Морфоструктури області надзвичайно різноманітні. Тут, починаючи з північного сходу на південний захід, виділяють такі морфоструктури: Верховинську, Марамороську, Пенінську, Закарпатську і Паннонську. Вони поділяються на морфоструктури нижчого порядку.

Верховинська морфоструктура приурочена в основному до Кросненської тектонічної зони, хоч включає також незначні ділянки Скибкової і Дуклянської зон. У межах Верховинської морфоструктури переважає низькогірний і середньогірний ерозійно-тектонічний рельєф з абсолютними висотами 600–700 м. Тільки у верхів’ях річок Ріки, Тереблі і Тересви, на ділянці піднятої основи Кросненської зони, висоти досягають 1600–1700 м. Цей рельєф сформувався в умовах значного поширення нестійких до денудації олігоценових відкладів. У межах Верховинської морфоструктури простежується звивиста лінія Карпатського вододілу. Південний схил Карпат досить крутий, що пов’язано з енергійнішою регресивною ерозією потоків Тиси. Притоки Тиси, Ріки і Тересви своїми верхів’ями відтіснили до північного сходу Карпатський вододіл і утворили на південному схилі відроги й гірські групи (Негровець, Канч). Тут спостерігається різке вертикальне розчленування, глибокі поперечні долини, гострі форми гребенів і вершин, кам’яні осипища.

На окремих ділянках Верховинської морфоструктури виділяються поздовжні ерозійно-тектонічні пониження. Деякими дослідниками вони рахуються давніми поздовжніми долинами. В південно-східній частині морфоструктури розташована розлога Ясінянська улоговина. Ці форми можна розглядати як морфоструктури нижчих порядків.

Полонинська морфоструктура охоплює Дуклянську, Магурську, Поркулецьку, Рахівську й Чорногірську тектонічні зони. Це найвища частина (орографічна вісь) Українських Карпат, має високо- і середньовисотний гірський рельєф. Йому властиві порівняно великі середні абсолютні висоти, асиметрія поперечного профілю хребтів, добре збережені залишки древніх поверхонь вирівнювання. Глибокі поперечні долини, що правдоподібно пов’язані з тектонічними розломами, ділять Полонинську морфоструктуру на окремі морфоструктури нижчих порядків: Рівненську, Боржавську, Красненську, Свидовецьку і Чорногірську.

Рівненська морфоструктура розташована на межиріччі Ужа – Латориці. Це гірський масив полонини Рівної (1482 м). Відносні висоти полонини становлять понад 1200 м. Поміж глибокими й вузькими долинами Латориці та Вечі тягнеться хребет, видовжений у меридіональному напрямку.

Боржавська морфоструктура об’єднує масивну гірську групу на межиріччі Вечі та Ріки (полонина Боржава), має крутий схил у напрямку низькогір’я Воловецької Верховини. Над вирівняною поверхнею полонин підносяться конусовидні вершини (Томнатик, Великий Верх, Стой), з’єднані між собою гострими гребенями.

Красненська морфоструктура включає частину Полонинського хребта на межиріччі Ріки й Тересви. Цей хребет тут інтенсивніше розчленований, його висоти сягають вище 1500 м (г. Топас, 1552 м, г. Ружа, 1568 м).

Свидовецька морфоструктура є продовженням Полонинського хребта. Найбільші висоти на південному сході морфоструктури (г. Стіг, 1707 м, г. Близниця, 1883 м). Південний схил Свидівця розчленований глибокими долинами рік Косівська, Середня та Мала Шопурки. Привододільна смуга хребтів зберегла виразні сліди плейстоценового зледеніння. Межирічні хребти мають плосковерхі вершини (плаї).

Чорногірська морфоструктура об’єднує найвищий гірський масив Українських Карпат. Вона займає Чорногірську тектонічну зону, ускладнену складчастістю. Гребінь вододільного хребта із заокругленими вершинами (г. Петрос, Говерла) приурочений до зони найбільш стійких крейдових пісковиків і конгломератів. До південного сходу синклінальна структура ускладнюється, утворюючи два хребти (Піп Іван і Стайки), що поділені долиною р.Погорілець. Уздовж північно-східного краю головної синкліналі простежується стрімкий денудаційний уступ. На схилі Чорногірського масиву добре збереглися льодовикові форми рельєфу. Значне поширення на крутих схилах мають кам’яні розсипища – куруми.

На південному крилі Полонинського хребта від смт Перечина до с. Липецької Поляни наявне пониження рельєфу, що має вигляд улоговини. Назване пониження раніше розглядали як єдину древню поздовжню середньогірську долину. Тепер більше дослідників вважають, що ця структурно-ерозійна форма утворилась внаслідок складного та неодноразового перехвату поздовжніх річок поперечними.

Марамороська морфоструктура включає антиклінально-горстове середньогір’я Рахівського масиву (Рахівська морфоструктура) і його північно-західне продовження – зону марамороських стрімчаків (Стрімчакова морфоструктура).

Рахівська морфоструктура характеризується розвитком виражених у рельєфі дрібних різнонапрямлених і морфологічно неоднорідних складок. Поперечні блокові структури, а також характер гірських порід зумовили різновисотне положення хребтів і неоднакову інтенсивність денудаційних процесів. Більша компактна частина масиву розташована на лівобережжі Тиси. Глибокі долини, круті та подекуди стрімкі схили, значна амплітуда відносних висот, наявність гострих і скелястих гребенів та вершин виділяють цей масив серед інших гірських груп Карпат.

Стрімчакова (Марамороська) морфоструктура. На захід від р. Шопурки по системі конседиментаційних розломів породи Рахівського масиву занурюються під флішові товщі крейди й палеогену. Вздовж північно-східної межі цієї смуги, що, клиновидно звужуючись, простягається до басейну Боржави, по фронту марамороського насуву поширюється зона стрімчаків – відторженців древніх порід. Стрімчаки виступають серед флішу спорадично, на відносно великій відстані один від одного. До їх складу входять карбонатні й кремнисті породи тріасу та юри, а також кристалічні породи. Стрімчаки занурені у відклади флішу – крейдові пісковики й аргіліти.

Пенінська (Стрімчакова) морфоструктура вузькою (до 5,5 км) переривчастою смугою простежується від Перечина в південно-східному напрямку через всю Закарпатську область. Загальний вигляд морфоструктури визначають різної величини відокремлені один від одного уламки-брили білих, кремових і червоних вапняків. Вапняки мають юрський і неокомовий вік, а вміщуючі їх породи належать до крейди. Розміри таких брил коливаються звичайно від декількох до десятків метрів. При вивітрюванні й денудації брили вапняків, бронюючи гребені вододілів і вершин окремих піднять, часто виступають в рельєфі у вигляді екзотичних скель.

Закарпатська морфоструктура у тектонічному відношенні відповідає Закарпатському прогину. У межах прогину чітко виділяються Мукачівська та Солотвинська западини, що розглядаються як окремі морфоструктури нижчого порядку. Крім того, до прогину приурочена Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда. Вона теж характеризується як окрема морфоструктура.

Мукачівська морфоструктура складена міоценовими та четвертинними відкладами. Характерною рисою її будови є розвиток блокової тектоніки. Поверхня морфоструктури – це переважно плоска низовинна алювіальна рівнина, яка підвищується лише в смузі, що прилягає до Вигорлат-Гутинського хребта. Абсолютні висоти рівнини 115–120 м у смузі, що прилягає до вулканічного хребта, і понижується до 105 м на березі Тиси біля м. Чопа. Низовинна територія Мукачівської морфоструктури від Вигорлат-Гутинської гряди відділена смугою передгір’їв, що на ділянці Мукачеве – Іршава утворюють два плоскі відроги в бік низовини. Спостерігається кілька уступів, похилих до низовини та розчленованих притоками Латориці й Боржави на ряд увалів. У рельєфі виділяються також окремі куполовидні вулканічні гори: Чорна Гора (568 м), Шаланка (372 м) та інші.

Рис. 1. Геоморфологічна схема Закарпатської області. Морфоструктури: І – Верховинська (І1 – Бескидська, І2–Горганська); II – Полонинська (ІІ1 – Рівненська, ІІ2 – Боржавська, ІІ3 – Красненська, ІІ4 – Свидовецька, ІІ5 – Чорногірська); III – Марамороська (ІІІ1 – Рахівська, ІІІ2 – Стрімчакова); IV – Пенінська; V – Закарпатська (V1 – Мукачівська, V2 – Солотвинська, V3–Вигорлат-Гутинська); VI – Паннонська (криптоморфоструктура): 1 – низькі тераси (голоценові); 2 – середні (верхньо- і середньоплейстоценові). З – високі (нижньо- та верхньоплейстоценові тераси: Великокопанська, Боронявська та Прирічкова нижня поверхні вирівнювання); 4– Прирічкова (верхня і Скирдейська поверхні вирівнювання); 5 – глибокопочленований середньогірний рельєф із залишками Бескидської поверхні вирівнювання; 6 – Полонинська поверхня вирівнювання, 7 – Завигорлатські (Березне-Липчанські) ерозійно-тектонічні пониження з залишками Прирічкових поверхонь вирівнювання; 8 – приполонинні ерозійно-тектонічні улоговини; 9 – слабо розчленовані низькогір’я; 10 – середньогірний рельєф; 11 – середньогірний рельєф на кристалічних породах; 12 – низькогірний рельєф пенінського типу; 13 – вулканічний рельєф; 14 – крупні вулкани; 15 – виявлені вулкани; 16 – здогадні вулкани; 17 – дрібні вулкани; 18 – екструзивні куполи; 19 – горбогірний рельєф на неогенових породах; 20 – льодовикові форми; 21 – кам’яні розсипища; 22 – зсуви; 23 – карст у кам’яній солі; 24 – карст у вапняках; 25 –карстові печери; 26 – яри; 27 – конуси виносу. (Природа Закарпатської області. Львів. 1981. С. 50).

Солотвинська морфоструктура побудована міоценовими відкладами, що зібрані в широкі пологі брахіскладки. На окремих ділянках вони ускладнені солянокупольними структурами. Рельєф морфоструктури неоднорідний. Північно-східна частина, що прилягає до Полонинського хребта, є низькогір’ям. У південно-західному напрямку низькогір’я понижується і поступово переходить до широких терасованих долин Тиси та Ріки. Низькогір’я має вигляд горбастого м’якого рельєфу з перевагою плоских форм. Абсолютні висоти досягають тут майже 760 м (г. Дарола, 758). Над долинами річок низькогір’я піднімається в середньому на 150–300 м. У східній частині улоговини, в умовах моноклінального залягання неогенових комплексів, трапляються куестові форми рельєфу.

Вигорлат-Гутинська морфоструктура утворилася в результаті потужних вулканічних виливів у пліоцені, тобто є молодою наложеною морфоструктурою. Переважають висоти 700–800 м, окремі вершини дещо перевищують 1000 м (г. Бужора, 1086 м). Над прилеглою з південного заходу низовиною Вигорлат-Гутинська гряда підноситься на 600–700 м. Основна особливість гряди – асиметрія будови. По північному її краю підошва ефузивів розміщена на висоті 500–600 м, тоді як по південному вона не піднімається вище 200 м. Південні схили гряди пологіші, мають більшу протяжність, ніж північні. Північні та північно-східні схили, за рідким винятком, короткі й круті.

У межах морфоструктури нерідко збереглися первинні поверхні вулканічної акумуляції. Серед них виділяються горизонтальні поверхні лавових плато, крупні та дрібні масиви згаслих вулканів. Із таких вулканів у рельєфі є Анталовецька Поляна, Маковиця. Вони мають правильну конічну форму, слабо розчленовані. На вулкані Анталовецька Поляна добре видно кратер.

Паннонська морфоструктура є частиною обширного Паннонського середипного масиву, який розташований в основному південніше (УНР) і лише своєю північно-східною окраїною потрапляє на територію Закарпатської області, обмежуючись приблизно лінією Чоп – Бігань – Берегове – Вилок. Масив виник на місці верхньомезозойської складчастої зони. У панноні він втягується в глибоке опускання. Від Закарпатського прогину масив відділений зоною розломів. Ця територія розглядається як Паннонська криптоморфоструктура.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Tags: геологія