ТИПОЛОГІЯ ЛІСІВ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ. ДІАПАЗОН ВАРІАБЕЛЬНОСТІ ТИПОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ.
Навіть у межах чітко окреслених принципів лісоекологічної типології все ж існує значна різнорідність діапазону мінливості типологічних одиниць. Вона полягає перш за все в тому, що розглядаючи едафічну систему у вигляді двох рядів трофності і зволоження, спостерігаємо поступові зміни ґрунтового багатства − зліва направо, зволоження ґрунту − зверху вниз. Ці зміни відображаються у вигляді переходів від одного ступеня до другого.
Однак у природі, як правило, спостерігаються поступові переходи від однієї лісової ділянки до другої, тому зміни трофності і зволоження в координатних рядах повинні представлятися у вигляді прямих ліній, розділених на відрізки. Саме тому кожний тип лісової ділянки (едатопу) необхідно розглядати як ряд поступових змін багатства і зволоження від відмінностей більш бідних до відмінностей більш багатих, від умов більш сухих до умов більш вологих. Найбільш чітко вони проявляються в типах лісорослинних умов, для яких проф. Д.В. Воробйов (1953) дав відповідне тлумачення, виділяючи такі види різнорідності: підтипи, варіанти, морфи.
Зазначимо, що стан рослинності та окремих факторів середовища постійно змінюються. Зміна стану рослин пов’язана, перш за все, з сезонним аспектом, у зв’язку з чим різко змінюється і режим зволоження, і режим живлення. Всі елементи насадження і визначальні їх чинники середовища динамічні. Значить, і едафічна класифікаційна сітка, яка відображає єдність і різноманітність лісу і середовища, в певній мірі динамічна.
Завжди в межах одного і того ж типу проявляються певні коливання умов зволоження і умов живлення. Тому один і той же тип майже ніколи не буває центральним, а завжди може бути або біднішим, або багатшим, або сухішим, або більш вологим. У сухий період вологий тип може більш сильно постраждати від засухи, ніж сухий тип. В останньому рослинність більше пристосована до посушливих умов. У вологі роки той же самий вологий тип переходить у сирий і його рослинність може загинути від перезволоженим.
Щорічно, в одному і тому ж едатопі рівні зволоження і поживи коливаються за певний проміжок часу. Ці короткострокові коливання не можуть дати уяви про рівень зволоження і трофності. Більш надійним показником, який характеризує умови місцезростання, залишається сама рослина, яка в процесі еволюції пристосувалась до даних умов.
Отже, кожний тип едафічних умов представляє собою гаму поступового наростання вологості і трофності. На цій підставі кожний тип лісорослинних умов (едатоп) можна розділити на підтипи.
Підтипи доцільно розглядати як частини едатопів, вказуючи на поступову зміну трофності або зволоження місцезростання і на напрямок зміни лісорослинних (едафічних) умов. Але ці зміни не настільки виразні, щоб зумовити формування самостійних типів. Є.В.Алексєєв вказував, що підтипи − це насадження з різним покриттям і підліском, які викликані не випадковими причинами в житті трав’яної і чагарникової рослинності даного типу, а змінами, варіаціями в ґрунті.
Для уяви місця підтипів в едафічній сітці, Д.В. Воробйов запропонував розбити кожний едатоп на дев’ять рівних частин, на три частини за трофністю, і на три за зволоженням. Це зручно, оскільки центральна частина представляє собою найбільш чітко виражений, типовий едатоп; всі останні є переходами до сусідніх едатопів.
Рис. 4 .Розділ вологого сугруду (С3) на підтипи за Д.В.Воробйовим;
Рис. 5. Розділ вологого сугруду (С3) на підтипи за Б. Ф. Остапенком
Розмір підтипу — це ступінь точності визначення едатопу. Співвідношення площі типового типу і площі останніх (восьми) підтипів змінюється залежно віл ступеню порушеності місцезростань. Підтипи можуть позначатися символами, буквами або цифрами.
Буквенно-цифрове вираження підтипів зручніше тим, що його простіше запам’ятати і написати. Окремі підтипи отримали назви:
| С | 2 | - свіжуватий підтип вологого сугруду; |
| 3 |
| C | 2d | - свіжувато-грудуватий підтип вологого сугруду |
| 3 |
| C | d | - грудуватий підтип вологого сугруду; |
| 3 |
| C | 4d | - сирувато-грудуватий підтип вологого сугруду; |
| 3 |
| C | 4 | - сируватий підтип вологого сугруду; |
| 3 |
| C | 4b | - сирувато-суборуватий підтип вологого сугруду: |
| 3 |
| C | b | - суборуватий підтип вологого сугруду; |
| 3 |
| C | 2b | - свіжувато-суборуватий підтип вологого сугруду. |
| 3 |
Аналогічні підтипи мають решта едатопів. за винятком периферійних трофотопів і гігротопів.
Варіанти виділяються для підкреслення впливу факторів., які безпосередньо не враховуються при розподілі ділянок на типи (реакція ґрунту, вміст азотних сполук, засоленість, тощо).
Якщо ці фактори зумовлюють зміну складу і лісівничих особливостей насаджень, тоді встановлюються відповідні згаданим варіантам самостійні типи лісу. Якщо їх вплив не дуже суттєвий, виділяються варіанти типів.
Сучасна типологічна наука виділяє наступні варіанти типів:
1 − варіанти багатства ґрунту;
2 − варіанти зволоження;
3 − варіанти заплавності;
4 − варіанти кліматичні.
Залежно від вмісту хімічних елементів у ґрунті та їх впливу на склад та розвиток рослинності варіанти багатства ґрунту класифікують у такій послідовності
1. Ацидифільні варіанти пов’язані з підвищеною кислотністю ґрунту при малому вмісті вапна. На ґрунтах підзолистого типу в умовах зволоженого клімату переважають: сосна звичайна, смерека, граб, береза, горобина, плаун, брусниця, чорниця, грушанка, осока лісова.
2. Кальцієфільні варіанти пов’язані з підвищеним вмістом вапна в ґрунті та пониженою кислотністю. Характерні для більш засушливих районів у зоні чорноземів та каштанових ґрунтів (Лісостеп і Степ). Характерними представниками кальцієфілів виступають: берест, акація біла, бирючина, скумпія та інші.
3. Нітрофільні варіанти пов’язані з підвищеним вмістом азоту в ґрунті в більш зволожених сугрудах і грудах (С4, С5, D4, D5). Найбільш характерні: в’яз, бузина чорна, кропива, проліска, гравілат річковий, розрив-трава звичайна.
4. Солончакові і солонцюваті варіанти характерні наявністю у верхньому горизонті ґрунту високого вмісту легкорозчинних солей, шкідливих для рослинності.
Варіанти зволоження зумовлені сезонними змінами зволоження на протязі вегетаційного періоду і визначаються топографічним положенням ділянки, ступенем і водопроникливості і вологоємкості ґрунту. Сезонні зміни зволоження зумовлюють зміни в складі трав’яного покриття, а інколи і підліску. Тому величину гігротопу доцільно визначати за літнім аспектом рослинності, а коливання ступеня зволоження на протязі вегетаційного періоду вказують в дужках після позначення едатопу В2(1-2), С3(4) і т.д.
Варіанти заплавності представлені ділянками заплавних лісів і характеризуються періодом затоплення. Виділяються короткозаплавні, середньозаплавні і довгозаплавні варіанти. Вони мають свою специфіку на рівнинах і в горах.
Кліматичні варіанти, як правило, зумовлюють формування типів лісу. Тому тип едафічних умов можна розглядати як кліматичний варіант типу лісорослинних умов.
Морфи виділяються в межах типу лісорослинних умов у тому випадку, якщо є фактор, який суттєво не впливає на склад насадження і його продуктивність, але має істотне практичне значення. Такі ділянки едатопів пропонується виділяти шляхом установлення притаманних їм форм, або, як називає їх Д.В. Воробйов, морф.
Розрізняють морфи за місцеположенням (рельєфом), механічним складом ґрунту і скелетністю. З морфами звичайно пов’язують генетичні типи ґрунтів і типи лісу, які входять до складу того чи іншою едатопу. З господарської точки зору виділення морф є важливим для проведення лісовідновлювальних робіт на різних формах рельєфу і на ґрунтах, для оцінки захисної ролі насаджень і вибору заходів щодо їх посилення.
Встановлення морф особливо важливо для гірських лісів (Ю.С. Христук, 1985). Це дає змогу обґрунтовано проводити господарське групування типів та диференціювати лісогосподарські заходи в них.
Морфи, як форми типів лісу, вимагають відповідної класифікації. Основними ознаками морф типів лісу на кожному рівні запропонованої класифікаційної схеми є: топографічне положення, рельєф (крутість схилів) з переважаючими типами ґрунтів, механічний склад дрібнозему, ступінь скелетності, величина і характер скелету.
За топографічним положенням морфи розділені на два типи: морфи гірської країни і рівнин.
Рис. 6. Висотно-екологічний профіль смерекових типів лісу південно-східного макросхилу г.Яйко
І – М-“нт”: провальносхила кам’янисто-сильноскелетна морфа
Морфи гірської країни за рельєфом розділені на 11 видів: за крутістю схилу: долинні (ухил менше 3°), пологих схилів (3-7°), похилих схилів (7-15°), середньо крутих схилів (15-30°), крутих схилів (30-45°) та дуже крутих (прірвоподібних) схилів (понад 45°). Сюди віднесені також розсипні морфи за нагромадженням крупних уламків гірських порід; обсипні за переміщенням і нагромадженням скелету; скальпі за виходом гірських порід. Розрізняють також морфи плато і заплав.
Для кожної рельєфної морфи характерні відповідні генетичні типи ґрунтів (ґрунтові морфи типу). Кількість їх в межах морфи може бути різною. За механічним складом дрібнозему виділено чотири види морф: глиниста, суглинкова, супіщана, піщана.
За ступенем скелетності ґрунтового профілю морфи розділяють на:
• малоскелетні (скелету до 10%);
• середньоскелетні (скелета 10-40%);
• сильноскелетні (скелету понад 40%).
За величиною і характером скелету морфи розділені на: щебенисті (1-10 см), кам’янисті (10-100 см) і глибисті (понад 100 см).
За перелікованими ознаками опрацьована класифікаційна схема морф Українських Карпат, яка доповнює загальну еколого-едафічну класифікацію лісів.
Аналіз висотно-екологічних профілів показав, що морфи типів лісу тісно зв’язані з вертикальними поясами рослинності. У смузі мішаних лісів висотно-смуговий розподіл морф типів лісу обумовлений характером мезорельєфу, гіпсометричною висотою, формою залягання і видом підґрунтя. Ці залежності ілюструє висотно-екологічний профіль смерекових типів лісу південно-східного макросхилу г.Яйко (рис.6), вивчений Ю.С.Христуком.
Коментувати