До змісту

Білка – Sciurus vulgaris L. У гірсько-карпатських районах трапляється карпатська білка S. vulgaris carpathicus Pietruski, на Волинському Поліссі – S. vulgaris vulgaris L., у західноукраїнському лісостепу– S. vulgaris kessleri Migulin.

Питання про поширення підвиду S. vulgaris fuscoater Altum залишається відкритим. Чисельність білки в рівнинних районах західних областей УРСР відносно стабільна, а в Українських Карпатах зареєстровані періодичні інтенсивні розмноження, пов’язані з багатим врожаєм шишок основних хвойних – смереки та ялиці. Врожай шишок був у 1947, 1951, 1954, 1958, 1963, 1968 і 1971 pp. У роки, наступні за багатим плодоношенням хвойних, популяція карпатської білки місцями досягає високої щільності – від 79 до 120 голів на 1000 га лісових угідь (в середньому на 1000 га 18 звірків). У зв’язку з тим, що лише в карпатській області хвойні займають близько 40% лісопокритої площі, загальна чисельність білок у такі роки дозволяє вести їх промисел. Смерека в Карпатах починає плодоносити в 20–25-річному віці і через кожні 3–4–5–6 років дає багаті врожаї насіння. Не менш суттєве значення у живленні білки мають плоди (горішки) бука, родючість якого була дуже інтенсивною в 1945, 1948, 1960 pp., а вище середнього – в 1951, 1957 і 1963, 1968 pp. Оскільки врожаї основних лісоутворюючих карпатських деревних видів – смереки і бука – не завжди збігаються, а чергуються, то білки в середньому через кожні 2 роки мають ситу зиму і в цей час посилено розмножуються, хоч коефіцієнт плодючості карпатської популяції взагалі нижчий, ніж білок, поширених в інших частинах їх великого ареалу. Ми вважаємо, що головною причиною низької чисельності білки в Українських Карпатах є невідповідність статей: в суворі й бідні кормами зими гинуть в першу чергу самці, тому навесні значна кількість самок залишається не заплідненою, а запліднені самки мають по три-чотири зародки.

І. І. Турянин (1959) інакше трактує причини низької чисельності білок у Карпатах. У пізньопліоценових лісах Карпат переважала кедрова сосна, що була дуже поширеною і в ранньому антропогені, коли домінували кедрово-соснові та березові формації. За Г. В. Козієм (1950), це березово-соснова підфаза карпатської рослинності. Пізніше кедрова сосна майже випала з насаджень, що значно погіршило кормові умови білки і зумовило скорочення їх популяцій. Отже, І. І. Турянин вважає найбільш важливою причиною малої чисельності білки низьку кормову продуктивність угідь. Другою причиною є «засміченість» стада старими особинами, нездатними до інтенсивного розмноження. Відомо, що в умовах, де відсутній регулярний промисел, на пару дорослих припадає чотири, а в районах інтенсивного здобування – дев’ять молодих звірків. В неврожайні роки карпатські білки мігрують з гірських лісів у рівнинні. Таке явище зареєстровано в жовтні–листопаді 1966 р. у Рожанському і Тухлянському лісництвах Славського лісгоспзагу Львівської області. Білки цілими масами переходили через с. Либохори, переміщуючись з північного заходу на південний схід, з високогірської смуги карпатської тайги у букові ліси передгір’я.

На білках виявлено таких ектопаразитів: бліх – Tarsopsylla octodecimdentata Kolen.; гамазових кліщів–Blattisacius sp., Haemolaelaps glasgowi Ewing. (Білоконь, 1965).

Ховрах рябий – Citellus suslicus suslicus Guldenstaedt. Поширений на заході УРСР мозаїчно. Крім зазначених нами пунктів у Золочівському, Радехівському, Сокальському районах Львівської області; Бережанському, Бучацькому, Збаразькому районах Тернопільської області; Городенківському, Коломийському районах Івано-Франківської області, велика колонія зареєстрована між м. Володимир-Волинським і с. Вербою Волинської області вздовж шосе і на території полігону. 30. III 1968 р. особини цієї колонії вже вийшли з нір і вели себе активно. Холодної весни 1969 р. їх поява констатована 11–13 квітня. Раніше не відзначені нами поселення в Тернопільській області тепер виявлені в селах Борсуках, Струсові, Рукомиші, Переволоці, Вертельці, Кривчому. В останньому пункті колонія досягає значних розмірів. Ховрахи заселюють заплаву р. Циганки (притока Ничлави, яка впадає у Дністер) та її високі надзаплавні тераси, риючи нори в буроземі і покривних суглинках, що перекривають вапняки й гіпси. В Івано-Франківській області велика колонія рябих ховрахів виявлена між селами Лучниці та Юнашковим в урочищі Говди, яке характерне горбастим рельєфом і степовими рослинами (ковила, тирса тощо). Молодих особин у с. Борсуках виловлювали 23. V 1961 p., а дещо старших – поблизу с. Рукомиша 13. VI 1963 р. і біля с. Верби 17. VI 1971 р. На 1 га пасовищ і перелогів у місці поселення припадає в середньому до 30 ховрахів. У серпні 1966р. масова поява ховрахів відмічена між м. Радеховим та с. Стояновим.

На звірятах виявлено етнопаразитів: бліх – Ceratophyllus turbidus Roths., Ctenophthalmus assimilis Tasch., C. agyrtes Heller; гамазових кліщів –Macrcheles decoloratus Koch., M. matrius HUH., Pachylaelaps sp., Cosmolaelaps gurabensis Fox, Haemolaelaps glasgowi Ewing., Eulaelaps stabularis Koch., Laelaps lularis Koch., Haemogamasus nidi Mich., Hg. hirsutus Berl., Hirstionyssus criceti Sulzer.

Ховрах європейський – Citellus citellus citcllus L. У 1956 p. ми повідомляли про поширення та біологію цих ховрахів на правому березі середньої течії Дністра в межах Хотинського, Новоселицького, Заставнівського, Кіцманського та інших районів Чернівецької області. У липні 1964 р. їх колонію виявила Є. Г. Решетпік (1965) коло с. Соломонове, в районі м. Чопа в південно-західній частині Закарпатської області. Поселення звірків розміщувалось па старих ґрунтових дамбах вздовж рік Тиси, Латориці та в їх заплавах. Чисельність гризунів досить висока – 25–30 екз. на гектар угідь. Дамби покриті густим різнотрав’ям, тому ховрахи забезпечені зеленим кормом до пізньої осені. Вздовж дамб тягнуться поля, засіяні зерновими і просапними культурами. Коло нір ховрахів трапляються купки порожніх колосків пшениці. Поблизу с. Соломоново здобуто 15 особин з однаковим співвідношенням самок і самців. Молоді звірята – цьоголітки – в липні майже досягли розмірів дорослих. Отже, тепер доведено поширення європейського ховраха не лише в межах середнього (УРСР) і нижнього (МРСР) Дністра (придністровська популяція), а і на Закарпатській рівнині (паннонська популяція). У Чернівецькій області (м. Хотин,, с. Новоселиця) чисельність цих гризунів продовжує скорочуватись. На 1 га неужиткових земель тут припадає до 40 звірків.

Крім відмічених нами (Татаринов, 1956) зовнішніх паразитів на цих ховрахах зареєстровані: блохи – Ctenophthalmus assimilis Tasch., C. agyrtes Hell, та гамазові кліщі – Haemogamasus citelli Breg., Hirstionyssus criceti Sulzer.

Бобер річковий – Castor fiber L. Якщо в 1950 p. ці звірі були лише на лісовій р. Боркові в Костопільському районі Ровенської області, то тепер внаслідок реакліматизації вони звичайні в ряді пунктів Волинського Полісся. Бобри завезені в 1964 і 1965 pp. з району затоплення Київської ГЕС. Всього в Ровенську область завезено 63 бобри, яких випустили в таких пунктах: 1) 27 особин па р. Льві в межах Сехівського лісництва Рокитнівського району; 2) 18 екземплярів у гирлі р. Бобра, що впадає в р. Случ; 3) 18 голів в урочищі Піпло Соснівського лісництва Березнівського району. У Волинську область бобри (до 10 екз.) завезені в 1965 р. і випущені на р. Стоході у межах Новочервищенського лісництва Камінь-Каширського району (35 км від с. Любешова вгору по течії р. Стоходу). У цих місцях бобри прижились і поголів’я їх поступово зростає. Восени 1966 р. ми обстежили боброві поселення в урочищі Піпло Березнівського району, а весною 1967 р.– на р. Стоході біля с. Червища Камінь-Каширського району. Звірі з більшою охотою селяться на невеликих лісових річках або тихих заводях середніх рік. Поблизу с. Висоцька Ровенської області влітку 1967 р. бобер побудував нору у верболозі на піщаному березі р. Горині, що не типово у межах Волинського Полісся. Звичайно бобри живуть парами, не утворюючи помітних скупчень. Свої нори вони риють у низьких глинястих берегах, майже під самою поверхнею. Зрідка будують «хатки» та «греблі» (урочище Піпло, Бобрівська Рудня, річка Льва). Глибина водойм, заселених цими гризунами, коливається у межах 0,3–1,5 м і більше, а ширина – від 1,0–1,5 і до 27,0 м. Через мілквооддя лісових водойм бобри будують невеличкі греблі, а до місць жировки риють капали. В урочищі Піпло один з них був шириною 0,35 м, глибиною 0,75 м і досягав у довжину 35–40 м. Боброві «лази» тягнулись від пір або «хаток» на 150 м. Живляться різною деревно-чагарниковою і трав’янистою рослинністю. У їхньому літньо-осінньому раціоні, виявлено: осику, верби – білу, козячу, ламку та кошикову, вільху чорну, дуб черещатий, березу бородавчасту, граб, сосну звичайну, горобину звичайну, крушину ламку, ожину, глуху кропиву, осоку волосисту, рогіз, кінський щавель, очерет, латаття. Стовбури дерев і гілки бобри підгризають на різній висоті в межах 2–81 см; діаметр згризених гілок і молодих дерев – 1 –14 см, однак зрідка трапляються повалені осики діаметром понад 35 см. Конкретні матеріали щодо розмноження бобрів, у Ровенській і Волинській областях відсутні. В урочищі Шило 22. IX 1966 р. ми спостерігали за бобром-цьогорічкою, який підпливав до нас на відстань 1,5–2 м.

Вовчок сірий – Glis glis glis L. Здобутий нами 17. V 1961 p. та 24. IV 1964 p. у буковому лісі під полониною Жоржева Прилука Закарпатської області; 28. VI 1964 р. – у мішаному лісі на дністровській стариці Охаба в с. Нижньові Івано-Франківської області; 12. IX 1966 р. – у буковому лісі урочища Ділок у с. Верхньому Водяному Закарпатської області. У цьому ж урочищі в той же день у дуплі бука на висоті 1,6 м знайдено сплячу особину. Засвідчується на підставі аналізу погадок, зібраних в с. Ілемні Івано-Франківської області (Сокур, 1963). Наведені матеріали уточнюють сучасне поширення цього виду на заході УРСР порівняно з викладеними раніше. І. К. Загайкевич та М. П. Рудишии (1957), М. П. Рудишин (1960) зазначають пошкодження сірими вовчками молодих смерекових насаджень у деяких лісництвах Українських Карпат. Ці вовчки у травні–червні «кільцюють» смереки першого і другого класів віку, що ми відмічали в 1965– 1968 pp. у Рожнятівському, Долинському, Надвірнянському районах Івано-Франківської області, у Рахівському, Міжгірському, Свалявському районах Закарпатської області. Природно, що річний приріст «окільцьованих смерек» зменшується, однак таке явище в Українських Карпатах не може вважатись катастрофічним, оскільки пошкоджуються, окремі дерева і на невеликих ділянках (табл. 22). І. І. Турянин (1959) бачив свіжопошкоджені 10–15-річні ялицеві та смерекові насадження в Ганьковицькому лісництві Свалявського району Закарпатської області. У смереково-ялицевому масиві площею 150 га виявлено 12 осередків пошкоджень по 8–65 смерек у кожному. На деревах обгризена кора в передверхів’ях. Вигризи мають вигляд стрічок шириною 15–42 мм, довжиною 8–120 см (інколи 250 см). Пошкоджені смереки та ялиці заселювались повторно ентомошкідниками і через чотири роки 61–96% з них гинуло (табл.).

ТАБЛИЦЯ Загибель смереково-ялицевих культур в осередках пошкодження сірим вовчком (за І. І. Туряниним, 1959)

Номер осередка	Загальна кість пошкоджених дерев	Загинуло, %
		Через рік	Через 2 роки	Через 3 роки	Через 4 роки
4	27	7,4	18,5	62,9	96,0
7	62	4,8	24,1	48,3	78,8
8	13	7,6	23,0	538	834
12	51	7,8	19,6	35,2	61,6

На цих вовчках паразитують: Ceratophyllus turbidus Roths., Laptopsylla bidentata K.ol., Ctenophthalmus agrytes Hell, Ixodes ricinus Latr., I. trianguliceps Bir Haemolaelaps casalis Berl. та інші.

Вовчок лісовий – Dyromys nitedula nitedula Pallas[1]. Рідкісний вид, здобутий нами 4. VI 1962 p. в урочищі Брескул Рахівського району Закарпатської області на висоті 1600 м над рівнем моря. Вагітних самок І. І. Турянин здобував 23 і 29 липня, ембріонів – 2–3 липня. Пробуджується у травні, залягає в сплячку наприкінці вересня. У липні 1972 р. у Перемишлянському лісництві Львівської області знайдено гніздо, в якому був лісовий вовчок.

Вовчок горішниковий, або ліскулька – Muscardinus avellanarius avellanarius L. Зазначається на підставі аналізу погадок з таких пунктів: с. Шацьк, м. Любомль Волинської, села Береги, Малий Березний, Грушеве, Загаття, Тячево Закарпатської, села Верхній Лужок, Гаї, Івано-Франкове Львівської, с. Ілемня Івано-Франківської, с. Струсів Тернопільської, с. Топорівці Чернівецької областей (Сокур, 1963). У червні 1967 р. ліскулька виявлена в гнізді, розташованому на молодому дубі в Страдчанському лісництві Івано-Франкового учбового лісгоспзагу Львівської області.

На цих звірятах зареєстровані ектопаразити: блохи –- Ceratophyllus sciurorum Schrank; гамазові кліщі – Haemogamasus nidi Michaet (Білоконь, 1965).

Мишівка південна – Sicista subtilis severtzovi Ognev. Ha заході України вперше виявлена нами у червні–липні 1957 р. на полях зернових с. Кичкарівки Волинської області. Тут здобуто 11 екз. (4 99 і 7 ³⁵) розміри яких подано в табл. 23. Південна мишівка па підставі аналізу погадок зареєстрована в селах Топорівцях Чернівецької, Струсові, Угрині, Гусятині, Зборові, Іванківцях Тернопільської, м. Золочеві Львівської областей (Сокур, 1963).

ТАБЛИЦЯ Морфометричні показники південних мишівок Волинської області

Місце, здобування, стадія	Дата здобування	Стать і вік	Розміри тіла, мм				Розміри черепа, мм
			L	Ca	Pl	Au	С	Сb	Z	Іо
с. Кичкарівка, посів жита	1.VI 1957 р.	♂, ad	60	74	13	12	-	-	-	-
“	2.VI 1957 р.	♂, ad	65	75	15	15	20,5	20,2	10,4	4,2
“	10.VI 1957 р.	♀, ad	65	79	14	14	19,5	18,7	8,5	3,9
“		♂, ad	62	70	16	16	19,4	18,4	-	5,0
“		♀, ad	65	78	14	14	20,5	19,4	8.7	4,0
“		♂, ad	66	79	15	15	-	-	9,0	4,0
Там же, посів вівса	17.VI 1957 р.	♂, ad	65	77	15	15	-	-	-	-
“	2.VII 1957 р.	♂, ad	60	78	14	14	-	-	-	-
Там же, посів пшениці	7.VII 1957 р.	♀, ad	75	79	17	10	19,0	18,2	–	4,0

* Ще дві здобуті особини були пошкоджені землерийками і їх розміри не наводяться.

Про біологію південної мишівки відомо мало. Попередні дослідники вітчизняної теріофауни – О. О. Мигулін (1938), В. Г. Гептнер та ін. (1950), Б. С. Виноградов, І. М. Громов (1952) – зазначали, що цей гризун охоче селиться на цілинних ділянках, вигонах і сінокосних луках, взагалі на неораних землях. І. І. Барабаш-Никифоров (1957) пише, що в зв’язку з розоренням цілини скорочується ареал південної мишівки в європейській частині СРСР. Наші спостереження поблизу м. Луцька свідчать, що цей вид заселює і оброблювані площі, зокрема посіви жита, пшениці, вівса. Звірі активні не лише вночі, але й ранком. Одна особина (♀, ad) (Татаринов, 1960) 7. VII 1957 р. о 10-й годині повільно пересувалась, обслідуючи колоски полеглої пшениці, її спіймали і утримували в лабораторії. Вона охоче поїдала кімнатних мух, дрібних жуків, зерна пшениці і маленькі шматочки моркви. В кінці липня і в серпні в пастки «Геро» мишівки вже не потрапляли. Не ловились вони і весною (квітень–травень 1958 p.); можливо, звірята тривалий час перебувають у сплячці і на Волині активні протягом чотирьох-п’яти місяців (рис. 25).

У травні–червні 1957 р. нижні щелепи південних мишівок виявлено в голоценовій фауні с. Переволок, а в жовтні 1958 p., березні – жовтні 1959 p., липні 1962 p.– у голоценовій фауні урочища Дівочі Скелі м. Кременця Тернопільської області. На підставі цього колекційного матеріалу, межу ареалу південної мишівки на території України слід пересунути на захід і північний захід і орієнтовно провести через: с. Переволоку (м. Бучач) – м. Кременець – с. Кичкарівку (м. Луцьк), вважаючи, що цей вид на Волино-Поділлі селився починаючи з пізнього плейстоцену – раннього голоцену.

Рис. Західна і північно-західна межа поширення південної мишівки на Україні,

Мишівка північна, або лісова – Sicista betulina betulina Pallas. Дослідженням цієї мишівки, крім автора, займались І. І. Колюшев (1953), І. І. Турянин (1959, 1972), які навели деякі відомості про її поширення. До цього слід додати, що зазначений вид здобула Л. К. Опалатепко влітку 1956 р. у чорничниковій асоціації па полонині Шешул Рахівського району Закарпатської області на висоті 1350 – 1400 м над рівнем моря. Рідкість знахідок північної мишівки в Українських Карпатах пояснюється тим, що тут проходить південна межа її ареалу, а на околицях ареалу вид трапляється рідше, ніж в центральній його частині. Північна мишівка виявлена на основі аналізу погадок у таких пунктах: міста Шацьк, Любомль, Володимир-Волинський Волинської області (Сокур, 1963).

З ектопаразитів знайдено бліх Hystrichopsylla talpae Curtis.

Пацюк сірий – Rattus norvegicus norvegicus Berkenhout. Типовий синантропний вид ссавців заходу УРСР. За нашими спостереженнями, заселює природні водно-берегові біотопи, місцями досягаючи високої чисельності і завдаючи суттєвої шкоди рибному, зокрема форелевому та короповому, господарству. Висока щільність популяції пацюків на тваринницьких фермах, особливо свинарниках, де нараховується від 30 до 200 і більше цих звірків. У містах чисельність відносно стабільна, проте взимку помітно збільшується за рахунок особин, які мігрують з природних угідь (каналів, річок, ставків). Розмножуються протягом усього року, але взимку вагітними є не більше 15–20% статевозрілих самок, що перебувають в населених пунктах.

На цих гризунах виявлено гамазових кліщів Haemogamasus horsutus Bcrlese, Hg. nidi Michael, Laelaps hilaris Koch, L. agilis Koch., а також бліх, зазначених в нашій попередній праці (Татаринов, 1956).

Пацюк чорний – Rattus rattus rattus L. Зареєстрований у північній частині Волинського Полісся. Влітку 1968 р. один екземпляр здобув О. Ф. Забарний у м. Дубровиці Ровенської області. Це перша знахідка чорного щура в західних областях УРСР за останні 20 років. І. Д. Шнаревич (1959) зазначає, що 21. VI 1952 р. дві особини цього виду здобуті у м. Новоселиці Чернівецької області на березі стариці р. Пруту.

Миша хатня –Mus musculus hortulanus Nordmann ( = M. m, spicilegus Petenyi)[2]. Типовий синантропний вид. Частина популяції локально переміщується влітку з житлових та інших будівель на оброблювані поля, а восени знову повертається в різні будівлі. Розміщення хатніх мишей за стадіями протягом року ілюструє табл. 24. З таблиці видно, що цей вид на заході УРСР не зареєстрований на луках, лісових галявинах та в лісових масивах. Отже, він екологічно пов’язаний .лише з окультуреним ландшафтом, що слід мати на увазі, передбачаючи дальше окультурення природних угідь цієї частини України. Взимку у скиртах на 1 м³ припадає від 1 до 6 хатніх мишей, а в сільських приміщеннях – від 5 до 12 на 10 м² підлоги.

На хатніх мишах знайдено численних ектопаразитів: бліх – Ceratophyllus turbidus Roths., Leptopsylla segnis Schoncher, Ctenophthalmus assimilis Tasch., C. agyrtes, Heller; гамазових кліщів – Eugamasus magnus Kjam., Carmani pygmeus Mullet;, Kleemannia sp., Haemolaelaps glasgowi Ewing., Eulaelaps stabularis Koch., laelaps hilaris Koch., L. agilis Koch., Haemogamasus nidi Mich, Hg. hirsutus Berlese, Hirstionyssus musculi John (Білоконь, 1965). Санітарно-епідеміологічне значення цього гризуна велике.

ТАБЛИЦЯ Біотопічне розміщення популяції хатніх мишей протягом року (за М. П. Рудишиним, 1958)

Біотопи	Кількість мишей на 100 пастко-діб
	Зима	Весна	Літо	Осінь
Озимі зернові		1,0	4,1	0,1
Ярі зернові	–	1,2	3,1	–
Багаторічні трави	–	0,3	1,2	0,3
Просапні культури	–	–	3,6	0.6
Скирти	20	2,0	2,0	2,5
Населені пункти (будівлі)	16,4	19,2	2,5	10,5
Чагарники серед полів	–	0,5	–	–
Луки	–	–	–	–
Узлісся	–	–	–	–
Лісові масиви	–	–	–	–

Миша малесенька – Micromys minutus pratensis Ockkay. Звичайний, але нечисленний вид західноукраїнської теріофауни. Зимує в скиртах, стогах сіна, під бадиллям картоплі, під складеними стеблами кукурудзи або соняшника. На початку березня в районах Львівської області М. П. Рудишин (1958) відловлював цих гризунів у скиртах немолоченого жита, в яких на 1 м³ припадало до восьми звірят. У скиртах соломи кількість їх па 1 м³ була меншою – 0,3–2,6 екземплярів. У кінці квітня переселяються в інші літні стації. У теплий період року звірок заселює прибережно-водні угіддя, влаштовуючи свої кулеподібні гнізда на стеблах осок, очерету (Татаринов, 1956; Рудишин, 1958). Після збирання врожаю зернових цей гризун переміщується з літніх стацій проживання у скирти, копиці сіна, де проводить зиму. У 1953 р. в Ужгородському районі Закарпатської області на 1 га посівів кукурудзи припадало 10–12 гнізд цієї миші.

На мишах малесеньких зареєстровані ектопаразити: блохи – Ceratophyllus turbidus Roths., Leptopsylla segnis Schoncher та гамазові кліщі – Haemogamasus nidi Michael.

Миша польова – Apodemus agrarius agrarius Pallas[3]. Дуже поширений вид, який піднімається вгору до 1300 м над рівнем моря. Серію польових мишей відловлено в червні–серпні 1952 р. на Боржавських полонинах, в урочищах Криниця, Плай, Гукливські Ровені (Страутман, Бенедюк, 1954). Звірят здобували на експериментальних ділянках, де висівали різні сільськогосподарські культури, і в межуючих з ними природних асоціаціях біловуса та вівсяниці. Декілька особин відловлено коло верхньої межі букового лісу. В інших місцях субальпійського поясу, віддалених від експериментальних ділянок, цих гризунів не помічено. У рівнинних районах західних областей УРСР польові миші заселюють різні біотопи.

ТАБЛИЦЯ Біотопічне розміщення популяції польових мишей протягом року

Біотопи	Кількість мишей на 100 пастко-діб
	Зима	Весна	Літо	Осінь
Озимі зернові	–	0,3	0,4
Ярі зернові	–	0,2	–	–
Багаторічні трави	–	–	0,1	0,01
Просапні культури	–	–	0,5	–
Технічні культури	–	–	–	1,6
Скирти	4,3	–	–	10,0
Населені пункти	–	–	–	–
Чагарники	2,7	0,7	1,3	1,0
Луки	–	–	–	–
Лісові масиви	–	–	0,3	–

Як видно з табл., найбільш характерною стацією проживання є чагарникові зарості, що чергуються з осоково-очеретяними асоціаціями, в яких гризуни живуть протягом усього року. В осінньо-зимовий період живуть у скиртах. Взимку їх чисельність тут досягає в середньому до 4,3 екз. на 100 пастко-діб. З усіх ландшафтно-географічних районів заходу УРСР ці миші найбільш численні в межах Волинського Полісся, де заселюють не лише чагарниково-лучні біотопи, а й лісові масиви. За нашими даними, в урочищі Тихур Пнівнівського лісництва Камінь-Каширського району Волинської області в останній декаді березня 1967 р. польові миші в уловах становлять 20%, доступаючись перед лісовою полівкою і жовтогорлою мишею. Разом з тим в Страдчанському лісництві Яворівського району Львівської області (Росточчя) в уловах вони становили лише 1,4%, посідаючи за чисельністю останнє місце.

На цих гризунах виявлено таких ектопаразитів: бліх – Cerotophyllus turbidus Roths., Leptopsyila segnis Schoncher, Hystrichopsylla talpae Curtis; гамазових кліщів – Eulaelaps stabularis Koch., Laelaps agilis Koch., Macrochelcs glaber Müller, Myonyssus gigas Oiidemans, Haemogamasus nidi Michael, Hg. hirsutus Berl., Hirstionyssus isabellinus Oudemans, Hi. musculi Johnston (Білоконь, 1965). Природно, що потенціальне санітарно-епідеміологічне значення цього виду на території Волинського Полісся досить суттєве.

Миша лісова – Sylvimus silvaticus silvaticus L.[4]. У західних областях УРСР, порівняно з жовтогорлою мишею, нечисленна і більш стенотопна. Збільшення еврітопності у лісової чи жовтогорлої миші приводить до того, що перебування в тих же біотопах на півдні ареалу, зокрема в Українських Карпатах, стає для цих двох симпатричних видів звичайним (Гептнер, 1940; Татаринов, 1956; Ларипа, 1961). Лісова миша більш теплолюбна і компенсує тепловтрату при зниженні температури середовища лише за рахунок різкого підвищення інтенсивності обміну (Калабухов, 1939, 1962). Різні напрямки географічних змін розмірів лісових та жовтогорлих мишей призводять до того, що в Паннонській рівнині у лісової миші інтенсивність теплообміну знижується, а жовтогорлої – зростає. Відповідно до цього перші в розмірах збільшуються, а другі зменшуються, що утруднює видову діагностику за морфометричними показниками. Серед популяцій лісових мишей Закарпатської області можна виділити дві групи, що складаються з дрібних і великих особин. Велика форма трапляється скрізь у гірських і рівнинних районах, дрібна – зареєстрована лише в низовинній частині Закарпаття і заселює пустирі, чагарники, оброблювані землі (Турянин, 1957, 1959). Можливо, що ця дрібна форма є відокремленим видом (або підвидом), описаним Й. Кратохвилом та Б. Росицьким (1952), як Apodemus microps Kjat. et Ros., що походить від групи flavicollis, а не від silvaticus.

На гризунах виявлено: бліх – Ceratophyllus fasciatus Bosc.; гамазових кліщів – Eugamasus remberti Oudemus, Euaelaps stabularis Koch., Haemogamasus nidi Michael, Hg. hirsutus Berl., Hirstionysus musculi Johnston.

Миша жовтогорла – Sylvimus flavicollis flavicollis Melcli.[5]. Фоновий вид лісових мишовидних гризунів, трапляється в усіх деревно-чагарникових насадженнях. Особливо численний в роки великого урожаю букових горішків і жолудів, що зазначалось багатьма дослідниками західноукраїнської теріофауни. У роки масового розмноження мігрує на поля, луки, у населені пункти. На Боржавських полонинах Закарпатської області влітку 1952 р. після рясного плодоношення бука восени 1951 р. ці миші траплялись в усіх рослинних асоціаціях (табл.).

ТАБЛИЦЯ Відлов жовтогорлих мишей у рослинних асоціаціях Боржавських полонин,% (за Ф. Й. Страутманом, Г. А. Бенедюком, 1954)

Час відлову	Загальна к-ть пастко-діб	Рослинні асоціації
		чорничники	біловусники	щавельники	різнотрав’я
Липень – серпень 1952 р.	800	1,5–3,5	37,5–42,0	42,5–43,5	13,0-16,5

Вони становили 52,0–53,5% загальної кількості спійманих гризунів. Подібна картина мала місце восени 1958, 1961, 1964, 1969 pp. після рясних плодоношень бука. Розміщення жовтогорлих мишей по біотопах в окультуреному ландшафті західноукраїнського лісостепу показано в табл.. Під час обліку дрібних ссавців в урочищі Тихур Пнівнівського лісництва Камінь-Каширського району Волинської області в останній декаді березня 1967 р. жовтогорлі миші становили 17,0%, поступаючись за кількістю лісовим полівкам. У Страдчанському лісництві Яворівського району Львівської області в квітні–червні 1967р. з загальної кількості відловлених гризунів їх було 47,0%.

ТАБЛИЦЯ Біотопічне розміщення популяції жовтогорлих мишей протягом року (за М. П. Рудишиним, 1958)

Біотопи	Кількість мишей на 100 пастко-діб
	Зима	Весна	Літо	Осінь
Озимі зернові	–	1,1	1,5	1,0
Ярі зернові	–	0,1	2Д	1,5
Багаторічні трави	0,2	0,3	0,3	0,4
Просапні культури	–	–	2,0	5,1
Технічні культури	–	–	–	1,6
Скирти	27	1,0	–	–
Населені пункти	0,1		–	__
Чагарники	7,3	0,9	2,0	8,0
Луки	–	–	–	–
Лісові масиви	Багато, не підраховано	0,8	6,3	Багато, не підраховано

У шлунках жовтогорлих мишей, здобутих у квітні 1967 р. і у березні 1968р. в Страдчанському лісництві, виявлена однотипна жовтувато-бура маса – залишки жолудів, а в шлунках звірків, здобутих у другій половині травня і на початку червня 1967–1968 pp., знайдено жовтувато-буру і зеленкувату масу, що становила 3–30% вмісту шлунка. Залишки хітинових покривів комах не виявлено в жодному з 30 проаналізованих шлунків. Із зелених вегетативних частин рослин вони поїдали стебла і листя зніту Epilobium ар., лісові фіалки Viola silvestris, сниті Aegopodium podagraria, суниці Fragraria vesca, чорниці Vaccinium myrtillus, ожики звичайної Luzula lampcstris (Татаринов, 1972). Аналізуючи 322 шлунки мишей, здобутих у Закарпатті (Турянин, 1956), найчастіше виявляли сірувато-білу (плоди бука, можливо, жолуді)  або жовтувату масу  (плоди ліщини). Комахи, ягоди і зелені вегетативні частини рослин за частотою виявлення займали друге місце. Зелена маса зареєстрована в шлунках мишей, яких здобували з травня по вересень, і за обсягом становила 5–50% усього вмісту шлунка. Найбільший процент шлунків з зеленою масою траплявся у травні – червні. У середині червня в їжі звірків значне місце посідають ягоди суниць, пізніше – чорниць і ожини. Зимою в шлунках мишей виявлені плоди і насіння шипшини, а восени – насіння дикої груші. Перетерті частини хітину комах зареєстровані в 43,7% шлунків, але в кожному випадку за обсягом становили не більше 5% всього вмісту (табл.).

ТАБЛИЦЯ Вміст кормів у шлунках жовтогорлих мишей у Закарпатській області (за І. І. Туряниним, 1956)

Корми	Частота виявлених кормів, %	Місяці виявлення корму
Плоди бука і дуба	90,0	Березень, квітень, вересень, жовтень, листопад, грудень
Плоди ліщини	15,0	Вересень, жовтень, листопад, грудень
Насіння груші	8,0	Вересень, жовтень, листопад
Насіння хвойних	3,1	Лютий, березень
Ягоди та насіння шипшини	5,5	Січень, грудень
Ягоди суниці	22,4	Червень, липень
Ягоди чорниці	10,2	Серпень
Ягоди ожини	6,5	Серпень, вересень
Зелень	33,5	Травень, червень, липень, серпень, вересень,
Комахи	43,7	Травень, червень, липень, серпень

М. П. Рудишин (1958) зазначає, що в жовтні 1953 р. у Золочівському районі Львівської області було багато плодів шипшини і терену. У грудні того ж року в цих чагарниках відловлювали жовтогорлих мишей, шлунки яких були наповнені залишками плодів шипшини і терему, а також насінням бур’янів – дикої моркви, звичайного звіробою тощо. За нашими спостереженнями, в урочищі Гниле Озеро в околицях м. Кременця Тернопільської області ці миші у вересні–листопаді в значній кількості поїдали насіння липи, ліщини і граба, а в липні – насіння дикої черешні; в Горганах (Осмолодський лісокомбінат Івано-Франківської області) в серпні–жовтні 1965 р. живились насінням кедра і ягодами малини, а взимку – насінням гірської сосни. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що у жовтогорлої миші, безумовного зерноїда, чітко виявлені сезонні аспекти живлення: взимку звірята живляться плодами і насінням шипшини, терну, бука, дуба; навесні – насінням хвойних, плодами бука і дуба; влітку – зеленими вегетативними частинами трав’янистих рослин, насінням черешні, дикої груші, ягодами суниць, чорниці, ожини, малини і комахами; восени – плодами ліщини, бука, дуба, насінням липи, граба, дикої груші. Слід зазначити, що жовтогорлі миші постійно створюють кормові запаси, які не поїдають протягом зими.

З числа відловлених у Страдчанському лісництві самок, що розмножуються, па долю молодих припадає всього 14% (табл.).

ТАБЛИЦЯ Розмноження жовтогорлих мишей у Страдчанському лісництві (Львівська область)

Інв номер	Місце відлову	Дата відлову	Кількість ембріонів	Вага самки, г
33	Квартал 77	17.IV 1967 р.	6	30
35	-“-	-“-	6	31
50	Квартал 70	30.IV 1967 р.	6	32
65	Квартал 77	16.V 1967 р.	7	30
66	“	-“-	4	32
88	Квартал 70	26.V 1967 р.	Годуюча	29
89	-“-	-“-	Годуюча	30

За М. П. Рудишиним, кількість самок, які розмножуються, збільшується з їх індивідуальним віком і залежить від пір року. Серед молодих жовтогорлих мишей вагітні і самки, які годують, у 1953–1956 pp. становили: навесні та влітку – 20–100, а восени – 25% загальної кількості статевозрілих особин. Спостерігається відома загальнобіологічна залежність між віком самки і кількістю малят у поносі. Вікова і статева структура популяції змінюється по сезонах року. Восени переважають самці, навесні – самки.

