Упродовж подальшої розмови читач знайде таке розмаїття імені села, що й не чудниця, коли спитає: а як воно має бути насправді? При різних режимах кожен називав село по-своєму. Свідчення тому — картографічні матеріали тих часів. А тому не дивуйтесь, що автор змушений при цитуванні вказувати так, як в оригіналі.

Офіційна преса області і України твердо дотримується вимог відповідно довідника адміністративно-територіального поділу Закарпатської області (Ужгород, 1996 р.) — Тур’ї-Ремети. Але ніколи у народі село не величаютьу множині.

Попри все, як би давно назву не “множили”, ставили чи ні апостроф чи дефіс, село називають Тур’я-Ремета. Врешті, прислухаймося до думки кандидата філологічних наук Івана Фекети (“Карпатський край”. № 1-4 1995 p.), який має свій погляд на цю проблему:

При утворенні складних географічних назв чи не найважливішу роль відіграє час її заснування. Писемні джерела показують, що складні найменування мають, як правило, поселення, які засновані пізніше. На перших порах люди користувалися простими, а згодом, усвідомивши наявність таких однойменних населених пунктів на сусідній адміністративній території, стали доповнювати їх додатковими означеннями. Безперечно, що цей процес відбувався не без участі адміністрації. Так, село Поляна Свалявського району, що відоме вже в XII столітті як невеличке поселення пастухів, і понині зберігає просту назву, а Поляна в долині Тур’ї, яка засвідчена писемними джерелами тільки в ХVІ ст., має вже ускладнену назву — Тур’я-Поляна. На історичній карті колишнього Березького комітату (Comitatus Bereshiensis) знаходимо лише одну просту назву Ремета (мадь.Remete), котра відома вже з першої половини ХІV ст., а однойменне поселення в Ужгородському комітаті (Comitatus Ungwariensis) позначено вже як Тур’я-Ремета (мадь.Remete), бо виникло значно пізніше (у писемних пам’ятках уперше згадується в 1451 році). Згадана проста назва села Ремета в Березькому комітаті ускладнилася додатковим компонентом аж тоді, коли було засноване нове однойменне поселення в північній частині комітату. За розташуванням старе село стали називати Нижніми Реметами, а нове — Верхніми Реметами (нині села Берегівського району).

Якщо зміст означень у назвах типу Великий Бичків, Старе Давидково, Нижній Коропець зрозумілий, то цього не можна сказати про означення Тур’я в назві Тур’янщини. Як назва річки слово Тур’я (Турія) вперше фіксується у Волинській грамоті з 1366 року (грамотами в той час називалися акти, що мали правове значення). Волинський князь Дмитрій укладає угоду з польським королем про розмежування їх володінь: “…а от пьсчана броду по пинськый мост, а оттоль по Турью, поколь Турья прошола” (Грамоти XIV ст., Київ, 1974, с.38). Крім Закарпаття, слово Тур’я (Турія) вживається для позначення двох притоків річки Прип’яті, однієї притоки Бугу, кількох річок у Болгарії та Югославії, а споріднені з цією назвою гідроніми відомі в усіх слов’янських мовах.

Словотворчий аналіз гідроніма Тур’я показує, що це колишній присвійно-відносний прикметник, який утворився від основи іменника “тур” за допомогою присвійно-відносного суфікса jь.Typ — основа цілого ряду топонімів на території України і за її межами. Це загальнослов’янська назва великих травоїдних биків, схожих на зубрів, що водилися колись у долинах багатьох річок і навколо населених пунктів. У Європі вимерли десь на початку ХVІІ ст. На перших порах цей прикметник виступав у сполученні річка і узгоджувався з ним у роді, числі й відмінку (пор.Тур’я ріка — “річка турів”). Згодом іменник “ріка” в цьому словосполученні перестав уживатися, але його граматичний жіночий рід спричинився до того, що назва закріпилася в формі жіночого роду. У такій формі прикметник субстантивувався, тобто перейшов у іменник і став самостійною назвою річки. Коли пізніше виникла потреба утворювати складні назви сіл долини Тур’ї, то їх першим компонентом у ролі означення стала сама назва річки як іменник жіночого роду.

Складні назви сіл Турянщини (Тур’я-Бистра, Тур’я-Пасіка, Тур’я-Поляна, Тур’я-Ремета), у яких компонент Тур’я виступав як іменник, були в офіційному вжитку за чехословацького режиму на Закарпатті, причому Тур’я писалося без апострофа. Наведемо кілька прикладів-написів на державних печатках і штампах: Державний матричний уряд Туря-Ремети, Державна народна школа в Туря-Поляні, Чиновство греко-каф. церкви вь Туря-Реметахь. У перекладі цих назв чеською мовою помічаємо непослідовність вживання слова Тур’я як невідмінюваного іменника. В одних випадках воно виступає як іменник у ролі означення, наприклад, Greko-kath. farhi urad v Turja Remetach, а в інших — як прикметник, не змінюючи своїх закінчень при відмінюванні складних назв: Stathi matricni urad Turi Remetu, Statni obecna skola vTuri Remetach, Statni obecna skola v Turi Poljane. Якщо зважити на те, що слово Ремета в наведених прикладах ужито в місцевому відмінку множини, то й прикметник Turi повинен би узгоджуватися з ним у тому ж відмінку, тобто v Turich Remetach.

У період мадярської окупації в діловому листуванні вживалася переважно мадярська мова, але при перекладі назв населених пунктів руською (українською) мовою зберігалися традиційні написання: Perecsenui jaras — Turjaremete — Перечинський округьТурья-Ремета, а Turjaremetej korjegyzoseg — Обводный нотаріать вьТурі-Реметахь.

Слід зауважити,що складні назви населених пунктів Турянщини були і є властивостями передусім писемної мови. В усному мовленні вживаються прості назви (Автобус їде до Поляни, Мій брат живе в Реметах). Навіть у писемних пам’ятках зустрічаємо лише прості найменування сіл. Так, церковна метрика села Т.Ремет з 1801 р. має назву “Книга рекома Матрика веси Ремета”.

Етимологічний аналіз топонімів долини річки Тур’ї показує, що вони, за винятком слова Ремета, слов’янського походження.

На фото: минуле село.

Як засвідчують наведені перекладні словники, італійське слово remita, remito в середовищі іншої мови, яка його запозичила, зазнало фонетичної зміни — переходу голосного І в Е. Сьогодні важко сказати, у якій із двох названих мов відбувався цей фонетичний процес.

З’ясувати це питання певною мірою допомагають писемні джерела. З них довідуємося, що в сербохорватській мові вже у XIII ст. вживалися особові назви з давнім слов’янським суфіксом — еtа (Милета, Добрета, Краєта та ін.) для найменування малят (див. И.М.Железняк. Очерк сербохорватского антропонимического словообразования. Київ. 1969, с.84, 85). Це дає можливість припускати, що саме в сербохорватській мові італійське слово набуло нового фонетичного звучання, а з неї запозичене угорською мовою. З плином часу запозичення стало назвою кількох населених пунктів колишнього Угорського королівства, у тому числі й Закарпаття. Відомий дослідник краю К.Й.Галас доводить, що закарпатські топоніми, які не мають відповідників серед східнослов’янських, збігаються за своїм словотворчим або фонетичним характером з топонімами, відомими в Болгарії, Хорватії, Румунії. До таких відноситься і закарпатське Ремета, яке в сербохорватській мові має кілька відповідників: Ремета Мала, Ремета Велика і три типоніми Реметинец (див. Автореферат канд.дис. “Топоніміка Закарпатської області”, Ужгород, 1960, с.8,9).

Цікавим є і питання про мотиви закріплення італійського слова за населеними пунктами в Карпатському регіоні та у Східній Словаччині (Blatne Remetu), Югославії і Румунії. Більшість дослідників схиляється до того, що географічна назва Ремета пов’язана з монастирями, заснованими в ряді сіл Угорської монархії доби Арпадовичів (ХІІІ-ХІV ст.)

Сучасні назви сіл Нижні Ремети і Вишні Ремети походять від жіночого монастиря святого Павла — ордена “Палошок”, що був заснований у 1329 році на правому березі річки Боржави недалеко села Береги. Орден називався “Чернечий орден пустинників”, а місце, де він знаходився, ніби пізніше назвали Реметами — “пустинниками”. Угорський дослідник закарпатських українських говорів Ласло Деже висловлює думку, що й Ремета в долині Тур’ї отримала свою назву від угорського монастиря, але місце його знаходження не називає (див. Л.Деже, Очерки по истории закарпатских говоров, Будапешт, 1967, с.50). Дехто схильний переконувати нас у тому, що назва Ремета в долині Тур’ї походить від угорського слова remete, що існує навіть легенда про перебування в цій місцевості Соломона, який доживав там свого віку як пустинник (див.Ю.М.Кругляк. Ім’я вашого міста, Київ, 1978, с.130). З цього приводу хочеться зауважити, що така легенда на Тур’янщині не побутує, а про наявність монастирів у долині річки Тур’ї на сьогодні не маємо достовірних відомостей. Доводити походження назви села на підставі сумнівних фактів недоцільно. Більш імовірно, що Ремета — це особова назва, очевидно, прізвисько засновника або власника нового поселення, яка пізніше закріпилася як географічна назва. Носіями цієї особової назви могли бути вихідці з тодішньої Хорватії, яка вже з 1102 року входила до складу Угорщини на основі персональної унії. Не виключене й походження цієї назви від носія угорського прізвиська Remete, яке під впливом українських говорів набуло закінчення —a (Remeta). Такої думки дотримується і Л.Деже (див. Цит.праця, с.50). І, нарешті прізвиська в такому вигляді могли побутувати і серед корінного населення краю.

Наявність на Закарпатті сучасних прізвищ, носіями яких могли бути вихідці з угорського та південнослов’янських народів, професор П.Чучка пояснює міграційними процесами населення з півдня на північ, що розпочалася вже в XIII ст. (див. Антропонімія Закарпаття і міграція населення в Українських Карпатах, у кн. “Праці XII республіканської діалектологічної наради”, Київ. с.370-371).

З приходом радянської влади вже в 1947 році велика кількість населених пунктів Закарпаття була перейменована, незважаючи на вікові традиції багатонаціонального складу населення краю, і закріплена в урядовому довіднику “Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ”, який у 1962 році був доповнений і перевиданий. У зв’язку з цим певних змін зазнали і назви кількох сіл Турянщини. Так, одне з найдавніших сіл у долині Тур’ї Мокре (діал. Мокроє), що в писемних пам’ятках згадується вже в кінці XIII ст., було видозмінене в Мокра, Тур’я-Бистрий — у Тур’я-Бистра, Тур’я-Ремета — у Тур’ї-Ремети, Порошково — у Порошкове, Раково — у Ракове. Особливо негативно ці зміни позначилися на вживанні складної назви селища Тур’я-Ремета в писемній мові. У періодичній пресі появилася значна строкатість написань, зумовлених взаємовпливом офіційної ділової мови і усного розмовно-побутового мовлення. Наведемо кілька прикладів (з метою економії площі назви періодичних видань і авторів статей наводити не будемо): “На центральній вулиці села Тур’їх Реметів лежить потемніла від часу чавунна плита”, “… в селі Тур’я-Ремета казною була організована мануфактура по виробництву заліза”, “…в селе Турья Ремета был установлен этому почтальону памятник”. Частина авторів сприймає слово Ремета як іменник жіночого роду в однині: “На цей раз вона познайомила читачів із сільським листоношею з Т.Ремети”, “…наказали відступати через Тур’ю Ремету”, “Марія Юрик з Тур’я Ремети”. Іноді автор, виявляючи вагання у правильності написання назви селища, вживає паралельно обидва відомі йому варіанти: “З Тур’їх Реміт цього ж таки Перечинського району” і “…цигарки, яких тепер всюди не вистачає, виділяли для Тур’ї Ремети”. Плутанина в написаннях цього ойконіма не оминула навіть дорожніх знаків, що стоять при в’їзді до села і виїзді з нього. Так, їдучи з Перечина до Сваляви на дорожньому знакові бачимо напис Т.Ремета, а повертаючись до Перечина, на зворотному боці цієї ж таблиці читаємо: Т.Ремети.

Як видно з наведених прикладів, строкатість написань назви селища зумовлена різним розумінням першого компонента Тур’я як частини мови і різним визначенням граматичного роду другого компонента — Ремета. Одними авторами слово Тур’я усвідомлюється як іменникове означення, а іншими — як звичайний прикметник. Деякі автори сприймають слово Ремета як іменник жіночого роду в множині (Ремети), що властиве офіційному діловому листуванню, а інші — як іменник жіночого роду в однині, властиве розмовно-побутовому мовленню.

Як уже було сказано вище, у традиційній назві села слово Тур’я завжди сприймалося як іменникове означення. Таким його нині кваліфікує професор В.О.Горпинич при дослідженні відтопонімних прикметників. Як приклади складних назв із першим іменниковим компонентом наводить топоніми Тур’я-Ремети і Тур’я-Пасіка (див. Відтопонімні прикметники в українській мові, Київ, 1976, с.111). Що стосується давнього присвійно-відносного прикметника Тур’ї як форми множини, то його витягли з небуття автори згаданого довідника. З цього приводу вартим уваги є твердження відомої дослідниці гідронімії України А.П.Корепанової про те, що в сучасній українській літературній мові присвійно-відносні прикметники з суфіксом — jь вважаються найбільш архаїчною топонімічною формацією, а сам суфікс утратив свою продуктивність (див. Словотворчі типи гідронімів басейну Нижньої Десни, Київ, 1969, с.19, 20). Постає резонне запитання: навіщо було укладачам довідника ускладнювати традиційну назву селища архаїчним прикметником і цим самим створювати умови для плутанини. Якщо виходити з того, що в мові італійців, сербів і хорватів Ремета є іменником жіночого роду, то форму множини (Ремети) можна б уважати закономірною. Але як штучний витвір, вона в народі не прижилася. Вживання цього топоніма в жіночому роді однини спостерігається у вихідців з інших районів Закарпаття та інших областей.

Отже, єдиним виходом із тупика, що склався навколо назви із запровадженням офіційного найменування Тур’ї Ремети, є повернення офіційної назви — Туря-Ремета. У зв’язку з тим, що в закарпатських говорах звук “Р” у кінці складу вимовляється м’яко, то в слові Туря і похідних від нього вживати апостроф недоцільно (пор.Турянщина, Турянський, Туряниця, Турянин та ін.).

Іван Фекета рекомендує: для уникнення розбіжностей у написаннях географічних назв долини Тур’ї необхідно повернути селам їх традиційні назви : Мокре, Раково, Порошково, Туря-Бистрий і Туря-Ремета. Назви населених пунктів прикметникового походження на -ово (-єво), -ино відмінювати як іменники. З метою узаконення таких написань пропонує внести відповідні зміни в пар. 112 Українського правопису.

Джерело:  Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис. Ужгород, 2001

← Попередня стаття    Наступна стаття →