Формування морфоскульптур Закарпатської області почалося в міоцені, після настання тут континентального режиму, і триває ще й тепер. Головну роль у формуванні сучасного рельєфу відіграли процеси вивітрювання, поверхневі води, льодовикова ерозія й акумуляція, схилові процеси, підземні води тощо. Цими процесами створені найголовніші морфоскульптури області: денудаційні, ерозійні, льодовикові, карстові та гравітаційні.

Денудаційні поверхні вирівнювання. У межах гірської частини області виділяють чотири поверхні вирівнювання: Полонинську, Бескидську, Придолинну верхню і нижню.

Полонинська поверхня вирівнювання представлена невеликими острівцями пологого рельєфу в межах Полонинського хребта, гірських груп Свидовця і Чорногори. На Полонинському хребті до неї належать вершини полонин Рівної, Боржави і Красної. Ці вершини рівновисотні, мають пологі контури хребтів, а також згладжені гребені. Різкий контраст з вершинами хребтів становлять їх інтенсивно розчленовані схили. Ще чіткіше денудаційне вирівнювання поверхні виражено на Свидовці і Чорногорі. Абсолютні позначки поверхні вирівнювання становлять в середньому 1400–1700 м, відносні– 900–1000 м. Вік Полонинської поверхні вирівнювання – гельвет.

Бескидська поверхня вирівнювання утворює широкий ступінь біля підніжжя та навколо полонинських масивів і хребтів. Хоч ці гори сильно розчленовані, але зберегли багато рівних площадок на абсолютних позначках 900–1000 м. Відносні перевищення досягають 250–300 м. Бескидська поверхня зрізує флішеві товщі, а також нижньо- й середньосарматські відклади передгір’я. В області флішу перекрита елювієм, а в південно-західній частині – залягаючими на ній вулканогенними утвореннями. Нахил Бескидської поверхні на південь до початку вулканічної діяльності зафіксований нахилом лавових прошарків, а також наявністю лінз конгломератів. Вік поверхні – паннонський.

Придолинна верхня поверхня вирівнювання добре збереглась у всіх Карпатах, однак скрізь займає відносно невеликі площі й трапляється у вигляді розрізнених ділянок. Абсолютні її позначки коливаються в широких межах і поступово збільшуються до сучасного вододільного гребеня від 400 до 950 м, тоді як відносні висоти залишаються більш-менш постійними. Уступ до долин річок і гірське оточення з тилової сторони надає цій поверхні чіткий вигляд ступеня. Вік поверхні – акчагил.

Придолинна нижня поверхня вирівнювання в Карпатах ще більше, ніж верхня, зв’язана з долинами сучасних річок. На звужених ділянках долин вона представлена як звичайна ерозійна або ерозійно-акумулятивна тераса з галечниково-валунним алювієм. Лише в улоговинах ця тераса значно розширюється, набуваючи вигляду поверхні вирівнювання. Відносна висота Придолинної нижньої поверхні вирівнювання становить 150–170 м, вік – апшерон.

У Закарпатському прогині поверхні вирівнювання представлені по-різному в Солотвинській і Мукачівській улоговинах. Солотвинська улоговина має два рівні (Скридейський і Боронявський), Мукачівська – один (Копанський).

Рівень Скридей представлений ерозійним залишком виположеної вершини, що біля с. Нижнє Селище. Будова рівня добре простежується на бровці схилу, де на корінних породах залягають валунно-галечні відклади незначної потужності, перекриті бурувато-жовтими суглинками з окремими валунами та галькою. В інших місцях поширення цього рівня відомі лише розсипища валунно-галечникового матеріалу. Абсолютні позначки рівня Скридей 450 м, відносні перевищення над днищами долин до 300 м. Вік рівня – акчагил.

Боронявська поверхня вирівнювання – це більш низький ступінь, що прилягає до рівня Скридей. Вона всипана валунами та галькою, простягається в південно-західному напрямку, де часто фіксується плосковершинними висотами, що розміщені північніше с. Бороняви (г. Древутна) і на північ від с. Нижнє Селище (г. Плоска). Абсолютні позначки рівня 350 м, відносні близько 200 м. Вік Боронявської поверхні – апшерон.

Копанська поверхня простяглася у вигляді смуги різної ширино від Ужгорода на північному заході до с. Великої Копані на південному сході. Має вирівняну, ділянками розчленовану ярами та балками, поверхню, що знижується у південно-західному папрямку. Вона виразним уступом відмежовується від Закарпатської рівнини. Висотні її позначки змінюються від 120 м на південному сході до 20–30 м на північному заході. Вік Копанської поверхні – апшерон.

Ерозійні морфоскульптури – річкові долини, балки та яри. Річки Закарпаття переважно гірського типу і характеризуються глибоко врізаними долинами. За походженням долини полігенетичні: на окремих ділянках ерозійно-тектонічні, на інших – антецедентні. Ерозійно-тектонічні ділянки долин прямолінійні, у вигляді глибоких ущелин, закладених по поперечних розломах (Теребля, Чорна Тиса у межах Полонинської морфоструктури). Антецедентні ділянки характеризуються вигинами, глибоко врізаними в корінні породи. Такі вигини пов’язані з впливом локальних структур, з перехватами поздовжніх долин поперечними. Тепер на Закарпатті переважають поперечні долини. Поздовжні, наприклад Синевирська, трапляються лише як реліктові та приурочені переважно до верхньопліоценових і нижньоантропогенових геоморфологічних рівнів.

Будова річкових долин у різних структурно-фаціальних зонах Карпат не однакова. Скибова зона розчленовується вершинами Тересви та Тиси. Долини цих річок порівняно неглибокі, але схили їх круті, не мають ні уступів, ні перегинів. Днища долин дуже вузькі. Тут крім заплави, складеної грубоуламковим матеріалом, інших терас майже немає.

У Кросненській зоні річкові долини теж порівняно неглибокі. Ріки Теребля, Ріка, Ріпинка та інші врізаються до 200–250 м. Ширина долин по корінних бортах до 1 км, а днищ долин не перевищує 300 м. У долинах, крім акумулятивної заплави, що має два рівні (нижній 0,7 –1,0 м; верхній 1,5–2,0 м), наявні ще три-чотири ерозійно-акумулятивні та ерозійні тераси на відносній висоті 5–6 м, 12–14 м, 25 м і 30–40 м.

У Дуклянській, Чорногірській, Поркулецькій і Рахівській зонах всі крупні ріки характеризуються V-нодібними профілями з крутими ерозійними схилами, які чітко відмежовуються від розміщених вище пологіших ерозійно-денудаційних схилів. Ширина долин по корінних бортах не перевищує 1,5–2,0 км, рідко більша. Днища долин також вузькі. Тільки у Завигорлатському пониженні ширина долин по бровці корінних бортів сягає 4 км, по днищу – до 250 м. Схили долин терасовані, однак тераси виражені погано. Тут зафіксовано акумулятивні ступені на відносних висотах – 1,5–3,0 м, 4–6 м та ерозійно-акумулятивні й ерозійні – 8–10 м, 15–17 м, 20–25 м, 30–40 м, 60–80 м. На окремих ділянках долин на різній висоті спостерігаються перегини схилів, на яких подекуди трапляються розсипища алювіальних обкатишів.

Морфологія річкових долин у межах Вигорлат-Гутинської гряди, Солотвипської та Мукачівської улоговин, неоднакова. Хоча у Вигорлат-Гутинській гряді порівняно з Завигорлатським пониженням і відзначається звуження річкових долин, однак, як правило, вони все-таки більш розлогі, ніж у Полонинському хребті. Ширина долин по бровці корінних схилів 2,5–3 км, по днищу – до 200 м. Схили долин терасовані. Тут, крім акумулятивної заплави (1,5–3 м) і першої надзаплавної тераси (7–10 м), є ще чотири–п’ять терасових рівнів на відносній висоті 15–20 м, 30–40 м, 65–70 м, 90– 100 м і 200 м. У Солотвинській улоговині долини Тиси, Ріки, Тереблі та Тересви значно розширюються, схили їх виположуються. На схилах майже непереривними смугами на різних рівнях простежуються тераси: 2–2,5 м, 7–10 м, 20–25 м, 40 м, 60–80 м, 100– 120 м, 140–150 м і 200–220 м.

У межах Мукачівської улоговини в рельєфі виражена лише одна голоцен-верхньоплейстоценова тераса, що представлена у вигляді обширної Закарпатської рівнини, інші тераси поховані. Еоплейстоценовим терасам гір відповідають відклади чопської світи, плейстоценовим – утворення мінайської світи. Тільки по північно-східному обмеженню улоговини виділяються більш високі терасові рівні.

Балки й яри в гірській частині Закарпаття приурочені до виходів м’яких еоценових і олігоценових порід флішу, у передгір’ї – до міоценових і пліоцен-антропогенових утворень. Найбільшого поширення в рельєфі області балки й яри набувають в Ясінянській, Свалявській, Іршавській та інших улоговинах. Тут можна спостерігати складно розгалужену балкову мережу, а також різні типи ярів. На окремих ділянках, наприклад в Іршавській улоговині, розвиток ярів настільки значний, що утворюються площі, непридатні для сільськогосподарського вжитку – бедленди.

Льодовикові морфоскульптури на Закарпатті виявлено в найвищих гірських масивах: Свидовці, Чорногорі, Рахівських горах і на Полонинському хребті. Вони найкраще виражені на Свидовці, де виступають у вигляді карів, цирків, нівальних (снігових) ніш, потужних моренних і водно-льодовикових нагромаджень.

Кари майже суцільною смугою оточують головним чином східні, північно-східні й північні схили хребта, що простягається від с. Квасів, що на Чорній Тисі, до г. Темпа. Виступають поодинці або групами, стінки у них круті, подекуди обривисті. Висота стінок до 100 м і більше. Днища у поперечному перетині плоскі або чашеподібні, їх ширина 100–150 м. Коли два або три сусідні кари з’єднуються між собою, ширина днищ значно збільшується, досягаючи 2,5 км (кар Крачунецький). У поздовжньому профілі добре видно нахил днищ карів. Він може бути плавним з незначними відхиленнями або ступінчастим– від двох до п’яти сходинок (кар Драгобрат). У багатьох карах є невеликі озерця або понижені заболочені ділянки (кари Апшинецький, Гережеський Великий). Найчастіше вони розташовані перед вінцем стадіальних або кінцевих морен.

Значно рідше на Свидовці трапляються нівальні ніші. Вони виявлені на південних схилах хребта південніше г. Котел Великий. Це переважно видовжені плоскі пониження, обмежені невисокими (10–15 м) рівними бортами. Добре також розвинені льодовикові форми рельєфу і на південному схилі Чорногори і значно гірше в Рахівських горах і на Полонинському хребті.

Льодовиково-моренні комплекси представлені двома відмінами. На схилах інколи трапляються вивітрілі моренні утворення. Для них характерна велика кількість дрібноуламкового щебенистого та суглинистого матеріалу, що складається з брил крупного і середнього розмірів. Друга відміна морен на дні карів. Ці морени майже не вивітрілі. Морфологічно добре виражені бокові, серединні, стадіальні, а також кінцеві морени. Вони мають вигляд різнонапрямлених валів заввишки до 25 м і більше. Морени складені крупними гострокутними брилами масивних пісковиків з невеликою домішкою дрібноуламкового матеріалу. В тиловій частині та поблизу бортів карів морени часто перекриті осипищами, що нерідко утворюють суцільні шлейфи. Вниз по кару моренна акумуляція міняється воднольодовиковою, яка, в свою чергу, пов’язана з алювіальними відкладами річкових терас. Потужність морен і водно-льодовикових відкладів визначити важко, гадаємо, що на окремих ділянках вона досягає не менше 15–20 м.

З льодовиковою епохою тісно пов’язане виникнення на Чорногорі, Марамороші, Полонинському хребті та в Горганах кам’яних потоків – курумів, складених крупними брилами щільних пісковиків. Вони з’явилися внаслідок інтенсивного морозного вивітрювання у верхньому плейстоцені.

Карстові морфоскульптури відомі в Карпатах і в Закарпатському прогині. У Карпатах карст приурочений до Стрімчакової зони і найкраще виявлений на межиріччі Великої і Малої Угольки, де ця зона складена вапняками та вапняковистими брекчіями титонського віку. Окремі стрімчаки тут досягають до 100 м у довжину, 50 м у ширину і 80 м у висоту. Одні з них відпрепаровані повністю, інші перекриті відкладами соймульської світи. Поверхневих карстових форм тут не виявлено. Лише на бортах вапнякових стрімчаків південної експозиції подекуди спостерігаються жолобчасті кари. Багато підземних лабіринтів – печер. Їх відкрито понад двадцять. Морфологічно вони поділяються на три групи: поглиначі, вихідні канали древніх джерел і розкриті.

Печери-поглиначі виявлено на північних схилах стрімчаків. Більшість з них невеликих розмірів. Вони закладені по тектонічних тріщинах. Їх перетини еліптичні, зрідка ускладнені вузькими щілинами та трубами. У печерах є нагромадження суглинку і бурих глин. Інколи трапляються окремі сталактити. Прикладом цього типу може бути печера Загадка. Печери – вихідні канали древніх джерел, розміщені на південних, південно-західних та південно-східних схилах стрімчаків, на 10–15 м нижче печер-поглиначів. Із цього типу найцікавіша печерна система Білих Стін. Розкриті печери поширені в середніх і верхніх частинах схилів вапнякових стрімчаків. Вхідні отвори печер виникли внаслідок денудаційних процесів або провалу склепіння. Камери та ходи контролюються тектонічними тріщинами, мають щілиновидні перетини, складну морфологію. У районі печери Чур-1 розташований природний карстовий міст завширшки 20 м і завдовжки 15 м. Прикладом цього типу можуть бути печери Чур, Кам’яний Міст, Гребінь, Дружба.

У Закарпатському прогині карст пов’язаний з виходами на поверхню соленосних відкладів тортону. Він добре вивчений у межах солотвинської структури. Тут простежується багато поверхневих і покритих форм. Де сіль виходить на поверхню, поширений відкритий карст. Це соляні піраміди, соляні столи, соляні гриби у висоту до 6 м. В основі цих форм часто утворюються корозійні лійки, що нерідко з’єднуються між собою, утворюючи вузькі карстові жолоби. Над виробленими камерами соляних шахт на поверхні виникають конічні провальні лійки, глибина яких 10–12 м, а діаметр 20–30 м.

Гравітаційні морфоскульптури – зсуви, осипища і обвали. Найсприятливіші умови для розвитку зсувів на Закарпатті є у Солотвинській, Ясінянській та Іршавській улоговинах. Більшість зсувів мають складну будову з морфологічно більш або менш добре вираженими ділянками денудації, переносу й акумуляції зсувного матеріалу. Зміщення зсувних мас відбувається у вигляді дрібних, що насуваються одна на одну, лусок. Вони складені інтенсивно зім’ятими глинами або аргілітами з домішкою уламків пісковиків. Розміри зсувів: завдовжки 150–200 м, завширшки 50–100 м. Висота стінки відриву – 30–50 м. Потужність зсувного тіла – до 10 м.

Осипища і обвали приурочені переважно до високих інтенсивно розчленованих ділянок рельєфу. Значні осипища простежуються на схилах Полонинського хребта, Свидовці та Чорногорі. Вони утворюють у підніжжі схилів осипні конуси завдовжки 50 м, завширшки 30 м, потужністю до 30 м. Особливо багатий такими конусами осипищ район Рахівських гір.

В останні роки на Закарпатті все більшого значення набувають форми техногенного рельєфу. Вони представлені осушувальними каналами заплав річок, кар’єрами видобутку будівельних матеріалів, дорожними насипами та виїмками тощо.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: геологія