Якось я похвалився кумові, що маю Шенгенську візу.
− О, класно, можна буде в Татри з’їздити, кудись сходити.
− Чого це – кудись? Як іти, так на найвищу” – жартуючи патетично бовкнув я.
− На Герлах кажеш – кум прищурив око – давай, шукай маршрут та й валим.
− Ага, валим – подумав я собі, та й розмова забулася.

Пролетіла весна, тай літо вже скінчилося, навіть відпустки залишилося півтора тижня, і тут кум, в традиційній четверговій бані, видає: В кінці наступного тижня їду в Польщу, потім заскочимо в Словаччину, у Високі Татри, так що, збігаємо на Герлах. Блін, я думав він забув. Треба сказати, що мій кум Саша − запеклий скелелаз та альпініст (в словацькій мові це все об’єднується словом горолєзец). Не вживаю слово “професійний” тільки тому, що він на цьому не заробляє грошей. Крим − Кавказ – Памір, Памір – Кавказ − Крим. З його розповідей можна окрему книгу писати (може колись так і станеться, а в найближчий час пару його згадок про поїздочки я точно розміщу).

Панорама Батізовського котла: зліва Кончіста, справа Герлах, під ним Батізовське плесо.

Але цього літа він через справи не потрапив ні в один з вищеназваних високогірних регіонів, а тут підвернулися Татри, ще й сходження на Герлаховський Штіт. Як кажуть на безриб’ї і рак риба. Мається на увазі не Герлах, як слаба вершина, а я як слабий напарник в альпіністсько-скалолазних движняках. Герлах вершина серйозна, є там маршрути і шостої категорії складності, але ми (а точніше кум), вибрали третю категорію. І йому не скучно, і я не здохну (здається). Я нарив все це діло в Інтернеті, найкращими сайтами, з моєї точки зору, є www.tatry.nfo.sk та www.kamnahory.sk. Вибираєш вершину, вибираєш складність маршруту, схеми-описи-фотографії, все друкуєш, намагаєшся усвідомити, та й вперед – через тернії до зірок. Остання, перед поїздкою, баня підтвердила рішучість намірів кума:

− Я вже всю снарягу зібрав, у суботу вранці їдемо. – І каска є? (я якось намагався відвернути неминуче) – Є! – І верхня система? – Полізеш з нижньою, її достатньо! – І…? – Є, не дрейф! Добре йому говорити, це ж не на Говерлу лізти. Причому, слово “лізти” в буквальному розумінні. Ну – кажу – хлопці, наступна баня має бути веселою. Coming soon, одним словом − далі буде. Не треба й анекдотів. На що хлопці підтримали, називається – ти тільки їдь, добре кума по горах вигуляй, у нього тоді настрій на півроку. Ага, добре вам говорити. Ну будь, що буде.

Виїхали пів п’ятої ранку бусиком. Подалися через перехід Ужгород – Вишнє Нємецке. Мені візу угорці давали, я по ній ще не їздив, то ж словаки можуть “висловити” побажання, щоб я в’їжджав перший раз через Угорщину. Наших промайнули швидко. Все кругом спало. Словак також недовго роззирався, ось вже й паспорти несе, аж кум повеселів. Тут раптом ще двоє службовців підвалюють, та й, чи то бус брудний, чи то колесо лисе – назад. Не посперечаєшся. Добре, каже кум, валим на Чоп-Загонь. Добре, що в нас в Закарпатті все компактно – куди хочеш, туди й переходиш. Перехід через Тису ззовні виглядав незаповнений, але всередині виявилося, що ми вперлися в хвіст здоровенної черги, і кажуть, що вся ця радість години на чотири мінімум. Тут, як каже кум, краще їхати, ніж стояти. А їхати можна було тільки в одному напрямі – на Ужгород, а потім на Ублю (перехід М.Березний − Убля). Ну то поїхали, напевно Бог любить трійцю. В Ужгороді помили машину на мийці та й промайнули перехід в Малому Березному за сорок хвилин, з усіма сертифікатами й деклараціями. Ось вона, можлива причина всіх наших ранішніх невдач − неповага до транспорту. Не міг ти куме звечора машину помити? І нащо ми так рано вставали?

У Словаччині, кілометрів через п’ять, нас, як годиться, зупинила поліція. Оглянувши бус та сконтролювавши паспорти й візи ввічливо розпрощалася (у них поліція не тільки транспортом займається). Все, дорога вільна й подорож почалася. Словаччина запам’яталася замками, які вигулькували на пагорбах при дорозі, як охоронці. Хоча в принципі це й була їхня доля – охороняти долини та дороги. Убля – Сніна – Гуменне − Левоча– Пряшів – Стара Любовня. Почалися гарні скелясті гори, передвісники Татр. Місця дуже мальовничі, долина ріки Дунаєць, якою проходить словацько-польський кордон. В цій частині подорожі запам’яталося селище Червени Клаштор (Червоний Монастир) із діючим середньовічним монастирем, скелі Три Коруни. Сам монастир, як і скелі, було видно з дороги, жаль, що не було часу оглянути, але фото з Інтернету сподобалися. Кордон пересікли на колишньому переході в Ліса над Дунайцем й от вже Польща.

Неподалік кордону проїжджаємо величезні озера-запруди ріки Дунаєць: Сромовське та Чорштинське із прекрасними замками Чорштинським та Нєдзіцьким. Кінцевою зупинкою в Польщі було місто Новий Тарг. Й звідусіль вдалині проглядаються Високі Татри, які чекають нас завтра. В Словаччину ми поверталися підніжжям Високих Татр, огинаючи їх з польської сторони на словацьку. В Польщі всюди велося масштабне будівництво: готелі, ресторани, санаторії, витяги на любий смак та гаманець, на любу пору року. Влітку коні та велосипеди, рафти на плотах, каное і байдарках любої складності й ще всяка всячина. Взимку – лижі – лижі – лижі. Ну, і ясна річ, прогулянки горами, скелелазіння та альпінізм в любу пору року. До речі про сплави. Вони можуть бути абсолютно не екстремальні. Ми спостерігали як річкою Дунаєць люди сплавлялися на човнах. Човни зібрані по чотири, кожен має керуючого в національному одязі, й люди без спасжилетів, тихою, неглибокою водою пропливають у своє задоволення декілька кілометрів до міста. Потім човни розбирають по одному, складають на машину, вивозіть вгору рікою, де все повторюється. Такий собі етно-сплав, польські гондоли. Бізнес на пустому місці. Але як все гарно обставлено. Молодь воно напевно не дуже приваблює, але для інших − одна з розваг.

В цілому, Високі Татри мають зовсім невелику площу, але використовується вона на всі 100%. Система пересування, як біля гір, так і ними, дуже розвинута й підтримується на належному рівні. Система охорони та порятунку в горах також реагує швидко. За неї відповідає гірська служба, з якою, якщо ви подорожуєте Татрами, не раз зустрінетеся. Тим більше, що територія Високих Татр природоохоронна в обох країнах – тут розташований Татранський національний парк (ТАНАП). Крім того неподалік у Польщі Пенінський національний парк, а в Словаччині – Національний парк “Словенський рай”. Ми знову повернулися до Словаччини й попрямували до міста Старий Смоковець – Високі Татри (Vysoké Tatry-Starý Smokovec). Це містечко – перше із заснованих в підтатранській зоні, є відпочинковий центром у Високих Татрах зі Словацької сторони. По діагоналі від нього, через Татри, розташований його аналог з польської сторони – Закопанє. Поряд зі Смоковцем, але більше на рівнині, вже велике місто Попрад. Там є аеропорт, так що, це транспортний центр, найближчий й до Високих Татр і до Словенського Раю.

Стежка до Батізовського плеса та перший погляд на Герлах зблизька. Внизу зправа – Батизовські водопади.

У Старому Смоковці знаходиться центр татранської гірської служби (Горска захранна служба Вісоке Татри). Кум тут уже все знав, так що, євро двадцять за стоянку та бігай куди хочеш. В гірській службі нас зустріли привітно. Ми пояснили, що з України, що горолєзци (ну я з натяжкою, але досвід кума це перекривав), що плануємо завтра, тобто в неділю, 11 вересня, вийти на Герлах. Маршрут: селище Вишні Гаґи (Vyšné Hágy) – Батізовське плесо – Батізовский котел – і, маршрутом третьої категорії складності, на Герлаховский Штіт. Спуск традиційний. Урядник підтвердив, що маршрут нормальний та й погода очікується добра, пояснив скільки часу необхідно на кожен етап. Він намагався ще нам показати місце старту, але розвернути перед нами стіну Герлаха в Google Earth він до кінця не зміг. Та й цього було достатньо. Наостанку дав телефони, якщо щось не те, й, на наше прохання, порадив готель неподалік. 20 євро з носа, дешевше не буває. Або ж їхати в Гаґи, там пройтися трохи в гори й на полянці тихенько поставити палаточку, а рано вранці її тихесенько зібрати, якби нікого там й не було. Комфорт взяв своє, завтра серйозне сходження, а ми з 4-х на ногах. Готельчик Татріс (ще трохи та й тетріс) виявися досить комфортним. Ми прогулялися містом, легенько перекусили, і спатки.

Підйом в сім ранку. Погода чудова, небо аж дзвенить блакиттю, та саме головне, перейшла моя голова, яка звечора досить таки нила. Дивлюся на мобілку, що там у нас сьогодні, − ага, Главосіки, та-а-к нормальне таке собі свято для сходження. Та кум уже зварганив чайку (не кажу як, готель ж все таки), ми добре заправилися і у восьмій, за графіком, виїхали на Вишні Гаґи. Там, як радив працівник гірської служби, ми заїхали до арочних воріт якогось лікувального закладу, про що свідчив надпис (як виявилося з Інтернету, туберкульозу та легеневих хвороб, повітря все ж таки), попетляли трохи вгору та зупинилися на стоянці невеличкої залізничної станції.

Треба сказати, що траверсом вздовж Татр їздить така собі електричка з двох вагонів, при чому, часом вона підіймається досить стрімко (як для електрички). Швидко перевдягнувшись та склавши в рюкзак все необхідне ми вирушили вліво від станції, по жовтому маркеру. Спочатку була стежка вздовж колії, потім трохи асфальтової дороги, яка почала підійматися вгору й невдовзі скінчилася на подвір’ї невеликого господарства. Гарний вигляд на Татри, ялиновий ліс та жовтий маркер у потрібних місцях. Невдовзі ми дійшли до рекомендованої для ночівлі поляни, яка закінчувалася бесідкою та джерелом у вигляді будочки з трубою, з якої текла вода. Пити ще не хотілося, то ж не затримувалися.

Ялиновий ліс скінчився, почалася зона криволісся й море з гірської сосни –жерепа − розкинулося перед нами. На задньому плані розгорталася панорама Високих Татр, які швидко наближалися. В долині було видно всі близькі поселення, а також місто Попрад, на яке всі орієнтуються коли їдуть у Високі Татри, чи у Словенський Рай, особливо літаком. Гарно вторована стежка дозволяла розвинути максимальну швидкість, йшлося легко, то ж ми обігнали ще двох туристів, які також підіймалися в нашому напрямі. − Теж на Герлах? − Ага, певно що так! Вийшли на так звану Татранську магістраль (Tatranská Magistrála) – знамениту найдовшу туристичну стежку Татр, довжиною 46,25 км. Вона має п’ять відрізків та перетинає всю південну частину Високих Татр від найзахіднішого туристичного поселення Підбанське (Podbanske) аж до долини Б’єлих Плєс (Bielych plies – білих озер) в частині Белянських Татр в Польщі. Стежка гарно викладена, її маркер – червоний, на пересіченні з іншими стежками, як наприклад з нашою, стоять інформаційні щити. Все просто й зручно. Народ по ній, як по Бродвею. Хоча народу багато не було, вже не сезон, напевно.

До Батізовського плеса рукою подати, маркер на цьому відсіку жовтий з червоним. Нижче, справа, шуміли Батізовські водоспади, які утворювалися з потоку, що виривається з озера. А ось і саме озеро, вражаюче при такій погоді. Прозора, і, як виявилося ввечері, холоднюща вода, червонувате каміння, а зверху Герлаховський масив, навіть не під блакитним, а під синющим небом (чи то окуляри в мене такі поляризаційні). Краса! Сісти б і милуватися. Та кум з Герлахом попереду, відставати не можна. Пара фотографій, думаю собі, що достойних, панорамка та й далі (панорамку мені трохи не зіпсували голі баби, які вилізли позагорати на приємне, ще літнє сонце і їм той Герлах…) Та де ж там кум подівся? Нічого собі урвав. А за ним словаки, що також на Герлах зібралися. Величезні брили вкритого лишайником каменю в обрамленні гірської сосни – такий прохід, зліва повз озеро, всередину Батізовського котла (Batizovský kotel). Він обрамлений гарними вершинами. Зліва стартує Кончіста (Končistá, 2538) – Мала Кончіста (Mala Končistá, 2450) – Попрадський льодовий штіт (Popradský l’yadový štít, 2396) – Батізовський штіт (Batizovský štít, 2448) – Задній Герлаховський штіт (Zadný Gerlachovský štít, 2638) – Герлаховський штіт (Gerlachovský štít, 2655) – Котловий штіт, або Малий Герлах (Kotlový štít – Malý Gerlach, 2601).

На останньому хребет роздвоюється утворюючи Герлаховський котел (Gerlachovský kotel): ліву гілку – Урбанові вежі (Urbanove veže) − вінчає Дромедарів горб (Dromedárov hrb, 2367), а праву гілку – Чортів хребет (Čertov chrbát) − вінчає Кветніцова вежа (Kvetnicová veža, 2433). В центрі Батізовського котла стримить в небо гора Костолік (Kostolik, 2262). Все це разом називається Батізовською долиною. Ось така пісня! Скачучи, як камзік (гірська серна, чи то коза) з валуна на валун, я невдовзі обігнав словаків та добіг до кума. Пора було виймати роздруківку та орієнтуватися куди підходити під стіну на старт. Але фотка фоткою, а реальність реальністю. Ми мали стартувати справа від такого собі “зуба”, потім жолобом вліво, руслом сипучого каналу та ще куча всяких там скелелазних нюансів, як описувало керівництво. В кінцевому варіанті ми мали вилізти зліва від Герлаха й хребтом завершити сходження. Все якби просто. Словаки, до речі, пішли котлом вище. Після сперечань, ми дійшли згоди щодо однієї точки, підійшли до стіни. Вдягнули системи, каски, розмотали мотузку. Мені вже одна підготовка адреналіну піддала.

− Яка куме довжина шнура? − 60 метрів. − А п’ятиповерхового будинку? − 15. − Ага…, все ясно. Кум додав собі заліза у вигляді закладок та інших прибамбасів, мені вклацнув два карабіни: один центральний, один на самострахівку. − Ну що, з Богом! Я лізу перший. Як шнур почне скінчатися, крикнеш “шнур”. Ясно. Я ж по скалах лазив років двадцять тому назад. Але хочеш жити − все згадаєш. − Ну добре, я пішов.

Кум з рюкзаком зник нагорі. Потім, вже з часом, і я за ним. Перші дві мотузки пішли гладко. В кінці другої, скелі стали стрімкіші. Кум переобув гірські черевики в тапочки для скелелазіння й дав мені рюкзак. Еге, починаються серйозні скелі. Якось я не помітив куди стартанув кум й чогось мене потягло вліво. Трохи неподалік (ну, як неподалік, в горах все неподалік) народ спускається, видимість як на долоні, а чути як в амфітеатрі. Четверо в короткій зв’язці, як караван на скелях. Вверху гід-інструктор, а нижче пасажири типу мене. Вони хоч один одного бачать, а кум від мене ого-го. Тільки й чує що, “шнур” чи “закріпи”.

З цими сумними думками я й застряв. Доліз до точки, що не туди, й не сюди. Й наверх не лізеться, і вниз кум закріпив. А “линяти” так не хочеться… І чого я вліво поліз, і якого кум так далеко, що не докричишся. Зате народ близько, посідав та й дивиться. Заодно й віддихнуть. Блін, і кумові не докричишся, і страху повні штани. Добре, хоч страхує нормально. Потрохи заспокоївся, якось сповз вниз на полочку, якось вправо подався та й пішло діло. Доліз до кума злий, як чорт. Саня, блін, вибирай маршрут полегше, щоб мене тут горська служба не знімала, як попа з сосискою на Кавказі з Дванадцяти стільців. Тобі розваги, а мені сумно стає. І не уривай далеко, все в зоні видимості. Кум, на диво, погодився, навіть рюкзак забрав. Чи то я так перестрашено виглядав… Він взагалі-то думав, що я там внизу фоткаю. Яке фоткаю, до хребта долізти б…

Далі пішло трохи легше. Напевно, психологічно, бо кума бачу, як лізе – також бачу. Тільки пити хочеться, бо задіяні всі групи м’язів, особливо пальці. Нарешті хребет. Гострий як пила. Краєвиди безподібні, скелі, а внизу хмари сунуть. Де там мій фотік. Акуратно ліземо хребтом. Промайнула якась натоптана стежка, ми трохи по ній, а потім знов хребтом. Ми ж легких шляхів не шукаємо. Вже й Герлах видно. Якийсь народ на ньому, всі мобільниками сходження відмічають, радіють. Чути прекрасно. Вроді б і неподалік вершина, але скільки ще до неї. Та й чому це вона зліва, якщо мала бути справа? Але не до цього зараз. Я окрилився, що вже близько, та кум мене обламав. Поки не будемо на вершині, нема близько чи далеко. Так що, не радій.

Як виявилося, він був правий. Дійшли до пролому між скелями. Класичний кіношний варіант: дві плити на відстані метра та й провалля між ними з будинок п’ятиповерховий, а може й більше. Кум перескочив, а я подивився вниз і подумав собі, що вже мені й на Герлах якось не хочеться. Ну, не стрибається, і хоч ти трісни. Заклинило. Руки самі в скелю вросли. Буду тут жити. Добре, кум якось знов до мене переступив, потім назад та руку подав. З рукою і я якось переступив. Що там ще попереду? Недовго ми йшли хребтом. Складні місця почалися, навіть кум признав. Злізли ми з хребта на одну мотузку вниз і так траверсом-траверсом. А Герлах так близько… Таки ми на нього влізли. Перед вершиною було вже не так складно, там є ланцюги. Люди, що були на вершині, якраз спускалися вниз. Дивилися з повагою, бо ми прийшли нетрадиційним шляхом. Двоє провідників та двоє пасажирів. Перекинулися пару словами.

Ось і вершина. Скільки разів я її бачив на фото в Інтернеті, а тут сам стою. Тісненька така, хрест в скелю вмурований. І провалля навкруги. Кум надійшов, обнялися, касками чокнулися. Н-да, аж не віриться, що стоїмо тут серед хмар, що все вдалося. Почуття переповняють. Налаштовую фотоапарат на автоматичний знімок. Кум дістає прапор. Пі-пі-пі, клац-клац-клац і це вже історія. Знімаю трохи відео з кумом на мобільний, на чому батарея сіла. На вершині, крім хреста, є ще металева скринька із книгою відгуків. За сьогодні чотири групи відмітилися. Ми також черканули пару слів.

Часу у нас небагато. Спуск може виявитися не менш серйозний, ніж підйом, − це вже кум свою правду каже. Розслабитися можна буде тільки біля озера. Роблю ще пару фото та панорам, аж раптом прилітають пташки. Не бояться зовсім. Люди тут їдять, крихти лишають, от вони й живляться. Фотографую одну біля самої ноги. Вдома визначу, що за одна.

Все, четверта година, починаємо спуск. Тим паче, що наступна група хребтом зліва надходить. Попередня ще далеко вниз не відійшла, тож скористаємося їхніми знаннями. Зв’язуємося мотузкою та й вперед. Я попереду, кум мене підстраховує.

Панорама з Герлаха: Лядовий штіт (2627), Ломницький штіт (2634), Брадавіца (2476), Славковський штіт (2452) (зліва направо)

Вниз, як на мене, йдеться легше. Чи стежка простіша, чи мій досвід зріс, чи то вже додому хотілося, але легше. Скінчилося тим, що групу словаків ми обігнали. При цьому треба було слідкувати за камінням, аби не зрушити його вниз, бо швидкість від падіння набирається велика і довбанути може серйозно навіть в касці. Є навіть така попереджувальна команда “камінь”.

