“Мені здається, що в нас нема гори без легенди, а Карпати – великий роман у легендах”. Такий висновок письменника з Івано-Франківщини Степана Пушика, з яким випало зустрітися в 70-х роках по його мандрівці Тур’янською долиною. У повісті “Перо золотого птаха” (В-во “Карпати”,) 1974 p., знаходимо його захоплюючий відгук про Тур’я-Ремету).

Але цікаво інше, мої нотатки легенди, почуті від старожилів про те, відки взялися наші гори, надто близькі з версією цього автора. Чи не в наших краях прислухався він до народної уяви ?

Звернуся до своїх записників.

…Коли Бог роздавав землю, верховинці забавлялися – пили, танцювали, співали. Коли прибігли, землю вже розібрали. Просили- молили Всевишнього змилостивитися доти, аж поки не вділив їм окраєць раю.

Але туйки чорт, неснивбися, воятив під землею, двигав плечима, вби розполошити людей на райській місцині.

Так виросли наші гори. І полонина Руна, і Синаторія, і Липові Скали, і Діли, і Розтока, і Маковиця, і Магурича, і…

А відки взялися трави і дерева, звірина і птахи? Юрій Чорі оповідає:

…Створив Бог трави й дерева і вповів: “Не хочу вас неволити й наказувати, кому де жити. Самі вибирайте місце”… Смереки одразу подалися в гори, аби першими сонце зустрічати; буки, гладкі збагливі красені, полізли на кам’янисті скелі, аби звертати на себе увагу, шелеснаті дуби облюбували собі розлогі схили; липи, клени, явори заселили звори, тополі вишорилися в полі вздовж доріг, дерева, що родять їстивні плоди, помандрували ближче до осель, у сади; а верби і вільхи, яких кортіла вода, залишилися при потічках. Лем трави, тікаючи від затіні лісів та садів, зупинилися серед поля й відкритих місцях-лугах, полянках та гірських полонинах… То був земний рай, ще не заселений звірями.

…Створив Бог і тварин та вповів: “Маєте рай з лісами, ріками, полянами і скелями. Ідіть тепер – рай ваш. Живіть – де хочете”. Орел злетів у небо, піднявся на майвищу скалу. Сороки і ворони шугнули в драччя, щоб до їх гнізд нікому не добратися. Дрібні пташини зникли в пелехатих шапках дерев і кущів, інші – згубилися між польовими травами; воробок заскочив під стріху людської оселі; білка – в дупло, аби мати тепле гніздо і стріху над головою; ведмідь кинувся збирати малину й глядати дупла з пчолиним медом; вовк побіг попід полонини, де знайшли собі пашу дикі кози, олені, сарни та тури; кабан обрав собі дубово-букові гаї, щедрі на букове насіння і жолуді; лисиця – нору під кореневищем вивернутого бурею дерева; заєць заскочив у широкі поля, подалі од лисиці і вовка; борсук зарився в берег лісового урочища; гадина поповзла межи каміння; жаба подибала до річки та болотяних ям; струги хлюпнули у бистрі потічкові пороги; раки – у чисті потічкові нори; в’юни -у болотяні бовчі…

А що вповість нам гора Синаторія, яку в селі називають урочище Діл? Сільський голова Юрій Воронич нагадує про Погань-дівча – володарку Невицького замку, яка, за легендою, туйки мала потайний вихід. Про реальність, що вплітається в народну уяву, деталізує Іван Кедюлич із с.Сімер та його дружина – вчителька фізики Тур’я- Реметівської ЗОШ 1-3 ступенів:

На фото: вхід у печеру.

… Одна із загадок – Діравий Камінь (насправді це печера Синаторія. Геологічний утвір “Діравий камінь” знаходиться у іншому місці над селом Ворочево. Прим.ред). Печера знаходиться на горі Синаторія, на висоті 700 метрів над рівнем моря. Якщо йти з Тур’я-Ремети, то буде майже сім кілометрів (2,5 годин пішки). Перед останнім підйомом на самому хребті вправо від дороги звертає непомітна путичка, простуючи по якій десь 350 метрів можна підійти до печери.

Вхід – на крутому схилі, фактично урвище, 2,3 метра над верхів’ям. Він трикутної форми. У печеру можна увійти, пригнувшись. Висота входу – 180 см, ширина 50 см.

Галерея видовжена – ширина 4 метри, довжина – 6 метрів. Стеля куполовидна. Через 6 метрів шлях перетинає завал. Розповідають, що вхід у печеру взірвали військові в 1947 році – через те, що там ховалися “бандити” і ті, хто ухилявся від примусових робіт на шахтах. Але і факт загальновизнаний – у печері й справді переховувалися реметяни і сімеряни під час бомбардувань у роки війни. А ось 1947 рік – період боротьби енкаведистів з “бандою Гапака”.

Частина печери природного походження, проте вона поглиблена і розширена. Можливо, її використовували ще в доісторичні часи.

До печери часто навідуються краєзнавці з Перечинської і Тур’я-Реметівської ЗОШ 1-3 ступенів.

Якщо йти над печерою, відчувається глухий звук. Очевидно, внизу порожнеча до 200 метрів від входу, а далі галерея заглиблюється.

За легендою, яку записав Костянтин Рейті, печера зв’язана з Невицьким замком – аж до криниці посеред фортеці. Для забору води криниця не використовувалася, а була потаємним виходом з фортеці…

А ще розповідають, ніби біля печери “водить”… І справді, був випадок, коли навіть знавці місцевості вирушили від печери, а через годину знов поверталися, втративши орієнтацію. Як це пояснити? Тут багато років нагромаджувалася енергія людських доль, перехрещувалися людські радощі й болі, трагедії і щастя. Печера, а, можливо, і поховані там люди, наче просять нас розгадати їх таємниці…

Вперше переказ про Погань-дівча записав у 1896 році Володимир Гнатюк. Павло Яцко (календар “Пчілка”, 1930 р.) деталізував :”Коли мурували замок, Погань-дівча наказало вигнати людей із своїх сіл, не одпустило нікому тяжку роботу – ані старому, слабому, ані вагітним жінкам і малим дітям. Каміння, воду і вапно мусили носити аж на вершок круглої гори. До ваковки, аби була сильніша, лляли молоко, били яйця, мішали до нього і материнське молоко…”

Маю інший варіант переказу – “Про Погань-дівча і короля Матвія”, однак стриманий обсягом книги. Василь Мельник у згаданій праці вносить уточнення: “Переважна більшість дослідників вважали Погань-дівча туркенею, забуваючи про те, що Закарпаття ніколи не було підкорене турками”. Автор висловив гіпотезу, що “погана” – люта і жорстока поміщиця – могла бути сестрою одного з відомих графів Закарпаття -Другетів, які мали просторі землеволодіння в Ужанському і Земплинському комітатах. В одному з переказів згадується, що вона завдала великої шкоди своєму братові (Юрію?) Другету, який і вбив її.

Що ж до потайного виходу на горі Синаторія, про який нагадують реметяни, це проста і щира уява народу.

Були дві печери-півниці в горі Магурича. Оповідають, що жили тут відлюдники, а в релігійному значенні — старообрядці, монахи.

Ось що з цього приводу писав Леонід Бачинський (1896-1989 p.p.) — перший редактор журналу “Пласт”, організатор пластових таборів і виставок, професор Ужгородської державної реальної гімназії:

 

Туря Реметы.

Лѣтом 1927. року таборували нашѣ пластуны в селѣ Туря Реметы. Ктось з пластунов при таборовому огнѣ зацѣкавився, чому село, близко якого мы таборуємо, называється Туря.

Звѣдовали мы старых людей и урядникôв, цѣкавилися у священика, чи не має якого жерела, котре бы точнѣйше указало нам походженя сеѣ назвы. Так и не довѣдалися.

Така вже вдача у пластунôв, що почате дѣло треба довести до кôнця, так и мы конче хотѣли довѣдатися про то, звôдки має село таку назву.

По таборѣ звѣдовав я у наших историкôв, зокрема у дир. Яцка в Перечинѣ, який хоч и приобицяв дати дещо цѣкаве в сѣй справѣ, але не дав и тому довелося самому старатися не за своє дѣло и з помочею исторій Грушевського, Крипякевича и деяких природничих книжок установити приблизно то, що нас цѣкавить. Исторія каже, що як бы мы хотѣли побачити нашу рôдну землю так 1000 лѣт назад, то булибы дуже здивованѣ тым видом, який став бы перед нами.

На мѣсцѣ с. Туря Реметы не було нѣ села, нѣ дороги, а може и малоѣ стежки. Весь той величезный простор займав безконечный пралѣс. Де був початок и де конець тоѣ гущѣ, нѣкто не знав а перед очима стояла все чорна гущавина величезных смерек, ялиць, дубôв, грабôв. Сокиры и пилы не знали и нашѣ велитнѣ и падали лише з громовища або гнили од старости, порохнявѣли и на них розростався молодый буйный лѣс.

3 людською культурою явилися величезнѣ змѣны и де були непроходимѣ лѣсы, там тепер засѣянѣ поля, выросли села и городы, поробилися дороги и гостинцѣ а од старовины лишилася лише память в назвах сел, лѣсôв и гôр. Так в околицѣ Туря Ремет є села, що носять казву дерев Грабовиця, Липка, Грабова, Боровиця, Березський Извор, Дубрйничѣ, Дуброва, Грабова, Вуковець.

Люде жили рѣдкими оселями, мало займалися хлѣборобством, ремесла не знали и головно жили з того, що давав им лѣс. На кождому кроцѣ можна було стрѣнути дикôв, медведѣв, турôв, зубрôв и лисиць. Од них також осталеся нам назвы лѣсôв и осель, як Оленьово, Кобыла, Медведжий, Борсучина, Воловець и наша Туря.

Полишимо всѣх крѣм турôв. Турôв вже давно не має. Є кôльконадцать штук бизонôв, близких родакôв, що схоронилися в пôвничному Полѣссю и на Кавказѣ. Так само вымерли дикѣ конѣ тарпаны, яких колись було дуже богато.

Що фауна нашоѣ минувшимы була дѣйсно одмѣнна од наших часôв, про се свѣдчать историчнѣ розвѣдки ще з 12. столѣтя, коли Володимир Мономах в свойому »Поученю« росповѣдае про польованя на турôв, оленѣв и диких коней. »А се в Черниговѣ дѣяль есмь, конь диких своима рукама связалъ есмь въ пущахъ 10 й 20 живыхъ конь… Туря мя два метала на розѣхъ и съ конемъ…»

В роцѣ 1549. находимо опис и зображеня тура в исторіѣ Гебберштайна.*) В 16. стол. Михайло Литвин оповѣдає, що у нас диких коней, зубрôв (турôв) та оленѣв така сила, що на них полюють лише для шкôры.

Тур був се великанський бык чорноѣ масти з ясню смугою вздовж хребта, без гривы, з великою головою, на якôй розходяться роги майже пôд прямым кутом, має грубу шию. (Довжина профиля черепа має 71 цм. у нашоѣ худобы 58 цм.) Доказами, що тур дѣйсно десь перебував, є знаходки в рѣжних мѣсцях.

*) Rerum Moskoviticarum Commentarii. Вôн умѣщуе фотографію тура з такою написею “Я — докий бык, якого звуть туром, нѣмцѣ Aurox, а несвѣдомѣ — бизонем”.

 

Нема сумнівів про те, що тури європейські (Bos primigenius) водилися в долині. Для порівняння — ілюстрація з 21-томної енциклопедії “Revaj nadj Leksikana”, успадкованої від батька.

Науковець Іван Турянин твердить, що бики-тури поширені в першому тисячолітті до нашої ери, а в документах XII ст. відзначено, що звір зустрічається в долинах річок Ужа, Тур’ї, Боржави та їх приток (Бідерман, 1967). Після татаро-монгольської навали 1241-1242 p.p., побоюючись повторних наскоків завойовників, населення змушене було надати перевагу скотарству, мисливству і рибальству. З цим періодом пов’язане вимирання тура і значне скорочення зубрів.

У східно-слов’янських мовах слово “тур” здавна означало дикого бика, було уособленням сили і могутності, що широко засвідчено в історичних і художніх творах, зокрема, в повчанні Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім”. З УРЕ: “Викопні рештки тура відомі з пізнього пліоцену. Найвідоміший тур – європейський. Про нього збереглися не тільки палеонтологічні, а й писемні дані, малюнки. За свідченням руських літописців, тури були гнідої масті. З давніх часів тур був об’єктом царських і князівських полювань. На початку н.е. в окремих місцях був узятий під охорону. Останній тур загинув 1627 р. в лісах під Варшавою і на Україні тури остаточно зникли у ХVІІ ст. З сучасних порід бика свійського, розмірами і мастю найбільше схожа на тура сіра українська худоба”.

Цікаво, що ймення Тур має пр.Прип’яті (басейн Дніпра), Турія – пр.Великої Висі (басейн Пд.Бугу), Турське озеро у Волинській області, є м.Тур в Західній Франції…

Лауреат Національної премії ім.Шевченка поет Петро Скунць:

 

РІЧКА ТУР’Я

Малесенька річка, та дика натура

Скажи мені, Тур’є, про буйного тура,

немарне ж від нього ім’я здобула,

коли ти ще, річко, була немала.

Та що вона, Тур’я, в масштабах планети,

ця Тур’я Поляна, ці Тур”і Ремети,

приточка Туричка, сільце Турички?-

п’ють воду із Тур’ї домашні бички.

