Людське життя нагадує мандрівника, який піднімається путичкою у гори: спочатку йти легко, а щораз вище — хочеться перепочити, оглянутися і звіритися в орієнтирах, щоб не блудити манівцями.

Іван Боднар з висоти понад 70 років оцінює свою життєву стежину. Є на що оглянутися й нагадати.

Його батько Василь родом із с.Росвигово, що на Мукачівщині. А в Тур’я-Реметі його тямлять як файного колесаря, майструвача возів. А син Іван народився і виріс у селі, вчився у школі при трьох владах. По армійській службі — майстер лісозаготівель, директор клубу. Замолоду чотирнадцять (!) років обирався головою сільради. А там — навчання у Львівській школі керівних кадрів колгоспів і радгоспів, секретар парткому, голова сусіднього господарства ім.Шевченка, навчання на зооветеринарному факультеті Львівського інституту, голова колгоспу в “Зорі комунізму”, головний держінспектор по заготівлі та якості сільгосппродукції району, знову сільський голова. Тепер на пенсії.

Це тільки ескізи до біографічного портрета Івана Боднаря. А деталізація в буденних справах, щоденних клопотах. Та головне у його життєвих орієнтирах було і є прагнення допомогти реметянам, щоб вони малися заможно, а село набувало сучасних рис. Хоч як тепер оцінюють колгоспи, але за його головування господарство справді розквітло, розбудовувалося, мало найліпші у районі показники врожаїв і розвитку тваринництва та механізації. В 1979 році власкор тодішньої “Радянської України” Іван Сідей на всю першу полосу газети подав розповідь “Виробнича педагогіка Івана Боднаря”, а орден Трудового Червоного Прапора Іван Боднар отримав насправді за реальні здобутки газдування на землі.

У сільського голови завжди болить голова про вирішення сільських проблем — від найменших про сусідські негаразди, до перспектив соціального розвитку.

Односельці, правда, люди не вередливі, але вимогливі. Тому із усіма бідами ділилися з ним.

– Чи все вдалося у житті? Іван Боднар дещо спохмурнів. – Із муками виростала школа, а з роками — нова покрівля, добудовували дільничну лікарню, ремонтували клуб, дитячий садок, міст через Тур’ю, асфальтували вулиці… Та якби сільський бюджет давав змогу, село би тепер було, як писанка! Хіба не прикро, що доводилося ділити талони на хліб, цукор, мило, цигарки, горілку… А тупцювання на місці в економіці? Землю розпаювали, але як зуміють люди розгаздуватися, коли обмаль техніки, добрив, ще діє грабіжницька система оподаткування і кредитування… Такі ось реалії…

Його роки — його багатство. Живе скромно, не вибагливо. Його дружина Ганна упродовж трудових років завідувала бібліотекою в селі. Виростили сина Ярослава і доньку Оксану, підростають внуки.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →