Правічні часи нагадують мені світляків і загадковість фосфоричного мерехтіння трухлявих пнів серед ночі…

До вивчення старовизни краю залучено цвіт наукової думки — не тільки істориків, а й археологів, антропологів, геологів, біологів, етнографів, мистецтвознавців, фольклористів… Нам кортить отримати від них відповіді на всі питання. А вони не поспішають, висловлюють здогадки, діляться сумнівами, сперечаються.

Про Павла Яцка і Василя Мельника згадують:

…Жили-були чудні вчителі. Увесь вік глядали скарби. Стрічалися з ними в Сімері, Реметі, Лумшорах… Казали, ож замолоду найшли квіт папороті, що одкриває ключ до земних багатств. А дехто співчутливо зітхав… Коли поверталися додому, газдове цікавилися: “Но, пощастило?’’.. Уявлявся їм повний глек із золотими монетами, а вони хвалилися якимось черепками, вигостреним каменем, іржою обгризеною стрілою… Згадують, а може й придумали: якось діти з Ремети йшли по яфини в Синаторію, аж там з нори якийсь страшко повзе. Ба, хто з цікавості колись заглядав у тую тьму-тьмущу, знав, що відтіль хіба кажани-вампіри вилітають.

Але, як би там не було, раз челядникам черепки за втіху, зносили їм всяку-всячину, найдену під час ораниці чи розкорчуванні пасік… Але ходять чутки, наша земля відкрила їм якусь превелику таїну…

Вони були щирими прихильниками села, тому деяка деталізація. Павло Яцко (1886-1938 p.p.) — вчитель, краєзнавець, організатор “Просвіти” Перечинщини, перший голова Учительської громади краю, автор багатьох наукових розвідок, самотужки вів археологічні розкопки.

Василь Мельник (1930-1992 p.p.) — вчитель, ініціатор створення у Перечині краєзнавчого музею, першодослідник історичної правдивості фольклору.За свою прихильність до історії України у роки партійних функціонерів зазнав переслідувань і змушений був викладати в Молдавії, Росії, а по “горбачовській перебудові”, – читав лекції в Словаччині, Югославії, Канаді. Мав надію, що встигне відродити пам’ять закарпатців, засланих у ГУЛАГи, довершить працю над історією краю, а ще й відтворить історію сіл рідної Перечинщини… Але життя виявилося аж надто коротким, аби втілити свої задуми.

Прислухаймося до їхньої думки, бо вони насправді шукали багатства не для себе, а прагнули пізнати минувшину.

Павло Яцко в публікації “Подкарпатської Русі” від 10 листопада 1925 року розповідає про археологічні нахідки в околицях сусіднього села Сімер (подано мовою оригіналу зі скороченням):

Найвызначнѣйшѣ археологи згоджуються из тым поглядом, що Пôдкарпатська Русь —зачисляючи туй и приляглу часть словацкого краю до прящевско-токайских гôр — дякуючи свому географичному положеню, вже в камѣннôй добѣ дуже важну ролю грала в житю людства середноѣ Европы. Злучовала она од непамятных часôв пôвнôч и полудень; туй ишла жива вымѣна товарôв: знарядôв камѣнных, звѣрячих кож и глиняных посудин. Славный ческій археолог Palliardi твердить, що культурне значѣня нашоѣ землѣ в камѣннôй добѣ надзвычайно пôднесла одна порода камѣня: обсідиян. Для оброблюваня камѣнных знарядôв обсидіян особливо був придатный. Обсидіян в найбôльшой скôлькости — в цѣлой Европѣ — находився в полудновой кончинѣ пряшовско-токайскоѣ горы. Безспорно, що так до австрійских, як и моравских прастарых селищ вôдты доставляли обсидіян На нащôй землѣ жило людство из культурою, котру послѣ Др-а Албина Стоцкого, звѣстного ческого археолога, называемо культурою полуднево-схôдною. Узкій карпатскій гôрскій пояс не перешкôджав комуникаціѣ праобывателѣв по однôй и другôй сторонѣ Карпатôв. Йосиф Гампел, мадярскій археолог пише, що и передисторичнѣ часы мали свои народнѣ переселеня, народнѣ рухи. Дѣялося то в незмѣрно далеких, давных часах, бо тôлько початок новокамѣнноѣ добы (неолит) археологи згадують на 15—20,000 лѣт перед Хр.

На сторôнках нашоѣ часописи я оповѣстив, що в мѣсяцѣ мартѣ пощастилося менѣ одкрыти тѣлопальне цинтарище в Перечинѣ на »Горах.« Тою находкою заинтересовався и »Держ. Археолоґичный Институт в Празѣ», котрый выслав ту асистента для докôнченя розкопôв. Выкопано 25 глиняных горцѣв из останками спаленых трупôв. Ґеоґрафичне положеня Перечина таке выгôдне, що туй могли громадно жити вже в найдавнѣйших вѣках. Туй стрѣчаеся рѣка Туря з Ужом, творячи широку долину из невысокими горами, покрытыми лѣсами. Всѣ условія для истнованя находили туй люде в камѣннôй добѣ: лѣсы для звѣроловства, рѣки для рыболовства и добрѣ сховища перед противниками. Сесѣ обставини привабльовали мене, щобы я дальше основно дослѣджовав околицю мого села, глядаючи признакôв житя наших праобывателѣв. Змаганя моє увѣнчалося несподѣваным успѣхом, бо до теперь однайшов я 21 таких мѣст, де слѣдно стопы житя прадавных людей.

Другого дня — окт. 1, — продовжилися мои розкопки, котрѣ дали ще 6 горцѣв. На серединѣ быв само такій горнець, як в серединѣ высше описаных горцѣв. Межи ними найшовся один незвычайно 0’27 cm., высокій, котрого промѣрь при отворѣ 0‘25 cm., промѣрь дна 0’15 cm. Сей горнець на червено выпаленый, майже непошкоджено вынятый. В них находиться костя и попель. Один горнець быв помѣщеный в землѣ горѣ дном. Цѣкаве, що в однбм горцю выросли буйнѣ кромплѣ. Газда зазначив, що кромплѣ из тоѣ землѣ дуже смачнѣ были. Останки мертвых предкôв таким способом полѣпшили покарм пôзных поколѣнь. Корѣня вôльх перейшло вдовж горцѣв и пробило дно. На- хôдка свѣдчила, що туй маемо дѣло из одным из похоронных обрядôв: из тѣлопаленєм. Та обставина, що близь рѣки было цинтарище, доказує, що вже в молодшôй камѣннôй добѣ вѣрили, що небощик допливе на другій свѣт рѣкою.

Окрем кремѣнных оскôлкôв ничого не было на цинтарищу. Се мѣсто мало быти колись означено могилою, но роками перед тым там готовили вальки, потому земледѣльцѣ зрôвнали грунки и таким способом достався плуг до судин и вырвав кусники черепôв, котрѣ зрадили менѣ старинноє кладовище. Брак орнаментики и металевых рѣчей безперечно доказують, що ся находка походить из раньшого періоду молодшоѣ камѣнноѣ добы.

Колибы на Пôдк.Руси занятися докладнѣйше археольогіею, то певно и тут найшлибы доказы перебуваня тура, крѣм лише историчных даных и здогадôв. Вважають, що нащадком тура є наша степова худоба. Се ствержується формою и будовою черепа та кôстяка.

Коли в околицях рѣки Туря буде знайдено хотьбы частина кôстяка тура, тогды не булобы найменьшого сумнѣву, що р. Туря, Туриця и села вздовж тых рѣк завдячують одержаня своєѣ назвы од колись тут жиючих турôв. Другу назву села прибрали пôзнѣше задля того, що там був колись монастырь (ереміты пустиножителѣ — монахи).

Я не историк и не фаховець сего дѣла и посмѣв порушити сю справу з вѣрою, що компетентнѣ особы певно мають бôльший матеріял до сего питаня и подѣляться з нами на сторôнках Пôдк.Руси, за що и я був бы щиро вдячный.

Василь Мельник твердив: “Територія нашого краю з давніх-давен була заселена людьми епохи палеоліту”. С.Пап у “Заповіті предків” переконаний: “Багато ознак свідчить, що слов’яни, наші предки, на історичному Закарпатті вкоренилися як автохтони-першожителі. Історично відомі й постійні, оскільки й історія, й доля вділила їм цей терен за вічну домівку”.