На цих звірятах виявлені такі ектопаразити: блохи Ceratophyllus fasciatus Bosc., Ceratophyllus arvicolae Joff., Letopsylla bidentata Kolen, Ctenophthalmus obtusus Roths, та гамазові кліщі – Eugamasus sp., Pergamasus sp., Poecilochirus necrophori Vitz., Macrocheles montanus Will., M. glaber Muller, Ameroseius sp., Euriparasitus emarginatus Koch., Cyrtolaelaps mucronatus Canec., Garmonia pygmaeus Muller, Blattisacius sp., Fulaelaps stabularis Koch., Myonassus gigas Oudemans, Haemogamasus horridus Michael, Hg. hirsutus Berl., Hg. hirsytosimelis Willman, Hg. ambulans Thor., Hirstionyssus isabellinus Oudemans, Hi. musculi John., Hi. gidauricus Rasumova.

Наявність найрізноманітніших видів бліх та гамазових кліщів свідчить про велике потенціальне санітарно-епідеміологічне значення жовтогорлих мишей на заході України.

Хом’як звичайний – Cricetus cricetus cricetus L. Трапляється в усіх рівнинних ділянках на заході УРСР. Нами у 1948–1954 pp. зареєстрований у таких районах: Пустомитівському, Золочівському Львівської області; Бережанському, Бучацькому, Теребовлянському, Підволочиському Тернопільської області; Кіцманському, Заставнівському Чернівецької області; а протягом 1958–1972 pp. у с. Кичкарівці Волинської, с. Нижньові Івано-Франківської, с. Мазові Львівської, селах Солобківцях, Білій, Новій Бубнівці Хмельницької, с. Заложцях (урочище Міщинське) Тернопільської, с. Лашківці Чернівецької областей. Особина, здобута 1І.Х 1963 р. в с. Солобківцях, мелануюча. У хом’яка, спійманого 14. IX 1967 р. в посіві кукурудзи коло с. Мазова, нижні різці зламані, а верхні сильно загнуті всередину, через що звірок не міг нормально їсти і був виснажений.

З ектопаразитів виявлені гамазові кліщі – Hirstionyssus criceti Sulzer, Haemagamasus nidi Michael.

Хом’ячок сірий – Cricetulus migratorius Pallas. І. Д. Шнаревич (1959) пише, що вперше сірий хом’ячок виявлений у шлунку канюка, здобутого в липні 1948 р. у Вижницькому районі Чернівецької області. У липні 1953 р. одна особина здобута ним у посіві пшениці поблизу с. Строїнців цієї ж області. Кісткові залишки цього гризуна виявлено під час аналізу погадок сипухи, зібраних 22.V.1950 р. на горищі школи с. Динівців Чернівецької області (Сокур, 1963). Все це дозволяє вважати сірого хом’ячка компонентом теріофауни правобережжя Дністра, зокрема південно-східної окраїни Чернівецької області. Спорадичність знахідок звірка свідчить про те, що тут проходить північно-західна межа його ареалу.

Полівка лісова – Clethrionomys glareolus istericus Miller. Масовий, фоновий вид лісових мишовидних гризунів, що досягає високої щільності в роки великого врожаю основних лісоутворюючих видів – бука, дуба, смереки. На заході УРСР зареєстрований в усіх обстежених лісових масивах, гаях, полезахисних і придорожних насадженнях, міських парках, чагарникових заростях. В Українських Карпатах досягає верхньої межі криволісся (1850–1900 м над рівнем моря). Звичайна в ольсах Волинського Полісся і грабняках Поділля. У роки високої чисельності мігрує на прилеглі до лісових угідь поля, низовинні і субальпійські луки, трапляється на гривах боліт, невеликих островах на Дністрі та інших ріках. Влітку 1962 р. у природних рослинних асоціаціях Боржавських полонин в уловах становила 11,5–16,5% (Страутман, Бенедюк, 1954). У розміщенні цих гризунів в полонинських асоціаціях спостерігаються певні закономірності, пов’язані з екологічними вимогами лісових полівок. У чорничниках і щавельниках вони становили 39, у біловусниках – 14, у різнотрав’ї – 7,4% загальної кількості здобутих у карпатській субальпіці особин досліджуваного виду. На посівах озимих і ярих культур трапляється дуже рідко, становлячи у відловах 0,05–0,2 екз. на 100 пастко-діб (Рудишин, 1958).

Лісова полівка – екологічно пластичний гризун. Крім сухих лісів, заселює заболочені деревостани (С₄, Страдчанське лісництво, Львівська область), в яких на поверхні ґрунту майже постійно утримується вода. Під час повені звірятка збираються на високих пнях, серед коренів вільхи, піднятих над водою, живлячись насінням деревних порід, занесених в ці місця[6]. Лісові полівки добре плавають і прудко бігають по схилених стовбурах і низько розташованих гілках дерев. Порівняно з жовтогорлою мишею цей вид трапляється частіше. У мішаних лісах Розточчя він набагато перевищує чисельність жовтогорлих мишей. Наприклад, на 240 пастко-діб, розташованих в різновікових лісових культурах Страдчанського лісництва (квартали 67, 70, 77, тип умов місцезростання С₂–С₃) у квітні–червні 1967 р. здобуто 44 екз. лісових полівок, що становить 58% усіх відловлених мишовидних гризунів. У Карпатах при оптимальних умовах вони становлять в уловах 60–80%.

У шлунках, здобутих у квітні і в першій половині травня 1967 і 1968 pp. в Страдчанському лісництві дорослих полівок, виявлено однотипну буро-жовту або жовтувато-білу масу – залишки жолудів та насіння інших деревних порід. У молодих особин у шлунках разом з залишками насіннєвого корму до 50–70% вмісту становила зелена маса – залишки вегетативних органів ранньовесняних трав’янистих рослин. У шлунках дорослих і молодих лісових полівок, здобутих в третій декаді травня і на початку червня 1967 p., а також в середині червня 1968 p., переважала зеленкувато-жовта маса, що становила до 80% усього вмісту. Хітинові покриви комах не виявлені в жодному з 45 проаналізованих шлунків. Судячи по залишках рослин, зібраних поблизу нір, де виловлювали лісових полівок, вони поїдали стебла і листя лісової фіалки, чорниці, суниці, спорангії моху, зозулин льон. У лісах Закарпатської області (Турянин, 1956) лісова полівка живиться рослинними і тваринними кормами (табл.).

ТАБЛИЦЯ Корми, які виявлено у шлунках лісової полівки в Закарпатській області (досліджено 31  шлунок)

Корми	Частота виявлених кормів, %	Місяці виявлення корму
Насіння	77,4	Травень, червень, липень, серпень
Ягоди суниці	22,6	Червень, липень, серпень
Ягоди чорниці	9,6	Серпень
Ягоди брусниці	3,2	Серпень
Зелень	100,0	Травень, червень, липень, серпень
Гриби	38,7	Червень, липень, серпень
Комахи	64,5	Червень, липень, серпень

Лісові полівки, за нашими спостереженнями, влітку споживають вегетативні органи різних лісових трав’янистих рослин, а також у великій кількості поїдають молоді сходи (котейлони) бука (Сколівські Бескиди, травень 1952 p.). На заході України ці звірки розмножуються з лютого по грудень. Вагітні і самки, які годують, були здобуті 2. II 1948 p., 24. Ill 1959 p., 29 і 30. IV 1967 p., 16. V 1967 p., 23. V 1948 p., 16–26. V 1961 p., 27 V 1962 p., 1 та З. VI 1948 p., 4. VI 1967 p., 22. VI 1948 p., 9 VI 1963 p., 5. VII 1963 p., 12. VII 1961., 18–27–28. VII 1961 p., 1 – 15. VIII 1951 p., 16.X 1958 p. і 8. XII 1947 p. І. І. Турянин (1956, 1972) зазначає, що в Закарпатській області найбільш інтенсивне розмноження полівок відбувається у липні–серпні. У червні 1952 р. з 11 здобутих самок всі були вагітними, в липні того ж року 10 спійманих самок мали по п’ять-шість ембріонів. Стопроцентна вагітність була при відловах у червні–липні 1954 р. У квітні 1967 р. в кварталах 70 і 77 Страдчанського лісництва ми здобули 10 самок лісових полівок, з яких три були вагітними (30%). У травні 1967 р. у кварталах 67, 70 і 77 того ж лісництва відловлено вісім самок, з яких дві, або 25%, мали ембріони. У першій декаді червня 1967 р. у кварталі 67 здобуто чотири самки, вагітною була одна (25%). Кількість ембріонів у лісових полівок, здобутих в Страдчанському лісництві, відображено в табл.. Розмноження цього виду вивчав II. О. Свириденко (1967).

ТАБЛИЦЯ Розмноження лісових полівок у Страдчанському лісництві (Львівська область)

Інв. номер	Місце відлову	Дата відлову	Кількість ембріонів	Вага самки, г
43	Квартал 70	29.IV 1967	4	27
47	-“-	30.IV 1967	6	30
51	Квартал 77	16.V 1967	5	26
69	Квартал 77	16.V 1967	5	28
74	-“-	-“-	7	31
81	Квартал 67	4.VI 1967	5	27

З ектопаразитів на лісових полівках виявлено: бліх – Leptopsylla silvatica Meinert, Rhadinopsylla mesa Jordan et Roths, гамазових кліщів – Parasitus sp., Eugamasus remberti Oudemans, Eu. magnus, Kram., Pergamasus sp., Poecilachirus necrophori Vits., Macrocheles matrius Hull., M. punctoscutatus Ew. et Braw., M. glaber Miiller, Ameroscius sp., Euriparasitus emarginatus Koch., Cyrtolaelaps mucronatus Canec, C. mynor Willmann, Veigaia cervus Kramer., V. nemorensis Koch., Garmania pygrnaeus Miiller, Kleemannia sp., Androlaelaps sardous Berlese, Haemolaelaps glasgowi Ew., HI. casalis BerL, Eulaelaps stabularis Koch., Laelaps hilaris Koch., L. agilis Koch., Myonyssus ingricus Breg., M. gigas Oudemans, Haemogamasus horridus Michael, Hg. nidi Michael, Hg. hir sutus Ber., Hirstionyssus isabellinus Oudemans, Hi. musculi Johnston, Hg. gudauricus Rasumova (Білоконь, 1965). Природно, що ці гризуни мають першорядне санітарно-епідеміологічне значення.

Джерело:  Татаринов К.А. Фауна хребетних заходу України. В-во Львівського ун-ту. 1973, 257ст.

До частини 2

---

[1] Карпатські лісові вовчки характеризуються дрібними розмірами, а тому деякі автори відносять їх до підвиду D. nitedula carpathica Brohmer.

[2] К. Ковальський (1964) для Польщі зазначає підвид Mus musculus musculus L.

[3] Критичний перегляд великих серій польових мишей, здобутих на заході УРСР, поставив під сумнів вірогідність існування підвиду A. agrarius nikolskii Mig., який ми відзначали у своїй попередній монографії (Татаринов, 1956). Для Польщі дається A. agrarius karclicus Ehrstrom.

[4] Вважаємо, що об’єднання польових і лісових мишей в один рід Apodemus не обґрунтоване, оскільки відмінності у будові черепа у польових і лісових мишей загальновідомі.

[5] У рівнинній частині Закарпаття можливе поширення підвиду Sylvimus flavicollis princeps Bar. Ham.

[6] Подібне явище ми бачили в березні та травні 1967 р. в кварталі 7 Пнівнівського лісництва Камінь-Каширського лісгоспзагу Волинського обласного управління лісового господарства.

Tags: ссавці, Татаринов К.А.