Так ми пройшли дві-треті спуску, зустріли молоду пару, що підіймалася вгору, і я вже налаштувався на легке закінчення. Та, як завжди, не тут то було. Ми вийшли на круті скелі, де, судячи із забитих крюків, спускатися треба було саме ними вниз. Знов почалося скелелазіння. Воно було значно простіше ніж наверх, бо крюки та скоби позначали дорогу, але розслаблятися також не доводилося. Верхня група взагалі зібралася дюльферяти (спускатися на мотузках), а ми все це пройшли лазанням. Блакитне небо, сухі білі скелі, що ще треба для щастя. З погодою нам невимовно повезло. А цей фактор один з головних. На стіну навіть можуть не випустити через непогоду. Але у нас все навпаки.

Останні скоби вниз й ми під стіною. Натоптаність говорила про популярність цієї точки. Все − фініш складностям. Господи, нарешті можна зняти каску. Й вже набитою в білих каменях стежкою ми збігаємо до невеликого каскаду водопадів. Пити мені хочеться неймовірно. Але вода настільки холодна, що тільки вмиваюся та полощу рот. Ну, ясна річ, трішки п’ю. Витягаю з кишені спітнілу схему підйомів на Герлах, дивлюся і мене починає трусити від сміху й перезбудження. І тут ми, блін, куме, ухитрилися блуданути. А скелі вправо від Герлаха не зовсім третьої складності… Напевно це нам і намагався пояснити мужик в гірській службі, щоб ми зарано не стартанули. Та все вже позаду, ми внизу.

Ось і озеро – Батізовське плесо. Тепер, коли сідає сонце, воно виглядає не прозорим, а глибоко синім. Скидаємо з себе все та й стрибаємо в цей синевир. Боже, яка шалено холодна вода. Тисячу голок впивається в тіло, яке, в свою чергу, робить все, аби найшвидше дістатися берега. От вже й нема напруги й болю в м’язах, страху та переживань, ти стоїш абсолютно щасливий на теплому валуні, заходить сонце. Ти, невід’ємна частина цього прекрасного світу, й отримуєш від цього величезну насолоду. Колюча вода стерла всі негаразди, переформатувала душу, зробила новонародженим. Кум також світиться з середини. А ще разочок освіжитися?!!!

Повільно збираємося, перепаковуємо рюкзак та вирушаємо вниз, жовтим маркером, у Вишні Гаґи. Все йде за розкладом. Дорога легка та приємна. Стримують тільки червоні розсипи брусниці, не зовсім дозрілої, зате переповненої вітамінами. Яка вона смачна, а вранці на неї ніхто й уваги не звернув. Дорогою, на поляні, набираємо води на чай. Станція Вишні Гаґи. Бусик на місці. Перевдягаємося, кум готує чай, який наразі особливо смачний та нарешті перебиває постійне бажання пити. Їмо мало, щось не хочеться. Готуємо собі пляшку чаю на дорогу та й виїжджаємо.

В Старому Смоковці я забігаю в Горську службу. − Ми з України, горолєзци, вчора записувалися. – Так-так, на Герлаховський Штіт. − Ми вже внизу, все в порядку, дякуємо за співпрацю. − Хай щастить, приїжджайте ще! Пів дев’ятої вечора, дорога на Попрад та Пряшів йде стрімко вниз, сідаюче сонце висвітлює наостанок прекрасну гряду Високих Татр, що зникають вдалині. За розмовами дорога минає напрочуд швидко, тим більше, що машин в неділю ввечері небагато. В другій годині ночі, враховуючи кордон, ми вже вдома. Починається перший, після відпустки, робочий день.

P/S
8.00 виїзд на Вишні Гаґи із Старого Смоковця
8.20 станція Вишні Гаґи
8.35 господарський двір
8.45 поляна + джерело
10.18 інформаційний щит на Магістралі
10.25 Батізовське плесо
11.05 центр Батізовського котла
12.45 старт
14.30 на хребті
15.35 Герлаховський пік
16.05 початок спуску
17.20 підніжжя
18.00 Батізовське плесо
19.30 станція Вишні Гаґи
20.00 виїзд

Телефон Горскої служби 18300, відділення Високі Татри +421903624869

Слайд-шоу походу дивіться нижче.

Tags: Словаччина, Татри