Білі хорвати Закарпаття представлені могильниками VІІ-ІХ ст. Василь Мельник у праці “Закарпатці”: “Більшість дослідників вважають закарпатських аборигенів східними слов’янами, за даними ономастики в них слід розрізняти мовних предків етнічних. Відомо, що багато хорватських і сербських прізвищ мають закінчення на —ич”. У Тур’я-Реметі їх теж чимало — Воронич, Скубенич, Йолич, Попович, Микович, Дзямулич…

Думка о.Іринея Кондратовича:

Отки и коли прийшли Русины на Подкарпатя историки в тôм вопросѣ не одноѣ думки.

Однѣ то пишуть, що Русины уже ту бывали перед приходом Угрôв (Мадярôв), другѣ то кажуть, що з Уграми разом прийшли, зась другѣ, що пôзднѣйше заселили Подкарпатя.

Перед приходом Угрôв (896 р.) Подкарпатя не могло быти уже заселенное так, як нынѣ. Правда, що не было цѣлком безлюдное, бо переходили сюда руськѣ племена, але щобы ту жили на Подкарпатю в порядочных селах, о тôм не маеме вѣстей. Письменнѣ памятники або о тôм говорять, що за Карпатами, на другôм боцѣ (за Бабиною горою) уже жили руськѣ племена. Константин Багрянородный, греческій царь, пише около 950 р., що руськѣ племена, лемки и бойки, живуть за Бабиною горою там, де перед тым жили Хорваты, котрѣ около 610 р. забралися отти и на их мѣста прийшли бойки и лемки. Найстарша лѣтопись около 1000 р.: „Повѣсти временных лѣт“ (Несторова хроника) знає єще лиш о „червеных городах“.

Стародавна вѣра наших предков.

Наши предки были дуже благѣ и щирѣ люде. Жили из господарства, обробляли поле, пасли скоты, ловили рыбы и звѣря. Промысл быв домашній. Полеву роботу робили мужѣ, а домашню — жоны. Дѣлилися на роды, маєток не быв подѣленный, всѣ робили спôльно и спôльным маетком управляв староста або дѣдо. Коли родина умножилася, поєднѣ члены отлучилися и основали нову дружину. Двѣ-три дружины (роды) — то было одно племя,

Предки наши любили гоститися, веселитися. Спѣв и танцѣ радо мали. Вѣрность руських жен была прикладна. Войовати не радо войовали, але за свободу свою твердо стояли. Зброєю были: цѣпы, кій и меч.

Природу почитали богами. Вѣровали в богôв добрых, от котрых происходили: ярь, лѣто, здоровля, щастя. Найстаршим богом быв Сварог або Перун. Он володѣв цѣлым свѣтом. Єго сынове были Огень и Дажбог—Сонце. Волос сохраняв худобу. Стрибог допущав злѣ вѣтры. Богинѣ были: Лада, богиня красы и любви, Весна — богиня яри. Найгôрше боялися богинѣ Мораны, от котроѣ происходила зима и смерть.

Розличнѣ перемѣнки в природѣ праздновали святами. В зимѣ, коли сонце зачало рости, святковали рождество сонця и се свято называлося: коляды. Гостилися святою вечерю, давали медовку, колача и домашнôй худобѣ, чтобы в газдовствѣ все добре велося. Пѣснями – колядками веселилися и оден другого нащивляли.

Коли же день в лѣтѣ быв найдовшій, святковали свято Купайла. Сходилися при потоках палили ружя, спѣвали веселѣ пѣснѣ, скакали через огень. Молодеж умывалася в потоках, щобы им злѣ духи не шкодили.

О душѣ человѣчôй вѣрили, що єсть безсмертна. Доки тѣло не было похованое, без покоя блудила. Душа доброго чоловѣка дойшла до „нава“ (раю), де жила з богами в радостях. Умершому дали до гроба ѣдѣня и до житя потрѣбнѣ рѣчи.

Але й понині триває спір між сучасними науковцями щодо нашого походження від білих хорватів (підтвердження тому — роздуми молодого вченого Йосипа Кобаля — в часописі “Екзиль”, №1,1996,)

І на завершення про шукачів скарбів. Серед них й Антон Петер, який з багатьох питань історії села вніс цікаві дані та ще й …монету зі своєї колекції, датовану 1652 роком, знайдену в околицях села лісоводом Людвиком Буковинським.

Професор Яків Штенберг ознайомив нас із печатками села. В обласному архіві м.Берегова найбільш рання з них: зображено черепаху – символ неквапливості, спокою і мудрості. В Будапешті виявив другу печать із зображенням Федора Фекети. Хіба це не скарб для майбутніх поколінь?

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →