…Довершеність досягається не тоді, коли вже немає що додати, але коли вже нічого не можна відняти
Антуан Сент-Екзюпері

Створення парку — це складне мистецтво, в якому поєднуються зусилля архітекторів, ботаніків і будівельників. Іноді його ще називають «живим живописом». Але і це порівняння не зовсім точне. Художник створює картину, відбиваючи на полотні красу моменту. Такою вона продовжує жити в його картині завжди. «Живий живопис» парку значно складніше творити. Адже художнику-паркознавцю необхідно бачити не тоненькі саджанці дерев і кущів, якими він оперує, а картини майбутнього парку з могутніми деревами, мальовничими галявинами. Усе це йому треба уявити з такою достовірністю, щоб жива картина виявилася гармонічною, витриманою у чітких пропорціях живопису.

Складність, а одночасно й масштабність будівництва парків приваблювали багатьох талановитих митців усіх часів і народів. Це були не лише садівники та архітектори, але й визначні державні діячі. Серед них можна знайти й імена єгипетських фараонів і вавілонських царів, давньогрецьких філософів і японських імператорів, священослужителів і купців. Парки були для них засобом звеличення, місцем повної ізоляції від власного народу, де господар проводив у благоденстві й бундючності життя, повне розваг і лицемірства. Ось чому парки давнини, як правило, були недоступні простим людям.

Кожен народ і кожна епоха вносили у паркове мистецтво свої традиційні елементи, національний колорит і символіку. Так виникли славнозвісні висячі сади Давнього Вавілону й персидські парадизи[1] філософські сади Давньої Греції й карликові парки Японії, квітники Голландії та скульптурні сади Давнього Риму. Серед цієї розмаїтості стилів можна простежити два головних напрями паркового будівництва: регулярний, чи класичний, і пейзажний, чи ландшафтний. Елементи цих напрямів збереглися не лише в старих парках, але й у плануванні сучасних зелених насаджень.

Регулярний, чи класичний, стиль планування парків полягає в чіткому виділенні правильних геометричних пропорцій, у збереженні симетрії розташування пейзажних елементів. Алеї прямі, чи округлі, обов’язково ділять парк на подібні між собою частини. Таким паркам притаманні великі квітники, виконані у формі геометричних фігур на фоні стрижених газонів, стрижені лінії кущів і дерев, які підкреслюють чіткість пропорцій, численні симетричні споруди тощо. Вся територія регулярного парку являє собою взірець довершених форм, створених людиною. Саме у відмінності паркових композицій від природного пейзажу полягає головна властивість класичного стилю. Розвинувся він у період рабовласництва й раннього феодалізму, коли життя знаті настільки відрізнялося від побуту народу, що це вважалося необхідним підкреслювати навіть у формі парків, що оточували маєтки феодалів. Тут все повинно було бути дивовижним, неповторним, казковим.

Типовим прикладом парку регулярного стилю є славнозвісний Версальський парк у Франції, створений талановитим архітектором Ленотром. Цей парк будували майже півсторіччя, починаючи з 1654 року. Понад 200 мільйонів ліврів коштувало французькому народові це будівництво. Про Версальський парк із здивуванням говорила вся Європа. Тут відбились усі найкращі властивості класичного стилю: широкі та прямі алеї, величезні канали й басейни, численні скульптури, розмаїті форми фігурної стрижки дерев і кущів, фонтани, каскади, геометричні квітники й газони, руїни, містки, альтанки — всюди відчувалася рука талановитого садівника й архітектора. Видатний російський поет і історик М. М. Карамзін, відвідавши Версальський парк у 1790 році, писав: «…не шукайте Природи в садах Версальських; але тут на кожному кроці Мистецтво чарує зір…» Був у Версалі й Петро І, який став ініціатором створення кількох парків регулярного стилю в Росії — Літнього саду, Петергофського та інших парків.

На початку XVIII ст. у парковому будівництві почав розвиватися новий напрям. Він був пов’язаний з появою філософів-гуманістів, які закликали до єднання з природою. Саме у природних ландшафтах вони бачили зразок довершеності й гармонії. Тому і в будівництві парків проповідували наслідувати природу, відмовитися від химерних спотворень рослин, від геометричних форм і симетрії. Чим менше у краєвидах парку відчуватиметься рука садівника, вважали вони, тим гармонічнішими й натуральнішими будуть такі парки. Один з провідних спеціалістів нового напряму в парковому будівництві Жак Деліль (1738—1813) писав:

Не прагніть краси, що не властива місцевості,

Перш за все, вивчайте ваш ландшафт…

Спостерігайте, вивчайте, наслідуйте природу!

У парках ландшафтного стилю зникають стрижені форми бордюрів і алейних посадок, помпезні фонтани (їх Жан-Жак Руссо вважав «насильством над природою»), масивні арки, геометричні фігури квітників і алей. Уся система паркових насаджень і споруд наближається до натуральних природних пропорцій. Всюди підкреслюється асиметричність і оригінальність рослинних композицій. Алеї «вплітаються» у парковий ландшафт відповідно до форми рельєфу. За цими формами розміщують і водойми, і самі куртини рослин, чергуючи групи дерев з відкритими площами газонів. З’являються легкі й ажурні альтанки, низькі й непримітні садові лави, реалістично виконані скульптури, які гармонійно «вплітаються» у навколишній краєвид. Усе це створює відчуття природності, естетичної довершеності ландшафтних парків, які й тепер вважаються найбільш визначним досягненням «живого живопису».

Під впливом ідей Жан-Жака Руссо і Карла Ліннея видатний німецький поет і державний діяч Гете створив у Веймарі парк ландшафтного стилю, де проводив значні ботанічні дослідження. У Росії також захоплювалися такими парками. До нашого часу збереглися численні парки ландшафтного стилю — Тавричеський сад, Павловський, Останкінський парки та інші.

Не можна не згадати відомий з XVIII ст. Софіївський парк в Умані, створений за проектом талановитого інженера Людвіка Метцеля. Тут можна побачити чимало вдалих поєднань пейзажного стилю й символіки. Й тепер цей зелений музей мистецтва щороку приймає сотні тисяч туристів, дивуючи їх своєю досконалістю і красою.

Слід зауважити, що в плануванні парків часто використовувалися та й тепер використовуються елементи обох стилів — регулярного й ландшафтного. Вони взаємно збагачують один одного, урізноманітнюючи паркові композиції.

Архітектурний стиль сучасних парків відзначається новими напрямами. Парки — місце масового відпочинку й культурних заходів населення. Значно зросли й технічні можливості, які використовуються при будівництві парків. Планування сучасних парків залежить від цільового призначення, про що ми будемо говорити далі. Але основне у такому плануванні — вільне розміщення насаджень на значних територіях. На великих газонах висаджують групи чи куртини декоративних дерев; невеликі, але яскраві квітники міняють кольоровий аспект протягом сезону (сади безперервного цвітіння); монументальність гідротехнічних споруд і скульптурних ансамблів поєднується з широкими алеями і «зеленими театрами», які можуть одночасно вмістити велику кількість людей. За останні роки все більше уваги надається поєднанню каменю й деревини з посадками рослин. Це не тільки традиційні елементи кам’янистих садів, але й сучасні споруди з мармуру або базальту у вигляді малих архітектурних форм (лав, басейнів, скульптур, бордюрів тощо). Навіть великі кам’яні брили, виставлені на газонах, служать декоруючим елементом у поєднанні із зеленою масою рослин. У сучасному плануванні міських насаджень і парків переважає вільна просторова композиція.

Змінилася й архітектура сучасних парків. Від штучного упадання за природою (відтворення пейзажів ландшафтного стилю) наші парки відрізняються монументальністю, вільним поєднанням просторових композицій, розкутістю, гармонічним злиттям насаджень і будівель у єдиний архітектурний комплекс. Цьому сприяють потужні можливості техніки, які дозволяють максимально використати задум архітектора, створити оптимальний варіант рельєфу, комунікацій і споруд у парку. Сучасні парки відкриті для всіх бажаючих, чого не було в минулому. Тому в них створюють широкі алеї, місця масових гулянь, естради, спортивні та розважальні майданчики. Система стежок не ховається вигадливими лабіринтами, а прокладається так, щоб забезпечити найбільш комунікабельний зв’язок між окремими кварталами парку. Таким чином, сучасний парк — це «живий живопис» для багатьох людей, а не для обмеженого кола привілейованих осіб. Тому й архітектурне планування його виконується не лише з урахуванням естетичних, але й суспільно-громадських та культмасових потреб населення.

Масовість сучасних парків проглядається не лише в тому, що вони кількісно зростають разом з новобудовами міст. Численними парками прикрашаються села, їх закладають навколо лісництв, шкіл, громадських установ, будинків відпочинку тощо. Тяжіння радянських людей до прекрасного можна відзначити саме у масовості озеленювальних робіт нашого суспільства. Багато зусиль цьому віддав і вождь першої пролетарської держави В. І. Ленін, який ще у роки становлення влади пролетаріату, у важкі часи розрухи й громадянської війни сприяв збереженню визначних парків та інших пам’яток культури й мистецтва, наполягав на розвитку паркового будівництва. Ось як згадує про це професійний революціонер, соратник В. І. Леніна, керуючий справами Ради Народних Комісарів молодої Радянської республіки В. Д. Бонч-Бруєвич: «В. І. Ленін цінував міські зелені насадження і не лише не дозволяв за жодних обставин їх знищувати, а, навпаки, вимагав розвитку цієї галузі міського господарства. При ньому і за його схваленням було зроблено великі насадження в Кремлі і в різних районах Москви»[2].

Tags: парки, Фодор_С.С.