки на 30–40 м. Ця товща простежується у північно-західному напрямі в бік Великого Кам’янця й потоку Вульховчика. Ці туфи теж збагачені цеолітом.

Серед великої кількості різноманітних туфових порід найціннішими є білі різновиди ліпаритових туфів. Вони залягають у вигляді лінз і займають у рельєфі горбоподібні узгір’я, утворюючи невеликі за розмірами пасма, площа яких – близько 0,5 км2. Перше узгір’я білого вулканічного туфу знаходиться на околиці Мужієва. Загальні перспективні запаси становлять близько 0,5 млн. м3.

Значне за запасами родовище Велика Бігань являє собою смугу завдовжки 1,5 км, складену в основному білими туфами з різною кольоровою насиченістю. У її межах є ряд неглибоких розчисток кар’єрного типу. У цій частині знаходиться невеликий кар’єр місцевого значення. Розкрив становить 1,5–2 м, можливий видобуток блоків в об’ємі 0,3–0,5 м3 і більше. Перспективні запаси білого туфу – 20 млн. м3. Туфи ці – також алунітова руда, яка зараз детально вивчається.

Конгломерати та брекчії – це своєрідні за будовою декоративно-облицювальні породи. Різнобарвності надає їм оригінальність структури і кольору в обробленій фактурі. Брекчія біля с. Луги утворює крупні скельні відслонення, а природна відокремлюваність на окремих ділянках сприяє видобутку великих блоків, а також дозволяє вести розробку кольорових брекчій.

Кольоровий конгломерат поширений поблизу Ганичів, Підплеші та Новоселиці. Він проявляється у вигляді великих скельних відслонень заввишки 50–80 м. Порода складена галькою білого кварцу, білого та кольорового пісковина, чорних роговиків, зцементованих кременистим зеленуватим туфом. Блочність конгломерату – 1 – 1,5 м3 і більше. Порода добре обробляється, полірується. На ділянці Підплеші є невеликий кар’єр, де конгломерат періодично добувається шляховими організаціями. Високодекоративний кольоровий конгломерат і брекчії рекомендуються для практичного освоєння, що сприятиме збільшенню закарпатських кольорових порід для використання в архітектурі та будівництві.

Будівельні пісковики майже скрізь поширені на території Карпат. Вони використовуються повсюдно в будівництві для спорудження фундаментів будинків, гребель, у шляховому будівництві. Найбільший попит мають товстоплитчасті пісковики масивної будови. Вони складають головним чином склепінчасті частини гірських хребтів. Найбільш поширені ці пісковики в районі г. Говерла, в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці, Тиси та їх приток. Для пісковиків характерна масивність. Вони бувають світло-сірого, блакитно-сірого, жовтуватого кольорів, дрібно- і крупнозернисті, в основному кварцові з карбонатними та кременистими включеннями.

У межах Солотвинської западини пісковики розробляються неглибокими кар’єрами місцевого значення. Легкість розробки обумовлена тим, що пісковики пластами, потужність яких від 0,5 до 1,5 – 2 м і більше, залягають серед глин. Під час розробки плити одразу ж видобуваються з паралельними гранями, майже не потребують дальшої обробки, поширені у тересвянській світі. Вони сірого та бурувато-сірого кольору, кварцові, грубозернисті. Найбільші кар’єри пісковиків знаходяться в таких населених пунктах, як Горінчеве, Забрідь, Мерешор, Нижній Бистрий, Сіль, Тур’я Поляна і т. д. Значно менше використовуються пісковики інших світ, де вони присутні у вигляді масивних і товстоплитчастих різновидів як окремі пачки або горизонти.

Пісковики карпатської світи утворюють невеликі горизонти серед флішу. Вони тут темно-сірі, кварцові, різнозернисті, з вапняковим цементом. Потужність горизонтів коливається від 0,5 до кількох метрів. Великі кар’єри цих пісковиків знаходяться на р. Шопурці, північніше Великого Бичкова. Будівельні пісковики у великій кількості є в Рахівському районі. Вони досить міцні, товстошарові, масивні, потужність деяких досягає 20–30 м.

Родовища будівельних пісковиків у Карпатах – крупна сировинна база для задоволення потреб місцевого будівництва.

У районі Рахова по р. Квасній розміщені зеленокам’яні діабази, які мають невисокі фізико-механічні показники. їх можна використовувати в будівництві, а також для виготовлення невеликих архітектурних форм.

На Закарпатті відомі також травертини. Перший скельний вихід знаходиться в 4–5 км з правого боку дороги Рахів – Солотвина, над Тисою. Площа його тут невелика. Другий вихід травертину простежується в районі Ділового в урочищі Мармури. Він представлений двома природними виступами – 1,5–2 м кожний, на площі близько 1,5 га, з запасом – майже 0,5 млн. м3. Травертин тут світло-сірого кольору з кремовим відтінком, добре обробляється, з незначною декоративністю, невисокими показниками, достатньою блочністю. Родовище може стати сировинною базою для Хустського та Рахівського каменеобробних підприємств об’єднання «Закарпатнерудпром».

Широке застосування в будівництві мають гравійно-галечникові й піщані відклади, суглинки і глини. Цими будівельними матеріалами Закарпатська область забезпечена досить добре. Пісковики поширені в гірській частині області. Найчастіше використовуються пачки товстошаруватих і масивних пісковиків крейди і палеогену. Вони мають високу міцність і разом з тим добре піддаються обробці.

Мергелі – глинисто-карбонатна порода – досить поширені в зоні Карпатського глибинного розлому. З неї одержують портландцемент. Як сировина для виробництва цементу поклади мергелів вивчалися і поблизу Перечина. Було встановлено, що вони ні за кількістю, ні за якістю не відповідають вимогам цементного виробництва. В інших місцях вони не привертали уваги геологів через наявність досить частих прошарків пісковику. За останні роки поблизу Новоселиці на Тячівщині виявлено й опробовано досить великі його поклади – понад 30 млн. т.

Вапно будівельне одержують шляхом випалювання вапняку або доломіту. Воно використовується для приготування будівельних розчинів, силікатної цегли, вапно-пуцоланових виробів. Карбонатні породи, придатні для одержання вапна, повинні вміщувати, залежно від марки, 90–97 % карбонатів кальцію, магнію і не більше 3–10 % глини. В області для виробництва вапна детально розвідане Приборжавське родовище вапняку (7,2 млн. т), на базі якого працює завод. Річна потужність його становить 45–50 тис. т вапна.

Сировина для скла. Для виробництва скла застосовується шихта, яка найчастіше складається з кремнезему, глинозему, лугів, окисів магнію та кальцію, а також допоміжні матеріали – освітлювачі, барвники, глушителі, прискорювачі, окислювачі та відновники. Головне джерело кремнезему – піски підвищеної чистоти й певного гранулометричного складу, глинозему – польові шпати, лугів – сода й сульфат натрію, оксидів кальцію і магнію – карбонатні породи підвищеної чистоти. В кондиційних пісках вміст кремнезему становить 98,5–99,8 %, окису заліза – менше 0,03–0,2 %, величина зерен – 0,1–0,6 мм.

У зв’язку з відсутністю в області пісків, які відповідали б цим вимогам, склотарний завод у м. Сваляві може забезпечувати місцевою комплексною сировиною – ліпаритами Арданівського родовища, що знаходиться поблизу Берегова. Ліпарити складаються, в основному, з кремнезему та глинозему, містять до 6–7 % лужних окисів та невелику кількість окисів кальцію й магнію, тому потребують незначної добавки інших підшихтових матеріалів.

Скло з ліпаритів потребує дещо підвищеної температури варки та формування виробів. Запаси ліпариту становлять 20,7 млн. т.

У процесі технологічних випробувань, проведених Українським науково-дослідним інститутом скляної та фарфорової промисловості, з ліпаритів Непівського родовища та місцевих доломітів з добавкою лужних матеріалів одержано зелене тарне скло високої якості.

Камінь будівельний. Для виробництва будівельного каменю використовуються найбільш міцні магматичні, рідше осадові або метаморфічні породи.

В області розвідано понад 20 родовищ будівельного каменю (понад 240 млн. м3). Річний випуск продукції з нього в області досягає 5 млн. м3.

Пиляний стіновий камінь. Для виробництва пиляних блоків, які застосовуються для кладки стін, використовуються відносно м’які вапняки-черепашники, окременіла крейда та вулканічні туфи. В області для виробництва стінових блоків придатні лише деякі різновиди вулканічних туфів, що не мають твердих кам’яних включень.

Цегельно-черепична сировина. Наявність на Закарпатті високоякісних глин (Дубриничі, Горбок, Верхній і Нижній Коропець та інші) створює сприятливі умови для розвитку цегельно-черепичного виробництва, виготовлення дренажних труб, керамічних блоків, кахлів, облицювальної плитки і т. п.

Родовища цегельно-черепичної сировини розміщені в області досить нерівномірно. Зосереджені вони переважно в рівнинній частині і майже відсутні в гірських районах. Сировиною для цегельно-черепичного виробництва служать глини та суглинки елювіального та делювіального генезису. Звичайно ці породи залягають під ґрунтовим шаром горизонтально і пластоподібно. Глини характеризуються сірим кольором з різними відтінками. Вони мають високу пластичність і в’язкість, рідше зустрічаються піщанисті та мулисті. В області нараховується 45 родовищ цегельно-черепичної сировини, а них експлуатується 31. Найбільші родовища суглинків та глин в Берегівському, Ужгородському, Мукачівському та Виноградівському районах.

Практично в кожному районному центрі є один або кілька заводів, що випускають будівельну цеглу, дренажні труби, іноді черепицю. З глин Нижньокоропецького та Івановецького родовищ (Мукачівський район) можна одержати облицювальну плитку й кахлі. Придатні для виробництва облицювальної плитки аргіліти Голятинського родовища (Міжгірський район). Балансові запаси сировини по категоріях А+В+С1 становлять 42,5 млн. м3. Подальше збільшення запасів доцільно за рахунок розвідування покладів глин у полосі передгір’їв на непродуктивних землях.

Пісок будівельний – це незцементована або слабозцементована порода, яка складається, в основному, з кварцових зерен розміром до 5 мм. Домішки найчастіше складені лусочками слюди, зернами польового шпату, дрібними уламками міцних гірських порід у вигляді піску та гравію розміром 5–60 мм. Піски широко використовуються у будівництві для приготування штукатурних або кладочних розчинів, бетону, силікатної цегли.

В області піски поширені, головним чином, в західній рівнинній частині (від Чопа до Берегова), де вони у вигляді пластів та лінз потужністю 15–30 м залягають серед давньочетвертинних озерно-алювіальних відкладів на глибині 2–8 м. Поклади піску, як правило, обводнені. За мінералогічним складом вони неоднорідні. Крім кварцевих зерен, містять дрібні лусочки слюди, уламки різноманітних гірських порід у піщаній та гравійній частинах, а також домішки мулу та глини. Вміст гравію змінюється від 2 до 15 %, а мулу та глини – до 32 %. Вміст кремнезему в пісках становить 70-88 %.

Детально розвідано в області два родовища – Дідівське (16,8 млн. м3), сировина якого використовується як заповнювач бетонів і будівельних розчинів, і Берегівське (15,9 млн. м3), сировина якого придатна для виробництва силікатної цегли. У східних районах області зустрічаються незначні за розмірами лінзовидні поклади пісків поблизу Виноградова та Буштини.

Враховуючи незначне поширення пісків у східних районах області і обмежені можливості розробки великих покладів його в західних, доцільно організувати на кам’яних кар’єрах промивання відсіву (фракція 0–5 мм), який одержують при дробленні кам’яної сировини на щебінь, і використати як заповнювач бетонів.

Перліти – це склуваті вулканічні породи, що мають перлітову (порода наче складена з дрібних цибулиноподібних або круглих зерен) структуру. Завдяки своїм властивостям при термічній обробці спучуватись, перліти широко використовуються для виробництва легких заповнювачів бетону, тепло- і звукоізоляційних матеріалів, при нагріванні в подрібненому стані до температури 1000–1150° вони спучуються і утворюють пісок з об’ємною насипною масою 100– 500 кг/м3 або щебінь з об’ємною насипною масою 300–600 кг/м3. Утворюються перлітові породи при швидкому застиганні ліпаритової лави або вулканічного попелу в наземних умовах, що перешкоджав значній їх кристалізації і наступній гідратації вулканічного скла (обсидіану) гарячими поствулканічними водами. Завдяки низькій об’ємній масі, тепло- і звукоізоляційним властивостям спучений перлітовий пісок і щебінь широко використовується у будівництві для виготовлення легких будівельних блоків, штукатурок, засипок. Інші галузі промисловості використовують перліт у вигляді вогнетривких обмазок і засипок для захисту котлів і трубопроводів від впливу зовнішнього тепла або холоду. Високоякісні перліти в області поширені в межах Берегівського горбогір’я, а також у Мукачівському районі, але тут запаси їх незначні (0,7–1,5 млн. м3). У Хустському районі перлітові породи виявлені поблизу Рокосова. Прогнозні запаси становлять 3–4 млн. м3. Здатність їх до спучування відносно невисока. Родовище слід віднести до числа перспективних для виробництва невисоких марок спученого перліту з об’ємною насипною масою 250–500 кг/м3.

Доломіт являє собою породу, яка складається, в основному, з мінералу доломіту класу карбонатів. Найбільш чисті доломіти з мінімальною домішкою кремнезему, глинозему та заліза, використовуються для виробництва смолодоломітових вогнетривів, які застосовуються при конверторній варці сталі, для одержання білого скла, а також у хімічному виробництві.

На Закарпатті відомо два родовища доломітів середньотріасового віку, розташованих у південній частині Рахівського району. В басейні потоку Кузя поблизу с. Луги доломіти простежуються на площі 1,6х0,8 км. Доломітова товща вміщує відносно рідкі пачки вапняків з прошарками філітовидних сланців. Найбільш потужна (80–170 м) і чиста нижня пачка доломіту. Розвідані запаси становлять 56,6 млн. т, прогнозні менш чистих доломітів – 50–80 млн. т. Родовище поблизу Ділового розташоване на важкодоступних для транспорту гірських схилах. Чисті різновиди доломіту тут зустрічаються рідше.

Каоліни. Каолінами називаються світлі глинисті породи, що складаються переважно з мінералу каолініту в суміші з зернами кварцу. Розрізняють каолін первинний, який зберігся на місці свого утворення, і каолін вторинний, перевідкладений.

В області є одне розвідане родовище каолінів – Берегівське, розташоване в 5 км на схід від Берегова. Площа його зайнята лісом. Каоліни за своїм генезисом є первинними. Вони утворюють пластові поклади. Максимальна потужність їх приурочена до центральної частини родовища і становить 40–74 м. Потужність порід покрівлі змінюється від 4,9 до 56,7 м. Гідрогеологічні умови досить сприятливі для експлуатації родовища як відкритим, так і підземним способом.

Берегівські каоліни надзвичайно неоднорідні за хімічним складом. З них не можна видалити грубі домішки відмулюванням, чого не спостерігається в інших первинних каолінах, у хімічному складі наявна досить значна кількість сульфату, хоча це й нешкідлива домішка. Від грубих часток можна позбавитися при мокрому помолі. Особливо цінною властивістю берегівського каоліну є мінімальний вміст у ньому забарвлюючих оксидів титану й заліза. Зразки, випалені при температурі 1280° – 1300°, мають дуже високу білизну (82–88 %), що робить каоліни особливо цінними для фарфорово-фаянсової промисловості. Вогнетривкість каоліну – 1650° – 1730 °С, температура спікання – 1480–1600 °С.

Особливістю каоліну є його порівняно низька пластичність (5,5– 12,5). Але дослідження показали, що домішка пластичної глини різко поліпшує властивість фарфорової маси, придаючи їй здатність добре формуватися і зберігати міцність при висиханні. Як пластичну домішку можна використати галуазитові глини, пласти яких потужністю до 2 м залягають у каолінових покладах.

Бентонітові глини. Характеризуються вони іонообмінною і адсорбційною здатністю, пластичністю, розбуханням. Головним породоутворюючим мінералом бентонітових глин є монтморилоніт, а також деякі мінерали цієї групи. В області немає розвіданих родовищ типових бентонітових глин. Єдине родовище глин, які за своїми якостями наближаються до бентонітових і тому називаються бентонітоподібними, знаходиться біля с. Горбків Виноградівського району. Потужність пласта – 10–15 м. Основною складовою частиною глин є суміш монтморилоніту й галуазиту. Запаси глини – близько 8 млн. т. Перспективи збільшення їх незначні. В області відомо кілька проявлень типових високоякісних бентонітових глин, які потребують дальшого вивчення (в районі Вишкова та Ільниці).

Мінеральні фарби. На території області вони являють собою кольорові глини, червоне забарвлення яких обумовлене підвищеним вмістом мінералу гідрогематиту, а жовте – гідрогетиту. Поклади мінеральних фарб, які в більшості належать до вохр, приурочені, головним чином, до зони вивітрювання туфогенноефузивних порід за рахунок збагачення останніх гідроокисами заліза. В області нараховується 5 родовищ: Великокопанське, Новоселицьке, Черненське, Ільницьке, Іршавське та 11 маловивчених покладів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: геологія, надра