Малесенька річка, та буйна натура.

І все-таки, річко, згадаймо про тура,

про того, що в стаді перед він водив

і першим світанки над лісом будив.

Натурою буйний на цілі Карпати,

не думав цю владу вовік уступати,

і, може б, його ще минала біда.

Та в стаді туриця зросла молода.

Між ким – ще не знала, та ждала туриця,

що битва за неї ось-ось розгориться.

І справді задуму і хвиль, і дерев

струснув на світанку над Тур’єю рев.

Зійшлися на битву із силою сила –

із досвідом батька все полум’я сина,

комусь із них тур ‘їй продовжити рід.

Син батька долає, загонить на брід,

старий похитнувся, змирився з бідою,

не чув, як свистіла стріла над водою,

та юного тура накрила ріка –

була несхибима стрільцева рука.

Ще стачило сили у тура старого

знайти своє стадо. Сторожко і строго

на нього дивились тури молоді.

Вже краще б настигла стріла у воді –

не визнають більше у нім верховоду,

за юними сила й продовження роду.

А Тур’я спливала в сумні вечори.

Вже рідше світанок будили тури.

А стріли свистіли, відточені з криці.

І жодної в стаді не стало туриці,

а потім і голос турів молодих

в Тур’янській долині навіки затих.

Текла собі Тур’я, текла невесела.

Зростали над нею нерадісні села.

Та ще раз могутній пронизливий рев

струснув перевтому із хвиль і дерев.

Самотність жорстока, самотність похмура

вигонила з нетрів старезного тура,

ішов до ріки він на тур’ячий брід,

де з сином боролись за тур’ячий рід.

Ішов помирати, але не зустріли

його серед броду націлені стріли.

Ріку перебрівши, на лузі набрів

на череду мирну телят і корів.

До них би на старість покірно пристати.

Та гвалт незбагненний зчинився у стаді:

летіли на тура із різних боків

істоти, подібні на лютих вовків.

Не стало на Тур’ї останнього тура.

Ще тур’яча в річки у повінь натура.

Пливи собі, річко… Сумна давнина,

та втишся і втішся: не наша вина.

Тепер – охорона, тепер – інспектура.

Ще наша природа могутня без тура,

останній із нею не зіграно тур.

Ще вітер у нетрях –

не вітер,

буй-тур.

 

Поет Іван Козак у заспіві до роману “Віків передзвони” теж будить нашу уяву:

 

Там за тою, за горою

Магуричею,

Де ходили до напою

Тур з турицею.

Любо, в парі, милувались.

Туй всяка пашниця,

А чистішою сльоза лиш,

Як от а криниця.

Ой за тою, за горою

Дуб старий хилився.

3 дупла чорною стрілою

Хтось в тура цілився.

А туриця блискавицьов

 

Ту смерть перестріла,

Так без турів Магурича

Навік всиротіла.

Там за тою, за горою

3 тих прадавніх літ

Не змивається водою,

Не зникає слід.

Тур ‘ю-річку а й Туричку,

Турянську долину,

И там ті села в їх честь кличуть,

Аж під полонину.

Ой за тою, за горою

Магуричею

Олень ходить до напою

3 оленицею.

В зорю грають, мов благають:

Життя “в нас єдине!”

3 волі Божої вмирають,

Та ніхто не гине!…

 

Кажуть, що колись давно-предавно в Тур-долині ніяк не могли змиритися князі — Тур і Ремет. Ворожба між ними була не рік-два. Стрілися вони якось на березі рік і зареклися— лем мечі їх розсудять… Ремет поранив Тура, але і той наніс йому смертельний удар… Так вони і загинули. А їх кров злилася у ріку…

У моїх нотатках 60-х років зберігся і такий запис:

…Стадо турів спустошувало поля Ремета. Що лем робили його вірні сторожі — ставили огорожі, пастки-самостріли, палили вогнища серед ночі — але то все марно. Ватага турів все оминав, водив стадо новими лазівками і люди вже стали поговорювати, що то якась нечиста сила із рогами бика …Розвоятився на слуг вельможа і наказав ушитким: взяти ланци і горці, всяке залізяччя, бубни і пищалки, вби звірину од села одвадити. Сім днів і ночей сидів у засідці Ремет, аж поки понад рано не зачув дуботіння. Але розбишака-ватаг звірини зачув щось не те… Ремет прицілився і пустив стрілу… Люттю налилися очі зраненого тура. Задудніла земля… Рик звіра і крик Ремета сполошили ранок… Кажуть, що з тих пір тури полишили долину…

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →