Перша літописна згадка 1451 року засвідчує про вже загальновизнане поселення під своїм іменем. Однак Тур’я-Ремета сягає своїми коренями далеко вглиб віків. Вдумаймось, якщо стоянки пізнього палеоліту виявлені на Перечинщині в Лумшорах, Ворочеві, Сімери, Дубриничах, то хіба видолок з такою благодатною місцевістю не був освоєний?

Тепер долина має просторінь і з висоти нагадує лелеку в польоті. А в давнину ліси і переліски притісняли рівнину, підступали до заболочених земель. Не випадково ж, що на ранній печатці села зображено черепаху, а назва Мочари теж говорить про рельєф місцевості. Урочище Ерташ промовляє до нас, що тут розкорчовували землі…

Маю щиру певність, що наукові дослідження першоджерел сіл Тур’янської долини піднесуть ще не один сюрприз. Наш земляк з Перечинщини Василь Мельник, який занотував легенди, перекази, пісні і в Тур’я-Реметі, аналізуючи усну народну творчість далеко за обріями Закарпаття, дійшов висновку про спільність Київської держави та Карпатською Руссю (детальніше: В.Мельник. Історія Закарпаття в усних народних переказах та історичних піснях. В-во Львівського університету, 1970 р.).

Ужанський комітат (жупа) був створений 1214 року. У володінні ішпана — ставленика короля — входили і села Ужанської та Тур’янської долин. Не маю сумніву, що Тур’я-Ремета на ту пору вже було сформоване село, що більшість населення вважалося йобагіонами, тобто залежними селянами (між іншим, королева Єлизавета в 1343 році оголосила, що вони можуть піти від феодала лише за його згодою і за відповідну плату).

В ХІV-ХV ст. в Ужанській домінії вже були десятки сіл …’’серед них такі великі, як Середнє, Дравці, Коритняни… Доманинці, Оноківці, Мирча, Заріччя, Перечин, Тур’ї-Ремети, Порошково… Спочатку домінією управляв палатин В.Амедей, а на початку ХІV ст. король передав її графу В.Другету” (“Нариси історії Закарпаття”. т.1.1993р.).

Словом, не все так просто у пізнанні сивої давнини. Без спомоги фахівців не заглянути у потемок століть.

Корінні жителі Тур’я-Ремети приберегли переказ, що раніше центр села був в урочищі Підкрайнянські Коблики, лівобіч п.Клокотива (спомин Миколи Скубенича, почутий ним від батька). Якщо іти услід версії, важко сказати, чому люди полишили давнє “гніздечко” – чи спонукав спалах холери, пожежі, може відпала необхідність притулятися до лісу з побоювань чужоземних набігів? Або люди просто зрозуміли, що в низині більш родючі землі.

Надалі Тур’я-Ремета осіла у видолку назавжди! Між іншим, на старовинних картах є позначки не тільки Тур’я-Ремети, а й Підкрай очевидно, як присілок, що поєднався пізніше із селом (див. фрагменти мап минулих часів).

Як жили предки реметян? Вирощували жито, пшеницю, картоплю, овес, городину, пізніше – кукурудзу. Льон і коноплі – для виготовлення домашнього полотна, вовну овець використовували для верхнього одягу взимку, вичинені шкури – на бочкори. Ще й понині в селі тямлять “мочила”, нагадують про традиції вечорниць, прядок, збережено і кросна, і ручні млини.

Воли були за основну тяглову силу, хто мав коня – вважався файним газдою. Молоко мали від корів і кіз, бринзу не виготовляли.

А ось свиней відгодовували, виганяючи на випас – Під Трепети, восени – в ліси “на буков”. Пізніше це було заборонено власниками лісів.

Враховуючи, що поруч два русла рік й кілька поточин, утримували качок і гусей. З усміхом згадують: хтось висипав у лозник вичавки з вина малини, а тут підійшли гуси …Йойк-плач – поздихали. Газдиня обскубала гусей, а вони… ожили.

Мисливство – давній промисел реметян. Що й казати, ліси були багаті на дичину – водилися тури, олені, ведмеді, козулі, набігали вовчі зграї, хитрі лисиці крали курей, білками і куницями просто милувалися.

Борсукам перепадало – ставили пастки, бо їх смалець має лікувальні властивості “від сухот”…

За право полювання мали платити податок. Потім добувати дичину простолюд позбавили, бо це стало панською привілеєю.

ХІV-ХV ст. характерне розвитком ремесел. У селі теж з’явилися свої ковалі, шевці, кравці, бондарі, майстри возів, кочіїв, столярі, теслярі. Баби-повитухи приймали на світ дітей, “травознаї” лікували, ворожки – ворожили, цигани – кочівники обмінювали крам і забавки на продукти.

З’явилася і нова категорія селян – желяри, які не мали ані наділу, ані худоби і змушені були працювати на панських ланах 51 день в рік.

Чимало бід горнулося на село. Здогадаймо хоч би засуху в Закарпатті 1718 p., падіж худоби – 1723 p., мор, повені, град – 1739-44 p.p., неврожай, коли “много изгинуло марги” – 1750 p., а в 1786-1788 p.p. – “велика нужда, много людей вмерло, особливо в горах, серед руських…”. Перелік той можна продовжити.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →