Спогадами ділиться колишній головний інженер фабрики Михайло Біган:

— Лісопильний цех у селі став до ладу в 1932 році. Саме тут напередодні свята в 1946 році відкрили кооперативну артіль “1-е Травня”. На урочистостях з такої нагоди зібралися майбутні робітники, голова правління артілі Василь Рінгел, голова облпромради Георгієвський та головний інженер Добрушкін.

На перших порах було всього 13 робітників та 4 службовці. Діяла парова машина в 35 кінських сил ще угорського випуску, пилорама ще часів Австро-Угорщини, один циркулярний верстат. Воду до парової машини носили у відрах із річки. Спочатку робітникам не оплачували зарплату, але вони не падали духом.

В 1949 році лісгосп виділив артілі лісосіку, звідти і нова назва — “Лісоруб”. В той час уже працювало 38 робітників, купили три пари коней і підводи, ними підвозили лісорубів до лісосік. Почали випускати чорнові меблеві заготовки. Прибутки розподілялися між членами артілі.

У 1954 році тут організували лісозавод. Керівником уже був не голова,  а директор. Придбали ще одну пилораму, дві парові машини локомобільного типу П-75 потужністю 75 кінських сил кожна. До одного з них укомплектували електрогенератор 57кв/ампер. Електричний струм дав змогу задіяти циркулярні і маятникові верстати. Купили дві автомашини ЗИС-5.

На базі лісозаводу в 1956 році утворено філіал Закарпатського ліспромгоспу (начальник Юрій Король). В 1961-ому реорганізований в промкомбінат. Вже діяли три цехи — лісопильний, столярний та культ-побуттоварів. На фото із архіву тодішнього головного інженера Юрія Кидори: столярний цех в 60-х роках; швейний цех у Перечині, що розташувався у приміщенні бази відділу робітничого постачання.

Новий директор Василь Борисенко подбав про технічне переоснащення підприємства, освоєння нових видів продукції,велося будівництво сучасних цехів, стала до ладу нова котельня, подано воду для виробничих потреб, забезпечено дію вентиляційної системи. На першопорах працювали до 50 робітників, згодом їх кількість невпинно зростала — через два роки вже було 150. Виготовляли вікна, двері, прищіпки для білизни, щуроловки, мишоловки, плакети. В той час продукції випускали на 800 тисяч карбованців. З 1962-го, коли отримали обладнання для лакування, виготовляли дитячі розкладні ліжка і столи, табуретки, шкільні парти, дерев’яні санки, полички, коляски, з відходів — товари для щоденних потреб, діжки, сита, плакети.

Сировину, першочергово ДСП і шпон, завозили з Свалявського лісокомбінату, а підприємство підпорядковувалося облмісцевпрому. Належало освоїти нову продукцію, тому виготовили техдокументацію будівництва меблевого цеху на 130-140 робітників із випуском продукції на 1700-1800 тисяч карбованців. З 65-го вже виготовляли ліжкові спинки та комплектуючі деталі. Відправляли їх в Дніпропетровський завод “Червоний металіст”, Лебединський ліжковий завод та Донецький завод “Металіст”. Із товарів народного споживання випускали дошки для розробки м’яса та овочів. Обсяг виробництва зріс до 2 мільйонів карбованців. Працювали вже 200 робітників. Завершилося будівництво нового цеху в 1971 році. Задіяно і швейне виробництво — продукція на 660 тисяч карбованців, цей колектив очолив Йосип Свадеба.

На ту пору в промкомбінаті вже було 400 робітників, багато з них приїжджі з навколишніх сіл Тур’янщини. В рік випускали: 7 тисяч ліжкових комплектів, сувенірів на 100 тисяч, прищіпок на 2300 тисяч карбованців, загальний обсяг в 1973 році становив 3400 тисяч карбованців. Почали освоювати виготовлення дерев’яних деталей для люстр, звукових колонок, художню вишивку. Оскільки на підприємстві були тільки два інженери з вищою освітою, багатьох направили на навчання. При підприємстві створено хоровий колектив, духовий оркестр, драматичний гурток (на фото: жіночий хоровий колектив “Тур’янка” — керівник Панас Лешко; драмгуртківці — Ольга Найпавер, Михайло Біган, Іван Симочко; бригада меблевого цеху (автор спогадів Михайло Біган — перший зліва в другому ряді). Потужність швейного цеху в 1982 році зросла. Виготовляли чоловічі сорочки різних фасонів, ліжкову білизну, рушники. Виробіток на одну швею становив понад тисячу карбованців.

Підприємство очолив Павло Летнянчин. Реконструйовано ряд цехів, велося нове будівництво, тривала модернізація виробництва. У той період вже працювали понад 500 робітників, 56 інженерно- технічних працівників.

Змінювалися керівники, а ось головним бухгалтером від початку промкомбінату аж до виходу на пенсію був Вільгельм Сендрей. Добру славу здобули робітники Людвіг Буковинський, Іван Головей, Петро Бреньо, Юрій Семйон, нагороджені урядовими нагородами.

Були і свої трудові сімейні династії: Гейза Самко — син Юрій, Валентин Лукачик—Віра Шип, Віолета Лукачик, Іван Червеняк — дочки Ганна, Олена, Юлія, Ірина, Юрій Павлич — син Юрій, Ганна Плешко — доньки Олена, Ганна, син Борис, Михайло Швец — син Михайло, Ганна Гаджега — син Йосип, Марія Гапак з чоловіком Юрієм — син Юрій з дружиною, дочка Людмила, подружжя Іван та Надія Головеї, брати Микола і Борис Гроснери…

З часу створення промкомбінату тут працювали столярі Степан Тейгел, Василь Воронич, Микола Мешко, Юрій Воронич, Іван Белей, у меблевому цеху — Павліна Біган, Юрій Король, Петро Крупчинський, Юлія Мешко, Юрій Король, Олена Гроскоп, Петро Бемак, Іван Рябець. Ветерани цеху культпобуттоварів: Юрій Гапак, Вільгельм Фортуна з дружиною Оленою і донькою Лідією, Юрій Симочко, Василь Захарчук. У постачанні і збуті виробів спомагали водії Іван Лоскій, Василь Белей, Василь Скубенич, Олексій Біган, Юрій Андрусь, Іван Цубина. Теплопостачання і безперебійну роботу сушильних камер забезпечували кочегари Йосип Новотний, Іван Белей, Михайло Червеняк, Юрій Кучак, Гейза Мігелик, Юрій Скубенич, Іван Пйоса, а безвідмовними будівельниками багато літ — Борис Гроскоп, Михайло Цап.

Про розвиток виробництва дбали інженерно-технічні працівники: Михайло Біган, Леонід Боярищев, Петро Бреньо, Антон Горіна, Юрій Щедрін, Йосип Свадеба, Ернест Хома, Марія Воронич, Віра Рябець, Марія Качур, подружжя Іван та Алла Скубеничі.

Хіба про всіх згадаєш? Дружній і працьовитий був колектив.

В 1988 році колектив очолив Василь Василиха. Продукція поставляється в Дніпропетровськ, Донецьк, Лебедин, Мукачево, Ужгород, Львів, Тернопіль, сировина надходить з Архангельська, Комі

потужності, зведено новий адмінбудинок, відкрито їдальню. Однак внаслідок розриву економічних зв’язків та скрути кризи, виробництво поступово згортається. Згодом виробничі площі здано в оренду “Тур’янській деревообробній компанії”, однак просвіток у виробництво вона не принесла.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →