Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

Біологія

Владыков Вадим РЫБЫ ПОДКАРПАТСКОЙ РУСИ И ИХ ГЛАВНҌЙШІЕ СПОСОБЫ ЛОВЛИ (с 94 рисунками и картой). Ужгород, 1926

Вопросы охраны природы Карпат.

Ф. Д. Гамор, Я. О. Довганич, В. Ф. Покиньчереда, Д. Д. Сухарюк, И. И. Бундзяк, Ю. Ю. Беркела, М. І. Волощук, Б. Й. Годованець, М. В. Кабаль. Праліси Закарпаття. Інвентаризація та менеджмент.

Герушинський З.Ю.   Типологія лісів Українських Карпат: Навчальний посібник

Зеров Д.К., Партика Л.Я.   Мохоподібні українських Карпат.

Карпатские заповедники.

Колюшев І.І. Короткий визначник амфібій і рептилій Закарпатської області УРСР.

Комендар В.І. Лікарські рослини Карпат

Комендар В.І., Крічфалушій В.В., Луговой О.Є. Науково-популярне видання “Квітка з легенди”.

Комендар В.І., Скунць П.М., Гнатюк М.Ю. Зелені перлини Карпат.

Макаревич М.Ф. Аналіз ліхенофлори Українських Карпат.

Страутман Ф. Й. Птицы западных областей УССР. Том I.

Страутман Ф.И.   Птицы Советских Карпат.

Терлецький В. К., Фодор С. С., Гладун Я. Д. Ботанічні скарбниці Карпат.

Татаринов К.А. Фауна хребетних заходу України.

Природні багатства Закарпаття

Про охорону природи Карпат

УКРАИНСКИЕ КАРПАТЫ. ПРИРОДА

Чубатий О.В. Гірські ліси – регулятори водного режиму.

Чубатий О.В. Захисна роль карпатських лісів.

Географія

Адамец В., Роубал Р.    Высокие Татры. Путеводитель.

ГЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ. ОСНОВНІ РИСИ ГЕОЛОГІЧНОЇ БУДОВИ УКРАЇНИ. СТРУКТУРНО-ТЕКТОНІЧНЕ РАЙОНУВАННЯЗАКАРПАТСЬКА ОБЛАСТЬІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСТЬ.ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ. ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСТЬ

ИЗМЕНЕНИЕ КЛИМАТА В ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЕ: БЕЛАРУСЬ, МОЛДОВА, УКРАИНА.

Лазаренко Э.А. По вулканическим Карпатам. Путеводитель.

Лазаренко Е.А. Вулканічними Карпатами. Путівник.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЛАН УПРАВЛІННЯ БАСЕЙНОМ Р. ТИСА – УКРАЇНА.

Оникиенко В.В., Осейко Т.П. Климатический очерк Карпатских областей Украины.

Історія

Кул Юлій Тур’я-Ремета. Історико-краєзнавчий нарис.

Легенди нашого краю

Науково-популярне видання “Дивовижний край легенд”.

Петръ Сова   Прошлое Ужгорода. Исторический очерк.

УКРАИНСКИЕ КАРПАТЫ. ИСТОРИЯ.

Хуст над Тисою.

Мистецтво

Гоберман Д.Н. Искусство гуцулов.

Різне

Книга веселої мудрості.

ЗМІСТ

Природні багатства – запорука соціально-економічного прогресу (Б. Г. Кушнір, С. М Стойко)

Роки великих звершень (І. М. Гранчак)

Геологія і геоморфологія Закарпаття (М. С. Демидюк)

Геологічна будова

Геоморфологічна характеристика

Морфоструктури

Морфоскульптури

Кліматичні умови області (М. М. Данилюк)

Частина 1

Частина 2

Водні ресурси

Використання водних багатств (В. С. Кравчук)

Основні напрями розвитку водного господарства

Підземні прісні води (М. В Фролов, С. Р. Фролова)

Багатства надр (М. С. Демидюк)

Горючі копалини

Металічні копалини

Неметалічні копалини

Будівельні матеріали (І. С. Солоненко, І. В. Попович, . С. Лонюк, А.І.Іванченко, Б. П. Левитський, Я. В. Маслякевич)

Земля – наше багатство

Сільськогосподарські угіддя (П. П. Попович)

Лісові грунти (Я. С. Пастернак, М. М. Приходько)

Грунти Закарпатської низовини

Грунти Закарпатського передгір’я

Грунти гірської зони

Захист земель на трасах магістральних трубопроводів (С. М. Стойко, М. П. Кулешко)

Трав’яна рослинність

Природні луки та шляхи їх поліпшення (О. П. Крись, В. С. Ющак)

Система докорінного поліпшення природних лук .

Рослинність полонин і підвищення їх продуктивності (В. І. Комендар)

Субальпійський пояс

Альпійський пояс

Болота Закарпаття (Т. Л. Андрієнко, С. М. Попович)

Ліси Закарпаття

Лісові ресурси (М. Ю. Бігун)

Вікова й таксаційна структура лісів

Листяні ліси

Хвойні ліси

Приполонинні ліси (В. І. Комендар)

Лісовідновлення

Екзоти та перспективи їх інтродукції

Догляд за лісом

Побічні лісові ресурси (М. Ю. Бігун, В. П. Лиситчук)

Різноманітність тваринного світу

Безхребетні тварини (А. А. Ковальчук)

Хребетні тварини (І. І. Турянин)

Риби й круглороті

Земноводні й плазуни (І. М. Щербань)

Птахи (А. А. Гвоздак, Я. І. Турянин)

Ссавці (І. І. Турянин)

Курортні фактори та перспективи їх використання (М. Д. Торохтін)

Заповідні екосистеми (С. М. Стойко, В. І. Комендар)

Державні заповідники

Державні заказники республіканського значення

Пам’ятки природи

Геологічні пам’ятки

Організація національних і регіональних природних парків та їх призначення

Природа Закарпаття і туризм (Ю. В. Жмайло)

Список ендемічних, рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин

Рослини що охороняються (В. І. Комендар, С. С. Фодор, І. В. Вайнагій)

Хребетні тварини, що охороняються (І.І. Турянин)

.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Природні багатства – матеріальна основа соціально-економічного прогресу, а отже, і нашого добробуту. Мудрість народу проявляється і в тому, наскільки раціонально для блага всього суспільства використовуються відновні й невідновні природні ресурси країни як загальнонаціональне добро. Саме тому в інтегральній проблемі взаємодії суспільства й природи ці завдання у вік науково-технічної революції набувають особливої екологічної й соціально-економічної ваги.

З трибуни XXVII з’їзду партії Генеральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов наголосив: «Соціалізм з його плановою організацією виробництва і гуманістичним світоглядом здатний внести гармонію у взаємовідносини між суспільством і природою… Всі, хто сьогодні живе, у відповіді за природу перед нащадками, перед історією»[1].

Закономірно, що проблеми раціонального природокористування й охорони життєвого середовища знайшли вагоме й конкретне відображення у програмі економічного й соціального розвитку Закарпаття на 1986–1990 роки і на період до 2000-го року. В ній передбачено значне збільшення вкладу області у єдиний народногосподарський комплекс республіки й країни. У відповідності з настановами з’їзду розвиток промислового й сільськогосподарського виробництва, інших інфраструктур передбачається організовувати так, щоб максимально зберегти природні багатства – земельні, водні, біологічні, кліматичні, рекреаційні ресурси, корисні копалини тощо не лише для сучасного покоління, але й для нащадків, що житимуть у XXI столітті. Визначено й шляхи цього розвитку: він забезпечується переважно за рахунок зростання продуктивності праці, прискорення науково-технічного прогресу у справі раціонального використання й відновлення природних ресурсів шляхом удосконалення організації й управління виробничими процесами, підвищення освітнього рівня і кваліфікації кадрів та їх екологічної відповідальності. Як наголошено на п’ятій сесії Верховної Ради СРСР одинадцятого скликання, досягнення високих рубежів у реалізації завдань на п’ятирічку і перспективу базуються на нових джерелах економічного росту. Опорними, вирішальними в нинішніх умовах, є науково-технічний прогрес, прискорена реконструкція промислових комплексів, висока якість, ефективність праці, забезпечення здорового життєвого середовища.

Це не випадково. На сучасній стадії взаємовідносин суспільства і природного середовища у багатьох регіонах антропогенні зміни, тобто внесені у природу діяльністю людини навантаження, досягли таких рівнів, що почали перевищувати межі здатності основних природних екосистем до самоочищення і відновлення, а це негативно позначається на їх нормальному функціонуванні.

На думку вчених, напружена екологічна ситуація склалася і в Карпатському регіоні нашої республіки, який охоплює гірські ландшафти Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької та Львівської областей. Гірський регіон відзначається надзвичайною різноманітністю природних умов і екологічною вразливістю, а водночас – значними змінами у структурі природних ландшафтів та антропогенним навантаженням на гірські й передгірні екологічні системи. Все це дестабілізує його екологічну рівновагу, що встановлювалася віками. Відтворення рівноваги у гумідних гірських умовах, де випадає до 1600 мм опадів, вимагає тривалого часу та значних матеріальних затрат.

Карпати, завдяки своїй масивності (вони займають 6,1 % території УРСР), мають істотний екосферний й гідрокліматичний вплив на суміжні східні менш зволожені регіони України, куди західними повітряними течіями щорічно переноситься близько 20 км3 вологи, яку випаровують гірські ліси та інші рослинні формації. Розташовані між західними й південними Карпатами екологічні системи Українських Карпат сприяють підтриманню екологічної стабільності і в суміжних районах Польщі, Чехословаччини, Угорщини і Румунії.

Переконливо доказано, що сьогодні Карпатський регіон, завдяки притаманному йому рекреаційному потенціалу, – один із найперспективніших для розвитку індустрії санаторно-курортного лікування й відпочинку. За оцінкою багатих і різноманітних рекреаційних ресурсів він випереджає Кавказ і тільки незначно поступається Криму (скажімо, у Берегові сонячних днів протягом року тільки на три менше, аніж в Ялті, і різниця тільки в одному: в Криму рекреаційне значення має також море, а в Карпатах – мінеральні джерела).

Отже, сприятливі кліматичні умови, оригінальні гірські ландшафти, наявність великої кількості джерел мінеральних вод, чимало з яких унікальні, етнографічні, архітектурні та інші культурні пам’ятки свідчать про те, що в майбутньому рекреаційна індустрія може стати однією із провідних галузей спеціалізації народного господарства Закарпаття.

Але в той же час у регіоні швидко розвивається промисловість, інтенсивно експлуатуються родовища кам’яної солі, бурого вугілля, будівельних матеріалів, цеолітів тощо. Проходять промислові випробування алуніти Біганського родовища, яких вкрай потребують підприємства по виробництву цементу, алюмінію, калійних добрив; каоліни Берегівського родовища, які за своїми технологічними властивостями придатні для виробництва високоякісних фарфоро-фаянсових виробів. У сільському господарстві широко й часто безсистемно використовуються мінеральні добрива й отрутохімікати. Подекуди промисловими і господарсько-побутовими відходами забруднюються атмосфера, грунти, поверхневі й підземні води. Тільки по території Закарпатської області прокладено одинадцять магістральних трубопроводів, понад тисячу гектарів земель відведено під розробку корисних копалин. Все це зумовлює актуальність проблем рекультивації порушених земель, боротьби з ерозією і паводками тощо.

Звичайно ж, і раніше проводилися значні роботи по охороні та оптимізації навколишнього середовища. Так, для прикладу, тільки за одинадцяту п’ятирічку потужність водоочисних споруд зросла на 47 тис. м3 на добу, що дозволило забезпечити очищення майже 95 % стічних вод. Скорочено викиди у повітряний басейн шкідливих газоподібних речовин і пилу. Проведено роботи по рекультивації порушених промисловими розробками земель, будівництву протиерозійних гідротехнічних споруд, по підвищенню родючості грунтів, лісовідновленню і підвищенню продуктивності лісів. Розширена мережа об’єктів і територій природно-заповідного фонду, вжито заходів щодо охорони рідкісних та цінних для народного господарства видів флори і фауни.

У дванадцятій п’ятирічці основне завдання природоохоронних заходів полягає у підвищенні їх екологічної ефективності, забезпеченні комплексності вирішення екологічних проблем Закарпаття. Цьому значною мірою сприятиме розроблена рядом обласних організацій під керівництвом Західного наукового центру Академії наук УРСР і за участю науковців Ужгородського державного університету республіканська науково-технічна програма «Карпати» (окремий розділ в ній – по Закарпатській області). На реалізацію її наукових розробок і заходів намічено спрямувати тільки протягом п’ятирічки понад 62 млн. крб., з яких 1,4 млн.– на науково-дослідні роботи, а 61 млн. крб. – на забезпечення організаційно-господарських заходів. До кінця п’ятирічки передбачається повністю припинити скидання забруднених стоків у поверхневі водойми. Особлива увага в програмі приділяється охороні і відтворенню лісів, бережливому ставленню до багатого тваринного й рослинного світу Закарпаття. З метою підвищення санітарно-гігієнічної ролі та рекреаційної функції намічено розширити площу зелених зон навколо міст, селищ та промислових комплексів більш як на 400 га.

Для охорони унікальних гірських ландшафтів у Горганах та задоволення зростаючих рекреаційних потреб трудящих заплановано створити на Закарпатті Синевирський природний національний парк, площею 40 тис. га, який вже в стадії організації.

Все це диктує вимогу господарського ставлення до всіх компонентів природних екосистем – рослинного й тваринного світу, земельних і водних ресурсів. У кінцевому результаті реалізація програми «Карпати», яка є складовою частиною плану економічного і соціального розвитку області, дозволить знизити напруженість екологічної ситуації в регіоні, раціональніше використовувати відновні й невідновні природні ресурси, оптимізувати екологічні умови життєвого середовища і зберегти унікальні для країни природні багатства Карпат з їх потужним рекреаційним потенціалом. Перебудова, яка здійснюється у нашій країні, повинна охоплювати й екологічну сферу, зв’язану з різними галузями народного господарства.

Сподіваємось, що книга «Природні багатства Закарпаття» допоможе вирішувати питання раціонального природокористування. Автори прагнули екологічну й економічну характеристики ресурсів живої і неживої природи області логічно підкріпити багатим фактичним матеріалом і доповнити обґрунтуванням конструктивних шляхів розв’язання важливих для регіону природоохоронних проблем.

1 Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– К., 1986,- С. 59-60.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Закарпаття розташоване на південному схилі альпійської геосинклінальної області Карпат і характеризується складною геологічною будовою. В його межах з північного сходу на південний захід виділяють Кросненську, Чорногірську, Поркулецьку, Дуклянську, Магурську і Рахівську структурно-фаціальні зони – Зовнішні Карпати; Марамороський кристалічний масив, Марамороську і Пенінську стрімчакові зони – проміжну ланку між Зовнішніми і Внутрішніми Карпатами; Мукачівську і Солотвинську улоговини з накладеною на них Вигорлат-Гутинською вулканічною грядою – Закарпатський внутрішній прогин. До останнього з півдня прилягає Паннонський серединний масив. Ці структурні елементи відрізняються один від одного особливостями поширення в них різних типів гірських порід, морфологією та часом формування складчастих і розривних тектонічних порушень, корисними копалинами і формами рельєфу.

Стратиграфія. На Закарпатті поширені осадочні, магматичні утворення, від верхньопротерозойських до четвертинних.

Найдавніші гірські породи складають Марамороський кристалічний масив і представлені білопотоцькою і діловецькою світами. Білопотоцьку світу відносять до верхнього протерозою – нижнього палеозою. Вона складена гнейсами і кристалічними сланцями. Потужність світи перевищує 600 м. Відклади діловецької світи, що належать до рифею – нижнього палеозою, представлені головним чином карбонатно-сланцевими метаморфічними породами, які утворилися в результаті перекристалізації піщано-глинистих і карбонатних, а також основних магматичних порід та їх туфів. У складі цієї світи трапляються потужні горизонти темно-сірих мармуризованих вапняків. Потужність світи близько 1 км.

Кам’яновугільна система представлена кварцитоподібними й філітоподібними сланцями, філітами, кварцитами, конгломератами та пісковиками. Закінчується розріз чергуванням пісковиків і сланців, серед яких зустрічаються кластолави й андезитові туфи. Загальна потужність кам’яновугільних відкладів близько 500 м.

Пермська система, відклади якої виходять на поверхню в Рахівських горах, складена в нижній частині розрізу – конгломератами, пісковиками й алевролітами; в середній – туфітовими пісковиками й конгломератами, а також кластолавами; у верхній – аргілітами і гіпсоносними аргілітами, сумарною потужністю до 280 м.

Тріасова система виявлена кузинською світою, яка складена доломітами, кварцитами та філітами. До тріасу належать також сірі та строкатоколірні переважно карбонатні породи, які подекуди виходять на поверхню у Марамороському масиві. У зоні Пенінських стрімчаків до тріасу належать пудінгові конгломерати та гравеліти. Вони утворюють ізольовані стрімчаки у смузі крейдових відкладів.

Відклади юрської системи зустрічаються у всіх тектонічних зонах Закарпаття. Утворення переважно нижньої та верхньої юри виявлено в Марамороському масиві. Крім карбонатних порід, є аргіліти, алевроліти, пісковики, конгломерати та горизонти туфів, радіоляритів, яшм і лав основного складу. Розріз верхньої юри закінчує карбонатно-вулканогенна товща потужністю 800 м. Найповніший розріз юрських відкладів відомий у зоні Пенінських стрімчаків. Нижній і середній відділи юри тут представлені сірою теригенно-карбонатною товщею, а верхній відділ складають кремові та рожеві масивні кристалічні вапняки.

Крейдова система на Закарпатті представлена трьома різними типами відкладів. У Закарпатському прогині до крейди відносять теригенно-карбонатну флішоїдного типу товщу, складену чорними аргілітами, алевролітами, пісковиками, мертелями й вапняками. Потужність цієї товщі сягає кількох сотень метрів. Вона бере участь у будові фундаменту прогину і розкрита свердловинами на площах Тереблі, Сокирниці й ін.

У зоні Пенінських стрімчаків крейдові відклади мають малу потужність і розділяються на три пачки. Нижня – складена білими тонкошаруватими вапняками з прошарками кременів; середня – виявлена зеленими та сірими мертелями, інколи з горизонтами строкатого забарвлення і вапнистими мертелями; верхня – утворена чорними мергелями. які у верхній частині розрізу змінюються нашаруванням порід флішоїдного типу невеликої потужності. Розріз крейди Марамороського масиву представлений соймульською світою. Вона починається трансгресивним комплексом, складеним базальним горизонтом, який залягає різко незгідно на всіх давніших утвореннях. Далі слідують конгломерати, пісковики та темно-сірі алевроліти. Потужність світи близько 100 м. Соймульська світа перекривається строкато забарвленими мергелями, що нормально залягають на ній, утворюючи пухівську світу.

Третій тип крейдових відкладів Закарпаття становлять флішові утворення. Найдавніші серед них – це кілометрова товща темно-сірого флішу, складеного топкими прошарками пісковиків, мергелів і аргілітів (рахівська світа). Більш зовнішнє положення, порівняно з рахівською світою, займають сірі теригенні тонкоритмічні відклади білотисийської світи. Над ними залягають чорні аргіліти та піщані ритмічні кварцитоподібні відклади шипотської світи. До альбу відносять і кілометрову товщу масивно-верствуватих сірих пісковиків буркутської світи, що вінчають розріз гори Петрос і переривчастою смугою тягнуться аж до р. Уж. Повсюдне поширення має малопотужний строкатий горизонт аргілітів, мергелів, а також підпорядкованих їм алевролітів і пісковиків поркулецької світи. Вони змінюються піщано-глинистими осадками яловичорської світи. Завершується розріз крейди потужними сірими масивно-верствуватими пісковиками чорноголовської світи, верхня частина якої ділянками належить вже до палеогену.

Палеогенова система у Закарпатському прогині представлена флішоїдною теригенною товщею вульшавської світи, яка поширена в крайній північно-західній частині прогину. Еоцен зони Пенінських стрімчаків виявлений типовою флішевою вільхівчицькою світою, що залягає на крейдових породах. Палеоген у зоні Марамороських стрімчаків складений двома світами. Нижня тричленна метовська світа представлена конгломератами, пісковиками і строкатими мергельноглинистими породами. Верхня – лузька світа виявлена чорними аргілітами та мергелями. У більш внутрішній (Монастирецькій) підзоні Марамороських стрімчаків палеогенові відклади мають інший вигляд. Нижня – шопурська світа строката, тонкоритмічна з рідкими пачками пісковиків. Потужність її близько 1 км. На ній нормально залягає верхня – драгівська світа потужних пісковиків з окремими горизонтами зеленувато-сірого тонкоритмічного флішу. Потужність драгівської світи також близько 1 км. На Марамороському масиві палеогенова великобанська світа складена конгломератами і строкатими алевролітами, які змінюються глинистою товщею олігоцену. У Поркулецькому та Дуклянському покривах палеоген починається чорноголовськими пісковиками. Над ними залягають строкаті пісковики еоцену і темноколірні аргіліти і мергелі дусинської світи олігоцену. Закінчується розріз маловиженськими пісковиками. У Кросненській зоні олігоцен представлений сірим флішем кросненської світи.

Неогенова система складена моласовим комплексом порід, що знаменує новий, орогенний етап розвитку Карпат. Породи цього комплексу поширені тільки у Закарпатському прогині. В основі залягають сірі карбонатні пісковики, що належать до бурдигалу. Їх змінюють різногалечні конгломерати з червоним і сірим цементом. Вище залягають зеленувато-сірі новоселицькі туфи з прошарками туфітів, аргілітів і мергелів. Потужність конгломератів до 100 м. Вони належать до гельвету. Товщина туфів до 700 м, їх вік – тортон. Крім новоселицьких туфів, до тортону належать також потужна товща глинистих порід з прошарками пісковиків і туфів. У нижній частині цієї товщі, серед глин, залягають пласти кам’яної солі значної потужності (тереблянська світа), у верхній – частіше трапляються прошарки туфів, пісковиків і конгломератів. Загальна потужність тортонських відкладів не менше 2–2,5 км. Відклади сармата складені в нижній частині розрізу переважно глинами, алевритами й пісковиками, у верхній – глинами. їх потужність до 1 км.

Наступний стратиграфічний комплекс – паннон, що включає відклади верхнього сармата, меотису і понту. Вони виявлені головним чином глинами, подекуди приєднуються андезити, туфи й туфіти.

Для верхнього пліоцену характерне нагромадження потужних вулканогенних і континентальних вугленосних відкладів. Причому ділянками різко переважають вулканогенні продукти значної потужності, в інших – важливого значення у розрізах набувають континентальні осадки, що перешаровуються з вулканічними породами. Потужність цих осадків на окремих ділянках досягає багатьох сотень метрів. До пліоцену відносять також різноманітний за будовою вулканічний комплекс Вигорлат-Гутинської гряди, складений андезитами, андезито-базальтами, ліпаритами та їх туфами.

На Закарпатті розповсюджені і мають складну будову антропогенові відклади. В Мукачівській улоговині вони представлені чопською і мінайською світами. Чопська світа виявлена глинами, алевролітами, пісковиками, пісками й галечниками. Інколи зустрічаються туфи й лігніти. Потужність світи 60–200 м. Мінайська світа складена валунно-гравійно-галечниковими і піщаними відкладами потужністю до 100 м. По периферії Мукачівської западини поширена копанська світа, що виявлена валунно-галечниковими утвореннями внизу і глинисто-суглинистими вгорі. її потужність перевищує 100 м. У Солотвинській улоговині четвертинні відклади беруть участь у будові різновікових річкових терас. Вони складені валунно-галечним матеріалом і перекриваються субаеральними утвореннями. В гірській частині Закарпаття зустрічаються льодовикові відклади і різноманітні схилові нагромадження.

В геологічній історії Закарпаття важлива роль магматизму й метаморфізму. З цими процесами пов’язано утворення не лише різних типів гірських порід, але й ряду родовищ і рудопроявів корисних копалин. Найдавніші магматичні утворення Закарпаття виявлено в Марамороському масиві. Тут вони представлені основними інтрузивними породами, локалізованими у вигляді пластових покладів, а також тіл дайко- і штокоподібної форми в білопотоцькому верхньопротерозойському комплексі.

Про значний прояв магматизму в палеозойський час свідчать реліктові основні та кислі ефузивні породи, що утворюють невеликі включення січних пошарових жил, дайки і штокоподібні тіла в діловецькому комплексі. Продукти вулканізму пізнього палеозою представлені кластолавами, а також їх уламками середнього й основного складу (карбон) і класто- та туфолавами кислого складу, а також туфогенними пісковиками (перм.).

У ранній юрі відзначаються потужні виливи спілітів і близьких до них порід. Пізньоюрський-ранньокрейдовий вулканізм основного ряду проявився по зовнішній периферії Марамороського масиву в межах зони Марамороських стрімчаків. Трапляються основні ефузивні породи по зовнішньому краю Рахівського покриву. Ранньо-крейдові діабазові норфіріти, спіліти, туфолави і породи основного складу відомі серед палеогенових відкладів зони Марамороських стрімчаків.

Найпоширеніші на Закарпатті вулканічні утворення неогену. Це ріоліт-дацитові туфи новоселицької світи, які поширені на значній території Закарпатського прогину. Потужну Вигорлат-Гутинську гряду будують стратифіковані магматичні утворення трьох світ. Нижню з них (перечинську) складають видозмінені андезитобазальти, поширені на заході. Середню – гутинську – утворюють туфи. Верхню – бужорську – крупнопорфірові андезити и базальти.

З найдавнішою геологічною історією Закарпаття пов’язаний регіональний метаморфізм порід, що складають фундамент Карпат. Виділяється два древніх цикли метаморфізму. З першим (540 млн. років) пов’язується перекристалізація порід білопотоцького комплексу, з другим (300–330 млн. років) – зміни порід діловецького комплексу. Рахують, що метаморфізм порід білопотоцького комплексу відбувався при тисках 600–300 МПа і температурах 450– 665 °С. Перекристалізація порід діловецького комплексу відбувалася при нижчих тисках і нижчих температурах. В породах чохла виявлені локальні прояви динамотермального метаморфізму.

Тектоніка. У межах Закарпаття, починаючи з головного карпатського вододілу і далі на південний захід, простежуються такі структурні одиниці:

Кросненська зона, що характеризується розвитком вузьких стиснутих кілевидних антиклінальних складок, розділених широкими синкліналями. Часто ядра антикліналей порушені розривами, які круто спадають і обумовлюють лускувату будову зони.

Чорногірський покрив заходить на територію Закарпатської області своєю крайньою північно-західною частиною. Для внутрішньої (Яловичорської) підзони Чорногірського покриву властивий розвиток дуже дрібних і вузьких лусок, а зовнішня (Скупівська) підзона – це монокліналь.

Поркулецький покрив є найкрупнішою структурною одиницею південного схилу Українських Карпат. Її покривна будова виразно простежується по Петроському тектонічному напівостанцеві, що свідчить про насування покриву на північ. Фронтальна частина цього покриву трасується тектонічними відторженцями карбонатних порід, поєднаних з ефузивами. Східна частина покриву (Білотисянська ділянка) характеризується загальним підняттям, і в її межах відслонюються лише крейдові породи, а в будові більш західної частини покриву (Тур’єполянська і Чорноголовська ділянки) широко представлені палеогенові товщі, включаючи й олігоцен.

Дуклянський покрив характеризується розвитком крупних повалених в північно-східному напрямку антиклінальних складок, що часто переходять у круті луски. Магурський покрив поширюється на Закарпаття із ЧССР і в долині Латориці виклинюється. Палеогенові відклади тут утворюють декілька лусок.

Рахівський покрив простягається від Боржави до кордону з СРР. Він складений нижньокрейдовими відкладами рахівської світи.

Марамороський масив має також покривну будову. Однак на відміну від флішевих Карпат, де поширені покриви чохла, тут поширені покриви фундаменту. В межах масиву виділяються Білопотоцький і Діловецький покриви.

Зона Марамороських стрімчаків, хоча й невелика за площею, однак має складну будову. В її межах виділяються дві підзони. Зовнішня, або Вежанська підзона має загальну структуру горстоподібної монокліналі з переміщенням порід, що її складають, на північ. Внутрішня, або Монастирецька, підзона – складна крупна монокліналь, що занурена під зону стрімчаків.

Зона Пенінських стрімчаків рахується гігантською зоною змикання і розглядається як природна межа між Зовнішніми і Внутрішніми Карпатами. У напрямку на північний схід вона насунута на Магурську й Марамороську структурні одиниці, на південному заході перекривається неогеновими відкладами, що залягають трансгресивно.

Закарпатський внутрішній прогин характеризується поздовжньою тектонічною зональністю. З північного сходу на південний захід тут виділяють Крайову, Центральну й Припаннонську зони. Крайова зона має моноклінальну будову з нахилом шарів до центру прогину. Центральна зона – нечітко виражена синкліналь. У вісьовій частині Центральної зони простежуються соляні куполи й брахіантиклінальні складки. Найбільша з них Тереблянська. Деякі соляні структури виражені в рельєфі, а на окремі з них соленосні відклади виходять безпосередньо на поверхню (смт. Солотвина). Припаннонська зона морфологічно виражена Берегівським горбогір’ям. До неї приурочені ефузивні й інтрузивні неогенові вулканічні утворення. Зона має горстоподібний характер, а розломи, що її обмежують, древнє закладання і тривалий розвиток. Слід відзначити, що в структурному плані Закарпатського прогину також дуже виразно виділяються дві крупні депресії: Мукачівська й Солотвинська. Вони розділені поперечним розломом.

З південного заходу Припаннонська зона межує з обширним Паннонським серединним масивом.

Історія геологічного розвитку. В геологічній історії Закарпаття виділяють байкальський, каледонський, герцинський і альпійський цикли розвитку.

Протягом найдавнішого байкальського циклу розвитку (1000– 550 млн. років тому) на території сучасного Закарпаття існував морський геосинклінальний басейн, у якому нагромаджувались піщано-глинисті породи з невеликою домішкою вулканогенних утворень (білопотоцька світа). В заключну фазу циклу ці породи були сфалдовані, а територія піднята й осушена.

Каледонський цикл продовжувався від кембрію до силуру, тобто від 550 до 400 млн. років тому. На початку циклу виник прогин, у якому нагромаджувались потужні піщано-глинисті й вулканогенні породи (діловецька світа). Під кінець циклу геосинклінальний режим змінився орогенним. Породи були зім’яті в складки, територія осушена, а північно-східніше Закарпаття виник гірський кряж.

Герцинський цикл тривав від початку девону до пермі (400– 230 млн. років тому). До початку середнього девону гірський кряж, що виник у попередньому циклі, був денудований. Вся територія включилась в прогинання. Утворився обширний морський басейн, у якому відкладались піщано-алеврітові й глинисті породи, а також вулканогенні утворення. В кам’яновугільному періоді тут проходить інтенсивне складкоутворення, метаморфізм і гранітизація. На місці прогину росте гірська споруда.

Таким чином на території Закарпаття в проміжку часу 1000– 230 млн. років тому тричі повторювались умови, за яких спочатку утворювався прогин – трог, у якому нагромаджувались потужні товщі морських осадків, проходила складчастість, територія піднімалась і осушувалась, а гори, або підняті ділянки, що утворювались на місці прогину, руйнувались. Тому земна кора на Закарпатті, де в тріасі почала формуватись нова структура Карпат, була неоднорідною і включала елементи байкальського, каледонського й герцинського циклів тектогенезу.

Альпійський цикл тектонічної еволюції Карпат, протягом якого була сформована сучасна структура і рельєф гір, розпочався у ранньому тріасі, тобто 230 млн. років тому, і продовжується ще й тепер. Він поділяється на чотири періоди: рифтовий, океанічний, перехідний і орогенний.

Рифтовий період пов’язується з тріасом. Він продовжувався 25– 30 млн. років. Спочатку відзначається незначне опускання і нагромадження піщано-глинистих і карбонатних осадків, пізніше, але ще в середньому тріасі, тектонічна активність посилюється. В умовах спредінга (розтягування) виникає рифтова зона на зразок рифту Червоного моря. Формується земна кора океанічного типу.

Океанічний період припадає на юру. Він продовжувався 55– 60 млн. років. Повсюдно океанічний період проходив в умовах спредінга, що закінчився не раніше нижньої крейди, тобто 100 млн. років тому. Ширина прогину, що сформувався на океанічній корі, мабуть, не перевищувала 100 км.

Перехідний період охоплює крейду й палеоген. Він почався 120– 110 млн. років тому і продовжувався 80–90 млн. років. В цьому періоді умови спредінга або розширення, змінюються субдукцією, тобто стискуванням, під час якого на Закарпатті виникає зона Беньйофа з утворенням над нею вулканічних дуг. Басейни осадконагромадження скорочуються. Формуються покривні структури Марамороського масиву. Північніше утворюються окраїнні моря, в яких починають нагромаджуватися осадки флішу.

На території сучасного Закарпатського прогину, Пенінської та Марамороської зон, а також Марамороському масиві утворення флішу почалося пізніше: в Закарпатському прогині в кінці ранньої крейди, в Пенінській і Марамороській стрімчакових зонах – на початку еоцену, а на Марамороському масиві – лише в середині еоцену. У крейді і палеогені в гірській частині Закарпаття відбуваються складні тектонічні процеси, що приводять до складчастості і надсувоутворення.

Орогенний період почався на межі палеогену й неогену, тобто 23 млн. років тому, і продовжується ще й тепер. Він викликаний зближенням двох крупних і жорстких блоків земної кори: Паннонської мікроплити з південного заходу і Євразіатської літосферної плити з північного сходу. Це зближення призвело до витискування нагромаджених раніше осадків, остаточного оформлення сучасної внутрішньої структури гір, а також створення інтенсивно і глибоко розчленованого гірського рельєфу. Процес відбувався стадійно. Виділяється три стадії: ранньо-, середньо- й пізньоорогенна.

Ранньоорогенна стадія продовжувалась 7–8 млн. років. У цей час відбулася загальна інверсія тектонічного режиму, в результаті чого Карпати перетворились із області прогинання й нагромадження осадків в область піднять і розмиву. На периферійних ділянках закладаються прогини, в яких відбувається акумуляція осадків, що зносяться ріками із піднятої суші. Підняття карпатської суші спочатку були повільними, далі посилюються. Проходить загальнокарпатська фаза складчастості, що привела до формування складних покривних структур. Після складчастості інтенсивність тектонічних рухів знижується. Денудаційні процеси енергійно руйнують підняту карпатську сушу. Утворюється Полонинська поверхня вирівнювання.

Середньоорогенна стадія охоплює тортон – паннон. Вона продовжувалась близько 6 млн. років. Початок стадії знаменується новими активними підняттями карпатської суші. Нові опускання й зміщення басейну осадконагромадження в напрямку Карпат спостерігаються в Закарпатському прогині. Активно проявили себе і складчасті тектонічні рухи, що привели до утворення крупних насувів. Посилились також і вулканічні процеси. Однак, починаючи з другої половини стадії, тектонічні рухи вигасають. Панує інтенсивна денудація. Під кінець стадії відмічається повне зникнення морських умов седиментації в Закарпатському прогині і утворення Бескидської поверхні вирівнювання в Карпатах.

Пізньоорогенна стадія найкоротша. Вона почалась у верхньому пліоцені (3,5 млн. років тому) і ще не завершилась. Почалась стадія різкою активізацією висхідних рухів. Підняттями були охоплені не лише Карпати. Втягується в підняття Солотвинська улоговина і тільки Мукачівська і надалі відстає у підняттях. Остаточно формується Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда. З часом темп піднять наростає. І якщо на початку стадії ще можна припустити, що у формуванні придолинних поверхонь вирівнювання поряд з ерозією важливе значення належало і іншим денудаційним процесам, то в антропогені помітно переважає ерозія. Це приводить до утворення тільки вузьких смужок терас на схилах річкових долин.

Слід також відзначити, що формування рельєфу Закарпаття відбувалося під впливом різких змін кліматичних умов. Про це найяскравіше свідчать сліди древнього зледеніння на Свидовці, Чорногорі й інших гірських масивах, що характеризуються високогірним рельєфом.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Закарпаття за характером рельєфу є переважно гірською областю. Гори й передгір’я займають близько 80 % її території. Формування рельєфу тут відбувалося при взаємодії двох протилежно спрямованих сил: внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних). Причому перші з них переважали. Ці сили, зумовлені внутрішніми процесами Землі, створили основні нерівності поверхні області – морфоструктури, а екзогенні сили, обумовлені дією поверхневих вод, льодовиків, підземних вод тощо, діючи на ці морфоструктури, урізноманітнили їх, утворивши форми рельєфу, які називаються морфоскульптурами.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Морфоструктури області надзвичайно різноманітні. Тут, починаючи з північного сходу на південний захід, виділяють такі морфоструктури: Верховинську, Марамороську, Пенінську, Закарпатську і Паннонську. Вони поділяються на морфоструктури нижчого порядку.

Верховинська морфоструктура приурочена в основному до Кросненської тектонічної зони, хоч включає також незначні ділянки Скибкової і Дуклянської зон. У межах Верховинської морфоструктури переважає низькогірний і середньогірний ерозійно-тектонічний рельєф з абсолютними висотами 600–700 м. Тільки у верхів’ях річок Ріки, Тереблі і Тересви, на ділянці піднятої основи Кросненської зони, висоти досягають 1600–1700 м. Цей рельєф сформувався в умовах значного поширення нестійких до денудації олігоценових відкладів. У межах Верховинської морфоструктури простежується звивиста лінія Карпатського вододілу. Південний схил Карпат досить крутий, що пов’язано з енергійнішою регресивною ерозією потоків Тиси. Притоки Тиси, Ріки і Тересви своїми верхів’ями відтіснили до північного сходу Карпатський вододіл і утворили на південному схилі відроги й гірські групи (Негровець, Канч). Тут спостерігається різке вертикальне розчленування, глибокі поперечні долини, гострі форми гребенів і вершин, кам’яні осипища.

На окремих ділянках Верховинської морфоструктури виділяються поздовжні ерозійно-тектонічні пониження. Деякими дослідниками вони рахуються давніми поздовжніми долинами. В південно-східній частині морфоструктури розташована розлога Ясінянська улоговина. Ці форми можна розглядати як морфоструктури нижчих порядків.

Полонинська морфоструктура охоплює Дуклянську, Магурську, Поркулецьку, Рахівську й Чорногірську тектонічні зони. Це найвища частина (орографічна вісь) Українських Карпат, має високо- і середньовисотний гірський рельєф. Йому властиві порівняно великі середні абсолютні висоти, асиметрія поперечного профілю хребтів, добре збережені залишки древніх поверхонь вирівнювання. Глибокі поперечні долини, що правдоподібно пов’язані з тектонічними розломами, ділять Полонинську морфоструктуру на окремі морфоструктури нижчих порядків: Рівненську, Боржавську, Красненську, Свидовецьку і Чорногірську.

Рівненська морфоструктура розташована на межиріччі Ужа – Латориці. Це гірський масив полонини Рівної (1482 м). Відносні висоти полонини становлять понад 1200 м. Поміж глибокими й вузькими долинами Латориці та Вечі тягнеться хребет, видовжений у меридіональному напрямку.

Боржавська морфоструктура об’єднує масивну гірську групу на межиріччі Вечі та Ріки (полонина Боржава), має крутий схил у напрямку низькогір’я Воловецької Верховини. Над вирівняною поверхнею полонин підносяться конусовидні вершини (Томнатик, Великий Верх, Стой), з’єднані між собою гострими гребенями.

Красненська морфоструктура включає частину Полонинського хребта на межиріччі Ріки й Тересви. Цей хребет тут інтенсивніше розчленований, його висоти сягають вище 1500 м (г. Топас, 1552 м, г. Ружа, 1568 м).

Свидовецька морфоструктура є продовженням Полонинського хребта. Найбільші висоти на південному сході морфоструктури (г. Стіг, 1707 м, г. Близниця, 1883 м). Південний схил Свидівця розчленований глибокими долинами рік Косівська, Середня та Мала Шопурки. Привододільна смуга хребтів зберегла виразні сліди плейстоценового зледеніння. Межирічні хребти мають плосковерхі вершини (плаї).

Чорногірська морфоструктура об’єднує найвищий гірський масив Українських Карпат. Вона займає Чорногірську тектонічну зону, ускладнену складчастістю. Гребінь вододільного хребта із заокругленими вершинами (г. Петрос, Говерла) приурочений до зони найбільш стійких крейдових пісковиків і конгломератів. До південного сходу синклінальна структура ускладнюється, утворюючи два хребти (Піп Іван і Стайки), що поділені долиною р.Погорілець. Уздовж північно-східного краю головної синкліналі простежується стрімкий денудаційний уступ. На схилі Чорногірського масиву добре збереглися льодовикові форми рельєфу. Значне поширення на крутих схилах мають кам’яні розсипища – куруми.

На південному крилі Полонинського хребта від смт Перечина до с. Липецької Поляни наявне пониження рельєфу, що має вигляд улоговини. Назване пониження раніше розглядали як єдину древню поздовжню середньогірську долину. Тепер більше дослідників вважають, що ця структурно-ерозійна форма утворилась внаслідок складного та неодноразового перехвату поздовжніх річок поперечними.

Марамороська морфоструктура включає антиклінально-горстове середньогір’я Рахівського масиву (Рахівська морфоструктура) і його північно-західне продовження – зону марамороських стрімчаків (Стрімчакова морфоструктура).

Рахівська морфоструктура характеризується розвитком виражених у рельєфі дрібних різнонапрямлених і морфологічно неоднорідних складок. Поперечні блокові структури, а також характер гірських порід зумовили різновисотне положення хребтів і неоднакову інтенсивність денудаційних процесів. Більша компактна частина масиву розташована на лівобережжі Тиси. Глибокі долини, круті та подекуди стрімкі схили, значна амплітуда відносних висот, наявність гострих і скелястих гребенів та вершин виділяють цей масив серед інших гірських груп Карпат.

Стрімчакова (Марамороська) морфоструктура. На захід від р. Шопурки по системі конседиментаційних розломів породи Рахівського масиву занурюються під флішові товщі крейди й палеогену. Вздовж північно-східної межі цієї смуги, що, клиновидно звужуючись, простягається до басейну Боржави, по фронту марамороського насуву поширюється зона стрімчаків – відторженців древніх порід. Стрімчаки виступають серед флішу спорадично, на відносно великій відстані один від одного. До їх складу входять карбонатні й кремнисті породи тріасу та юри, а також кристалічні породи. Стрімчаки занурені у відклади флішу – крейдові пісковики й аргіліти.

Пенінська (Стрімчакова) морфоструктура вузькою (до 5,5 км) переривчастою смугою простежується від Перечина в південно-східному напрямку через всю Закарпатську область. Загальний вигляд морфоструктури визначають різної величини відокремлені один від одного уламки-брили білих, кремових і червоних вапняків. Вапняки мають юрський і неокомовий вік, а вміщуючі їх породи належать до крейди. Розміри таких брил коливаються звичайно від декількох до десятків метрів. При вивітрюванні й денудації брили вапняків, бронюючи гребені вододілів і вершин окремих піднять, часто виступають в рельєфі у вигляді екзотичних скель.

Закарпатська морфоструктура у тектонічному відношенні відповідає Закарпатському прогину. У межах прогину чітко виділяються Мукачівська та Солотвинська западини, що розглядаються як окремі морфоструктури нижчого порядку. Крім того, до прогину приурочена Вигорлат-Гутинська вулканічна гряда. Вона теж характеризується як окрема морфоструктура.

Мукачівська морфоструктура складена міоценовими та четвертинними відкладами. Характерною рисою її будови є розвиток блокової тектоніки. Поверхня морфоструктури – це переважно плоска низовинна алювіальна рівнина, яка підвищується лише в смузі, що прилягає до Вигорлат-Гутинського хребта. Абсолютні висоти рівнини 115–120 м у смузі, що прилягає до вулканічного хребта, і понижується до 105 м на березі Тиси біля м. Чопа. Низовинна територія Мукачівської морфоструктури від Вигорлат-Гутинської гряди відділена смугою передгір’їв, що на ділянці Мукачеве – Іршава утворюють два плоскі відроги в бік низовини. Спостерігається кілька уступів, похилих до низовини та розчленованих притоками Латориці й Боржави на ряд увалів. У рельєфі виділяються також окремі куполовидні вулканічні гори: Чорна Гора (568 м), Шаланка (372 м) та інші.

R001

Рис. 1. Геоморфологічна схема Закарпатської області. Морфоструктури: І – Верховинська (І1 – Бескидська, І2–Горганська); II – Полонинська (ІІ1 – Рівненська, ІІ2 – Боржавська, ІІ3 – Красненська, ІІ4 – Свидовецька, ІІ5 – Чорногірська); III – Марамороська (ІІІ1 – Рахівська, ІІІ2 – Стрімчакова); IV – Пенінська; V – Закарпатська (V1 – Мукачівська, V2 – Солотвинська, V3–Вигорлат-Гутинська); VI – Паннонська (криптоморфоструктура): 1 – низькі тераси (голоценові); 2 – середні (верхньо- і середньоплейстоценові). З – високі (нижньо- та верхньоплейстоценові тераси: Великокопанська, Боронявська та Прирічкова нижня поверхні вирівнювання); 4– Прирічкова (верхня і Скирдейська поверхні вирівнювання); 5 – глибокопочленований середньогірний рельєф із залишками Бескидської поверхні вирівнювання; 6 – Полонинська поверхня вирівнювання, 7 – Завигорлатські (Березне-Липчанські) ерозійно-тектонічні пониження з залишками Прирічкових поверхонь вирівнювання; 8 – приполонинні ерозійно-тектонічні улоговини; 9 – слабо розчленовані низькогір’я; 10 – середньогірний рельєф; 11 – середньогірний рельєф на кристалічних породах; 12 – низькогірний рельєф пенінського типу; 13 – вулканічний рельєф; 14 – крупні вулкани; 15 – виявлені вулкани; 16 – здогадні вулкани; 17 – дрібні вулкани; 18 – екструзивні куполи; 19 – горбогірний рельєф на неогенових породах; 20 – льодовикові форми; 21 – кам’яні розсипища; 22 – зсуви; 23 – карст у кам’яній солі; 24 – карст у вапняках; 25 –карстові печери; 26 – яри; 27 – конуси виносу. (Природа Закарпатської області. Львів. 1981. С. 50).

Солотвинська морфоструктура побудована міоценовими відкладами, що зібрані в широкі пологі брахіскладки. На окремих ділянках вони ускладнені солянокупольними структурами. Рельєф морфоструктури неоднорідний. Північно-східна частина, що прилягає до Полонинського хребта, є низькогір’ям. У південно-західному напрямку низькогір’я понижується і поступово переходить до широких терасованих долин Тиси та Ріки. Низькогір’я має вигляд горбастого м’якого рельєфу з перевагою плоских форм. Абсолютні висоти досягають тут майже 760 м (г. Дарола, 758). Над долинами річок низькогір’я піднімається в середньому на 150–300 м. У східній частині улоговини, в умовах моноклінального залягання неогенових комплексів, трапляються куестові форми рельєфу.

Вигорлат-Гутинська морфоструктура утворилася в результаті потужних вулканічних виливів у пліоцені, тобто є молодою наложеною морфоструктурою. Переважають висоти 700–800 м, окремі вершини дещо перевищують 1000 м (г. Бужора, 1086 м). Над прилеглою з південного заходу низовиною Вигорлат-Гутинська гряда підноситься на 600–700 м. Основна особливість гряди – асиметрія будови. По північному її краю підошва ефузивів розміщена на висоті 500–600 м, тоді як по південному вона не піднімається вище 200 м. Південні схили гряди пологіші, мають більшу протяжність, ніж північні. Північні та північно-східні схили, за рідким винятком, короткі й круті.

У межах морфоструктури нерідко збереглися первинні поверхні вулканічної акумуляції. Серед них виділяються горизонтальні поверхні лавових плато, крупні та дрібні масиви згаслих вулканів. Із таких вулканів у рельєфі є Анталовецька Поляна, Маковиця. Вони мають правильну конічну форму, слабо розчленовані. На вулкані Анталовецька Поляна добре видно кратер.

Паннонська морфоструктура є частиною обширного Паннонського середипного масиву, який розташований в основному південніше (УНР) і лише своєю північно-східною окраїною потрапляє на територію Закарпатської області, обмежуючись приблизно лінією Чоп – Бігань – Берегове – Вилок. Масив виник на місці верхньомезозойської складчастої зони. У панноні він втягується в глибоке опускання. Від Закарпатського прогину масив відділений зоною розломів. Ця територія розглядається як Паннонська криптоморфоструктура.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Формування морфоскульптур Закарпатської області почалося в міоцені, після настання тут континентального режиму, і триває ще й тепер. Головну роль у формуванні сучасного рельєфу відіграли процеси вивітрювання, поверхневі води, льодовикова ерозія й акумуляція, схилові процеси, підземні води тощо. Цими процесами створені найголовніші морфоскульптури області: денудаційні, ерозійні, льодовикові, карстові та гравітаційні.

Денудаційні поверхні вирівнювання. У межах гірської частини області виділяють чотири поверхні вирівнювання: Полонинську, Бескидську, Придолинну верхню і нижню.

Полонинська поверхня вирівнювання представлена невеликими острівцями пологого рельєфу в межах Полонинського хребта, гірських груп Свидовця і Чорногори. На Полонинському хребті до неї належать вершини полонин Рівної, Боржави і Красної. Ці вершини рівновисотні, мають пологі контури хребтів, а також згладжені гребені. Різкий контраст з вершинами хребтів становлять їх інтенсивно розчленовані схили. Ще чіткіше денудаційне вирівнювання поверхні виражено на Свидовці і Чорногорі. Абсолютні позначки поверхні вирівнювання становлять в середньому 1400–1700 м, відносні– 900–1000 м. Вік Полонинської поверхні вирівнювання – гельвет.

Бескидська поверхня вирівнювання утворює широкий ступінь біля підніжжя та навколо полонинських масивів і хребтів. Хоч ці гори сильно розчленовані, але зберегли багато рівних площадок на абсолютних позначках 900–1000 м. Відносні перевищення досягають 250–300 м. Бескидська поверхня зрізує флішеві товщі, а також нижньо- й середньосарматські відклади передгір’я. В області флішу перекрита елювієм, а в південно-західній частині – залягаючими на ній вулканогенними утвореннями. Нахил Бескидської поверхні на південь до початку вулканічної діяльності зафіксований нахилом лавових прошарків, а також наявністю лінз конгломератів. Вік поверхні – паннонський.

Придолинна верхня поверхня вирівнювання добре збереглась у всіх Карпатах, однак скрізь займає відносно невеликі площі й трапляється у вигляді розрізнених ділянок. Абсолютні її позначки коливаються в широких межах і поступово збільшуються до сучасного вододільного гребеня від 400 до 950 м, тоді як відносні висоти залишаються більш-менш постійними. Уступ до долин річок і гірське оточення з тилової сторони надає цій поверхні чіткий вигляд ступеня. Вік поверхні – акчагил.

Придолинна нижня поверхня вирівнювання в Карпатах ще більше, ніж верхня, зв’язана з долинами сучасних річок. На звужених ділянках долин вона представлена як звичайна ерозійна або ерозійно-акумулятивна тераса з галечниково-валунним алювієм. Лише в улоговинах ця тераса значно розширюється, набуваючи вигляду поверхні вирівнювання. Відносна висота Придолинної нижньої поверхні вирівнювання становить 150–170 м, вік – апшерон.

У Закарпатському прогині поверхні вирівнювання представлені по-різному в Солотвинській і Мукачівській улоговинах. Солотвинська улоговина має два рівні (Скридейський і Боронявський), Мукачівська – один (Копанський).

Рівень Скридей представлений ерозійним залишком виположеної вершини, що біля с. Нижнє Селище. Будова рівня добре простежується на бровці схилу, де на корінних породах залягають валунно-галечні відклади незначної потужності, перекриті бурувато-жовтими суглинками з окремими валунами та галькою. В інших місцях поширення цього рівня відомі лише розсипища валунно-галечникового матеріалу. Абсолютні позначки рівня Скридей 450 м, відносні перевищення над днищами долин до 300 м. Вік рівня – акчагил.

Боронявська поверхня вирівнювання – це більш низький ступінь, що прилягає до рівня Скридей. Вона всипана валунами та галькою, простягається в південно-західному напрямку, де часто фіксується плосковершинними висотами, що розміщені північніше с. Бороняви (г. Древутна) і на північ від с. Нижнє Селище (г. Плоска). Абсолютні позначки рівня 350 м, відносні близько 200 м. Вік Боронявської поверхні – апшерон.

Копанська поверхня простяглася у вигляді смуги різної ширино від Ужгорода на північному заході до с. Великої Копані на південному сході. Має вирівняну, ділянками розчленовану ярами та балками, поверхню, що знижується у південно-західному папрямку. Вона виразним уступом відмежовується від Закарпатської рівнини. Висотні її позначки змінюються від 120 м на південному сході до 20–30 м на північному заході. Вік Копанської поверхні – апшерон.

Ерозійні морфоскульптури – річкові долини, балки та яри. Річки Закарпаття переважно гірського типу і характеризуються глибоко врізаними долинами. За походженням долини полігенетичні: на окремих ділянках ерозійно-тектонічні, на інших – антецедентні. Ерозійно-тектонічні ділянки долин прямолінійні, у вигляді глибоких ущелин, закладених по поперечних розломах (Теребля, Чорна Тиса у межах Полонинської морфоструктури). Антецедентні ділянки характеризуються вигинами, глибоко врізаними в корінні породи. Такі вигини пов’язані з впливом локальних структур, з перехватами поздовжніх долин поперечними. Тепер на Закарпатті переважають поперечні долини. Поздовжні, наприклад Синевирська, трапляються лише як реліктові та приурочені переважно до верхньопліоценових і нижньоантропогенових геоморфологічних рівнів.

Будова річкових долин у різних структурно-фаціальних зонах Карпат не однакова. Скибова зона розчленовується вершинами Тересви та Тиси. Долини цих річок порівняно неглибокі, але схили їх круті, не мають ні уступів, ні перегинів. Днища долин дуже вузькі. Тут крім заплави, складеної грубоуламковим матеріалом, інших терас майже немає.

У Кросненській зоні річкові долини теж порівняно неглибокі. Ріки Теребля, Ріка, Ріпинка та інші врізаються до 200–250 м. Ширина долин по корінних бортах до 1 км, а днищ долин не перевищує 300 м. У долинах, крім акумулятивної заплави, що має два рівні (нижній 0,7 –1,0 м; верхній 1,5–2,0 м), наявні ще три-чотири ерозійно-акумулятивні та ерозійні тераси на відносній висоті 5–6 м, 12–14 м, 25 м і 30–40 м.

У Дуклянській, Чорногірській, Поркулецькій і Рахівській зонах всі крупні ріки характеризуються V-нодібними профілями з крутими ерозійними схилами, які чітко відмежовуються від розміщених вище пологіших ерозійно-денудаційних схилів. Ширина долин по корінних бортах не перевищує 1,5–2,0 км, рідко більша. Днища долин також вузькі. Тільки у Завигорлатському пониженні ширина долин по бровці корінних бортів сягає 4 км, по днищу – до 250 м. Схили долин терасовані, однак тераси виражені погано. Тут зафіксовано акумулятивні ступені на відносних висотах – 1,5–3,0 м, 4–6 м та ерозійно-акумулятивні й ерозійні – 8–10 м, 15–17 м, 20–25 м, 30–40 м, 60–80 м. На окремих ділянках долин на різній висоті спостерігаються перегини схилів, на яких подекуди трапляються розсипища алювіальних обкатишів.

Морфологія річкових долин у межах Вигорлат-Гутинської гряди, Солотвипської та Мукачівської улоговин, неоднакова. Хоча у Вигорлат-Гутинській гряді порівняно з Завигорлатським пониженням і відзначається звуження річкових долин, однак, як правило, вони все-таки більш розлогі, ніж у Полонинському хребті. Ширина долин по бровці корінних схилів 2,5–3 км, по днищу – до 200 м. Схили долин терасовані. Тут, крім акумулятивної заплави (1,5–3 м) і першої надзаплавної тераси (7–10 м), є ще чотири–п’ять терасових рівнів на відносній висоті 15–20 м, 30–40 м, 65–70 м, 90– 100 м і 200 м. У Солотвинській улоговині долини Тиси, Ріки, Тереблі та Тересви значно розширюються, схили їх виположуються. На схилах майже непереривними смугами на різних рівнях простежуються тераси: 2–2,5 м, 7–10 м, 20–25 м, 40 м, 60–80 м, 100– 120 м, 140–150 м і 200–220 м.

У межах Мукачівської улоговини в рельєфі виражена лише одна голоцен-верхньоплейстоценова тераса, що представлена у вигляді обширної Закарпатської рівнини, інші тераси поховані. Еоплейстоценовим терасам гір відповідають відклади чопської світи, плейстоценовим – утворення мінайської світи. Тільки по північно-східному обмеженню улоговини виділяються більш високі терасові рівні.

Балки й яри в гірській частині Закарпаття приурочені до виходів м’яких еоценових і олігоценових порід флішу, у передгір’ї – до міоценових і пліоцен-антропогенових утворень. Найбільшого поширення в рельєфі області балки й яри набувають в Ясінянській, Свалявській, Іршавській та інших улоговинах. Тут можна спостерігати складно розгалужену балкову мережу, а також різні типи ярів. На окремих ділянках, наприклад в Іршавській улоговині, розвиток ярів настільки значний, що утворюються площі, непридатні для сільськогосподарського вжитку – бедленди.

Льодовикові морфоскульптури на Закарпатті виявлено в найвищих гірських масивах: Свидовці, Чорногорі, Рахівських горах і на Полонинському хребті. Вони найкраще виражені на Свидовці, де виступають у вигляді карів, цирків, нівальних (снігових) ніш, потужних моренних і водно-льодовикових нагромаджень.

Кари майже суцільною смугою оточують головним чином східні, північно-східні й північні схили хребта, що простягається від с. Квасів, що на Чорній Тисі, до г. Темпа. Виступають поодинці або групами, стінки у них круті, подекуди обривисті. Висота стінок до 100 м і більше. Днища у поперечному перетині плоскі або чашеподібні, їх ширина 100–150 м. Коли два або три сусідні кари з’єднуються між собою, ширина днищ значно збільшується, досягаючи 2,5 км (кар Крачунецький). У поздовжньому профілі добре видно нахил днищ карів. Він може бути плавним з незначними відхиленнями або ступінчастим– від двох до п’яти сходинок (кар Драгобрат). У багатьох карах є невеликі озерця або понижені заболочені ділянки (кари Апшинецький, Гережеський Великий). Найчастіше вони розташовані перед вінцем стадіальних або кінцевих морен.

Значно рідше на Свидовці трапляються нівальні ніші. Вони виявлені на південних схилах хребта південніше г. Котел Великий. Це переважно видовжені плоскі пониження, обмежені невисокими (10–15 м) рівними бортами. Добре також розвинені льодовикові форми рельєфу і на південному схилі Чорногори і значно гірше в Рахівських горах і на Полонинському хребті.

Льодовиково-моренні комплекси представлені двома відмінами. На схилах інколи трапляються вивітрілі моренні утворення. Для них характерна велика кількість дрібноуламкового щебенистого та суглинистого матеріалу, що складається з брил крупного і середнього розмірів. Друга відміна морен на дні карів. Ці морени майже не вивітрілі. Морфологічно добре виражені бокові, серединні, стадіальні, а також кінцеві морени. Вони мають вигляд різнонапрямлених валів заввишки до 25 м і більше. Морени складені крупними гострокутними брилами масивних пісковиків з невеликою домішкою дрібноуламкового матеріалу. В тиловій частині та поблизу бортів карів морени часто перекриті осипищами, що нерідко утворюють суцільні шлейфи. Вниз по кару моренна акумуляція міняється воднольодовиковою, яка, в свою чергу, пов’язана з алювіальними відкладами річкових терас. Потужність морен і водно-льодовикових відкладів визначити важко, гадаємо, що на окремих ділянках вона досягає не менше 15–20 м.

З льодовиковою епохою тісно пов’язане виникнення на Чорногорі, Марамороші, Полонинському хребті та в Горганах кам’яних потоків – курумів, складених крупними брилами щільних пісковиків. Вони з’явилися внаслідок інтенсивного морозного вивітрювання у верхньому плейстоцені.

Карстові морфоскульптури відомі в Карпатах і в Закарпатському прогині. У Карпатах карст приурочений до Стрімчакової зони і найкраще виявлений на межиріччі Великої і Малої Угольки, де ця зона складена вапняками та вапняковистими брекчіями титонського віку. Окремі стрімчаки тут досягають до 100 м у довжину, 50 м у ширину і 80 м у висоту. Одні з них відпрепаровані повністю, інші перекриті відкладами соймульської світи. Поверхневих карстових форм тут не виявлено. Лише на бортах вапнякових стрімчаків південної експозиції подекуди спостерігаються жолобчасті кари. Багато підземних лабіринтів – печер. Їх відкрито понад двадцять. Морфологічно вони поділяються на три групи: поглиначі, вихідні канали древніх джерел і розкриті.

Печери-поглиначі виявлено на північних схилах стрімчаків. Більшість з них невеликих розмірів. Вони закладені по тектонічних тріщинах. Їх перетини еліптичні, зрідка ускладнені вузькими щілинами та трубами. У печерах є нагромадження суглинку і бурих глин. Інколи трапляються окремі сталактити. Прикладом цього типу може бути печера Загадка. Печери – вихідні канали древніх джерел, розміщені на південних, південно-західних та південно-східних схилах стрімчаків, на 10–15 м нижче печер-поглиначів. Із цього типу найцікавіша печерна система Білих Стін. Розкриті печери поширені в середніх і верхніх частинах схилів вапнякових стрімчаків. Вхідні отвори печер виникли внаслідок денудаційних процесів або провалу склепіння. Камери та ходи контролюються тектонічними тріщинами, мають щілиновидні перетини, складну морфологію. У районі печери Чур-1 розташований природний карстовий міст завширшки 20 м і завдовжки 15 м. Прикладом цього типу можуть бути печери Чур, Кам’яний Міст, Гребінь, Дружба.

У Закарпатському прогині карст пов’язаний з виходами на поверхню соленосних відкладів тортону. Він добре вивчений у межах солотвинської структури. Тут простежується багато поверхневих і покритих форм. Де сіль виходить на поверхню, поширений відкритий карст. Це соляні піраміди, соляні столи, соляні гриби у висоту до 6 м. В основі цих форм часто утворюються корозійні лійки, що нерідко з’єднуються між собою, утворюючи вузькі карстові жолоби. Над виробленими камерами соляних шахт на поверхні виникають конічні провальні лійки, глибина яких 10–12 м, а діаметр 20–30 м.

Гравітаційні морфоскульптури – зсуви, осипища і обвали. Найсприятливіші умови для розвитку зсувів на Закарпатті є у Солотвинській, Ясінянській та Іршавській улоговинах. Більшість зсувів мають складну будову з морфологічно більш або менш добре вираженими ділянками денудації, переносу й акумуляції зсувного матеріалу. Зміщення зсувних мас відбувається у вигляді дрібних, що насуваються одна на одну, лусок. Вони складені інтенсивно зім’ятими глинами або аргілітами з домішкою уламків пісковиків. Розміри зсувів: завдовжки 150–200 м, завширшки 50–100 м. Висота стінки відриву – 30–50 м. Потужність зсувного тіла – до 10 м.

Осипища і обвали приурочені переважно до високих інтенсивно розчленованих ділянок рельєфу. Значні осипища простежуються на схилах Полонинського хребта, Свидовці та Чорногорі. Вони утворюють у підніжжі схилів осипні конуси завдовжки 50 м, завширшки 30 м, потужністю до 30 м. Особливо багатий такими конусами осипищ район Рахівських гір.

В останні роки на Закарпатті все більшого значення набувають форми техногенного рельєфу. Вони представлені осушувальними каналами заплав річок, кар’єрами видобутку будівельних матеріалів, дорожними насипами та виїмками тощо.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

За гідрогеологічними умовами територію Закарпаття поділяють на дві частини, які мають свої специфічні особливості: гірську та рівнинну. У гірській частині, включаючи й Вигорлат-Гутинську вулканічну гряду, прісні підземні води приурочені в основному до верхньої вивітрілої зони піщано-глинистих порід крейдяно-палеогенового флішу, а також до вивітрілих і тріщинуватих вулканічних порід. Потужність цієї зони становить 20–30 м. Циркулюючі тут води називаються тріщинно-грунтовими. На поверхню вони витікають струменями численних джерел з дебітом від незначного до 2–3 м/с. Поповнення запасів вод відбувається за рахунок атмосферних опадів, що фільтруються з поверхні. Вони містять мало мінеральних солей, відзначаються низькою жорсткістю.

Використання першого водоносного горизонту дуже широке. Водою кількох крупних джерел постачаються досить часто цілі села; дрібні джерела, що розташовуються біля підніжжя схилів, служать для водопостачання окремих господарств. Нижче описаної обводненої зони прісні підземні води зустрічаються надзвичайно рідко й приурочені тільки до зон розвитку тріщинуватих піщаних різновидів флішу. Для їх вивчення пробурюють свердловини, проте тільки небагато з них розкривають на глибині розміщуючі породи, у яких вміст води не дозволяє вважати її скільки-небудь значним джерелом водопостачання.

У вузьких гірських долинах розвинуті також і відклади рік, представлені валунами, галькою, піском з прошарками глин. У відкладах циркулюють підземні води, зв’язані з тріщинними водами гірських схилів і з річковими. Цей горизонт характеризується невисоким вмістом води і відкладів. Але розкриті повсюдно поблизу рік за допомогою колодязів вони рівноцінні тріщинно-грунтовим джерельним водам і використовуються для постачання окремих водоспоживачів. За допомогою груп свердловин, споруджених на ділянках підвищеної обводненості річкових відкладів, даний водоносний горизонт використовується для централізованого водопостачання Перечина, Рахова та Великого Березного.

Розташовують водозбірні споруди уздовж ріки на невеликій (100–150 м) відстані від неї з тим, щоб поповнення відкачуваних із свердловин вод відбувалось за рахунок водопритоку з ріки.

Підземні води Закарпаття, хоча й знаходять застосування, в цілому використовуються мало у зв’язку з невеликою потребою в них. Вони, в основному, живлять річки, які течуть з гір, служать регулятором поверхневого стоку.

У рівнинній частині області повсюдно розвинуті й використовуються води річкових (алювіальних) відкладів Тиси та її правих приток. Склад та потужність порід, які вміщують воду, різко мінливі за площею їх розвитку. У східній частині області (між Солотвиною і Хустом) річкові відклади мають потужність не більше 5– 15 м. Придатними до використання є переважно відклади річкових русел, що складені крупним валунно-галечниковим матеріалом з піщаним заповнювачем. Такі місця сприятливі для одержання великого притоку води до водозбірних споруд від ріки, оскільки відклади мають високу водопровідність і добре фільтрують підземні води. Такі ділянки розвідані й освоюються для забезпечення водою Хуста, Тячева, Солотвини та сіл Тячівського району.

У центральній та західній частинах Закарпатської низовини потужність водовміщуючих алювіальних відкладів різко зростає і досягає 20–120 м. При цьому найбільш крупний матеріал з піщаним заповнювачем залягає між Береговом та Виноградовом. На захід відклади більш глинисті. На решті території водовміщуючі породи представлені валунами, галькою, гравієм з піском і глиною, співвідношення яких у розрізі досить мінливе.

Відповідно зі змінами водовміщуючих порід змінюються їх фільтраційні властивості. Найбільші водопритоки одержують з добре відсортованих і «промитих» відкладів східної частини території, хоча водозабори, розвідані тут, найменш продуктивні. Вони призначені для водопостачання Виноградова, Берегова, Вилока. Розташовані відклади як поблизу рік, так і на віддалі. Тут відпрацьовані при експлуатації запаси підземних вод поповнюються за рахунок інфільтрації атмосферних опадів з поверхні низовини і запасів підземних вод у потужній товщі водовміщуючих порід.

Водоносний горизонт у алювіальних відкладах використовується за допомогою колодязів та поодиноких свердловин індивідуальними водокористувачами. Біля підніжжя вулканічних гір разом з водами алювіальних відкладів використовуються також води у підстилаючих їх тріщинуватих вулканічних породах. В інших випадках підземні води відкладів, що лежать нижче, використовуються надзвичайно рідко. Для експлуатації перший від поверхні водоносний горизонт найбільш продуктивний. У центральній та східній частинах Закарпатської низовини, нижче елювіального водоносного горизонту, прісні підземні води практично не поширені. Іноді розкриваються солоні води, непридатні для використання.

Загальна кількість запасів підземних вод становить 1079 тис. м3/добу, з яких 124 тис. м3/добу визначені при розвідці водозаборів рівнинної та гірської частин, а решта одержані шляхом підрахунку. Проведена оцінка дозволяє раціонально організовувати використання водних ресурсів у народному господарстві області.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Умови геологічного розвитку Закарпаття були сприятливими для утворення в їх надрах різноманітних корисних копалин. Серед них розрізняють горючі, металічні й неметалічні корисні копалини.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Із горючих корисних копалин на Закарпатті виявлені природний газ, вугілля, торф і бітумінозні породи.

Природний газ і нафта. В останні роки на Закарпатті відкрито два промислові родовища газу: Солотвинське і Русько-Комарівське. На Солотвинському родовищі промисловий приплив газу з дебітом 777 тис. м3/добу і пластовим тиском 14,73 МПа одержано з тортонських новоселицьких туфів із глибини 1485 м. Родовище Русько-Комарівське представлене чотирма газоносними горизонтами, що розташовані в сарматських відкладах на глибинах: 3890– 3823 м, 3399–3230 м, 1448–1368 м і 1338–1300 м. Промислове значення мають два останніх горизонти, приплив газу з яких становить перші десятки тисяч тонн на добу. Однак, як рахують спеціалісти, можливості відкриття нових газових і нафтових родовищ на Закарпатті ще далеко не вичерпані. В надрах Закарпаття на багатьох стратиграфічних горизонтах є тріщинуваті й пористі породи-колектори, а також структури-пастки, сприятливі для нагромадження в них нафти і газу. На багатьох ділянках прогину, а також в Пенінській зоні Карпат відомі нафтогазопрояви у вигляді літологічно невитриманих газоносних і нафтоносних горизонтів, не промислових припливів або викидів газів, припливів слабомінералізованих вод з невеликою кількістю газів тощо. І нарешті відкриті вже родовища як в межах Закарпаття, так в СРР, УНР та ЧССР, на територіях, що характеризуються подібною геологічною будовою.

Вугілля. На Закарпатті зустрічається буре та перехідне від бурого до кам’яного вугілля. Родовища і вуглепрояви бурого вугілля розміщені в смузі передгір’я завширшки 18–34 км, що простягується із північного заходу від Ужа на південний схід до Тереблі. У цій смузі виявлено близько 50 родовищ і вуглепроявлень. Основні вугільні родовища, такі як Ужгородське, Березинське, Ільницьке, Біганське розташовані в Мукачівській улоговині. Кілька невеликих: (Кривське, Вишківське, Новоселицьке) знаходяться в Солотвинській улоговині.

Вугленосні відклади закарпатських буровугільних родовищ приурочені до неогену і концентруються в тортон-сарматських, паннонських і верхньопліоценових утвореннях. Вони представлені піщано-глинистими комплексами з туфами, туфітами й туфобрекчіями. Потужності вугленосних комплексів нестійкі і змінюються від десятків до сотень метрів. Вугленосність розрізів нерівномірна. Кількість промислових вугільних пластів міняється від 1 до 7. Найчастіше поклади мають від 2 до 4 пластів. Потужність вугільних пластів змінюється від 0,7 до 5–7 м. У більшості випадків вона становить 1 – 1,25 м. Найпотужніші пласти на Ужгородському родовищі становлять 8 м, Ільницькому 5–9 м, Горбському 6–15 м.

Глибина залягання вугільних пластів коливається в межах від 2–7 м до 200–300 м. Пласти характеризуються горизонтальним або слабо похилим заляганням. Тільки подекуди вони падають круто. Будова вугільних пластів складна. Побудовані вони з 2–5 пачок, розділених прошарками глин, алевролітів, туфів і туфітів. Всі пласти невитримані. За простяганням і падінням вони переходять у вуглисті глини й туфіти.

Якість вугілля дуже мінлива. Вугілля Ужгород-Мукачівського району має: вологи 1,05–34,77, золи 7,69–17,0, летких речовин 33,0– 61,35, сірки 1,07 %. У вугіллі Вишківського району є: вологи 8,7, золи 6,85, летких речовин 34,55, сірки 0,65 %• Воно має найвищу серед усіх родовищ теплотворну здатність.

Вугілля Закарпаття утворилося з хвойних і листяних деревних порід, а також вологолюбивих трав’янистих рослин. Серед бурого вугілля зустрічаються лігніти, які зберегли ще структуру деревини.

Тепер на Закарпатті розробляється тільки одне Ільницьке родовище. Його запаси становлять близько 20 млн. т. Працює шахта «Ільницька» і кар’єр по видобутку вугілля відкритим способом. Щорічно тут видобувається біля 150 тис. т вугілля. Всі інші родовища характеризуються малими запасами, низькою якістю вугілля, значною глибиною його залягання, високою обводненістю покладів, а тому їх розробка в наш час традиційними методами нерентабельна.

Торф. На низьких заплавних терасах річок, у межах рівнинної частини Закарпаття, подекуди трапляються малопотужні торфовища. Розвідано 6 торфовищ. Запаси торфу в них незначні. У перерахунку на повітряно-суху масу вони становлять 12 тис. т.

Бітумінозні породи. Широке розповсюдження мають менілітові й дусинські чорні аргіліти, що характеризуються високим вмістом органічної речовини. При термічній їх обробці при температурі 500–600 °С виділяється піролізний газ, підсмольна вода і «сланцева смола». Із останньої можна одержати 8–15 %бензину, 25– 40 % гасу, 35–45 % олив і 8–10 % дорожного бітуму. Вони можуть розглядатись як потенціальна сировина для одержання нафтопродуктів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Закарпаття характеризується надзвичайною різноманітністю металічних корисних копалин. Тут виявлені рудопрояви і родовища ртуті, поліметалів, золота й срібла, заліза і марганцю, алунітів і бокситів тощо.

Ртуть. Ртутне зруденіння Закарпаття відноситься до ртутної, ртутно-рідкометальної, ртутно-миш’яково-сурм’яної формацій. Найпродуктивнішою є ртутна формація. Вона представлена найкрупнішими в області родовищами, розвинутими в основному в межах Вишківського, а також Оленевського і Дубриницького рудних полів.

На Вишківському рудному полі ртутне зруденіння знаходиться в інтрузивних і ефузивних породах, пісковиках і змінених аргілітах. В окремих місцях мінерали ртуті асоціюють із сфалеритом і галенітом, утворюючи проміжний свинцево-цинково-ртутний тип родовищ. У більшості випадків зруднення приурочене до приконтактових зон гранодіорит-порфірових інтрузій, де пов’язано з тектонічними зонами, заповненими інтенсивно роздрібненими породами, розбитими густою сіткою тріщин. Зруденіння представлено гніздовими скупченнями, прожилками і вкрапленістю рудних мінералів, що утворюють поклади різної форми. В межах покладів спостерігається також штокверковий тип зруденіння. В зонах роздрібнення в окремих місцях розвинене дисперсне просякнення рудними мінералами глинистого матеріалу, що заповнює тріщини. Головним рудним мінералом є кіновар, метацинабарит, марказит, пірит, сфалерит, піротин і халькопірит.

На Оленевському рудному полі є кілька ртутних родовищ. Одне з них приурочене до еруптивної брекчії. Інші рудопрояви пов’язані з дрібними дайками. Кіновар утворює тут дрібну вкрапленість в породах.

На Дубриницькому рудному полі ртутна мінералізація виявлена просякненнями кіноварі з незначною домішкою марказиту в каолінізованому мікрогранодіориті. Родовище є невеликим штоком, що утворився на перетині двох розломів. У районі Драгова ртутна мінералізація зустрінута в туфах калієвих діабазів, що залягають серед пухівських мергелів. Мінералізація приурочена до розлому. Зруденіння розкрито в зоні окислення.

Відомі також рудопрояви ртуті в басейні потоку Монастирського. Тут у тріщинах флішевих пісковиків простежуються кірочки метацинабарита. В межиріччі Тереблі і Великої Угольки в еоценових флішевих пісковиках і алевролітах по тріщинах, у вигляді кіркогніздових скупчень, вкрапленостей і прожилок, спостерігається реальгар, метацинабарит, кіновар, марказит і кальцит.

На Вишківському рудному полі родовище ртуті Варгедь розробляється.

Поліметали (свинець – цинк – мідь). Закарпаттю властиві численні рудопрояви кольорових та дорогоцінних металів. Серед них свинець та цинк зустрічаються у промислових концентраціях. Відомі вони на Вишківському, Берегівському, Біганському і Рахівському рудних полях.

На Вишківському рудному полі поліметалічна мінералізація представлена лінзами, жилками, зруденілою брекчією та вкрапленістю. Свинцево-цинкові рудопрояви зустрічаються на окремих ділянках, де вони пов’язані з невеликими карбонатними жилами, розміщеними на контакті головного Вишківського інтрузиву з глинистими сланцями.

У межах Берегівського рудного поля виділяється кілька рудних ділянок, порушених системами розломів, з якими пов’язані свинцево-цинкові рудопрояви і мінералізовані верстви туфів та глин. Мінеральні концентрації розміщені у вигляді окремих видовжених тіл, що мають незначне простягання. Потужність рудних тіл змінюється від 0,5 до 50 м. Залягають вони на глибині до 75–150 м. Головні рудні мінерали Берегівського рудного поля – сфалерит, галеніт, пірит, халькопірит та ін. Вони вкраплені у вміщуючу породу. Середній вміст свинцю – 1,62, цинку – 2,01 %.

На Біганському рудному полі серед поліметалічних руд розрізняють масивні, вкраплинно-прожилкові і вкраплинні руди. Масивні руди найчастіше галеніт-сфалеритові, рідше сфалерит-галенітові. Вкраплинно-прожилкові утворюють облямівку масивних руд, до периферії рудної зони відмічається поступовий перехід у вкраплинні руди. Головні рудні мінерали – сфалерит, галеніт і пірит.

У межах Рахівського рудного поля свинцево-цинкові родовища пов’язані з метаморфічними комплексами. До них належать родовища Кобилецької і Косівської Полян. Рудні тіла цих родовищ мають лінзовидну або жилоподібну форму і змінну потужність. Найпоширеніші мінерали: галеніт, сфалерит, пірит, марказит. На Марамороському масиві виділяються також невеликі мідно-колчеданні поклади (Полонське, Гаврищук). Це переважно лінзоподібні тіла, що залягають серед кристалічних сланців. До головних мінералів належать пірит і халькопірит, що утворюють вкрапленість у кварці.

У басейні Великої Угольки мідна мінералізація виявлена на Малахітовому родовищі. Вона представлена окисленими й напівокисленими сульфідами міді у вигляді прожилків і вкраплень у пісковиках. Мінеральний склад: борніт, халькозин, халькопірит та інші.

Золото і срібло. На Закарпатті зустрічається корінне й розсипне золото. Корінне – на Марамороському масиві в мідно-колчеданних і свинцево-цинкових рудах, а також в чисто кварцових жилах. Видиме золото було виявлене в розвалах кварцової жили потоку Банського. На Берегівському рудному полі золото знаходиться в сульфідних жилах, а також в штокоподібних кварцово-адулярових тілах. У первинних сульфідних рудах воно зустрічається тільки в тонкодисперсному стані, в окислених також видиме золото. Розміри окремих золотин досягають 2 мм. Корінне золото добувалось на Берегівському рудному полі і в околицях Вишкова.

Розсипне золото виявлено у вигляді ареалів механічного розсіювання в області поширення крейдових теригенних порід Марамороської зони. Такі ареали зосереджені переважно біля виходів конгломератів. У останніх також знайдені дрібні одинокі золотинки. У басейні верхньої Тиси та її притоків, що стікають з Марамороського масиву, розсипне самородне золото виявлено в пухких алювіальних відкладах. Переважають золотинки невеликих розмірів. Це золото, як правило, високопробне. Розсипне золото видобувалось у багатьох місцях, але найбільш значний видобуток його був зосереджений біля сіл Кваси і Луги.

Самородне срібло виявлено серед свинцево-цинкових руд на Берегівському рудному полі і на родовищі Кобилецька Поляна. У Берегові срібло зустрічається рідко у вигляді найдрібніших виділень у сфалериті, галеніті й піриті. У Кобилецькій Поляні срібло виявлено в кварц-баритовій жилі. Воно представлене тонкими пластинками й листочками, що утворюють дендритоподібні агрегати. Розміри деяких дендритоподібних агрегатів самородного срібла досягають 1,2х1,8 см.

Залізо і марганець. На Закарпатті є численні, але невеликі за розмірами родовища залізних і марганцевих руд. Значна частина малих родовищ розміщена на Марамороському масиві. Зруденіння тут зосереджене в контактовій зоні юрських вапняків з гнейсами і кристалічними сланцями. Виражене воно гематито-магнетитовими й сидеритовими рудами. Окремі залізорудні родовища почали розробляти тут ще з середини минулого століття. Руда в цих родовищах залягає невеликими гніздами, вміст заліза в них від 22 до 57 %. Найвідоміші родовища– Великий Бичків, Кобилецька Поляна, Косівська Поляна, Ділове, Костилівка і Рахів.

Поклади залізних руд зустрічаються також на південно-західній окраїні Вигорлат-Гутинської гряди, де відомо понад 50 дрібних родовищ. Руди цих родовищ пов’язані з неогеновими осадочними й вулканогенними породами. Пласти залізних руд осадочного походження подекуди досягають потужності 1 м і більше. З вулканогенними породами іноді пов’язані жили сидериту гідротермального походження. Потужність жил 0,3–0,5 м. В Іршавській улоговині є родовища залізних руд біля Довгого, Білок, Великого Раківця. Ці руди містять від 23 до 52 % заліза, однак запаси їх невеликі. На північний захід від Мукачева розташоване Шелестівське родовище з вмістом заліза від 50 до 60 %. Невеликі поклади є біля Середнього, Антонівки, Лемковець та в інших місцях.

У флішевих відкладах Карпат поширені поклади сидериту й сферосидериту. Вони залягають у вигляді пропластків, лінз та скупчень серед пісковиків і аргілітів. Товщина пропластків досягає кількох десятків сантиметрів. Вміст заліза у флішевих карпатських рудах міняється від 10 до 55 %.

Марганцеві руди виявлені на Марамороському масиві. Мінералізація пов’язана з покладами гематито-магнетитових руд. Ці руди зустрічаються в околицях Кобилецької Поляни, Ділового, Великого Бичкова. Вміст марганцю в рудах досягає 35,47 %, заліза – 4.21, кремнезему – 14,9, сірки – 0,21 %. Незважаючи на високу концентрацію металу, промислова цінність цих руд із-за незначних розмірів покладів не представляє інтересу.

Алуніти і боксити є цінною сировиною для одержання алюмінію. На Закарпатті більше розповсюдження мають алунітові руди. Найбільш відоме родовище розташоване в межах Берегівського рудного поля. Це пластоподібний поклад каолінізованих і алунітизованих вулканічних туфів. Потужність пласта змінюється в межах 13–74 м і в середньому становить 14 м. Алуніт поширений в алунітизованих туфах нерівномірно. У збагачених цим мінералом пластах алуніту – 50–80 %, найчастіше його буває 15–50%. Алуніти залягають у вигляді пропластків і пластових тіл потужністю 2–50 м. Середня потужність рудних пластів із вмістом 50 % алуніту становить 20–25 м. Залягають руди на глибині від 5 до 57 м. Алунітова порода Берегівського родовища складається з 55 % алуніту і 44 % кварцу з домішкою опалу. Середній вміст алюмінію – 22 %.

На Біганському рудному полі алуніти пов’язані з вторинними кварцитами. Тут найширше розповсюдження мають кварц-каолініт-алунітові руди. Це щільні світло-сірі з рожевим або фіолетовим відтінком маси, що складаються з уламків кварцу, аргіліту й алевроліту, зцементовані опалом, галуазитом і каолінітом. Вміст алуніту коливається від 30 до 40, рідше до 50 % і більше.

Боксити виявлені в Марамороській зоні, де вони утворюють дрібні лінзовидні й пластові тіла. Так, Руднарське рудопроявлення виражене лінзоподібним бокситовим тілом. Це тіло залягає на закарстованій поверхні тріасових вапняків і перекрите пісковиками, вапняками й аргілітами юри. Бокситова руда, що представлена червоними бокситами і бокситовими глинами, складається з діаспору, гідраргіліту, хлориту і кварцу.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Серед неметалічних корисних копалин найбільше поширення мають родовища солі, високометаморфізовані (метаантрацитові) вуглисті утворення, рудопрояви бариту, фосфати, цеоліти, перліти, самоцвіти, облицювальні камені та будівельні матеріали.

Сіль. На Закарпатті виявлено понад 30 пунктів солепроявів. Серед них розрізняють стовпоподібні й лінзоподібні морфологічні типи. До першого з них відносяться Солотвинське, Тереблянське, Олександрівське, Данилівське, Боронявське й Округлівське родовища. Лінзоподібний тип представлений невеликими соляними тілами, що зустрічаються в околицях Нересниці, Новоселиці, Ганичів, Солоного та інших.

Геологорозвідувальні роботи проводились на Солотвинському і Тереблянському родовищах. Видобуток солі здійснюється тільки на Солотвинському родовищі. Воно пов’язане з брахіантиклінальною структурою, що ускладнена соляним штоком грушевидної форми завдовжки 1800 м, завширшки – до 760 м. У будові родовища беруть участь відклади тереблянської і солотвинської світ неогену та четвертинні відклади. Тереблянська світа – це потужна галогенно-глиниста товща. Розкрита потужність світи – 1010 м, а потужність солі в ній – 400–600 м. Сіль переважно дрібно- й середньозерниста, забруднена глинистим матеріалом.

На Солотвинському родовищі розробляється 5 різновидностей солей: сіль біла, чиста середньо- й дрібнозерниста, що вміщує незначну кількість домішок і характеризується високою якістю – екстра і вищий сорти; сіль світла й димчаста, злегка забруднена тонкодисперсними глинистими домішками, якість її – І і II сорти; сіль сіра, слабо забруднена глинистим матеріалом, вміщує дрібні включення ангідриту, відноситься до II і III сортів; сіль землиста, темно-сіра, суттєво забруднена глинистим матеріалом; за якістю некондиційна, рідше III сорту; глинисто-соляна брекчія.

Запаси кам’яної солі на Солотвинському родовищі великі. Вони визначаються за категоріями В+С1 для сортів І – 32526,6; II – 316046,4; III – 348573,2 тис. т. Видобуток солі на Закарпатті здійснювався ще в бронзовий вік. У 1913 році лише по Солотвинському руднику він становив 50,9 тис. т. Пізніше видобуток поступово нарощувався (1970 – 450,6; 1980 – 837,8 тис. т). Є реальні можливості і планується довести видобуток харчової солі, в основному за рахунок II і І сортів, до І млн. т на рік.)

Тереблянське родовище солі розроблялось в кінці XVIII – на початку XIX ст. Зараз воно на консервації. Це родовище приурочене до склепінної частини Данило-Тереблянської антиклінальної структури і пов’язане з тереблянським соляним штоком. Запаси солі на родовищі значні. Підрахунки лише по одній ділянці до абсолютної відмітки 230 м по категоріях А2 + В + С1 + С2 показали, що запаси солі становлять 1395328 тис. т. Однак якість солі тут дуже непостійна, тому видобуток її шахтним способом нераціональний.

Високометаморфізовані вуглисті (метаантрацитові) утворення значно розповсюджені серед порід Марамороського масиву. Найбільше їх виявлено в околицях Ділового і верхів’ях потоку Кузі. Метаморфічний комплекс, з яким пов’язані метаантрацити, складений переважно сланцями, а також гнейсами, амфіболітами, кварцитами і мармурами. Метаантрацити зустрічаються майже у всіх різновидностях порід комплексу. Вони представлені тонкими прошарками і лінзами, товщина яких не перевищує 1-1,5 см, гніздами діаметром 10–20 см і тонкорозпиленою домішкою в сланцях і мармурах. Вміст вуглистої речовини в породах подекуди сягає 10-15 %.

За своїми властивостями метаантрацити наближаються до прихованокристалічного аморфного графіту і, можливо, в майбутньому найдуть промислове застосування.

Барити і фосфати. Барити – це сірчанокислі сполуки барію, що утворилися в результаті гідротермальних процесів. Вони використовуються для виготовлення білих фарб, одержання солей барію, в гумовій і паперовій промисловості. На Закарпатті баритова мінералізація розвинена в межах Берегівського, Біганського, менше Вишківського і Рахівського рудних полів. На Берегівському рудному полі баритові рудопроводи зустрічаються у вигляді дрібних друз кристалів на стінках пустот в кавернозному ріолітовому туфі. Розмір кристалів до 1,5 см. У каолінізованому туфі барит зустрічається у вигляді гнізд, утворює невеликі жили і штокверкові зони. Вони складені прихованокристалічним агрегатом. Барит асоціює з кварцом, каолінітом, сульфідами й гідрослюдами. В поліметалічних рудних зонах барит спостерігається у вигляді тонких жил, у пустотах – невеликі друзи кристалів.

На Біганському рудному полі баритові руди складають верхню частину рудних тіл. Головні мінерали руд-барит, кварц і глинисті. Переважають руди з рівномірно-зернистим, подекуди крупнозернистим баритом. Проміжки між кристалами бариту заповнені тонкозернистим кварцом, алунітом, каолінітом, серицитом і гідроокисом заліза. Вміст сульфату барію в баритових рудах у верхній частині рудних тіл від кількох до 80 %, в середньому близько 40 %.

Баритова мінералізація широко розповсюджена на Вишківському рудному полі. Тут барит асоціює з рудними мінералами, виповнює кварц-карбонат-баритові жили, локалізується в зоні брекчій, що перетинають інтрузії гранодіорит-порфіру і кварцового діорит-порфіру. В монокварциті виявлене виділення крупнотаблитчастого бариту у вигляді вкрапленості, жил і гнізд.

На Рахівщині рудопрояви бариту пов’язані головним чином з метаморфічними породами. Вони зустрічаються у вигляді баритових, кварц-баритових і кварц-барит-карбонатних утворень. Невеликі скупчення бариту спостерігаються в басейні Великої і Малої Угольки на контакті ультраосновних порід з юрськими вапняками. Баритова мінералізація супроводжується сульфідами. На потоці Малий Розис серед слюдисто-хлоритових сланців виявлено пошарове кварц-баритове тіло завдовжки 0,3 м при вмісті бариту 63,3 %. Проведені на цій ділянці спеціальні роботи по розшуку промислових покладів баритів поки що не увінчались успіхом.

Фосфати є солями фосфорної, ванадієвої і миш’якової кислот. Це переважно екзогенні мінерали. Вони є сировиною для виготовлення добрив. Фосфати зустрічаються в Марамороській і Пенінській зонах Карпат. У межах цих зон, крім двох незначних родовищ фосфоритів в районі Кобилецької Поляни і потоку Кузя, встановлено підвищений вміст фосфору в доломітах середнього тріасу (потік Малий Розис, гора Соймул), вапняках верхньої юри (околиці Приборжавського, Сваляви, Перечина), а також в експлозивних брекчіях крейдового віку (потік В. Берлебаш). В інших районах гірської зони, що складені крейдовим ,і палеогеновим флішем, підвищений вміст фосфору відзначається тільки у невеликих конкреціях.

Цеоліти – це водні алюмосилікати кальцію, натрію і калію. Вони є продуктом діагенетичних гідротермальних змін осадочно-вулканогенних порід кислого складу. Зустрічаються на Берегівському (натроліт і гарматом), Вишківському (натроліт) рудних полях, Вигорлат-Гутинській гряді (десмін і шабазит), а також у басейнах річок Шопурки, Косовки, Тростянця (ломоніт і тамсоніт). Однак найважливіше значення мають Сокирницьке родовище клиноптилоліту та великі поклади морденіту біля сіл Липча і Водиця. Враховуючи, що цеоліти є дуже ефективними сорбентами, вони мають велику перспективу використання в промисловості й сільському господарстві та охороні навколишнього середовища.

На Закарпатті перліти мають значне поширення. Давно відомим районом перлітової сировини є Берегівське горбогір’я. Тут виявлені родовища світло-сірих, темно-сірих, чорних з різними відтінками обсидіанового типу перлітів і типових перлітів. Запаси перлітів на Закарпатті дозволяють налагодити виробництво надлегких матеріалів та виробів на їх основі.

Самоцвіти представлені гірським кришталем, відомим під назвою марамороських діамантів. Виявлені вони серед флішевих утворень в околицях Кобилецької Поляни, Підполоззя та в інших місцях. Знайдено ряд невеликих родовищ в алювіальних відкладах річок Ріки в Репинному, Вечі у Волівці, Славки у Верхніх Воротах. Діаманти переважно безколірні, рідко зустрічаються кристали з коричневим або сірим відтінками. Одиничні кристали добре огранені, з двома головками. Розміри кристалів від 1 до 12 мм. Рідко зустрічаються розміром 15–30 мм. Габітус їх призматичний і біпірамідальний. Марамороські діаманти мають високі декоративні якості.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Значні запаси мармурів і мармуризованих вапняків, які на Закарпатті використовуються як облицювальні камені, зосереджені в Марамороській і Пенінській зонах Карпат. Вони пов’язані з домезозойськими метаморфічними породами діловецького комплексу (с. Ділове), тріасовими та юрськими карбонатними породами (потік Довгоруня) і крейдовими утвореннями (межиріччя Тереблі, Лужанки).

Важливу групу будівельних матеріалів становлять вулканічні туфи для виготовлення облицювальних плит, стінних блоків, домішок до цементу, заповнювача бетону, у шляховому будівництві тощо.

Велике значення в народному господарстві мають ефузивні неогенові породи – андезити, базальти, ліпарити, як облицювальні й декоративні камені для виготовлення бруківки, добавок у шляхове покриття тощо.

Каменедобувна та каменеобробна промисловості в області розміщені в Ужгороді, Мукачівському, Берегівському, Виноградівському, Хустському та Рахівському районах. За своєю потужністю найбільші – Мукачівський та Хустський кар’єри по виробництву бутощебеневої продукції, Хустський експериментальний каменеобробний завод і Рахівський кар’єр по виготовленню облицювальних плит та декоративного щебеню.

Хустський експериментальний каменеобробний завод – це високомеханізоване підприємство по виробництву декоративно-облицювальних плит із мармуру, андезито-базальту та інших гірських порід. Новоселицький мармуровий кар’єр спеціалізується на обробці кольорового мармуру. Блоки тут добувають за допомогою канатних пил, на Вишківському туфовому кар’єрі – врубових машин. Рахівський (Діловецький) кар’єр – механізоване підприємство по видобутку й переробці мармурової сировини. З неї виробляють плити типу брекчія. Тут побудовано спеціальний каменеобробний цех, а також працює цех по виготовленню штучних мармурових блоків для розпилювання їх на облицювальні плити. Берегівський кар’єр виробляв перлітову сировину, облицювальні вироби з декоративних мужіївських туфів та андезитів Сілецького родовища.

Мармурові ресурси Закарпаття характеризуються великим розповсюдженням і значними запасами. Вони простягаються в північно-західному напрямку через всю область від Перечина до Рахова.

До Рахівської групи входить близько 10 окремих родовищ, розміщених на площі майже 150 км2, що тяжіють до розроблюваного Діловецького родовища світло-сірих мармурів. Найбільш перспективні родовища: Довгорунське – зеленого й сірого мармуру, Головатицьке – білого з чергуванням зеленуватих прожилок, Бутинське, Полунське – білого та темно-сірого, Прибуйське – темно-сірого й чорного мармуру. Богданське родовище мармурів по р. Квасній – самостійне. Тут є кілька ділянок, розміщених уздовж гірського потоку Чорний Грунь і його притоків. Мармури тут руді та рожево-червоні. Північна рахівська група родовищ об’єднує ділянки кольорових мармурів і мармурових брекчій. Кольорові мармури (крім Діловецького) характеризуються хорошою блочністю, високими декоративними якостями. Запаси Кричівського родовища рожевого мармуру становлять близько 1 млн. м3. З відходів мармуру можна одержувати кольоровий щебінь та пісок для цементо-мозаїчних виробів.

Базальти та андезито-базальти користуються великим попитом. Проте цьому виду сировини приділялось порівняно мало уваги, якщо не рахувати періодичних розробок у селах Кольчині, Сільці, Вишкові, Кривій. Дослідженнями встановлено, що типові базальти менш поширені, у той час як андезито-базальти й андезити широко розповсюджені, за своїм складом останні наближаються до базальтів.

Типові базальти залягають на схилах г. Синяк. Досить потужні поклади їх знайдені на г. Гать поблизу населених пунктів Станове, Покуття, а також на лівому березі Латориці, на південь від Вулканічного хребта. У селі Становому на Мукачівщині базальти розміщені нижче андезито-базальтів. На південно-західному схилі г. Гать андезито-базальти залягають значно вище базальтів. Поблизу с. Кам’янського на Іршавщині андезити перекриваються базальтами, товща яких перекрита вулканічними туфами, спостерігається їх чергування, загальна потужність вимірюється сотнями метрів.

Виходи великих покладів базальтів є на Мукачівщині. Вони простяглися на північний захід від Латориці і на південний схід від Боржави, простежуються також в районі гірських вершин Гострий і Тупий. Базальти с. Станового та андезито-базальти родовища Сільце чорного кольору, мають щільну мікропорфірову структуру з чітко вираженою стовпчастою відокремленістю. Базальти г. Бужори темно-сірі, рідше чорні, порфіровидної структури.

У північно-західній частині Латориці базальти проявляються між населеними пунктами Бобовище та Ільківці Мукачівського району. Вони подібні між собою. Базальт Ільківців залягає на ліпаритовому туфі, потужність якого становить 25–30 м. Порода ця – сірого кольору з легким бузковим відтінком.

Андезито-базальти в межах Вигорлат-Гутинського вулканічного пасма найбільш розвинуті в середній її частині в районі с. Кольчина, характеризуються чіткою стовпчастою відокремленістю з великим діаметром стовпів (60–85 см), які мають похиле залягання. Використовують андезито-базальти, як і базальти, для виробництва будівельних матеріалів, а також для архітектурного оформлення. Серед вулканогенних порід є ряд різновидностей андезито-базальтів, які відрізняються мінералогічним складом, кольором, механічною міцністю (гіперстенові, піроксено-роговообманкові андезити, андезито-дацити, дацити та інші породи) і становлять потужну сировинну базу для різних галузей промисловості.

Ліпарити поширені в Берегівському районі (Берегівське та Косино-Запсоньське горбогір’я). Це щільні породи світлих та рожевих відтінків, придатні для виробництва скла, звичайного будівельного матеріалу – щебеню низьких марок, місцями для облицювальних плит.

У межах Вигорлат-Гутинського пасма та на Берегівщині розвинуті ліпарити з вулканічним склом – перліти. Найбільш цікавими з точки зору практичного використання є перліти Берегівського горбогір’я, де вони видобуваються.

Туфи. Донедавна сировинні ресурси порід середньої міцності майже не вивчались і були недостатньо відомі як нова реальна сировинна база для стінових блоків і облицювальних плит. На Закарпатті сировинні ресурси гірських порід середньої міцності досить поширені, оскільки вони зручні для розробки, характеризуються хорошою оброблюваністю та високими декоративними якостями. Особливо цікавими з цієї точки зору є ліпаритові туфи Солотвинської западини (Водиця, Берестянське, Вишкове, Новоселиця, Вільховичі, Ганичі) та білі туфи Берегівського й Косино-Запсоньського горбогір’я).

Туфи Закарпатської області являють собою щільні дрібнозернисті, іноді крупнозернисті світло-сірі, зеленуваті або голубуваті з відтінками породи. Крупні родовища туфів знаходяться у Хустському й Тячівському районах, де вони досягають потужності в кілька десятків метрів, характеризуються досить високою міцністю. Застосовуються головним чином для зведення цокольних частин будівель, а також стін. У Хустському і Тячівському районах є значні поклади цеолітів – алюмосилікатів кальцію, натрію і калію.

Товща туфів у вигляді вузької неперервної смуги простягнулася від Апшиці до Приборжавського і виходить на поверхню в середній і південній частинах западини. На лівобережжі Тиси біля Вишкова є горизонт світло-сірих і зеленуватих туфів потужністю 80– 100 м. Обидва різновиди аналогічні за складом, структурою і фізико-механічними показниками. Для ліпаритових туфів характерний світлий зеленуватий, іноді сіруватий колір, а також дрібно- або грубозерниста будова, блочність. Деякі щільні різновиди туфів використовуються як облицювальний матеріал для оздоблення інтер’єрів.

Ліпаритові туфи Берегівського горбогір’я білого, бузкового, жовтуватого кольору, з високою механічною міцністю, використовуються в будівництві. Найбільш цінними є білі туфи, які залягають біля сіл Мужієва, Добросілля, Квасів, Берегів і Великої Бігані. їх запаси тут значні, можуть використовуватися як стіновий матеріал, а відходи, що утворюються нри їх видобутку, становлять природний заповнювач для бетонів. Крупне родовище ліпаритових туфів бузкового кольору знаходиться поблизу сіл Герцівців, Критого та інших.

Вишківське родовище представлене групою окремих ділянок – кар’єрів. Потужність їх становить 40 і більше метрів. Цікавими є туфи в Хустському районі – Данилові та Крайникові. Вони багаті на цеоліти.

Туфи закарпатських родовищ рідко відповідають вимогам, які ставляться до стінових і облицювальних матеріалів, відрізняються від вапняків-черепашників більш високою механічною міцністю й декоративними якостями. Сировинні ресурси різних туфів в області значні і потребують дальшого вивчення.

У Рахівському районі вершинна частина г. Погар складена туфо-дацитами значної потужності з перевищенням над долиною близько 200 м. Вскривні породи мають потужність 0,5–1,0 м або зовсім відсутні. Це одне з найбільших родовищ зеленого туфу, запаси якого за попередніми даними становлять близько 5 млн.м3. Особливістю цієї туфової породи є зеленувата однотонність, а у верхній частині щебенювата плитчаста будова. Туф характеризується високою міцністю, добре обробляється, полірується, при розпилюванні алмазними дисками добре приймає кромку, більш ефективний при тонко-шліфованій фактурі.

Родовища туфів в Закарпатській області досить значні за запасами. Товща їх в окремих місцях простежується на віддалі близько 1,5 км, корисна потужність становить майже 100 м, місцями вскривні породи відсутні або їх потужність не перевищує 1,0–1,5 м. Товща шарів коливається у межах 40–50 м і більше. Порода характеризується неоднаковою насиченістю кольорів (від інтенсивно зеленого до світлих тонів з сітчастим малюнком, часто з білуватими смугами, тонкими лініями, безсистемно розміщеними у різних напрямках). За фізико-механічними показниками туфи придатні для одержання облицювальних плит. Загальні перспективні та промислові запаси їх становлять близько 10 млн.м3.

Зеленокам’яні туфи Берестянського родовища характеризуються специфічною декоративністю, тому їх можна використати для виробництва облицювальних матеріалів, кольорового дрібняку, мозаїчних плит тощо.

Ганицьке родовище туфів, що розміщене на правому березі р. Тересви поблизу Ганичів та Підплеші Тячівського району, представлене двома пагорбами заввишки 100 м, поділеними р. Терешулькою, і розроблене двома кар’єрами. Туфи тут світло-зелені, іноді сіруваті,, дрібнозернисті, щільні, з нерівними зламами; місцями зустрічаються темно-зелені включення діаметром 3–4 см. Потужність їх коливається від 20 до 30 м, місцями досягає 100 м. Скельні виходи ліпаритового туфу простежуються протягом майже 400 м. Запаси їх становлять 1,5 млн.м3.

Новоселицьке родовище зеленокам’яних туфів простежується майже в середній частині Новоселиці на правому березі Лужанки. Стрімчакова стіна туфу біля річки, потужністю близько 40 м, підноситься над рівнем річки на 30–40 м. Ця товща простежується у північно-західному напрямі в бік Великого Кам’янця й потоку Вульховчика. Ці туфи теж збагачені цеолітом.

Серед великої кількості різноманітних туфових порід найціннішими є білі різновиди ліпаритових туфів. Вони залягають у вигляді лінз і займають у рельєфі горбоподібні узгір’я, утворюючи невеликі за розмірами пасма, площа яких – близько 0,5 км2. Перше узгір’я білого вулканічного туфу знаходиться на околиці Мужієва. Загальні перспективні запаси становлять близько 0,5 млн. м3.

Значне за запасами родовище Велика Бігань являє собою смугу завдовжки 1,5 км, складену в основному білими туфами з різною кольоровою насиченістю. У її межах є ряд неглибоких розчисток кар’єрного типу. У цій частині знаходиться невеликий кар’єр місцевого значення. Розкрив становить 1,5–2 м, можливий видобуток блоків в об’ємі 0,3–0,5 м3 і більше. Перспективні запаси білого туфу – 20 млн. м3. Туфи ці – також алунітова руда, яка зараз детально вивчається.

Конгломерати та брекчії – це своєрідні за будовою декоративно-облицювальні породи. Різнобарвності надає їм оригінальність структури і кольору в обробленій фактурі. Брекчія біля с. Луги утворює крупні скельні відслонення, а природна відокремлюваність на окремих ділянках сприяє видобутку великих блоків, а також дозволяє вести розробку кольорових брекчій.

Кольоровий конгломерат поширений поблизу Ганичів, Підплеші та Новоселиці. Він проявляється у вигляді великих скельних відслонень заввишки 50–80 м. Порода складена галькою білого кварцу, білого та кольорового пісковина, чорних роговиків, зцементованих кременистим зеленуватим туфом. Блочність конгломерату – 1 – 1,5 м3 і більше. Порода добре обробляється, полірується. На ділянці Підплеші є невеликий кар’єр, де конгломерат періодично добувається шляховими організаціями. Високодекоративний кольоровий конгломерат і брекчії рекомендуються для практичного освоєння, що сприятиме збільшенню закарпатських кольорових порід для використання в архітектурі та будівництві.

Будівельні пісковики майже скрізь поширені на території Карпат. Вони використовуються повсюдно в будівництві для спорудження фундаментів будинків, гребель, у шляховому будівництві. Найбільший попит мають товстоплитчасті пісковики масивної будови. Вони складають головним чином склепінчасті частини гірських хребтів. Найбільш поширені ці пісковики в районі г. Говерла, в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці, Тиси та їх приток. Для пісковиків характерна масивність. Вони бувають світло-сірого, блакитно-сірого, жовтуватого кольорів, дрібно- і крупнозернисті, в основному кварцові з карбонатними та кременистими включеннями.

У межах Солотвинської западини пісковики розробляються неглибокими кар’єрами місцевого значення. Легкість розробки обумовлена тим, що пісковики пластами, потужність яких від 0,5 до 1,5 – 2 м і більше, залягають серед глин. Під час розробки плити одразу ж видобуваються з паралельними гранями, майже не потребують дальшої обробки, поширені у тересвянській світі. Вони сірого та бурувато-сірого кольору, кварцові, грубозернисті. Найбільші кар’єри пісковиків знаходяться в таких населених пунктах, як Горінчеве, Забрідь, Мерешор, Нижній Бистрий, Сіль, Тур’я Поляна і т. д. Значно менше використовуються пісковики інших світ, де вони присутні у вигляді масивних і товстоплитчастих різновидів як окремі пачки або горизонти.

Пісковики карпатської світи утворюють невеликі горизонти серед флішу. Вони тут темно-сірі, кварцові, різнозернисті, з вапняковим цементом. Потужність горизонтів коливається від 0,5 до кількох метрів. Великі кар’єри цих пісковиків знаходяться на р. Шопурці, північніше Великого Бичкова. Будівельні пісковики у великій кількості є в Рахівському районі. Вони досить міцні, товстошарові, масивні, потужність деяких досягає 20–30 м.

Родовища будівельних пісковиків у Карпатах – крупна сировинна база для задоволення потреб місцевого будівництва.

У районі Рахова по р. Квасній розміщені зеленокам’яні діабази, які мають невисокі фізико-механічні показники. їх можна використовувати в будівництві, а також для виготовлення невеликих архітектурних форм.

На Закарпатті відомі також травертини. Перший скельний вихід знаходиться в 4–5 км з правого боку дороги Рахів – Солотвина, над Тисою. Площа його тут невелика. Другий вихід травертину простежується в районі Ділового в урочищі Мармури. Він представлений двома природними виступами – 1,5–2 м кожний, на площі близько 1,5 га, з запасом – майже 0,5 млн. м3. Травертин тут світло-сірого кольору з кремовим відтінком, добре обробляється, з незначною декоративністю, невисокими показниками, достатньою блочністю. Родовище може стати сировинною базою для Хустського та Рахівського каменеобробних підприємств об’єднання «Закарпатнерудпром».

Широке застосування в будівництві мають гравійно-галечникові й піщані відклади, суглинки і глини. Цими будівельними матеріалами Закарпатська область забезпечена досить добре. Пісковики поширені в гірській частині області. Найчастіше використовуються пачки товстошаруватих і масивних пісковиків крейди і палеогену. Вони мають високу міцність і разом з тим добре піддаються обробці.

Мергелі – глинисто-карбонатна порода – досить поширені в зоні Карпатського глибинного розлому. З неї одержують портландцемент. Як сировина для виробництва цементу поклади мергелів вивчалися і поблизу Перечина. Було встановлено, що вони ні за кількістю, ні за якістю не відповідають вимогам цементного виробництва. В інших місцях вони не привертали уваги геологів через наявність досить частих прошарків пісковику. За останні роки поблизу Новоселиці на Тячівщині виявлено й опробовано досить великі його поклади – понад 30 млн. т.

Вапно будівельне одержують шляхом випалювання вапняку або доломіту. Воно використовується для приготування будівельних розчинів, силікатної цегли, вапно-пуцоланових виробів. Карбонатні породи, придатні для одержання вапна, повинні вміщувати, залежно від марки, 90–97 % карбонатів кальцію, магнію і не більше 3–10 % глини. В області для виробництва вапна детально розвідане Приборжавське родовище вапняку (7,2 млн. т), на базі якого працює завод. Річна потужність його становить 45–50 тис. т вапна.

Сировина для скла. Для виробництва скла застосовується шихта, яка найчастіше складається з кремнезему, глинозему, лугів, окисів магнію та кальцію, а також допоміжні матеріали – освітлювачі, барвники, глушителі, прискорювачі, окислювачі та відновники. Головне джерело кремнезему – піски підвищеної чистоти й певного гранулометричного складу, глинозему – польові шпати, лугів – сода й сульфат натрію, оксидів кальцію і магнію – карбонатні породи підвищеної чистоти. В кондиційних пісках вміст кремнезему становить 98,5–99,8 %, окису заліза – менше 0,03–0,2 %, величина зерен – 0,1–0,6 мм.

У зв’язку з відсутністю в області пісків, які відповідали б цим вимогам, склотарний завод у м. Сваляві може забезпечувати місцевою комплексною сировиною – ліпаритами Арданівського родовища, що знаходиться поблизу Берегова. Ліпарити складаються, в основному, з кремнезему та глинозему, містять до 6–7 % лужних окисів та невелику кількість окисів кальцію й магнію, тому потребують незначної добавки інших підшихтових матеріалів.

Скло з ліпаритів потребує дещо підвищеної температури варки та формування виробів. Запаси ліпариту становлять 20,7 млн. т.

У процесі технологічних випробувань, проведених Українським науково-дослідним інститутом скляної та фарфорової промисловості, з ліпаритів Непівського родовища та місцевих доломітів з добавкою лужних матеріалів одержано зелене тарне скло високої якості.

Камінь будівельний. Для виробництва будівельного каменю використовуються найбільш міцні магматичні, рідше осадові або метаморфічні породи.

В області розвідано понад 20 родовищ будівельного каменю (понад 240 млн. м3). Річний випуск продукції з нього в області досягає 5 млн. м3.

Пиляний стіновий камінь. Для виробництва пиляних блоків, які застосовуються для кладки стін, використовуються відносно м’які вапняки-черепашники, окременіла крейда та вулканічні туфи. В області для виробництва стінових блоків придатні лише деякі різновиди вулканічних туфів, що не мають твердих кам’яних включень.

Цегельно-черепична сировина. Наявність на Закарпатті високоякісних глин (Дубриничі, Горбок, Верхній і Нижній Коропець та інші) створює сприятливі умови для розвитку цегельно-черепичного виробництва, виготовлення дренажних труб, керамічних блоків, кахлів, облицювальної плитки і т. п.

Родовища цегельно-черепичної сировини розміщені в області досить нерівномірно. Зосереджені вони переважно в рівнинній частині і майже відсутні в гірських районах. Сировиною для цегельно-черепичного виробництва служать глини та суглинки елювіального та делювіального генезису. Звичайно ці породи залягають під ґрунтовим шаром горизонтально і пластоподібно. Глини характеризуються сірим кольором з різними відтінками. Вони мають високу пластичність і в’язкість, рідше зустрічаються піщанисті та мулисті. В області нараховується 45 родовищ цегельно-черепичної сировини, а них експлуатується 31. Найбільші родовища суглинків та глин в Берегівському, Ужгородському, Мукачівському та Виноградівському районах.

Практично в кожному районному центрі є один або кілька заводів, що випускають будівельну цеглу, дренажні труби, іноді черепицю. З глин Нижньокоропецького та Івановецького родовищ (Мукачівський район) можна одержати облицювальну плитку й кахлі. Придатні для виробництва облицювальної плитки аргіліти Голятинського родовища (Міжгірський район). Балансові запаси сировини по категоріях А+В+С1 становлять 42,5 млн. м3. Подальше збільшення запасів доцільно за рахунок розвідування покладів глин у полосі передгір’їв на непродуктивних землях.

Пісок будівельний – це незцементована або слабозцементована порода, яка складається, в основному, з кварцових зерен розміром до 5 мм. Домішки найчастіше складені лусочками слюди, зернами польового шпату, дрібними уламками міцних гірських порід у вигляді піску та гравію розміром 5–60 мм. Піски широко використовуються у будівництві для приготування штукатурних або кладочних розчинів, бетону, силікатної цегли.

В області піски поширені, головним чином, в західній рівнинній частині (від Чопа до Берегова), де вони у вигляді пластів та лінз потужністю 15–30 м залягають серед давньочетвертинних озерно-алювіальних відкладів на глибині 2–8 м. Поклади піску, як правило, обводнені. За мінералогічним складом вони неоднорідні. Крім кварцевих зерен, містять дрібні лусочки слюди, уламки різноманітних гірських порід у піщаній та гравійній частинах, а також домішки мулу та глини. Вміст гравію змінюється від 2 до 15 %, а мулу та глини – до 32 %. Вміст кремнезему в пісках становить 70-88 %.

Детально розвідано в області два родовища – Дідівське (16,8 млн. м3), сировина якого використовується як заповнювач бетонів і будівельних розчинів, і Берегівське (15,9 млн. м3), сировина якого придатна для виробництва силікатної цегли. У східних районах області зустрічаються незначні за розмірами лінзовидні поклади пісків поблизу Виноградова та Буштини.

Враховуючи незначне поширення пісків у східних районах області і обмежені можливості розробки великих покладів його в західних, доцільно організувати на кам’яних кар’єрах промивання відсіву (фракція 0–5 мм), який одержують при дробленні кам’яної сировини на щебінь, і використати як заповнювач бетонів.

Перліти – це склуваті вулканічні породи, що мають перлітову (порода наче складена з дрібних цибулиноподібних або круглих зерен) структуру. Завдяки своїм властивостям при термічній обробці спучуватись, перліти широко використовуються для виробництва легких заповнювачів бетону, тепло- і звукоізоляційних матеріалів, при нагріванні в подрібненому стані до температури 1000–1150° вони спучуються і утворюють пісок з об’ємною насипною масою 100– 500 кг/м3 або щебінь з об’ємною насипною масою 300–600 кг/м3. Утворюються перлітові породи при швидкому застиганні ліпаритової лави або вулканічного попелу в наземних умовах, що перешкоджав значній їх кристалізації і наступній гідратації вулканічного скла (обсидіану) гарячими поствулканічними водами. Завдяки низькій об’ємній масі, тепло- і звукоізоляційним властивостям спучений перлітовий пісок і щебінь широко використовується у будівництві для виготовлення легких будівельних блоків, штукатурок, засипок. Інші галузі промисловості використовують перліт у вигляді вогнетривких обмазок і засипок для захисту котлів і трубопроводів від впливу зовнішнього тепла або холоду. Високоякісні перліти в області поширені в межах Берегівського горбогір’я, а також у Мукачівському районі, але тут запаси їх незначні (0,7–1,5 млн. м3). У Хустському районі перлітові породи виявлені поблизу Рокосова. Прогнозні запаси становлять 3–4 млн. м3. Здатність їх до спучування відносно невисока. Родовище слід віднести до числа перспективних для виробництва невисоких марок спученого перліту з об’ємною насипною масою 250–500 кг/м3.

Доломіт являє собою породу, яка складається, в основному, з мінералу доломіту класу карбонатів. Найбільш чисті доломіти з мінімальною домішкою кремнезему, глинозему та заліза, використовуються для виробництва смолодоломітових вогнетривів, які застосовуються при конверторній варці сталі, для одержання білого скла, а також у хімічному виробництві.

На Закарпатті відомо два родовища доломітів середньотріасового віку, розташованих у південній частині Рахівського району. В басейні потоку Кузя поблизу с. Луги доломіти простежуються на площі 1,6х0,8 км. Доломітова товща вміщує відносно рідкі пачки вапняків з прошарками філітовидних сланців. Найбільш потужна (80–170 м) і чиста нижня пачка доломіту. Розвідані запаси становлять 56,6 млн. т, прогнозні менш чистих доломітів – 50–80 млн. т. Родовище поблизу Ділового розташоване на важкодоступних для транспорту гірських схилах. Чисті різновиди доломіту тут зустрічаються рідше.

Каоліни. Каолінами називаються світлі глинисті породи, що складаються переважно з мінералу каолініту в суміші з зернами кварцу. Розрізняють каолін первинний, який зберігся на місці свого утворення, і каолін вторинний, перевідкладений.

В області є одне розвідане родовище каолінів – Берегівське, розташоване в 5 км на схід від Берегова. Площа його зайнята лісом. Каоліни за своїм генезисом є первинними. Вони утворюють пластові поклади. Максимальна потужність їх приурочена до центральної частини родовища і становить 40–74 м. Потужність порід покрівлі змінюється від 4,9 до 56,7 м. Гідрогеологічні умови досить сприятливі для експлуатації родовища як відкритим, так і підземним способом.

Берегівські каоліни надзвичайно неоднорідні за хімічним складом. З них не можна видалити грубі домішки відмулюванням, чого не спостерігається в інших первинних каолінах, у хімічному складі наявна досить значна кількість сульфату, хоча це й нешкідлива домішка. Від грубих часток можна позбавитися при мокрому помолі. Особливо цінною властивістю берегівського каоліну є мінімальний вміст у ньому забарвлюючих оксидів титану й заліза. Зразки, випалені при температурі 1280° – 1300°, мають дуже високу білизну (82–88 %), що робить каоліни особливо цінними для фарфорово-фаянсової промисловості. Вогнетривкість каоліну – 1650° – 1730 °С, температура спікання – 1480–1600 °С.

Особливістю каоліну є його порівняно низька пластичність (5,5– 12,5). Але дослідження показали, що домішка пластичної глини різко поліпшує властивість фарфорової маси, придаючи їй здатність добре формуватися і зберігати міцність при висиханні. Як пластичну домішку можна використати галуазитові глини, пласти яких потужністю до 2 м залягають у каолінових покладах.

Бентонітові глини. Характеризуються вони іонообмінною і адсорбційною здатністю, пластичністю, розбуханням. Головним породоутворюючим мінералом бентонітових глин є монтморилоніт, а також деякі мінерали цієї групи. В області немає розвіданих родовищ типових бентонітових глин. Єдине родовище глин, які за своїми якостями наближаються до бентонітових і тому називаються бентонітоподібними, знаходиться біля с. Горбків Виноградівського району. Потужність пласта – 10–15 м. Основною складовою частиною глин є суміш монтморилоніту й галуазиту. Запаси глини – близько 8 млн. т. Перспективи збільшення їх незначні. В області відомо кілька проявлень типових високоякісних бентонітових глин, які потребують дальшого вивчення (в районі Вишкова та Ільниці).

Мінеральні фарби. На території області вони являють собою кольорові глини, червоне забарвлення яких обумовлене підвищеним вмістом мінералу гідрогематиту, а жовте – гідрогетиту. Поклади мінеральних фарб, які в більшості належать до вохр, приурочені, головним чином, до зони вивітрювання туфогенноефузивних порід за рахунок збагачення останніх гідроокисами заліза. В області нараховується 5 родовищ: Великокопанське, Новоселицьке, Черненське, Ільницьке, Іршавське та 11 маловивчених покладів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Загальна площа лісового фонду в області становить 662 тис. га, в тому числі вкрита лісом – 636 тис. га.

На території лісового фонду області виділено такі генетичні типи грунтів: дернові, дерново-підзолисті, буроземно-підзолисті, бурі гірсько-лісові, гірські лучно-лісові, гірсько-підзолисті, торф’яно-гірсько-підзолисті. Між окремими типами існує тісний генетичний зв’язок. Знаходячись в одному генетичному ряду, кожен тип грунту являє собою окрему й самостійну стадію розвитку у часі.

Ґрунти Закарпатської низовини

Ґрунти Закарпатського передгір’я

Ґрунти гірської зони

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Закарпатська низовина в історичному минулому була вкрита заплавними фітоценозами та дубовими лісами. Сучасні діброви тут створено посадкою дерев на лісосіках та сільськогосподарських угіддях, складаються з дуба звичайного з домішкою ясена, граба і осики. У трав’яному покриві переважає осока трясунковидна.

Дернові опідзолені оглеєні грунти поширені на надзаплавних терасах Тиси та її приток і є домінуючим типом у ґрунтовому покриві низовини (табл.). В утворенні цих грунтів велику роль відіграли процеси: дерновий, що відбувався під дією трав’яної рослинності; підзолистий, зумовлений широколистяними лісами, переважно дібровами; глейовий, викликаний неглибоким заляганням ґрунтових вод (1,5-2). Поєднання цих процесів призвело до утворення ґрунтів різного ступеня опідзолення та оглеєння.

Таблиця. Площі ґрунтів Закарпатської області

Ґрунти Зона Загальна площа, тис. га В тому числі рілля
тис. га %
Дерново-слабопідзолисті супіщані 2,5 2,0 80,0
Дерново-середньопідзолисті оглеені суглинкові Закарпатська низовина 6,7 4,2 62,7
Лучні » 14,1 5,1 36,2
Лучно-болотні й болотні » 4,1 0,5 12,2
Дернові, переважно оглеєні, піщані, глинисто-піщані й супіщані в комплексі з слабо-гумусовими пісками » 25,8 9,2 35,6
Дернові опідзолені суглинкові та оглеєні їх види » 109,4 76,7 70,1
Буроземно-підзолисті ґрунти і поверхнево оглеєні їх види Закарпатське передгір’я 61,5 20,9 34,0
Бурі гірсько-лісові щебенюваті й дерново-буроземні в комплексі з оглеєними їх видами Гірсько-карпатська зона 953,3 41,7 11,8
Дерново-буроземні й гірські лучно-лісові » 4,2
Розмиті ґрунти і виходи порід » 3,7 0,1 2,7
Всього: 1185,3 160,4 13,5

Типовий профіль ґрунту має таку будову: гумусовий горизонт (0-28 см) бурувато-сірого кольору, слабо оглеєний, середньосуглинковий, структура його зернисто-грудкувата, а тому горизонт пухкий, розсипчастий, добре вбирає й пропускає вологу. Елювіальний гумусований горизонт (28-40 см) глеюватий, за кольором дещо світліший від гумусового, порохувато-грудочкуватої структури. Ілювіальний горизонт (40-130 см) має міцну горіхувато-призматичну структуру, виразно оглеєний, з багатьма сизими та іржавими плямами гідратів закисного й окисного заліза на мозаїчно строкатому червоно-бурому фоні. Горизонт збагачений колоїдами, вимитими з верхніх шарів, а тому має важкий механічний склад, липкий і в’язкий, водонепроникний, що є однією з основних причин оглеєння. Давньоалювіальний горизонт (100-130 см і глибше) – важкий суглинок, глейовий, в’язкий.

Усі дернові опідзолені ґрунти в тій чи іншій мірі оглеєні. Глеюваті відміни формуються в умовах періодичного перезволоження і, як правило, знаходяться на підвищених елементах рельєфу. Поверхнево оглеєні і глейові відміни формуються при сильному розвитку глейового процесу в умовах застою атмосферної вологи і поширені на малостічних і замкнутих елементах рельєфу.

Дерново-опідзолені оглеєні ґрунти в Карпатському регіоні належать до родючих. Бонітет їх – 54-59 балів. У гумусовому горизонті міститься 2–4 % перегною, кількість його з глибиною зменшується поступово і на глибині 100–130 см досягає 1–1,5%; рН сольової витяжки коливається близько 4,7. Гідролітична кислотність теж порівняно висока: 5–9 мг-екв. на 100 г ґрунту. Кількість загального азоту досягає 0,24 %, забезпеченість фосфором низька (1–3 мг на 100 г грунту), дещо краща азотом (4–7 мг) і досить задовільна калієм (15–20 мг).

Особливості дернових опідзолених ґрунтів (незначні запаси перегною і поживних речовин, висока кислотність, розпилена структура) обумовлюють характер заходів по підвищенню їх родючості. Це внесення високих доз органічних (гною, компостів) та мінеральних добрив, ефективність яких на цих ґрунтах дуже висока; осушувальні меліорації; вапнування (5–6 т/га); поступове поглиблення орного шару. Важливим фактором підвищення родючості слід вважати 1-3-річне використання поля сівозміни під багаторічні трави, вирощування люпину як на корм, так і на сидерат.

Ґрунти давньої надзаплавної тераси в цілому відрізняються від ґрунтів Притисянської (молодої) тераси мілким новітнім намитим шаром, бідним на фосфор, вищим ступенем вивітрюваності, тобто ґрунти давньої тераси значно бідніші на поживні елементи для рослин.

Навколо м. Чопа, у межиріччі Тиса – Сєрне – Латориця, виділяється Чопське пониження. Ґрунтовий покрив тут неоднорідний: на глинистих алювіальних відкладах Тиси поширені дернові глейові грунти; на піщано-середньосуглинкових відкладах – лучні опідзолені глейові, а на супіщаних відкладах – лучні грунти. У вологий сезон вони замокають, при відсутності ж опадів висихають і утворюють брили. Тому важливого значення набуває регулювання водно-повітряного режиму. Характерною особливістю грунтів Чопського пониження є їх мала вилугуваність, вони мають нейтральну реакцію, бідні на калій і фосфор.

Дернові грунти. Група дернових грунтів області здебільшого поширена у заплавах річок Тиси, Латориці, Боржави і Ужа на піщаних і супіщаних алювіальних відкладах, підстелених галечником. Відклади відзначаються хорошою дренованістю, завдяки чому сформовані на них дернові грунти мають найкращий водно-повітряний режим.

За своїм хімічним складом і будовою дернові грунти дуже відрізняються від грунтів надзаплавних терас. За морфологічною будовою вони нагадують профіль чорноземного типу без чіткої диференціації, але мають значно меншу глибину. Глибокими є, як правило, легкосуглинисті відміни, що залягають на периферії заплави. Гумусовий горизонт (20-30 см) має бурувато-сірий колір, грудкувато-зернисту структуру, високу пористість і водопроникність. Перехідний горизонт ще достатньо гумусовий, переважно шаруватий, поступово (на глибині 60–70 см) переходить у материнську породу, часто це пісок, який підстелюється галечником.

Залежно від локальних гідрологічних обставин грунти заплав знаходяться в різних умовах дренування й зволоження. Низькі заплави щороку заливаються річковими водами, а після спаду води у них встановлюється випітний водний режим. Високі ж заплави затоплюються періодично, і водний режим у грунтах буває змішаний, періодично застійно-промивний.

Дернові грунти містять порівняно невелику кількість гумусу (1,5-3%), однак мають сприятливі для рослини фізико-хімічні властивості: слабокислу, часом близьку до нейтральної, реакцію (рН сольової витяжки 5,1–6,1) і практично не містять рухомого алюмінію; гідролітична кислотність також невелика (1–2 мг-екв. на 100 г грунту). Вміст увібраних основ коливається в досить широких межах (від 4 до 25-30 мг-екв. на 100 г грунту) і знаходиться в прямій залежності від літологічних особливостей порід, які в алювіальних відкладах дуже різноманітні. Така залежність властивостей грунту від властивостей материнських порід свідчить про стадійну молодість грунтів. Ступінь насичення основами досягає 85–99 %, тому дернові грунти не потребують вапнування. Вони не потребують і осушувальних меліорацій (у посушливі роки необхідне зрошення). Взагалі дернові грунти мають невисоку родючість, потребують внесення високих норм органічних і мінеральних добрив.

Лучні та болотні грунти залягають у заплавах, на низьких терасах річок, в улоговинах, на Чорному мочарі та інших замкнених зниженнях і належать до типу дернового грунтоутворення, яке відбувається в різко виявлених гідроморфних умовах при постійному капілярному зв’язку з неглибоко залягаючими ґрунтовими водами і при сезонному поверхневому затопленні паводковими водами (в заплавах) або талими сніговими і дощовими водами в балочних долинах. Більша частинах лучних грунтів оглеєна і опідзолена одночасно.

На добре дренованих породах утворюються лучні неоглеєні грунти з таким профілем: (0-35 см) – гумусовий, бурувато-сірий з горіхувато-зернистою структурою, середньосуглинковий, помітні вицвіти солей; перехідний горизонт (35–60 см) – сірувато-бурий, середньо-суглинковий, грудкувато-горіхуватий, ущільнений; материнська порода (60–85 см) – галька з крупним піском.

Профіль лучного глейового слабоопідзоленого грунту можна охарактеризувати за розрізом, закладеним на високій заплаві Тиси (с. Грабарів): гумусовий (0–38 см), темно-сірий, суглинковий, плямистий (оглеєний); перехідний (38–62 см), гумусовий, грубопризматичний, сильно оглеєний; на глибині 62–96 см гумусовий, перехідний, середньосуглинковий, щільний; на глибині 96–117 см і більше сизувато-сірий з іржавими плямами.

Лучні грунти містять 4–7 % перегною, мають слабокислу (рН 4,8–6,2) реакцію при низьких значеннях гідролітичної кислотності (1 – 2 мг-екв. на 100 г грунту), досить добре забезпечені доступними для рослин формами азоту та калію, дещо гірше – фосфору.

Лучно-болотні грунти залягають у пониженнях, де грунтові води знаходяться на глибині 40–50 см. У цих грунтах до глибини 10–15 см утворюється сизувато-сірий безструктурний гумусовий горизонт, який при висиханні розтріскується на брили. Глибше залягає перехідний горизонт завтовшки близько 20–25 см, помірно гумусований, сірувато-сизий з іржавими плямами, мокрий, в’язкий. Ці грунти сильно кислі (рН 4,0–4,5), містять у гумусовому горизонті 8–12 % гумусу, однак кількість його швидко зменшується з глибиною. Після осушення придатні під кормові угіддя. Після тривалої меліорації їх можна використовувати під орні землі.

Лучні глейові, лучні опідзолені глейові та лучно-болотні грунти становлять основу ґрунтового покриву Чорного мочара – обширного пониження з відносною глибиною 3–5 м, площею 14 тис. га між Берегівським горбогір’ям і передгір’ям. Головним завданням у підвищенні родючості грунтів Чорного мочара є регулювання їх водно-повітряного режиму шляхом меліорації – осушення й зрошення.

Болотні грунти в області поширені мало. Виділяються намулувато-болотні та торфувато-болотні відміни. В останніх над намулистим мінеральним горизонтом розвинувся торфовий горизонт завтовшки 10–15 см. Торфову й намулисту масу, яка містить високий процент органічної речовини, можна використовувати для приготування торфокомпостів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Закарпатське передгір’я – це досить чітко відокремлена вертикальна грунтово-кліматична зона з буроземно-підзолистими грунтами. Над Закарпатською низовиною передгір’я підноситься на 175– 275 м. Різниця у висотах визначила зміну в кліматичних умовах – збільшення атмосферних опадів і зниження температури повітря порівняно з низовиною.

Передгір’я складено в основі магматичними, переважно середніми породами (андезити та інші) Вигорлат-Гутинського хребта, який входить до складу гірської буроземно-лісової зони. В зону Закарпатського передгір’я він входить у формах кристалічних утворень і вулканічних туфів, які, виходячи місцями на поверхню, є причиною поширення бурих лісових грунтів серед буроземно-підзолистої зони.

Окремі куполи вулканічних утворень, які розкидані по Закарпатській низовині в місцях розломів в осадочних породах, відомі під назвою Берегівського і Косинського горбогір’їв і Чорної гори (м. Виноградів).

За материнські породи грунтів передгір’я служать щебенюватий делювій магматичних порід, у тому числі й червоноколірні глини, щебенюватий і неглибокий елювій, що підстилається плитою цих же порід; делювій і елювій флішу, у тому числі місцями й вапняків. Тераси річок, які перерізають передгір’я, складені щебенюватими піщаними і супіщаними породами. По днищах широких понижень залягає глинистий і суглинковий маловодопроникний делювій.

Передгір’я сильно еродоване, має горбисто-увалистий і часто зсувний рельєф. Проте цей розчленований рельєф не встигає відводити підґрунтові води, що надходять з гір. Рівень підґрунтових вод навіть на схилах після опадів піднімається до поверхні, чим обумовлюється оглеєння грунтів.

Природна рослинність, під якою проходив і проходить процес ґрунтоутворення – переважно дубові ліси з дуба скельного. Крім дубів, ростуть бук, граб, а на вологіших місцях – ясен, в’яз шорсткий, береза. Трав’яний покрив складається переважно з осоки волохатої, перлівок, орляка звичайного, осоки трясунковидної та інших. Вище 400 м дубовий пояс змінюється буковим.

У Закарпатському передгір’ї в умовах промивного й застійно-промивного водних режимів на малодренованому й переважно нещебенистому елювії-делювії флішу і магматичних порід утворилися буроземно-підзолисті грунти, на добре дренованих щебенюватих породах – бурі лісові. На глинистому делювії балок залягають дернові глейові, а на широких терасах річок – дернові опідзолені оглеєні грунти. На Берегівсько-Косівському горбогір’ї поширені бурі лісові опідзолені грунти.

Буроземно-підзолисті грунти сформувалися під впливом двох основних процесів ґрунтоутворення: буроземного, що відбувався під лісовою рослинністю, й псевдопідзолистого, викликаного надмірним зволоженням і поверхневим оглеєнням. Перезволоження грунту зумовлює відновлення окисного заліза і переведення його у двовалентний рухомий іон, а також збільшує рухомість гумусових речовин. Під впливом нисхідних течій води гумусові речовини і сполуки заліза перерозподіляються по профілю грунту за підзолистим типом, але без руйнування первинних і вторинних мінералів, яке відбувається при справжньому підзолистому процесі. Грунти мають значну глибину та чітко диференційований на генетичні горизонти профіль: гумусово-елювіальний горизонт (0–22 см), часто з ознаками оглеєння. сіро-бурого кольору, розпилений, пухкий, середньосуглинковий; елювіально-ілювіальний горизонт (22–39 см) світло-бурий, пористий, пухкий, пластинчастої структури, переважно середньосуглинковий; ілювіальний (39–80 см) важкосуглинистий або глинистий, сильно ущільнений, містить багато колоїдів, в’язкий, липкий. Горизонт плямистий, мармуроподібний, характерне чергування червоного й бурого кольору з сизим та охристим, що зумовлено оглеєнням; часто зустрічаються новоутворення у вигляді орнштейнів.

Завдяки наявності ущільненого водонепроникного ілювіального горизонту на незначній глибині (35–40 см) буроземно-підзолисті грунти мають незадовільний водно-повітряний режим. Вони швидко насичуються вологою, надлишок опадів утворює поверхневий стік, а грунти цього типу найбільш піддаються водній ерозії. Застій води на поверхні обумовлює поверхневе або наскрізне оглеєння, що призводить до переважання анаеробних умов життєдіяльності мікроорганізмів, погіршує умови розвитку кореневих систем рослин і перехід поживних речовин у доступні форми.

Грунти належать до малогумусових. Кількість гумусу у верхніх горизонтах коливається в межах 1–3 %, а в елювіальному горизонті – 0,6–0,8%. Надмірно висока кислотність – рН (сольове) дорівнює в середньому 4,2. Ступінь насичення основами коливається в межах 17–62 %. Забезпечення рухомими формами всіх поживних елементів у цих грунтах дуже низьке.

Для підвищення продуктивності та поліпшення якості вирощуваних на буроземно-підзолистих грунтах культур необхідно поліпшити фізико-хімічні властивості грунту шляхом вапнування і внесенням високих доз органічних добрив. Особливе значення має боротьба з водною ерозією. Високоефективним господарським і природоохоронним заходом при цьому є поряд з іншими протиерозійними заходами створення на схилах наорних горизонтальних терас.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

У гірській частині області ґрунтоутворення відбувається за буроземним типом, що призводить до формування бурих гірсько-лісових грунтів. Це найбільш поширений фоновий тип грунтів гірської частини Закарпаття. Буроземний ґрунтоутворювальний процес проходив і проходить в умовах вологого клімату під дерев’янистою рослинною формацією на всіх добре дренованих щебенюватих, багатих первинними мінералами породах – елювії і делювії карпатського флішу, метаморфічних і магматичних породах.

Згідно експериментальних даних (Г. О. Андрущенко, 1964; П. С. Пастернак, 1967) бурі лісові грунти утворюються за такою схемою. В процесі розкладу лісової підстилки кренові та інші органічні кислоти, які при цьому утворюються, нейтралізуються кальцієм, залізом і алюмінієм, внаслідок великої зольності підстилки. В умовах добре виявленого промивного водного режиму такі нейтралізовані розчини не опідзолюють грунт, не викликають перерозподілу колоїдів по профілю. Перегнійні кислоти, зв’язуючись з залізом і алюмінієм, акумулюються у верхніх шарах і надають грунтам бурого кольору. В умовах, коли кислі розчини з лісової підстилки недостатньо нейтралізовані, утворюються бурі лісові опідзолені грунти.

Перерозподіл рослинного покриву, тепла і вологи у зв’язку з умовами гірського рельєфу зумовлює наявність висотної (вертикальної) ґрунтової поясності. В гірсько-лісовому поясі формується тип бурих гірсько-лісових грунтів, які поділяються на темно-бурі, бурі, світло-бурі неопідзолені й опідзолені. Біля верхньої межі лісу, особливо на кам’янистих ділянках, під чистими природними ялинниками і гірською сосною формуються гірсько-підзолисті і торф’яно-гірсько-підзолисті грунти. В умовах розріджених приполонинних насаджень поширені гірські лучно-лісові грунти.

З посиленням вологості клімату й виявленості промивного водного режиму, зниженням температур внаслідок збільшення абсолютних висот у грунтах закономірно зростає кількість перегною з 4–5 % до 16–18 %, зменшується кількість кальцію, збільшується кількість азоту, органічних фосфатів, заліза і алюмінію. Г. О. Андрущенко (1970) виділяє три грунтово-геохімічні пояси: нижній – до 500 м, середній – в межах висот 500–800 м, верхній – в межах висот 800–1200 м над рівнем моря.

У межах кожного з поясів бурі лісові грунти мають різну глибину і різний ступінь щебенюватості, у зв’язку з чим виділяються види: глибокі (116–120 см), середньоглибокі (60–75 см) і неглибокі (40–50 см), мало- й сильнощебенюваті. Ці ознаки мають важливе значення при використанні бурих лісових грунтів у сільському господарстві. Найбільш поширені на схилах середньоглибокі грунти. Глибокі поширені здебільшого на вододілах і належать до найменш щебенюватих.

Бурі лісові грунти кислі, не насичені основами, значно збагачені рухомим алюмінієм, бідні на рухомий фосфор, а часто й на калій. Потенціальна родючість їх досить низька. Ефективно використовувати у сільськогосподарському виробництві ці грунти можна тільки після внесення високих норм добрив, вапнування, проведення заходів боротьби з ерозією.

Бурі грунти – це типові лісові землі. В доагрикультурний період вони були повністю вкриті лісами, та й тепер основна їх площа зайнята під лісами. Найдоцільніше й надалі використовувати бурі гірсько-лісові грунти у лісовому господарстві.

Одним з найбільш ефективних засобів підвищення продуктивності лісових земель є застосування мінеральних добрив. Їх використовують для підвищення продуктивності насаджень, підвищення стійкості деревних порід проти хвороб і шкідників.

Позитивна дія азотних добрив проявляється в перші 3–5 років. Пізніше їх дія помітно зменшується, і вже через 6–7 років після внесення непомітна. Ефективність азотного добрива відчутніша при забезпеченні рослин іншими елементами живлення, особливо фосфором, калієм та кальцієм. Дуже перспективне збагачення сумішей добрив мікроелементами і насамперед сіркою, молібденом, бором, міддю, марганцем.

Гірські ялинники добре реагують на внесення N90Р60 з додаванням вапна 2–3 т/га. На рівних місцеположеннях передгір’я слід вносити N100P80K60 для перших двох класів віку і N150P50K50 на фоні 2 т вапняку для ялинників старшого віку.

На бурих гірсько-лісових грунтах на внесення добрив (N150Р90К60) значним поліпшенням росту у всіх вікових категоріях реагують бук лісовий, дуб звичайний, каштан.

Насадження у молодому віці удобрюють для прискорення їх росту. При цьому удобрення лісів дає високий ефект при поєднанні внесення добрив з рубками догляду (освітлення, прочистки, проріджування) .

Удобрення достигаючого лісу проводять у другій половині терміну обороту рубки. Мета удобрення – збільшення виходу крупних сортиментів деревини і сприяння природному відновленню лісу.

Бурі лісові грунти букових лісів на флішевих породах. Букові ліси із значною домішкою явора, граба, в’яза, ясена поширені на висотах від 300 до 1100 м. У західній частині Закарпаття чисті букові ліси піднімаються до 1200 м, а в східній – тільки до 700 м над рівнем моря. Ґрунтовий покрив у районі чистих букових насаджень не відзначається великою різноманітністю. Морфологічні ознаки грунтів одноманітні, переходи між горизонтами поступові.

Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і дрібних гілочок, знизу напіврозкладена.

На – 2-10 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, зернистий, суцільно сплетений корінням бука; зрідка зустрічається щебінь.

Н1 – 10-27 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, середньосуглинковий, перехід поступовий.

Н2 – 27-55 см. Бурий, пухкий, вологий, дрібногоріхуватий, зустрічаються уламки гірських порід, перехід поступовий.

НР – 55–80 см. Відрізняється від попереднього ущільненням та значною кількістю уламків гірської породи.

Р – 80-120 см. Сірувато-бурий, щільний, дуже щебенисто-кам’янистий.

За вмістом гумусу грунти помітно відрізняються залежно від висоти над рівнем моря. У грунтах нижньої частини поясу букових лісів (до 600 м) вміст гумусу невисокий – до 5 %, вище – 7–8 %.

У більшості випадків рН водної витяжки у верхніх горизонтах цих грунтів становить 4,5–5, у нижніх підвищується до 4,9–5,5. Все це свідчить про кислий характер процесів розкладу органічних речовин. Гідролітична кислотність може досягати 10–25 мг-екв. на 100 г грунту. Вміст рухомого калію досягає 20 мг на 100 г грунту, високий також вміст рухомого азоту – 5–20 мг на 100 г грунту. Забезпеченість фосфором низька – 1–2 мг на 100 г грунту.

Лісорослинні властивості грунтів під буковими насадженнями неоднорідні. Найпродуктивніші глибокі слабоскелетні, ріст бука на яких досягає 1С1а бонітетів (середня висота до 36 м, діаметр до 60 см, запас 470 м3/га). На мілких грунтах, глибина яких становить 40–50 см, бук має III бонітет, однак такі ділянки зустрічаються рідко.

За сукупністю морфологічних ознак, фізико-хімічними властивостями, хімічним складом грунти букових насаджень поділяються на три групи:

– бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені, пов’язані з ялиновими і яворовими бучинами й субучинами;

– світло-бурі середньогумусні вилуговані неопідзолені й опідзолені – під чистими бучинами й субучинами з домішкою в’яза і клена гостролистого;

– світло-бурі малогумусні опідзолені – під грабовими бучинами й субучинами.

Грунти дубово-букових і букових лісів на вулканічних породах. Район Вулканічних Карпат за умови ґрунтоутворення дещо відрізняється від інших районів. Через значну крутизну схилів у сільськогосподарському виробництві використовується порівняно невелика кількість площ. На висотах до 400 м головною породою є дуб скельний з домішкою бука і граба. Вище 400–500 м переважають букові насадження.

Грунти формуються на продуктах вивітрювання вулканічних порід і належать до типу бурих лісових з усіма характерними для них ознаками:

Н0 – 0-2 см. Підстилка з листя і гілочок бука, знизу напіврозкладена.

На – 2-4 см. Темно-бурий, дрібнозернистий, свіжий, пилуватосуглинковий з включенням щебеню (15–20 %), сильно пронизаний дрібними корінцями бука; перехід поступовий.

Н – 4-49 см. Темно-бурий, пухкий, свіжий, дрібнозернистий, неміцної структури, пилувато-суглинковий, зустрічається каміння, перехід помітний.

НР – 49-70 см. Світло-бурий з сірим відтінком, ущільнений, вологий, середньосуглинковий, до 50 % каміння і щебеню.

Р – 70-105 см. Пальово-бурий, вологий, щільний, дуже кам’янистий (80 % каміння), середньосуглинковий.

Р – 105-140 см. Бурий, щільний, вологий, вивітрілий андезит, який переходить у гірську породу.

Серед бурих гірсько-лісових грунтів, які утворились на продуктах вивітрювання магматичних порід, виділяються такі групи:

– бурі ненасичені (ступінь насиченості 20– 25 %) неопідзолені. Формуються на продуктах вивітрювання андезитів і андезито-базальтів у верхніх частинах схилів;

– бурі насичені (ступінь насичення 60–80 %) неопідзолені, які формуються на продуктах вивітрювання основних порід (базальтів і андезито-базальтів);

– бурі ненасичені й слабонасичені опідзолені, що утворюються на дуже розкладених делювіально-елювіальних відкладах андезито-базальтів, а також ліпаритів, дацитів.

Продуктивність лісів на цих грунтах висока. З природних насаджень найпродуктивніші (бонітет 1 – 1а) букові та дубово-букові з домішкою ясена, клена гостролистого, черешні на глибоких насичених бурих лісових грунтах. Дуже високу продуктивність мають штучні насадження з ялини і ялиці. У 55–60 років запас їх досягає 500–550 м3/га. Проте необхідно враховувати, що ялинові та ялицеві насадження в цих умовах вражаються гниллю, внаслідок чого втрачають технічну цінність.

Грунти мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів. Мішані хвойні і хвойно-листяні лісп з перевагою ялини розташовані у верхньому гірсько-лісовому поясі. В західній частині південного макросхилу Карпат хвойно-листяні ліси зустрічаються невеликими роз’єднаними масивами. Лісові насадження цих районів за своїм складом різнорідні, що пояснюється, крім природних умов, впливом діяльності людини. Цей вплив проявився головним чином в заміні мішаних буково-ялинових, буково-ялиново-ялицевих насаджень на чисті ялинові.

Незважаючи на те, що грунти розташовані в різних умовах, вони дуже схожі між собою і відрізняються глибиною залягання, скелетністю та наявністю оглеєння. В більшості випадків профіль грунту має слабу диференціацію на горизонти, характерне темно-буре і буре забарвлення, відсутні або слабо помітні ознаки опідзолення.

Генетичний профіль бурих гірсько-лісових грунтів мішаних хвойних і хвойно-листяних лісів має типовий дерновий габітус. У непорушеному стані (під лісом) профіль має таку будову:

Но – 0-2 см. Підстилка з хвої, листя і гілок, донизу напіврозкладена.

Н1 – 2-18 см. Темно-бурий, вологий, пухкий, дрібнозернистий, насичений дрібним корінням деревних порід, щебенистий. Перехід поступовий.

Н2 – 18-47 см. Бурий, вологий, ущільнений, дрібнозернистий, слабощебенистий. Зрідка трапляються уламки пісковика. Перехід поступовий.

Нр – 47-75 см. Бурий, пухкий, вологий, середньосуглинковий, грудкуватозернистий, середньохрящуватий. Перехід помітний.

Р1 – 75-94 см. Світло-сірий пухкий сланець з незначною домішкою дрібнозему.

Р2 – 94-120 см. Бурувато-сизуватий, щільний, важкосуглинковий, насичений щебенем.

Характерною особливістю грунтів під хвойними мішаними лісами Карпат є значний вміст перегною. Під корінними лісами у верхніх горизонтах грунту вміст його становить 11–16 %, під вторинними луками кількість гумусу зменшується до 5–7 %, а на орних землях падає до 3–5 %.

За характером актуальної кислотності грунти належать до кислих. рН водне в неокультурених грунтах становить 3,8–4. На орних землях цей показник зростає до 5–5,2. Гідролітична кислотність цих грунтів під сільськогосподарськими угіддями висока і дорівнює 3-7 мг-екв. на 100 г грунту, зростає у грунтах під лісом до 20– 25 мг-екв. Висока обмінна кислотність пов’язана зі значною кількістю рухомого алюмінію у вбирному комплексі грунту (від 1 до 10–15 мг-екв. на 100 г грунту).

Грунти багаті на валові форми поживних речовин, особливо фосфору, однак рухомість і доступність їх для рослин досить низька. Для активізації рухомості поживних речовин необхідне вапнування (10–15 т вапна на 1 га). Не менший ефект дає внесення в грунт кількох центнерів сиромолотого гіпсу.

Високогірні грунти під гірською сосною. У східній частині субальпійського поясу Карпат виділяється пояс соснового криволісся, який змінюється субальпійськими луками. Зарості гірської сосни на кам’янистих розсипах є однією з перших стадій після лишайникової стадії первинного ґрунтотворного процесу. Первинне поселення лишайників призводить до утворення дрібнозему в заглибленнях між камінням. Таким чином створюються умови для поселення гірської сосни. Під гірською сосною поселяються мохи та чагарники. Внаслідок спільної дії гірської сосни і мохів процес ґрунтоутворення поглиблюється, що призводить до формування під гірсько-сосновим криволіссям торф’яно-гірсько-підзолистих грунтів.

Для прикладу розглянемо профіль грунту під гірською сосною (Усть-Чорнянський лісокомбінат, г. Побита, 1420 м над рівнем моря).

Т – 0-29 см. Шар відмерлих мохів, перемішаний з хвоєю, листочками брусниці й чорниці, сильно насичений корінцями напівчагарників із значною участю коренів сосни. Перехід різкий.

Нт – 29-42 см. Темно-бурий, мокрий, торф’янистий, сильно насичений корінцями сосни.

ЕР – 42-75 см. Шар щільного пісковина з пустими проміжками, на горизонтальних гранях пісковика відкладені піскуваті продукти розкладу світло-сірого кольору.

ІР – 75-90 см. Буро-попелястий, піщаний, вологий, дуже кам’янистий шар, який переходить у скельний горизонт пісковиків.

Як морфологічні ознаки, так і хімічні властивості свідчать про наявність підзолистого процесу в цих грунтах при гумусно-ілювіальному характері профілю. Грунти під гірською сосною мають дуже кислу реакцію (рН водне 3,9-4,2). Верхній горизонт на 50-70 % складений з органічної речовини.

Гірські лучно-буроземні грунти поширені в субальпійському і альпійському поясах на висотах 1100-1200 м у західній і 1500-1600 м у східній частинах області. їх формування відбувалося під лучною і чагарниковою рослинністю, хоча можлива й участь лісової рослинності у більш теплі періоди голоцену.

За будовою профілю ці грунти нагадують неглибокі або середньо-глибокі бурі лісові грунти. Характерною особливістю їх є наявність оторфовілої дернини (Н0) або торфу (Т), завглибшки до 10-12 см. Нижче залягає неглибокий (15-20 см) гумусовий горизонт темно-сірого кольору, з виразною зернистою структурою. Перехідний горизонт подібний до таких же горизонтів у бурих лісових грунтах і досягає у глибину 40-65 см.

Гумусність гірських лучно-лісових грунтів становить 10-15 %, вони мають високу актуальну кислотність (рН сольове 3,5-4,5), порівняно добре забезпечені азотом, слабо – фосфором і калієм. Потребують внесення фосфорно-калійних добрив і вапнування.

Дерново-буроземні грунти. Поширені у всіх вертикальних поясах гірської зони, здебільшого на безлісих ділянках (на виположених гірських схилах, терасах гірських річок), що використовуються під природні кормові угіддя. Утворилися в результаті накладання дернового шару в процесі ґрунтоутворення на буроземний. Широколистяні ліси на виположених схилах мають рясний травостій, часті у них поляни, вкриті лише трав’янистою рослинністю. Виположені форми рельєфу сприяли ранньому їх освоєнню під сільськогосподарські угіддя, а лучна рослинність і сільськогосподарські культури сприяли формуванню виразного дернового горизонту.

Дерново-буроземні грунти відрізняються від бурих лісових наявністю дернового темнувато-бурого або навіть темно-сірого з бурим відтінком горизонту, завтовшки 20–30 см. Нижче залягає перехідний сіро-бурий горизонт завглибшки 60–80 см з горіхуватою структурою, який поступово переходить в елювій корінних порід (пісковиків, сланців, флішу).

Вміст гумусу, особливо у грунтів на алювіально-делювіальних відкладах, становить у верхньому горизонті 3-5 %. Грунти середньо забезпечені рухомими формами азоту та калію, дещо гірше – фосфором. Порівняно висока кислотність (рН 4,5-5) і наявність рухомого алюмінію вимагають вапнування або гіпсування, застосування органічних добрив і посівів люпину на зелене добриво. Використовуються ці грунти як природні кормові угіддя, орні землі, під сади і ягідники.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

За останні роки через Карпати прокладено ряд потужних трубопроводів союзного й міжнародного значення. У місцях їх проходження в результаті інженерного втручання порушується взаємозв’язок між рослинним покривом, грунтом і підстилаючими гірськими породами, тобто порушується природне функціонування гірських екосистем. Ці зміни в умовах надлишкового зволоження, наявності крутих схилів, знищених рослинних угруповань, виведених на денну поверхню підстилаючих гірських порід, часто стають причиною виникнення шкідливих як для трубопроводів, так і для оточуючих екосистем процесів, таких як лінійна та площинна ерозія, зсуви, заболочення.

Практичні заходи по усуненню або зменшенню процесів ерозії, передбачені проектами та здійснювані будівельниками під час прокладання трубопроводів, не завжди дають бажані наслідки. Тому виникла потреба в розробленні додаткових протиерозійних та грунтостабілізуючих заходів, зокрема фітомеліоративних, які б забезпечували безаварійний стан трубопроводів і нормальне функціонування прилеглих екосистем.

Відомо, що рослинний покрив зменшує можливість ерозії або повністю її попереджує. Завдяки розгалуженій надземній і підземній частині вегетативних органів, рослинний покрив стабілізує грунт і таким чином захищає його від розмиву під час інтенсивних дощів на схилах. Якщо він знищений, пошкоджений або дуже зріджений, небезпека ерозії, що виникає від дощів навіть невеликої інтенсивності, різко збільшується. Ґрунтозахисна роль різних типів рослинності надзвичайно багатогранна. Чим більше зімкнуті лісові насадження, тим більша частина опадів затримується їх кронами, а значить, не бере участі у формуванні поверхневого стоку. Якщо врахувати, що трубопроводи прокладені в гірських районах Карпат, де випадає від 1000 до 1400 мм опадів, то захисна роль лісових екосистем у прилеглій до траси зоні набуває особливого екологічного значення і її неможливо замінити жодними технічними спорудами.

Виключно велике значення у захисті грунту від ерозії має мульча, що складається з різноманітних органічних рештків. При достатній потужності вона здатна повністю запобігти ерозії навіть на досить ерозійно небезпечних ділянках.

Протиерозійну роль виконують і розгалужені кореневі системи рослин, які скріплюють грунтові горизонти і тим самим підвищують їх стійкість до змиву, розмиву та сповзання. При відмиранні й розкладанні коріння збільшується пористість грунту. Це підвищує його водопроникність, а отже, зменшує об’єм та інтенсивність схилового стоку. Кореневі системи рослин поліпшують структуру грунту, є джерелом його збагачення органікою, а це, в свою чергу, підвищує його родючість і протиерозійну стійкість. Важлива роль і лісової підстилки. Вона, маючи високу водопроникність і вологоємкість, забезпечує швидке поглинання зливових дощів, переведення поверхневого стоку у внутрігрунтовий. За нашими даними, лісова підстилка поглинає у 2–5 разів більше води, ніж її маса у повітряно-сухому стані. Нерівна поверхня підстилки сповільнює швидкість стоку і кольматує грунт, що змивається з вище розміщених ділянок схилу. При знятті підстилки стік збільшується у 8–10 разів і більше.

Надзвичайно велику роль у попередженні ерозії та відновленні еродованих грунтів відіграють багаторічні трави. Особливо надійно захищають грунт від ерозії бобово-злакові суміші, які створюють густий надземний покрив і досить розгалужену кореневу систему. Крім поліпшення фізичних властивостей, кореневі системи збагачують грунт азотом, фосфором, калієм, кальцієм. Протиерозійна ефективність багаторічних трав залежить від їх видового складу, щільності травостою, розвитку кореневих систем, потужності і глибини розташування підземних вегетативних органів.

Екологічні та геоботанічні дослідження на трасах трубопроводів в Українських Карпатах дозволили встановити проходження процесу відновлення рослинного покриву у різних екологічних умовах трас, визначити грунтостабілізуючу та протиерозійну роль кореневих систем піонерних видів, і таким чином, використати в різних висотних смугах потенціальні можливості фітомеліорантів у відновленні порушеної при будівництві трас екологічної рівноваги.

У межах Полонинського та Вододільного Верховинського хребтів природна рослинність покриває лише одну третю частину поверхні відводу трас магістральних трубопроводів, причому щільність її невелика. Починаючи з висоти 800 м над рівнем моря, у несприятливих екологічних умовах площа непокритих рослинністю трас збільшується до 80 %. Тому розраховувати на виконання природною рослинністю протиерозійних та грунтостабілізуючих функцій на трасах магістральних трубопроводів у найближчий час безперспективно. Значить, найбільш ефективний спосіб прискореного закріплення поверхневого шару грунту – створення на трасах культур-фітоценозів зі стійких у даних екологічних умовах видів рослин, що можуть виконувати меліоративну функцію.

Важливими фітомеліоративними заходами, що сприятимуть оптимізації екологічного режиму на трасах магістральних трубопроводів, слід вважати:

  1. Залуження трас трубопроводів такими бобово-злаковими сумішами:

а) тимофіївка лучна + грястиця збірна + костриця лучна + конюшина лучна + конюшина біла;

б) мітлиця біла + райграс пасовищний + костриця лучна + лядвенець рогатий + конюшина біла;

в) щучка дерниста + мітлиця біла + грястиця збірна + конюшина біла.

  1. Грунтостабілізуючі посадки дерев та кущів на зсувних ділянках (акація біла та жовта, вільха сіра й зелена, верба червона та козяча, жарновець віниковий, шипшина собача, ялина, явір).
  2. Водопоглинаючі посадки дерев та кущів у місцях стояння ґрунтових вод (різні види верб, вільха сіра та клейка).

У зв’язку з тим, що ефективність фітомеліорації визначається проведеною технічною рекультивацією, на деяких трасах магістральних трубопроводів, особливо газопроводів, її слід доповнити такими технічними заходами:

– спорудженням водовідвідних канав та лотків;

– насипанням штучних мікротерас.

Для фітомеліоративних робіт на трасах магістральних трубопроводів необхідні узгоджені конструктивні дії між землекористувачами, по території яких прокладені траси, та експлуатаційниками.

Обидва етапи рекультивації – технічний та біологічний – слід розглядати в їх екологічній узгодженості, яка виражається у використанні потенціальної можливості рослин у закріпленні порушених ділянок трас. Тільки при умові виконання фітомеліоративних робіт на завершальному етапі будівництва трас магістральних трубопроводів можна розраховувати на досягнення позитивних результатів у забезпеченні нормального функціонування трубопроводів у екологічно безпечному середовищі.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Головною умовою підвищення продуктивності тваринництва було і залишається зміцнення кормової бази на основі інтенсифікації польового та лукопасовищного кормовиробництва. У вирішенні цього завдання в умовах Закарпатської області провідне місце належить поліпшенню кормових угідь і раціональному їх використанню. З величезних площ сінокосів і пасовищ ми отримуємо лише четверту частину того, що вони можуть дати при належному догляді. Саме природні кормові угіддя – величезні потенціальні можливості для розвитку кормової бази по забезпеченню громадського тваринництва.

На Закарпатті 224 тис. га лук, у тому числі 128,7 тис. га пасовищ і 95,3 тис. га сінокосів. Природні луки, як правило, вторинного походження. утворилися на місцях випалених чи вирубаних лісів у XVII–XX ст., а тому різні за віком, знаходяться на різних стадіях задерніння, особливо в передгірному й гірському поясі. Луки, що не зазнали розорювання, збереглися лише у високогірному поясі, а в гірському – на неприступних або непридатних для розорювання площах. Кращими вважаються луки, розміщені на положистих південних схилах; тут широко представлені цінні бобові й злакові трави, різнотрав’я.

У багатьох місцях природні сінокоси й пасовища вкриті купинами, сильно перезволожені, заросли чагарниками, переважно ялівцем звичайним і сибірським, ліщиною, вербами, вільхами сірою і клейкою, крушиною ламкою та іншими. Все це знижує їх урожайність, призводить до втрат урожаю, є перепоною для впровадження механізованого догляду й сінозбирання.

Сучасний стан продуктивності природних сінокосів і пасовищ не відповідає їх потенціальним можливостям. Це пояснюється раннім випасом на них худоби весною і пізнім – восени, зволіканням сінозбиральних робіт, відсутністю необхідних робіт по догляду і поліпшенню, великим перевантаженням худобою.

Безсистемний випас великої рогатої худоби та овець призвав до інтенсивного розвитку пасовищної дигресії – випадання з травостою цінних злакових і бобових трав і заміни їх щільнодернистими травами – біловусом і щучкою. 25–35 % лучної площі становлять справжні луки, де переважають формації костриці червоної, костриці лучної, конюшини повзучої, конюшини паннонської, конюшини лучної, грястиці збірної, мітлиці тонкої та інші. Урожайність цих лук становить 12–16 ц/га сіна середньої кормової якості, 60– 70 % лучної площі займають пустищні луки, де переважають біловус стиснутий та чорниця. Господарське значення їх невелике. Урожайність цих лук становить 6–7 ц/га сіна низької якості.

На 40 % площ сінокосів і пасовищ спостерігається велика забур’яненість, в основному, отруйними та неїстівними рослинами. Особливо небезпечними є болиголов плямистий, бутень п’янкий, чемериці біла і Лобелієва та інші. На луках Карпат часто зустрічаються молочаї, дивина, аконіти, приворотні, синяк звичайний, будяки, перестріч і багато інших. В останні роки дуже поширюються такі бур’яни, як стенактис однорічний, дзвінці шорсткий, малий і літній, королиця звичайна, вовчуг польовий, лемботропіс чорніючий та інші.

Для характеристики сучасного стану природних сінокосів і пасовищ з урахуванням різноманітності біокліматичних факторів та господарського використання природні кормові угіддя Українських Карпат поділяють на три пояси: передгірні, гірські сіножаті та пасовища й високогірні пасовища.

Передгірні сіножаті та пасовища зустрічаються до висоти 400– 500 м над рівнем моря. Тут поширені формації костриць борознистої, овечої і лучної, райграсу високого, китника лучного, мітлиці тонкої, пирію повзучого, тимофіївки лучної, тонконога болотяного, трищетинника жовтуватого, осоки лисячої та різнотрав’я. У травостоях часто зустрічаються цінні кормові трави, як конюшини повзуча, рожева, блідо-жовта, червонувата, золотиста, лучна, лядвенець рогатий, тимофіївка лучна, грястиця збірна та інші. Переважають луки з костриць, мітлиць, бобових і різнотрав’я. Найбільші площі таких сінокосів і пасовищ зосереджені в Ужгородському – 4,7 тис. га сінокосів і 12,6 тис. га пасовищ, в Мукачівському відповідно – 6,3 і 9,4, Свалявському – 4 і 1,5, Іршавському 5 і 6, Хустському – 6 і 7 і Тячівському районах – 4 і 8 тис. га.

Клімат цього поясу помірно вологий, характеризується тривалим тепловим (260–280 днів) і вегетаційним (210–240 днів) періодами, великою (2500–2600 °С) сумою активних температур, відносно короткою (90 днів) м’якою зимою. В середньому випадає 660– 900 мм опадів на рік. Основний тип грунтів – сірий лісовий. Луки потребують органомінеральних добрив.

Гірські сіножаті та пасовища зустрічаються на висотах від 400– 500 до 1000–1250 м над рівнем моря. Тут поширені формації мітлиці тонкої, гребінника звичайного, костриці червоної, зіглінгії полеглої, заячої конюшини спорідненої, конюшини лучної, середньої, паннонської, гірської, рожевої, грястиці збірної, трясунки середньої, біловусу стиснутого, щучника дернистого, медової трави шерстистої та різнотрав’я. Луки з перевагою костриць, біловуса, мітлиці, бобових, різнотрав’я, бур’янів. Різнотрав’я здебільшого поширене на перелогах. На різнотравних луках з участю королиці звичайної зростає мітлиця тонка і костриця червона. Найбільші площі цих угідь зустрічаються у Великоберезнянському – 5 тис. га сінокосів і 4,5 тис. га пасовищ, у Воловецькому – відповідно 4,5 і 5,2, Міжгірському – 10,8 і 7,3, Рахівському районах – 16,8 і 3,4.

Клімат цього поясу помірно холодний і характеризується нетривалим теплим (190–240 днів) і вегетаційним (135–195 днів) періодами, невеликою сумою активних температур (1000–2460°С), відносно довгою холодною зимою (120–150 днів). В середньому випадає 650–1200 мм опадів на рік.

Тип грунтів – бурий лісовий. Луки потребують органо-мінеральних добрив, вапнування.

Високогірні пасовища розміщені, як правило, вище верхньої межі лісу, на висотах 1000–2000 м над рівнем моря. Тут широко представлені луки з пануванням у травостої біловуса стиснутого, ситника трироздільного, щучнику дернистого, костриць червоної та лежачої, тонконога альпійського, осоки вічнозеленої та інших. Найбільші площі високогірних пасовищ зустрічаються у Рахівському – 9,2 тис. га, Тячівському – 8,2, Міжгірському – 4, Воловецькому – 1,2, Перечинському районах – 1,2 тис. га. Високогірні луки низької кормової якості. Тут на долю біловусника припадає до 65 %, чорничника до 20 % площі. Панівними є кострицеві, біловусові, чагарникові й забур’янені луки.

На схилах і вершинах простежується помірна, прохолодна й холодна кліматичні зони. Кількість теплих днів різко зменшується і становить 90–150 днів, сума активних температур – всього 800– 2200 °С. Вегетаційний період – 90–120 днів. Тип грунтів – гірськолучний. Луки потребують органічних добрив і мінеральних у вигляді фосфатшлаку.

За господарським використанням виділяють 8 типів основних лук (пасовищ і сінокосів):

Кострицеві луки – кормові угіддя з перевагою у травостоях костриць лучної, червоної, лежачої, мальованої, тонколистої та інших. Ці види утворюють основу травостою. Як домішка часто зустрічаються злакові, бобові трави і різнотрав’я. Це сінокісні луки. Врожайність їх без удобрення коливається в межах 12–16 ц/га сіна. Якість сіна хороша. Добре поїдається усіма видами тварин. Поширені луки в усіх районах області, орієнтовна площа їх близько 42 тис. га, що становить 18,3 % усіх лук. Вони потребують підживлення: (NРк)60, 5-6 ц фосфатшлаку, а також підсіву дикоростучих бобових трав (насіння з розрахунку 32 кг/га).

Мітлицеві луки. У травостоях переважають мітлиці тонка, собача, велетенська. Часто зустрічаються тимофіївка лучна, гребінник звичайний, трясунка середня, конюшина гірська, лядвенець рогатий, різні види волошок, дзвоників, жовтців та інші. Поширені в усіх районах, крім високогір’я, площа їх становить 28 тис. га, або 12,5%. Це сінокісні луки. Врожайність їх – 10-13 ц/га сіна середньої якості. Охоче поїдається вівцями і козами. Луки потребують мінерального підживлення (NPK)60 і 5-6 ц/га фосфатшлаку з підсівом цінних злакових і бобових трав.

Біловусові луки. Тут переважає (60-90 %) у травостоях біловус стиснутий, хоч нерідко можна зустріти і пахучу траву, мітлицю тонку, кострицю лежачу, конюшину повзучу, тирлич ваточниковидний, одкасник безстебловий і багато інших видів. Взагалі це пасовищні луки. Поширені вони здебільшого в гірському й високогірному поясах, площа їх близько 98 тис. га, або 43,5 %. Урожайність сіна становить 8–10 ц/га. Поїдається тваринами воно погано. На таких луках доцільно проводити кошарування, внесення органічних і мінеральних добрив (15–20 т/га гною або (NРК)60).

Різнотравні луки – кормові угіддя з перевагою королиці звичайної, волошок карпатської, лучної, м’якої, скабіозовидної, кульбаби лікарської, скереди дворічної, любочок осінніх дунайських, шафранових, ахірофоруса одноквіткового, кмину звичайного, як домішка зустрічаються злакові й бобові трави. Поширені ці луки в передгірному й гірському поясах, площа їх – близько 8 тис. га, або 3,6 %. Урожайність лук низька, 8–12 ц/га, сіно поганої якості. Тут доцільне внесення мінеральних і органічних добрив (15–20 т гною чи (NPK)60) з підсівом злакових і бобових трав, зокрема костриць червоної й лучної, грястиці збірної, лядвенцю рогатого й конюшини з розрахунку 32 кг/га суміші цих трав.

Бобові луки – кормові угіддя в Рахівському, Тячівському, Воловецькому, Великоберезнянському районах з перевагою лядвенцю рогатого й конюшини лучної, повзучої, паннонської, гірської, червонуватої. У травостої зустрічаються цінні у кормовому відношенні трави: тимофіївка лучна, грястиця збірна, костриця лучна, вики, чини, заяча конюшина. Площа бобових лук – близько 9 тис. га, або 4 %. Урожайність становить 18–22 ц/га високоякісного сіна, яке охоче поїдають усі види тварин. На бобових луках доцільне внесення фосфорних добрив (Р90К60) чи фосфатшлаку в кількості 6–8 ц/га.

Чагарничкові луки – кормові угіддя з перевагою чорниці, брусниці, лохини й вересу. Як домішка зустрічаються різні види злакових трав і різнотрав’я. Такі луки для випасу великої рогатої худоби не використовуються, лише вівці та кози знаходять собі тут корм. Особливо багато таких лук у Рахівському, Міжгірському, Воловецькому, Перечпнському районах, площа їх – близько 18 тис. га, або 8 %. Необхідні докорінне поліпшення з урахуванням ерозійних процесів і підсів дикоростучих трав.

Зачагарниковані луки – кормові угіддя, на яких досить часто трапляються чагарники ялівців сибірського й звичайного, ліщини, вільхи та інших. Урожайність цих лук залежить від кількості чагарників і типу травостоїв. Поширені вони в усіх районах області, всього близько 13 тис. га, або 5,8 %. Залежно від наявності чагарників застосовують ручне або механізоване їх знищення, внесення органічних і мінеральних добрив з підсівом трав. Такі луки використовують для сінокосіння і як пасовища.

Забур’янені луки – кормові угіддя з перевагою орлика звичайного, щавелів, осотів і будяків. Як домішка зустрічаються злакові, бобові й різнотрав’я. Луки використовуються для випасу великої рогатої худоби і овець. Сіно низькоякісне, в ньому трапляються отруйні види: орлик звичайний, синяк звичайний, хвощ польовий, нечуйвітер волохатенький, молочаї, перестрічі та інші. Ці луки характерні для всіх районів області, нараховується їх близько 8 тис. га.

Таблиця 1. Урожай сіна природної мітлицевої луки, на якій знищені купини та внесено мінеральні добрива (середні дані за 1981–1985 рр.)

Варіанти досліду

Середній урожай, ц/га

Приріст

ц/га

%

  1. 1. Без поліпшення
7,8
  1. Знищення купин, очистка від каміння (10 % площі займали купини)
9,8 2,0 25,6
  1. 3. Знищення чагарників, очистка від каміння (20 % площі займали чагарники)
10,7 2,9 37.1
  1. Варіант 2 + підсів трав (суміші злакових і бобових, 30 кг/га) + боронування
18,4 10,6 135,9
  1. Варіант 4 + (NРК)45
37,6 29,8 382,0

Для поліпшення травостою такі луки підлягають переорюванню, вибиранню кореневищ і бур’янів за допомогою культиваторів. Необхідно підсівати дикоростучі трави, цінні у кормовому відношенні.

Результати досліджень відділу кормовиробництва зональної Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції й передова практика ряду господарств Закарпатської області (колгоспів «Пам’ять Ілліча» Свалявського, «Бескид» Воловецького районів) переконливо свідчать про те, що з поліпшених поверхневим способом лук можна одержати 28–40 ц/га сіна, а на луках з докорінним поліпшенням – 90–110 ц/га. Кваліфіковане застосування розроблених дослідною станцією технологій раціонального підвищення продуктивності лук з науково обгрунтованими методами поліпшення ботанічного складу травостою дозволяє різко збільшити їх продуктивність зі збереженням генофонду аборигенних рослин, що заселили луки й пристосувалися до гірських умов.

Слід пам’ятати, що специфічні гірські умови, а саме: значна пересіченість території, круті схили, висота над рівнем моря, незначна товща грунту, рівень його і ґрунтових вод, велика кількість опадів утруднюють окультурення й вимагають дбайливого підходу до кожної луки.

Встановлено, що поверхневе поліпшення кормових угідь (розчистка від каміння, купин, кротовин, чагарників) сприяє збільшенню корисної площі в середньому на 20–30 %, а продуктивність травостою зростає на 20–30 % (табл. 1). Якщо врахувати, що лише в передгірному й гірському поясах є близько 7 тис. га площ сіножатей і пасовищ, вкритих купинами більше ніж на 20 %, 37 тис. га угідь покриті чагарниками, що становить понад 10 %, 22 тис. га вкрито камінням, то це той додатковий резерв кормів, який можна отримати, провівши найпростіші заходи поверхневого поліпшення.

При розчистці чагарників на схилах дуже важливо дотримуватися протиерозійних заходів: на вододілах, крутих схилах, по берегах струмків чагарники потрібно залишати. На менш крутих схилах створювати на віддалі 50–70 м поперек схилу буферні вали з викорчуваних чагарників. Ці вали – добра перепона для стікаючої води й межі для загонів при організації культурних пасовищ.

Таблиця 2. Вплив різних доз фосфорних добрив на урожай бобової луки (середнє за 1982–1985 рр.)

Варіанти досліду

Урожай сіна, ц/га

Приріст

ц/га

%

Без добрив

21,4

Р60К60

37,4

16,0

74,7

Р90К60

46,2

24,8

115,8

Р120К60

39,7

18,3

85,8

Р150К60

38,4

17,0

79,4

Грунти гірських лук внаслідок постійного вимивання бідні на поживні речовини, тому рослинність їх добре реагує на внесення добрив. Удобрення в комплексі з іншими заходами дозволяє за короткий строк значно підвищити урожайність лук та поліпшити склад травостою в бажаному напрямі.

Застосування мінеральних добрив на гірських луках – один з ефективних заходів підвищення їх урожайності. Внесення 1 кг азоту дає можливість отримати 8,5–12,5 кг сіна, а 1 кг фосфору – 5,8–7,5 кг сіна на природних сінокосах. Ще більша віддача на сіяних сінокосах – відповідно 27,5–30,5 і 16,2–18,8 кг/га. Урожай природних пасовищ при внесенні N180Р60К60 становить близько 220 ц/га зеленої маси.

Слід зауважити, що на дію азотних добрив найкраще реагують злакові трави і бур’яни. Чомусь у спеціалістів сільського господарства панівною є думка, що азотні добрива чи не найкращі для лук. Вносять їх без контролю. І як наслідок, урожайність підвищується, а якість знижується, оскільки з травостою випадають бобові трави і непомітно розростається ряд небажаних видів різнотрав’я з родів волошок, осотів, будяків, жовтозілля, вовчуга, золотушника, борщівників та інших. Внесення фосфорних добрив, зокрема фосфатшлаку, на гірських луках дає теж великі прирости, а головне, стимулює появу цінних видів бобових трав. Так, внесення 6 ц/га фосфатшлаку на фоні тонни вапна на мітлицеву луку з такою структурою: злаків – 72,4%, бобових – 6,2 і різнотрав’я – 21,4%) дозволило протягом двох років повністю змінити травостій. З бобових з’явилися конюшина гірська, повзуча, середня, лядвенець рогатий, горошок мишачий, з травостою випав біловус стиснутий, золотушник звичайний, зменшилася кількість мітлиці тонкої, любачки дунайської. Травостій складався з 47,2 % злакових, 38,6 % бобових і 14,2 % різнотрав’я.

Фосфорні добрива у формі суперфосфату найкраще скуповуються при внесенні їх на бобових луках. Як видно з таблиці 2, найкращою дозою для внесення фосфорних добрив на бобові луки слід вважати Р90К60.

Таблиця 3. Урожай сіна кострицевої луки залежно від внесення добрив, ц/га

Варіанти досліду

Роки

1982

1983

1984

1985

Без добрив 15,2 14,4 17,6 15,0
(NРК)60 внесено в 1982 р. 32,6 27,6 23,1 16,2
(NPК)60 щорічно 32,5 32,9 33,4 34,5
Фосфатшлак, внесено в 1982 р. 27,3 24,6 22,1 18,4
Фосфатшлак, через рік 27,5 29,1 29,8 30,2

Кращим строком для внесення легкорозчинних добрив є рання весна, – початок вегетації трав. Важкорозчинні добрива – фосфатшлак та фосфорне можна вносити восени. Підрахунки показують, що при щорічному внесенні повного мінерального чи фосфорних добрив чистий прибуток становить 32–42 крб. з гектара, а на кожний затрачений карбованець – 3 крб. прибутку.

Систематичне удобрення кормових угідь більш ефективне, ніж періодичне з інтервалом 1–3 роки (табл. 3). Післядія добрив на гірських схилах не забезпечує необхідних приростів урожаю. Проте внесення один раз у два роки фосфатшлаку, який, крім фосфору, містить і кальцій, стимулює розвиток у травостоях бобових трав, різко збільшує продуктивність лук.

Чомусь в останні роки забуто підживлення природних лук органічними добривами, зокрема гноївкою і гноєм. Проте цей вид добрив високоефективний (табл. 4).

Угіддя, які постійно використовуються під сінокоси, часто заростають мохами, що різко знижує їх продуктивність. Боронування таких лук у комплексі з удобренням і підсівом трав в умовах Карпат підвищує врожайність у 3–4 рази.

Таблиця 4. Вплив різних видів добрив на врожайність кострицевої луки (середне за 1983–1985 рр.), ц/га

Варіанти досліду Середній урожай Приріст
Контроль 14,6
Р60К45 23,7 9,1
Р60К45 + підсів трав + боронування (конюшина червона 6 кг + конюшина біла 5 кг 1 лядвенець рогатий 4 кг) 41,3 26,7
Гноївка (30 т/га) + боронування 20,3 5,7
Гноївка (20 т/га) + суперфосфат 3 ц/га + боронування 28,7 14,1
Гноївка (20 т/га + суперфосфат 3 ц/га + підсів трав + боронування (підсів трав варіанту 3) 48,4 33,8
Боронування 18,9 4,3
Боронування + Р60К45 26,4 11,8

 

Таблиця 5. Перемінне сінокісно-пасовищне використання кострицевої луки (щорічно виносилось (NРК)60), ц/га

Роки Рік випас – рік сінокіс Рік випас – два сінокіс Рік випас – три сінокіс
пасовище, зелена маса сіно пасовище, зелена маса сіно пасовище, зелена маса сіно
1980 146,7 148,2 146,9
1981 26,4 27,4 26,9
1982 142,6 29,3 30,1
1983 25,1 138,9 35,8
1984 144,8 30,2 168,2
1985 28,7 31,4 40,3

 

Широкого впровадження у гірських районах набуло перемінне, сінокісно-пасовищне використання кормових угідь. Найбільш вдалою є схема: рік випасу – три роки сінокіс (табл. 5).

Якщо в схемі: рік випасу – рік сінокіс на 4, 5 і 6-й рік використання з травостою випали конюшина гірська, вика тонколиста, чина весняна й інші види різнотрав’я, то в схемі: рік випасу – три сінокіс з’явилися нові види: козельці лучні, астранція велика. Помітно змінилася структура травостою: у першому випадку збільшилася група злакових, у другому – бобових і різнотрав’я.

На гірських луках Карпат велику увагу слід приділяти системі випасу великої рогатої худоби і овець. На крутих схилах потрібно випасати вівці й кози, на менш крутих – молодняк великої рогатої худоби. Випасати корів найкраще на рівних ділянках і на схилах крутизною до 8°. Враховуючи складний рельєф і труднощі з огорожею, передові господарства використовують природні перегородки-кущі, струмки, заліснені полоси, яри тощо.

На кормових угіддях, де не можна застосовувати перемінне сінокісно-пасовищне використання, добре зарекомендував себе загінно-порційний випас тварин за такими схемами:

 

Схема використання гірських пасовищ

Перший рік. З–4 стравлювання, починаючи з фази кущіння злаків (10–20 травня).

Другий рік. 2–3 стравлювання, починаючи з фази виходу злаків у трубку (20 травня – 5 червня).

Третій рік. Одне стравлювання, починаючи з фази дозрівання злаків.

 

Схема використання високогірних пасовищ

Перший рік. 2 стравлювання, починаючи з фази кущіння злаків (5–10 червня).

Другий рік. Одне стравлювання, починаючи з фази дозрівання злаків.

Загінно-порційна система випасу тварин на гірських і високогірних пасовищах за наведеними схемами дозволяє без значних затрат збільшити продуктивність пасовищ на 25–30 %, зберегти і примножити видовий склад трав.

При раціональному застосуванні вже відомих заходів поліпшення природних лук і пасовищ можна різко збільшити виробництво кормів. Так, якщо в найближчі роки поліпшити лише 100 тис. га природних лук, то кожного року можна додатково отримувати 200 тис. т високоякісного сіна; при поліпшенні 100 тис. га пасовищ додатково буде вироблено 500 тис. т зеленої маси. Ці дані показують, що тільки на додатковому кормі кожного року можна вирощувати 200 тис. голів овець або 40 тис. голів великої рогатої худоби. Це завдання реальне, і вирішення його можливе в рамках інтенсифікації сільського господарства області.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Сіяні луки у зміцненні кормової бази та способи їх створення. Сіяні сінокоси і пасовища – важливий резерв збільшення виробництва кормів. Створення їх дозволяє підвищити продуктивність природних кормових угідь у 4–5 разів. Так, наприклад, у колгоспах «Бескид», ім. Жданова Воловецького та ім. Ілліча і «Пам’ять Ілліча» Свалявського районів з сінокосів одержують по 70– 80 ц/га сіна, а до поліпшення лук отримували лише 14–17 ц/га.

Сіяні сінокоси і пасовища – це кормові угіддя інтенсивного типу. За вегетаційний період при правильній системі удобрення і ранніх строках збирання трав вони забезпечують по 2–3 укоси. При цьому вихід кормового протеїну і кормових одиниць з гектара збільшується в 1,5–2 рази.

Порівняно з природними луками сіяні урожайніші, значно ефективніше використовують мінеральні добрива. Якщо на природних сінокосах гірсько-лісового поясу при щорічному внесенні N90Р60К60 одержували до 36,5 ц/га сіна, то на сіяних на тому ж рівні удобрення урожай становив 78,8 ц/га при значно нижчій собівартості корму.

Важливу роль відіграють сіяні травостої у захисті грунтів на схилах від водної ерозії та у відновленні їх родючості. Встановлено, що в грунті після багаторічних трав залишається до 76– 135 ц/га сухої маси коріння. При розкладанні його у грунт надходить до 117,6 кг/га азоту та 45–50 кг/га фосфору. Тому по пласту сіяних трав отримують високі врожаї однорічних культур.

Створюють сіяні сінокоси і пасовища двома способами: 1) шляхом прискореного залуження, коли багаторічні трави і травосумішки висівають безпосередньо на пласту лучної дернини у рік освоєння угіддя; 2) після вирощування попередніх культур, коли трави висівають на розораних луках, пласт яких використовують 1–2 роки під різні сільськогосподарські культури.

Застосувати докорінне поліпшення можна на всіх типах лук, де прийоми поверхневого поліпшення не забезпечують підвищення врожайності й малоефективні. Це переважно луки із виродженим і засміченим бур’янами травостоєм, вкриті купинами та чагарниками площі, на яких орний шар та крутизна схилу дозволяє провести оранку та розробку пласта дернини.

Докорінним способом луки в господарствах можна поліпшити на площі до 16,6 тис. га. Це переважно сінокоси й пасовища на пологих схилах. За рахунок цього заходу вихід кормів з угідь можна збільшити на 22,4 тис. т кормових одиниць.

При виборі способу докорінного поліпшення гірських сінокосів і пасовищ особливу увагу звертають на стан травостою, крутизну схилу та родючість грунту. Докорінне поліпшення з польовим періодом застосовують на більш положистих схилах, крутизна яких не перевищує 15-17°, а орний шар грунту дозволяє провести оранку. Під прискорене залуження відводять угіддя, де неможливо вирощувати попередні культури через загрозу змиву грунту.

За ефективністю ці способи поліпшення кормових угідь рівноцінні. Успіх залуження та врожайність сіяних лук обумовлюється на схилах цілим комплексом факторів: екологічними умовами, добором трав і травосумішок, удобренням та раціональним використанням. На зональній Гірсько-Карпатській сільськогосподарській дослідній станції є сіяні сінокоси, створені прискореним залуженням ще в 1964 році, які забезпечують по 60–65 ц/га сіна. Гарантією такого довгоріччя є сформований густий травостій, систематичний догляд та правильна система удобрення, яка на змитих грунтах є провідним фактором високої врожайності сіяних трав. Отже, вибір способу залуження залежить від конкретних умов.

Практика багатьох господарств показує, що на одному й тому схилі необхідно поєднувати прискорене залуження з докорінним поліпшенням, польовим періодом та поверхневим поліпшенням угідь. Тільки такий підхід гарантує найбільш ефективне використання схилів і допоможе зберегти родючість грунту. Тому сіяні сінокоси повинні чергуватися з природними травостоями і площами однорічних кормових культур. Це є основою раціонального й інтенсивного ведення польового та лучного кормовиробництва в горах.

Польовий період та попередні культури. Насіння багаторічних трав дрібне і не потребує глибокого загортання. Але для забезпечення хороших сходів трав, швидкого їх росту і розвитку необхідно, щоб грунт перед сівбою був старанно підготовлений. За прискореного залуження такі умови не завжди вдається створити. А тому сходи лучних трав бувають зрідженими й засмічуються грубостебловими бур’янами, які пригнічують їх ріст та знижують кущистість. Часто польова схожість насіння буває такою низькою, що виникає потреба в повторному підсіві трав. Щоб створити більш сприятливі умови для росту й розвитку висіяних трав, пласт природної дернини або старосіяних лук попередньо використовують під однорічні сільськогосподарські культури. їх називають попередніми. Вони ефективно використовують запаси поживних речовин, які надійшли в грунт при розкладанні дернини і кореневих решток. Цей період, протягом якого на розораних луках вирощують однорічні культури називають польовим. Тривалість його на схилах може бути різною.

Практикою і дослідженнями встановлено, що в гірських умовах, де постійно існує загроза змиву грунту, тривале й безперервне вирощування однорічних польових культур на одному місці понад три роки призводить до погіршення родючості грунту через змив, а також негативно відбивається на врожаї трав та їх участі у формуванні травостою. Тому при освоєнні схилів під багаторічні сіяні сінокоси і пасовища після польового періоду обов’язково проводять залуження.

В умовах Карпат по пласту лучної дернини переважно садять картоплю, вирощують коренеплоди, сіють бобово-злакові суміші, олійну редьку з підсівом райграсу багатоукісного або однорічного. Таке використання пласта з наступним посівом однорічних кормових культур і підсівом трав дозволяє господарствам збільшити виробництво кормів у 4-5 разів. Перспективною попередньою кормовою культурою в горах є багаторічне жито.

Старанний догляд за попередніми культурами сприяє окультуренню грунту, поліпшенню його фізичних та хімічних властивостей. Переважно на таких площах уже на другий рік природна дернина при оранці на поверхню не вивертається. Сільськогосподарськими машинами площа вирівнюється. Грунт стає пухким. У нього прискорюються мікробіологічні процеси, що сприяє мінералізації дернини і збагачує грунт поживними речовинами.

Важливе значення має польовий період на тих угіддях, у травостої яких переважали кореневищні трави й грубостебельне різнотрав’я. На таких площах застосування лише однієї оранки не дає бажаних результатів. Тому перед оранкою попередньо рекомендується провести подрібнення дернини. Для цього використовують дискові борони або болотні фрези, а потім орють. Ефективним є внесення гноївки перед проведенням цих робіт. Це прискорює розкладання дернини та підвищує врожайність попередніх культур на 20-25 %.

У багатьох господарствах уже давно перед вирощуванням попередніх культур на луках проводять кошарування. Це найбільш дешевий і ефективний спосіб внесення органічних добрив, проведення якого не обмежується крутизною схилів. Його можна з успіхом застосувати на віддалених площах, де доступ техніки затруднений. Практика показує, що на таких площах урожайність картоплі підвищується. Вони менш засмічені бур’янами, і для багаторічних трав створюються сприятливіші умови для росту й розвитку.

Прискорене залуження – це один з ефективних способів докорінного поліпшення природних та старосіяних сінокосів і пасовищ. Суть його полягає в тому, що шляхом обробітку знищується дернина травостою і в цьому ж році по пласту висівають багаторічні трави, вносять добрива і вапно. Прискорене залуження доцільно застосувати, насамперед, на малозадернованих угіддях, де немає бур’янів, але крутизна схилу затруднює вирощування однорічних культур.

Таблиця 6. Ефективність різних способів поліпшення лук

Способи поліпшення

Вихід, ц/га

Приріст урожаю

сіна

сирого протеїну

ц/га

%

Природний сінокіс 14,5 1,5 _
Природний сінокіс + N90Р60К60 36,5 3,8 22,0 155
Прискорене залуження + N90Р90К90 72,2 8,9 57,7 398
Докорінне поліпшення з дворічним польовим періодом + N90P60К60 78,8 9,7 64,3 449

Винятково важливе значення має прискорене залуження при освоєнні еродованих схилів. У передгірних та гірських господарствах площа таких земель становить до 58,2 % всієї площі сільськогосподарських угідь. Дослідження показали, що на них найбільш ефективно вирощувати багаторічні трави. При цьому віддача схилових земель різко збільшується. У даних умовах сіяні травостої – не тільки джерело багатих на білок кормів, але й найбільш ефективний фактор відновлення структури й родючості грунтів. Крім того, коріння багаторічних трав розпушує підорний шар грунту, поліпшує його фізичні властивості. Тому на посівах трав і на більш крутих схилах не спостерігається змиву. При прискореному залуженні не втрачається жодного року. Високопродуктивний травостій може сформуватися уже в рік залуження. Для гірських господарств це має важливе значення: не зменшується кормова площа, з якої надходили корми, крім того в 4–5 разів зростає віддача угідь (табл. 6). Якщо з природного сінокосу збирали лише 14,5 ц/га сіна, то після проведення культуртехнічних заходів і внесення мінеральних добрив у нормі N90Р60К60 одержували 36,5 ц/га сіна. При докорінному поліпшенні і сформованому сіяному травостої і удобренні (N90Р60К60) одержали сіна до 72,2–78,8 ц/га. При цьому майже у 5–6 разів збільшився вихід протеїну з гектара.

Прискорене залуження практикують переважно на крутих схилах (понад 15–20°). Ерозійні процеси тут загрозливіші. Тому невипадково в практиці стали широко застосовувати смугове освоєння схилів. Суть його полягає в тому, що схил залужується поступово смугами завширшки 30-40 м, які чергуються з неосвоєними ділянками. Ширина нерозораних смуг залежить від крутизни схилу, але не повинна бути меншою 15-20 м. Це дає змогу застосувати косарки та іншу техніку при збиранні трав.

Створені смуги відіграють роль буферів, особливо при інтенсивних зливах. Багаторічні спостереження показали, що нерозорані смуги лучної рослинності поглинають до 80% стоку. Практично значних втрат грунту на схилі немає. Його перехоплює рослинність залишених смуг. До освоєння таких смуг приступають лише в тому випадку, коли висіяні трави на попередньо розораних смугах сформували уже міцну дернину, що надійно може протидіяти змиву грунту.

В практиці до уваги переважно беруть стан травостою та його врожайність.

Гарантією успіху при прискореному залуженні на схилах є правильний підбір трав і травосумішей, старанний передпосівний обробіток пласта природної дернини, вчасний підсів трав, правильна система удобрення й раціональне використання травостоїв. Як показує практика багатьох господарств, особливу увагу треба звернути на формування густого зімкнутого травостою. Він є запорукою високої продуктивності і надійним захистом від змиву грунту. На добре сформованих травостоях високу віддачу забезпечують мінеральні добрива і затрати на їх застосування окуповуються високими приростами врожаю. Тому виникає потреба спинитися на факторах, що сприяють формуванню густих багатоярусних травостоїв багаторічного використання.

Прискорене залуження починають із знищення чагарників та зрізання купин на луках. І тільки після цих заходів приступають до розробки природної дернини, щоб створити сприятливі умови для росту багаторічних трав, що висіваються. У сучасній практиці гірського луківництва з цією метою застосовують оранку, дискування дернини «до чорна» важкими дисковими боронами або розробляють її болотною фрезою. При такому розробленні міцної дернини на луках кращого ефекту досягається попереднім дискуванням з наступною оранкою.

Оранку проводять навісними плугами. На схилах крутизною понад 3-5° орють тільки впоперек в одному напрямку. Після пласт розробляють дисковими боронами в кілька слідів.

Оскільки механічний обробіток на схилах через значну крутизну та малопотужний орний шар грунту не скрізь можливий, то в практиці тепер використовують для знищення старого травостою гербіциди суцільної дії. Це переважно трихлорацетат натрію, далапон, грамоксон та реглон. Ці гербіциди кращий ефект забезпечують в комбінаціях з 2, 4 Д і 2, 4, 5-Т. Обприскування проводять після відростання лучної рослинності.

Для кращого контакту насіння трав з грунтом проводять кількаразове дискування і через 3-4 тижні підсівають трави та вносять добрива. Таким способом було проведене залуження малопродуктивних лук у колгоспах «50-річчя Великого Жовтня» Воловецького та «Радянська Верховина» Міжгірського районів. Це дозволило створити сіяні сінокоси, які забезпечують по 50–60 ц/га сіна.

При докорінному поліпшенні велике значення має правильний підбір трав і травосумішей. За останні роки перевагу надають не сівбі одного виду лучних трав, а застосовують при залуженні схилів бобово-злакові травосуміші. З їх допомогою можна сформувати значно густіші й врожайніші травостої довготривалого використання.

Заміна чистих посівів багаторічних трав їх сумішами зумовлена ще й тим, що при наявності в травостоях до 40–50 % цінних бобових трав відпадає потреба у внесенні на сіяних луках азотних добрив. Крім того, бобово-злакові травосуміші характеризуються кращою отавністю і кормовою цінністю.

Донедавна в практиці луківництва рекомендувалось висівати лише одну травосуміш, до складу якої включали переважно найбільш врожайні районовані для зони види і сорти трав. Сформований з цих трав сінокіс або пасовище забезпечувало високу врожайність, але при розтяганні строків збирання трави скоро грубіли і втрачали поживність. Тепер для залуження схилів пропонується набір травосумішей з різними строками достигання трав. Це ранньо-, середньо- й пізньостиглі травосуміші. Такий набір дозволяє постійно збирати трави в міру їх сінокісної стиглості. На сіяних луках створюється безперервний конвейєр, що гарантує високу врожайність без втрати в травах протеїну й каротину.

До складу ранньостиглої травосуміші включають конюшину лучну (10-12 кг/га насіння), райграс високий або багатоукісний (8 кг) та грястицю збірну (8-10 кг). Цією травосумішшю рекомендується засівати до 30% загальної площі трав. У середньостиглій травосуміші перевагу надають конюшині лучній (10–12 кг/га), костриці лучній (8–10 кг) та костриці очеретяній (10–12 кг). Вона повинна зайняти до 40 °/о площі трав. Пізньостиглий травостій формують з конюшини лучної (10–12 кг/га), тимофіївки лучної (8 кг) та костриці лучної (8–10 кг). Нею займають до 30 % площі.

При залуженні еродованих схилів, крім конюшини лучної, доцільно ще до складу травосуміші вводити лядвенець рогатий та конюшину рожеву. Вони довготриваліші у травостоях, що забезпечує високу врожайність сінокосу. До того ж вони зберігаються до п’яти років.

Сіяні сінокоси – травостої інтенсивного типу. З урожаєм з грунту вони виносять значно більше поживних речовин, ніж трави на природних луках. Тому, щоб гарантувати щорічно високі врожаї на сіяних луках, треба вносити відповідну кількість мінеральних добрив. При цьому необхідно дотримуватися такого принципу – кожному типу травостою повинна відповідати певна система удобрення. На бобово-злакових травостоях, у формуванні яких бобові трави – конюшина або лядвенець рогатий – займають до 40-50 %, перевагу надають фосфорному й калійному удобренню. З випаданням бобових на сіяних луках формується травостій з перевагою злакових трав. Вони мають більшу потребу в азоті й фосфорі. Тому при їх удобренні перевагу надають азотно-фосфорному удобренню. Оптимальною нормою азотних добрив є 120–180 кг/га азоту, яку вносять з 60–90 кг/га фосфору у вигляді суперфосфату та фосфатшлаку.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Полонини – високогірні луки, що розташовані вище верхньої межі лісу (1200-1600 м над рівнем моря). На Закарпатті полонинами зайнято близько 50 тис. га. Вони використовуються як літні пасовища. За характером рослинного покриву прийнято ділити полонини на субальпійські (1200–1600 до 1800 м) і альпійські пояси рослинності (1800–2061 м). Переважну більшість їх площі відносять до субальпійського поясу і тільки на найвищих вершинах Чорногірського хребта, Рахівського кристалічного масиву чітко виділяється і альпійський пояс рослинності.

Великі площі в субальпійському поясі займає криволісся з гірської сосни жереп, вільхи зеленої, заростів ялівцю сибірського, рододендрона східнокарпатського. Місцями зарості сосни жерепа перериваються одноманітними білястими луками з біловуса стиснутого. Біловусники чергуються з ділянками низькорослого чагарнику – ялівцю сибірського, які подекуди невеличкими смугами зустрічаються і над верхньою межею заростів жерепа. Великі площі зайняті тут заростями півчагарничків і чагарничків: чорниці, брусниці, рідше кущів рододендрона східнокарпатського. Поширення мають щучникові луки з щучнику дернистого. Луки з вівсяниці червоної, вівсяниці мальованої, тонконога альпійського, а також мітлиці тонкої трапляються дуже рідко, окремими невеличкими фрагментами. Зовсім незначні площі припадають на невеликі болота, а також купини, вкриті мохом рунянкою. Місця стоянок худоби зайняті заростями щавлю альпійського.

Найбільш яскраво виявлений альпійський пояс на Чорногорі. Тут поширені луки з вівсяниці лежачої, ситнику трироздільного. Рідше трапляються луки з осоки зігнутої, осоки вічнозеленої, осоки чорної, сеслерії голубуватої та рідше шучнику дернистого і куничника волохатого. Великі площі займають сизуваті чагарнпчки з лохини. На дуже малих ділянках, в довгосніжнпх улоговинах, зустрічаються строкатотравні луки-килими, які є найбільш характерним типом альпійської рослинності.

Досить багата і різноманітна рослинність скель і розсипів. Серед рослин, що ростуть тут, є типові альпійські рослини, рідкісні релікти та ендеми.

Субальпійський пояс.

Альпійський пояс.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

В альпійському поясі поширені формації лохини, вівсяниці лежачої, ситнику трироздільного, осоки вічнозеленої, сеслерії голубуватої, осоки зігнутої та інші.

Формація лохини зустрічається на схилах різних експозицій. Зарості її спускаються в субальпійський пояс, переважно в комплексі з чорницею, іноді брусницею, рододендроном. Кущики лохини ростуть густо, покриваючи 70-80 % площі. Домішка інших видів рослин в лохинових угрупованнях становить 15-20 видів. Найчастіше трапляється чорниця, ситник трироздільний, вівсяниця лежача, осока вічнозелена, рододендрон, брусниця, різні види зелених мохів, ісландський мох. Менш поширені нечуйвітер альпійський, дзвоники альпійські, підбілпк альпійський, сон білий, перстач золотистий, фітеума Вагнера. Лохинові угруповання не мають кормового значення.

Формація ситнику трироздільного поширена, в основному, на пологих схилах. Росте невеликими купинками. Травостій розріджений, густота його становить 50–60 %. Ситник найчастіше зростає в угрупованні з кострицею лежачою, зеленими мохами, рідше з лохиною, які іноді в ситникових угрупованнях виступають як співдомінанти. Домішка інших видів рослин нечисленна: ожика гайова, перстач золотистий, вівсюнець різнокольоровий, осока вічнозелена, нечуйвітер альпійський, підбілик альпійський, куничник, сон білий. Кормового значення формація ситників не має.

Формація вівсяниці лежачої поширена переважно на пологих схилах різної експозиції. На деяких полонпнах вона заходить в субальпійський пояс, виступаючи іноді як співдомінант. Густота травостою 50–80 %. Росте вівсяниця лежача невеличкими густими групками з дуже незначною домішкою інших видів рослин, таких як підбілик альпійський, осока вічнозелена, ожика гайова, нечуйвітер альпійський, перстач золотистий, дзвіночок альпійський, лохина. Урожайність цих лук низька, в той же час якість травостою краща, ніж інших угруповань альпійської смуги.

Формація осоки вічнозеленої поширена виключно в межах альпійського поясу, хоча окремі екземпляри її можна зустріти і в угрупованнях субальпійського поясу. Осока вічнозелена зустрічається на схилах різних експозицій. Угруповання осоки мають незначну кількість видів рослин. Найчастіше цей вид утворює угруповання з вівсяницею лежачою, ситником трироздільним. Крім згаданих видів, в угрупованні зустрічаються ще перстач золотистий, ожика гайова, підбілик альпійський, куничник волохатий, нечуйвітер альпійський, зрідка фітеума Вагнера тощо.

Формація сеслереї голубуватої росте невеличкими плямами посеред інших формацій на вологих гірсько-лучних грунтах і виділяється своїми сизувато-зеленуватими листками. В більшості росте поодиноко. Угруповання утворює з такими рослинами, як вівсяниця лежача, ситник трироздільний, осока вічнозелена. З інших видів тут зустрічаються пахуча трава альпійська, вівсюнець різнобарвний, вівсюнець альпійський, щучник дернистий, лядвенець рогатий, перстач золотистий, лігусник мутеліновий, сон білий, чебрець субальпійський, незабудка альпійська, гірчак живорідний, нечуйвітер альпійський, парагеум гірський, звіробій альпійський, золотушник альпійський, дзвоники Кладна, ожика гайова, ожика темно-бура, ситник Леєрса, осока зігнута, верба туполиста.

Чорногора – поки що єдине в Українських Карпатах місце, де виявлено таке типове альпійське угруповання, як зігнутоосокове. Осока зігнута росте на схилах гір вище 1800 м. Кормового значення цей вид не має.

Зарості сланких верб зустрічаються на скелясто-кам’янистих місцях найвищих вершин, поширені верби Жакена, туполиста, трав’яна та філіколиста. Сланкі верби покривають каміння суцільними зеленими килимами. В угрупованні з вербами росте багато зелених мохів, а з квіткових – гірчак живорідний, чебрець альпійський, сон білий, дзвоники альпійські та деякі інші.

Строкатотравні альпійські луки – килими, поширені незначними ділянками на нестрімких схилах, по улоговинах поміж селями на Піп Івані, Ненєсці, Берлебашці. Це дуже своєрідний тип рослинності альпійського поясу, характеризується наявністю густого, різноманітного за флористичним складом строкатого травостою, в якому переважають різнотравні види. Покриття травостою становить 70-80 %. Тут зустрічається сон білий, тирлич вирізаний, смілка карпатська, арніка гірська, любочки шафранні, перстач золотистий, а також хоча і менш поширені – фітеума Вагнера, скорзонера рожева, золотушник альпійський, тирлич жовтий та крапчастий, сухоцвіт малий, чемериця біла, аденостилес сіролистий, сольданела велика, лігустик мутеліновий, дзвоники альпійські, підбілик альпійський, ожика гайова, ожика темно-бура.

Із злаків найбільш поширені куничник волохатий і щучник дернистий, менш – тонконіг гранітний, костриця лежача, тонконіг Ше. Моховий покрив розвинений слабо. Для скелясто-кам’янистих улоговин характерні зарості з верб трав’янистої, Жакена, Китайбеля. Зустрічаються тут щучникові й аденостилесові угруповання. З інших трав’янистих рослин росте сольданела угорська, перстач золотистий, первоцвіт маленький, осока вічнозелена, ожика гайова, медунка Філярського, деревій судетський та інші види. Мохи на цих ділянках, особливо на кам’янистих, майже зовсім відсутні.

Агропромисловий комплекс має близько 50 тис. га полонин. Сучасний стан їх не задовольняє потреб тваринництва, більшість гірських господарств одержує з кожного гектара лише по 15-20 ц/га зеленої маси, хоч у кормовому балансі цих господарств полонинські пасовища відіграють чималу роль. Тут, починаючи з 20-25 травня і до кінця серпня, інколи й до 10 вересня, тобто протягом трьох місяців, випасають велику рогату худобу, овець та частково коней.

Це дозволяє зберегти й закласти на зимовий період відповідну кількість кормів, вироблених на прифермських угіддях. Слід відмітити, що гірський рельєф, клімат, пасовищні трави, серед яких велика кількість лікарських, вітаміноносних, дубильних, ефірно-олійних, створюють сприятливі умови для вирощування здорового молодняка, виробництва високоякісної продукції тваринництва. Отже, полонини, навіть при нинішньому рівні їх використання, – величезне джерело кормів в області. Ще більше потенціальних можливостей закладено в них при умові раціонального використання.

Бідний видовий склад травостою пасовищ аж ніяк не випливає з суворих природних умов високогір’я. На ділянках полонинських пасовищ, що були огороджені кілька років, з внесенням і без внесення (мінеральних) добрив, повністю змінюється травостій. З’являються нові види злакових, бобових трав і різнотрав’я.

Низька якість кормових угідь – результат безсистемного господарювання на полонинах. Під впливом надмірного випасу цінні кормові трави випадали, бо не могли обнасінюватись, тоді як малоцінні, які не поїдалися худобою, розросталися.

Травостій більшості полонинських пасовищ, особливо в західній частині області, зокрема на Лютянці, Рівній, Боржавських полонинах, представлений низькопродуктивними біловусовими та чагарниковими угіддями. На полонинах у східній частині, зокрема в Рахівському районі, структура рослинного покриву дещо інша. Хоч провідне місце і належить біловусу, проте тут панують угруповання утворені з костриці, мітлиці, тонконогів та розмаїтим різнотрав’ям.

Говорячи про кормову цінність згаданих угруповань травостою полонин, слід нагадати, що в ранній період вегетації трава найбільш поширеного компонента травостою – біловуса задовільно поїдається худобою. У цей період в ній міститься 12–13% протеїну, 8 % білка, 2–2,4 % жиру і 28-30 % клітковини. Здавна вважають, що якість молока, зокрема його жирність, при випасі корів на полонинах висока. Однак період задовільного поїдання біловуса короткий, триває лише до кінця червня. Згодом в листках і стеблах нагромаджується кремнезем, і вони слабо або зовсім не поїдаються худобою. Постійне й систематичне стравлювання молодих генеративних і вегетативних пагонів веде до посиленого відростання вегетативних пагонів, що дозволяє продовжити строки використання біловусових пасовищ.

Краще поїдається трава кострицевих лук, особливо червонокострицевих, мітличникових та тонконогих угруповань, що масово поширені на місцях колишнього розташування кошар, стійбищ худоби, на місцях сінокісно-пасовищного використання полонин. Такі ділянки травостою худоба «облюбовує» і поїдає на них всю траву. Це веде до утворення темно-зелених плям на загальному фоні полонинських пасовищ від постійного відростання молодих вегетативних пагонів. Генеративні пагони в таких асоціаціях, як правило, не завершують свого циклу розвитку, і насіннєве розмноження трав пригнічене. Тому переважає лише вегетативне розростання цих цінних кормових рослин на полонинах. На жаль, площа таких ділянок здебільшого незначна. При безсистемному використанні полонин на них знову відновлюється біловус, висока конкурентна здатність і швидке поширення якого обумовлені його фітоценотичними та біологічними особливостями. Щільнодернинна форма росту, наявність приповерхневого й глибокого коріння, завдяки якому біловус використовує вологу й поживні речовини з різних горизонтів грунту, нагромадження кремнистих утворень в листках знижує його поїдання худобою. Велика насіннєва продуктивність і висока схожість насіння, енергійне вегетативне розмноження забезпечують йому домінування у травостої полонин.

Кормові якості чорничників практично незначні, оскільки основні компоненти їх травостою – чорниця й брусниця – становлять від 70 до 95 %, а вони тваринами не поїдаються взагалі.

Зауважимо, що в наш час полонинські пасовища використовуються неповно. Це обумовлено насамперед тим, що за останні роки на полонинах випасають здебільшого овець, а ця категорія худоби поїдає лише незначну частину полонинського корму. Отже, навантаження худоби на одиницю площі непомірно низьке. У першій половині літа для овець на полонинах багато соковитих трав, за якими отара проходить щоденно багато кілометрів. А в другій половині біловус настільки грубішає, що його неохоче поїдає навіть велика рогата худоба, а вівці взагалі обминають. Це і є причиною того, що більша частина травостою полонин з року в рік залишається невикористаною, чим створюються додаткові труднощі для випасу овець у наступному році.

Трав’яниста рослинність пасовищ Карпат може істотно змінюватися як кількісно, так і якісно під впливом господарської діяльності людини. Дослідження багатьох учених, проведені на полонинах Карпат, переконливо свідчать, що застосування на високогірних пасовищах системи агротехнічних заходів, спрямованої на впорядкування випасу, а також догляду за травостоєм і внесенням добрив, підвищує їх урожайність у кілька разів, змінює ботанічний склад травостою у напрямі поліпшення видового складу і якості кормів.

Слід підкреслити, що агротехнічні заходи на високогірних пасовищах Карпат застосовуються недостатньо, а за останні роки й зовсім послабилася до них увага. А про удобрення й підсів трав, зібраних на полонинських насінниках, забуто зовсім.

Проте на шляху поліпшення високогірних пасовищ стоїть серйозна перешкода. Вона полягає в тому, що сьогодні полонини не мають єдиного господаря. Розпорошені вони між багатьма колгоспами і радгоспами. Природно, що господарства ці дуже різні за рівнем розвитку, наявністю кадрів, можливостями. За таких умов наукове ведення господарства на полонинах, використання досягнень техніки, зокрема вертольотів для удобрення пасовищ й підсіву багаторічних трав, фактично відсутнє. Отже, полонини повинні мати єдиного господаря. Розв’язання цього питання полегшується, особливо тепер, коли в країні йде перебудова сільського господарства. Система АПК має в своїх руках кошти, кваліфікованих спеціалістів – агрономів, геоботаніків, лукознавців, агрохіміків, зоотехніків, лісівників, а також необхідні матеріально-технічні засоби. Створення управління полонин при обласному АПК забезпечило б впровадження наукових досягнень й раціональне ведення полонинського господарства.

Поверхневе поліпшення полонин. Це система заходів поверхневого поліпшення кормових угідь для підвищення продуктивності лук без порушення природної дернини. Вона передбачав культуртехнічні роботи, боротьбу з бур’янами, удобрення, підсів трав у дернину, раціональне використання пасовищ. Культуртехнічні роботи проводять для очищення полонинських пасовищ від купин, каміння, чагарників, для поліпшення й регулювання водного та повітряного режиму грунтів.

Купини за походженням поділяють на мохові, осокові, землерийні, мурашині, скотобійні. Для зрізування їх використовують болотну фрезу БФ-1, 9 в агрегаті з лучною бороною БЛШ-2, 3 або купиноріз. Добре зарекомендували себе дискові борони БД-2,5 з прикріпленою до них рейковою лучною волокушею. Каміння збирають вручну і використовують для ремонту під’їзних доріг.

Чагарники ялівцю сибірського, душекії зеленої (леличу), сосни жереп та різноманітних верб відіграють у високогір’ї важливу ґрунтозахисну та водорегулюючу роль. На схилах, біля струмків, ярів, доріг тощо вирубування чагарників слід категорично заборонити.

Поліпшення й регулювання водного та повітряного режиму грунтів полягає в догляді за пасовищами, захисті схилів від весняного танення снігу та проливних дощів. Для цього використовують кротові дренажі, снігозатримання, викопування ловчих канав поперек схилів.

Боротьба з бур’янами. Заходів боротьби з бур’янами, особливо із щавлем, багато. Ефективними є багаторазове скошування його до фази цвітіння, боронування та підсів таких трав – конкурентів щавлю, як куничник волохатий, конюшина червона, а також овес, люпин та ряд інших. Ефективним для стимулювання росту трав є внесення мінеральних добрив (КРК)60 або вапнування – 3–5 т/га чи 6–8 ц/га фосфатшлаку. Внесення мінеральних, а де можна й органічних добрив, збагачує грунт поживними речовинами, зменшує його кислотність, підвищує врожайність полонинних пасовищ.

Органічні добрива. Найбільш доступні в умовах полонин і найкраще діють на біловусниках і чорничниках гній, рідкий гній, гноївка. Підраховано, що тонна хорошого перепрілого гною містить 3-5 кг азоту, 2 кг фосфору, 6 кг калію та 20 кг органічних речовин. Гній на полонинських фермах – це концентроване добриво. Надмірне угноєння знищує всю траву на стійбищах великої рогатої худоби і кошар овець, призводить до появи суцільних заростей бур’яну, зокрема щавлю альпійського. У той же час гній і могутній засіб у боротьбі з біловусом. Органічними добривами можна угноїти значну площу полонин. Внесення 40 т/га гною дозволяє отримати 90–100 ц/га зеленої маси. Вносити його слід рано навесні, до початку росту трави. Рідкий гній – це напівперепрілий вистояний гній, розведений водою у пропорції 1:5 або 1:10 – залежно від погоди. Внесення 100 т/га рідкого гною дозволяє одержати 90– 110 ц/га зеленої маси. Гноївка містить 0,25 % азоту, 0,55 % калію, 0,01 % фосфорної кислоти і 0,39 % інших речовин. її вносять на пасовища після першого або другого спасування трав. Восени або до початку весняної вегетації рослин гноївку можна вносити, не розводячи водою.

Таблиця. Вплив добрив на врожай вівсяницевої луки на Боржавських полонинах, ц/га (Середнє за 1983–1985 рр.)

Варіанти

Урожай зеленої маси

Приріст

Контроль 68,4
(NРК)60 124,3 55,9
N90P60 127,8 59,4
Фосфатшлак, 6 ц 116,9 48,5
Гній, 20 т 122,4 54,0
Фосфатшлак 6 ц + гній 20 т 142,5 74,1
(NРК)60 + гній 20 т 148,4 80,0

Слід пам’ятати, що після органічного удобрення тварини починають поїдати траву лише через 30-40 днів після внесення.

На рівних ділянках полонини угноєння можна здійснювати і змінними тирлами, суть яких полягає в тому, що місце відпочинку тварин щодня змінюють. Протягом літа стадо (100 голів) може удобрити 4 га пасовищ.

Кошарування – один з найбільш ефективних засобів поліпшення біловусників. Урожай травостою після кошарування в 2-4 рази перевищує контрольні ділянки. При цьому, як правило, майже зникає біловус і з’являються цінні кормові трави; костриця червона, тонконіг альпійський та інші. На ділянках, де проводилося кошарування овець у 1985 році, було зібрано 144 ц/га зеленої маси, а без кошарування – 63,8.

З мінеральних добрив у високогір’ї Карпат добре зарекомендували себе фосфорні у формі суперфосфату і фосфатшлаку, а також азотні: аміачна і кальцієва селітра.

Особливо добре реагують полонинські трави на внесення органо-мінеральних добрив (табл.).

Вже в перший рік було одержано прибавку врожаю на 44 % більше, а період інтенсивного наростання зеленої маси травостою, тобто його вегетації, був продовжений на 25 днів, до 10 серпня. Відчутні зміни не лише в урожаї зеленої маси, але й у зміні ботанічного складу травостою. Різко зросла питома вага костриці червоної, пахучої трави, тонконога альпійського.

Збагачення й омолодження травостою на полонинських пасовищах можна досягти шляхом підсіву в дернину насіння, зібраного на високогірних насінниках. Для цього підбирають хороший травостій цінних кормових трав і залишають його для насіння. Потім насіння підсівають у дернину біловусників, костричників, різнотрав’я, після вносять мінеральні або органічні добрива й дискують або боронують з обов’язковим прикотковуванням. Найкращий строк для посіву – рання весна. Підсіяні трави бажано в перший рік скосити на сіно, а потім відводити під випас.

Загінна зміна випасання худоби. Щоб раціонально використовувати полонинські пасовища, слід запроваджувати загінну систему випасу. При ній пасовища розбиваються на загони, в яких трави випасаються рівномірно.

На полонинах Красна, Рівна і Плай проводилися дослідження по впровадженню загінної системи випасання. Результати перевершили сподівання. Травостій в загонах спасувався практично весь. Не було вибирання кращих трав. Йшло інтенсивне омолодження травостою. Щоденний приріст молодняка – 600 г. Якщо врожайність ділянки, де не випасалася худоба, становила 56 ц/га, то в загоні на другий рік – 86 ц/га. У травостої з’явилися костриці, тонконоги та інші трави.

Кількість і розміри загонів залежать від поголів’я худоби і продуктивності типів пасовищ. Орієнтовні розрахунки з досвіду створення загонів на вказаних полонинах: для корів на одну голову потрібно 2 га пасовищ, для вівці – 0,25 га. Загони можна відгороджувати один від одного постійними або переносними загородами.

При запровадженні загінної системи випасання тварин на полонинах слід враховувати, що рослинний покрив розвивається по поясах й на різних схилах неодночасно, тому й урожайність, і кількість поживних речовин травостою буде неоднаковою. Відомо, що найбільше нагромаджує поживних речовин травостій у фазі бутонізації. Тому треба організовувати випас худоби так, щоб трави не перезріли. На масове цвітіння трав впливає висота над рівнем моря: найшвидше зацвітають трави біля верхньої межі лісу, згодом – на середніх частинах схилів, а далі – на вершинах полонин. У зв’язку з цим пасовища пропонується ділити на горизонтальні пояси. Випасати худобу слід у першу чергу в загонах, які розташовані поблизу лісу, і в останню чергу – на вершині схилів. Запровадження загінної системи випасання худоби сприятиме більш раціональному використанню полонинських пасовищ і підвищенню продуктивності травостою.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

У зв’язку з суворими умовами існування, що є крайніми для зростання деревних порід, в субальпійському поясі сформувалась перехідна смуга від лісів до безлісного альпійського поясу – смуга заростей слаників із гірської сосни жерепа, вільхи зеленої, ялівцю сибірського, рододендрона східнокарпатського. Три перших утворюють своєрідні угруповання, які часто в літературі називають криволіссям.

Сланкі шпалерні чагарники поширені в крайніх для деревних форм умовах місцезростання, за верхньою межею лісу в різних гірських країнах – від тропіків до холодно-помірних зон, утворюючи тут різноманітні формації. Найбільші зарості жерепняків зустрічаються на Горганах, Чорногорі, менше – на Свидовецькому хребті.

Зарості гірської сосни жереп – жерепняки. Гірська сосна – типовий середньоєвропейський вид, ареал якого обмежений Альпами, Карпатами й північною частиною Балканського півострова.

Гірська сосна жереп має типову форму сланця. Походження жерепа, як і інших слаників, зв’язано з несприятливими умовами існування. Як правило, жерепняки ростуть чистими заростями. Поодиноко тут зустрічаються такі чагарники, як верба сілезька, малина, шипшина повисла, яловець сибірський, жимолость чорна, вільха зелена, з деревних порід – ялина звичайна, явір, горобина звичайна. У живому наземному покритті найбільш типові чорничники, зелені й сфагнові мохи та лишайники, порівняно менше зустрічається квіткових трав’янистих рослин і папоротей.

Поновлюється гірська сосна як вегетативним, так і насіннєвим шляхом. Добре плодоносить. В урожайні роки на одному кущику зустрічається в середньому 50–60 шишок. Середня кількість насіння в шишці – 26–105. Жерепняки досить добре пристосувалися до суворих умов високогір’я, самовідновлюються. Зменшення їх площі за останнє століття відбувається в результаті інтенсивного знищення їх людиною (спалюванням, викорчовуванням).

Зарості вільхи зеленої – вільшняки. Крім жерепняків, по всій Євразії зустрічається ще й другий тип слаників – вільшняки, або леличники.

В Українських Карпатах проходить західна межа ареалу вільхи зеленої, поширена вона в субальпійському поясі полонин, головним чином над верхнею межею букового лісу. Найбільші зарості зелено-вільшаників зустрічаються на хребті Чорногора, в Горганах, Гуцульських Альпах, Високих Бескидах, на Свидовецькому хребті і менше – на Боржавських полонинах. Вільха зелена займає в основному схили північних експозицій. Росте звичайно чистими заростями. З домішок інших порід зустрічається поодиноко горобина звичайна, верба сілезька, верба попеляста, черемха звичайна, вовче лико звичайне, малина. На східному схилі Петроса на висоті 1700 м вкраплена поодиноко в зарості вільхи зеленої сосна кедрова та явір. Окремі екземпляри досягають заввишки 3 м.

У зеленовільхових заростях добре розвинутий травостій, місцями барвистий, представлений в основному високотрав’ям. Серед травостою зустрічається багато типових представників букових лісів, субальпійської і альпійської, рідше лучної флори. Найбільш характерними видами трав’янистих рослин є такі: жовтозілля дібровне, сугайник австрійський, гірчак зміїний, щавель карпатський і альпійський, безщитник жіночий, чоловіча папороть.

Особливо добре відновлюється вільха на вільних від рослинності грунтах. У місцях інтенсивного господарського використання і особливо там, де вона знаходиться в контакті з біловусниками, спостерігається природна дигресія зеленовільхових заростей (Боржавські полонини, полонина Гропа, полонина Рівна) . Вони відіграють дуже велику ґрунтозахисну й водорегулюючу роль, захищають ліс від сніголавин і обвалів, протистоять зсувам. На деяких полонинах безпланово й масово знищують ці цінні чагарники, що призводить до розвитку інтенсивної ерозії (вершини Шешул, Менчул Квасівський та деякі інші). Зелено-вільхові зарості слід охороняти, а місцями, де це потрібно, й штучно розводити.

Формація ялівцю сибірського зустрічається невеликими групами під наметом ялинового рідколісся на верхній межі лісу, вкрапленими окремими екземплярами, а іноді густими суцільними заростями серед соснового криволісся, чорничників і лохинників, а також на луках. Найбільші ялівцеві зарості розміщені вище соснового криволісся, де вони утворюють ніби самостійну нешироку смугу.

Найбільш характерними супутниками карпатських ялівцевих заростів є ожика гайова, куничник очеретяний, пахуча трава, тонконіг Ше, золотушник альпійський. З чагарничків зустрічаються чорниця, брусниця й лохина. Моховий покрив досить характерний, займає площу від 10 до 50%.

Чорничні пустища поширені в межах усього субальпійського поясу іноді на пологих, частіше стрімких схилах різних експозицій. Грунти під ними торфово-лучні з добре виявленим торфовим горизонтом. Чорничники тут – вторинного походження, вони ростуть густими заростями з незначною домішкою інших рослин. Часто до чорничників домішується брусниця, утворюючи чорнично-брусничне угруповання. З квіткових рослин характерними супутниками є майже всі ті види, що і в ялівцевих заростях. В чорничниках добре розвинений і мохово-лишайниковий покрив: він покриває 30-70, а то й до 90 % поверхні.

Формація рододендрона на Чорногорі, в Гуцульських Альпах зустрічається переважно на стрімких схилах, малопотужних, кам’янистих грунтах. Рододендронові зарості поширені в межах від 1700 до 1850 м над рівнем моря. Одинокі кущі його доходять до вершин альпійської смуги. Росте рододендрон переважно густими заростями. Домішка інших рослин, як правило, дуже незначна. Найчастіше зустрічається куничник волохатий, дзвоники альпійські, чорниця. Моховий і мохово-лишайниковий покрив місцями розвинений добре, а місцями слабо. Найбільш поширений рододендрон з чорницею. Зарості його мають ґрунтозахисне значення.

Пустищні луки з біловуса стиснутого є однією з найбільш поширених формацій на полонинах. Вони займають головним чином пологі схили, сідловпни, днища котловини, рівні площі й зустрічаються майже на кожній вершині. На вологіших ділянках біловусники поступаються місцем щучникам, на більш стрімких схилах – чорничникам. Грунти під біловусниками гірсько-лучні, досить потужні, з дуже ущільненим верхнім горизонтом, часто торф’яні. Найбільш характерними супутниками біловусників є вівсяниця червона, пахуча трава альпійська, тонконіг Ше, перстач золотистий, ожика гайова, осока заяча і деякі інші. Дуже цікавою є угруповання біловуса з арнікою гірською. Біловусники дуже низької продуктивності і малоякісні у кормовому відношенні.

Формація щучнику дернистого зустрічається невеликими ділянками на північно-східних схилах полонин, тільки на Чорногірських полонинах досить значні площі. Щучникові луки приурочені до зволожених грунтів з добре виявленим гумусовим горизонтом.

В угрупованні щучнику зустрічаються такі рослини, як біловус, вівсяниця червона, мітлиця, ожика гайова, лігустикум мутеліновий та інші. Часто щучники з’являються на місці зникаючих заростів щавлю альпійського і ростуть чистими угрупованнями або в комплексі з щавлем. Супутниками щучників є переважно тонконіг Ше та альпійський, деревій судетський, підбілик альпійський, звіробій альпійський, перстач золотистий, ожика гайова. Рідше зустрічається щучник звивистий. З інших рослин трапляється нечуйвітер оранжево-червоний, золотушник альпійський, скорзонера рожева, королиця круглолиста.

Формація куничника волохатого поширена в улоговинах, куди дощова вода зносить зі схилів різні ілювіальні частинки. Росте куничник волохатий на горі Піп Іван, на полонині Гречків і особливо великі площі його на південному та південно-західному схилах Шербин, на схилах вершин Чорногори.

Формація вівсяниці червоної поширена окремими острівками серед інших лучних формацій, переважно серед біловусників, особливо на стійбищах худоби.

Червоновівсяницеві луки виникають на місцях мичкових лук внаслідок їх удобрення. На Чорногорі, зокрема на полонині Стайки Когутикові та Менчул Квасівський, зустрічаються сінокісні й пасовищні ділянки червонокострицевих лук. Сінокісні ділянки густі, багаті у видовому відношенні. Тут зустрічається до 30-35 видів рослин. У кормовому відношенні ці луки високоякісні. Пасовищні ділянки відрізняються рідким травостоєм, одноманітністю видового складу, переважанням в травостої перстача, чебрецю і приворотню, що обумовлено інтенсивним випасанням на цих ділянках худоби. Моховий покрив розвинений слабо.

Формація вівсяниці мальованої поширена переважно у верхній частині субальпійського поясу на добре розвинених грунтах, місцями з вівсяницею червоною, осокою вічнозеленою, які іноді виступають як співдомінанти. В мальованокострицевих асоціаціях найбільш поширені такі види: перстач золотистий, підбілик альпійський, куничник волохатий, фітеума Вагнера та інші.

Формація пахучої трави альпійської зустрічається дуже зрідка невеличкими плямами серед інших формацій. Вона трапляється на луках звичайно як домішка до різних травостоїв, але іноді виступає як домінант або співдомінант.

Ожика гайова – супутник майже всіх рослинних формацій субальпійського поясу. Угруповання утворює зрідка, трапляється невеличкими плямами, особливо серед щучників та волохатокуничників.

Зарості щавлю альпійського поширені переважно на стійбищах худоби. Щавники місцями високі, з крупними листками. В дуже густих заростях щавнику трапляється як домішка кропива дводомна, тонконоги однорічний, Ше, альпійський, конюшина біла повзуча та інші. У розріджених щавниках буває значна домішка інших видів високогірних рослин. Найчастіше трапляються щавники з щучником дернистим, тонконогом альпійським.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Серед гірських боліт Закарпаття виділяють субальпійські улоговинні болота у льодовикових цирках, улоговинні лісового поясу, висячі (схилові) й присхилові. Усі вони невеликі, мають вигляд окремих плям, здебільшого позбавлені торфового покладу або він неглибокий (до 1 м). Найпотужніші торфові поклади (до 6 м) є в улоговинних болотах субальпійського та лісового поясів.

Гірські болота не мають великого практичного значення, запаси торфу тут мізерні, до того ж, переважно сфагнові, кислі, малопридатні для сільського господарства. Проте вони є осередками зростання цілої низки рідкісних видів.

Субальпійські улоговинні болота у льодовикових карах поширені на Чорногорі й Свидовці. Інколи вони спускаються у смугу рідколісся. Виникли внаслідок заболочування озер. Такі болота на Чорногорі описані під г. Брескулом (1450 м), під виступом г. Говерли (1450 м), г. Бербенескулом (1700 м), на сідловині між полониною Брескул та Пожижевською (1800 м), в урочищі Озірний (1750 м). На Свидовці вони є в боковому карі г. Апшинець (1350 м). Болота мають невелику площу, часто вони округлої форми, що свідчить про їх виникнення шляхом заростання озер. Інколи улоговини, де розміщені болота, розташовані амфітеатром.

Рослинний покрив цієї групи боліт буває різним залежно від ступеня його розвитку. Переважна більшість з них сфагнові, здебільшого мезотрофні (перехідні), рідше оліготрофні (верхові). Лише на болотах цієї групи відмічені дуже рідкісні для України (і для СРСР в цілому) ценози формації гірсько-сосново-сфагнової, характерні для гірських боліт Західної Європи. Кущі гірської сосни жереп розкидані по болотах групами (зімкнутість 0,1-0,2), пригнічені, заввишки 1–2 м. У трав’яно-чагарничковому покриві переважає пухівка, зрідка співдомінує осока малоквіткова. У моховому покриві переважає сфагн Руссова, відмічено і сфагн Магеллана. Такими ж рідкісними є ценози рододендроново-сфагнової формації, що відмічені на болоті між Брескулом та Пожижевською і під г. Бербенескулом. Рододендрон східнокарпатський тут пригнічений, але зростає щільно, покриття становить 50–70 %. Як у трав’яно-чагарничковому, так і в моховому покриві є типові гірські види – сольданела гірська, підбілик альпійський, сфагн Руссова.

У льодовиковому карі на г. Апшинець наявна дуже рідкісна для УРСР мезотрофна формація осоки малоквіткової – сфагнова. Ценози цієї формації займають периферійну, менш обводнену частину болота. У розрідженому трав’яному ярусі, покриття якого становить 40 %, крім домінанти – осоки малоквіткової, зустрічаються лише види дрібних осок – чорна, сірувата, щетиниста. У сфагновому покриві переважають сфагни обманливий та Гіргензона. Торфові поклади боліт цієї групи, що мають у глибину 1–4 м, переважно мезотрофного типу. Цікавою особливістю їх є те, що вони повністю або частково складені гірсько-сосновим та гірсько-сосново-сфагновим торфом, які ніде більше на Україні не зустрічаються. Це вказує на початок процесу болотоутворення у заростях жерепа, які вже існували, а також на тривалість цієї стадії.

Улоговинні болота лісового поясу. В Карпатах це найбільш численні й значні за площею болота. Проте на Закарпатті трапляються рідше. Більшість цих боліт з пригніченою ялиною та безлісні є оліготрофними, рідше оліго-мезотрофними. Вони трапляються на терасах гірських річок на висоті 600–1000 м. Такими є болото по р. Чорній (Глуха Млака), Чорній Тисі (Чорне Багно) та її притоці Станіславу (Станіслав). Характерним для цих боліт є невелика опуклість поверхні, значна участь у трав’яно-чагарничковому покриві рідкісних і специфічних видів – осоки малоквіткової та журавлини дрібноплодої. Малопоширені або зовсім відсутні на цих болотах «супутники сосни» – багно болотне, верес звичайний.

Зімкнутість ялини на болотах коливається від 0,1 до 0,3, збільшуючись у напрямі до периферії. Низькі, пригнічені ялини часто бувають суціль вкриті лишайниками, частково або повністю посохлі, досягаючи лише 1 м заввишки. Покриття трав’яно-чагарничкового ярусу в центрі боліт становить 40–60 %, по краях збільшується до 70 %. Як і взагалі на оліготрофних болотах, флористичний склад ценозів характеризується бідністю, нараховує 6–8 видів на ділянці. Домінує здебільшого пухівка піхвова, співдомінує часто журавлина болотна, інколи водянка чорна. Наявність та значна участь водянки на болотах Закарпаття – рідкісне й цікаве явище, оскільки на рівнинних болотах України цей вид відсутній. У звичайно суцільному моховому покриві переважають сфагни звивистий та Магеллана, на підвищеннях і горбах трапляються сфагни бурий, зрідка рожевий. Цікаво відмітити, що сфагн дібровний на карпатських болотах теж є «супутником сосни», і рідко, лише як домішка, трапляється на болотах з пригніченою ялиною. На мезотрофних окраїнах боліт переважають осоково-пухівково-сфагнові ценози з пригніченою ялиною та сфагн обманливий.

Лише на Закарпатті відмічено мезотрофні та оліготрофні болота, позбавлені деревного ярусу (Глуханя і Мочари, Багно, Синє озеро). Вони харктеризуються значною опуклістю поверхні і переважанням чагарничкових угруповань. До оліготрофних боліт належать Багно в Іршавському та Глуханя (Негровець) у Міжгірському районі. Багно є унікальним витвором природи Закарпаття. Воно цікаве значною опуклістю поверхні, глибиною покладу торфу (6 м) та наявністю значної кількості вересу звичайного, який у Карпатах є рідкісною рослиною. У трав’яно-чагарничковому покриві болота, крім вересу, переважають водянка чорна, пухівка піхвова, зрідка співдомінує осока малоквіткова. З рідкісних видів флори Карпат, крім вересу, зустрічається журавлина дрібноплода, росичка круглолиста, андромеда багатолиста. У моховому покриві переважає сфагн дібровний, що зближує це болото з гірськими болотами Західної Європи. Переважання вересу та сфагна дібровного дає можливість припустити, що в минулому болото було вкрите пригніченою сосною, яка з наростанням опуклості поверхні, поступово розріджуючись, зовсім зникла.

Основна частина болота Глуханя також у центральній частині вкрита сфагном дібровним, на горбах трапляються сфагни бурий та рожевий. У трав’яно-чагарничковому ярусі переважають пухівка піхвова та андромеда багатолиста. Цікавою особливістю є наявність на болоті мочажин з ринхоспорою білою та сфагном загостреним. Тут зростає дуже рідкісна як для Карпат, так і для рівнинної частини України лікоподіела заплавна, відмічена на болоті Синє озеро у Вулканічних Карпатах біля с. Синяк (Мукачівський район). На болоті Глуханя зростають також види, які у Карпатах трапляються спорадично: росичка круглолиста, образки болотні, сизюринхій вузьколистий.

Торфові поклади цієї групи боліт бувають як оліготрофного, так і мезотрофного типу. Майже всі вони мають у нижній частині шар деревного або деревно-сфагнового торфу із сосни та ялини, що свідчить про їх утворення в улоговинах шляхом заболочування лісу, який з наростанням сфагнового покриву поступово розріджувався.

Висячі болота схилів. Ця група об’єднує болота, пов’язані з виходом джерел і струмків на гірських схилах, ухил яких досягає 10–15° у верхньому лісовому поясі та смузі рідколісся. Кількість таких боліт на Закарпатті, як і взагалі в Карпатах, значна, але площа їх невелика – менше гектара. Такі болота були описані на полонинах Рівна і Обнога на висоті 750–800 м та в Привододільних Горганах. Болота знаходяться в днищах неглибоких жолобин, виповнених глинисто-щебенистими відкладами. Глибина торфу дуже незначна – 0,2–0,5 м, часто він зовсім відсутній. Болота мають вигляд плям або стрічок по долинах потоків, розміщуючись на пологих заломах, інколи амфітеатром на схилах. Зволоження біля струмків і джерел значне, біля суходолу значно менше.

Рослинний покрив боліт відзначається різноманітністю та строкатістю, незначною площею окремих ценозів. У трав’яному покриві переважають найчастіше дрібні осоки – сірувата, жовта, чорна, щетиниста, а також пухівки широколиста, рідше струнка та осока розсунута. Осока волотиста, звичайний вид, на Закарпатті трапляється дуже рідко. Із різнотрав’я звичайні калюжниця болотна, бобівник трилистий, хвощ болотний. Специфічним видом гірських боліт є валеріана цілолиста. Зростають деякі види орхідних – коручка болотна, пальчатокорінник Фукса, билинець комариний, траунштейнера куляста. Моховий покрив відзначається строкатістю й специфічністю. Переважають здебільшого кілька видів, найчастіше калієргонела загострена, філонотис джерельний та кратоневрум папоротевий. Останні два є специфічними видами гірських боліт.

Присхилові болота займають рівнинні ділянки підніжжя схилів і розміщені на терасах гірських річок – Тереблі, Чорній (Озерянці) і Білій Тисі. Вони мають звичайно стрічкоподібну форму, площа їх невелика (1–2 га).

У зв’язку з тим, що рослинний покрив розвивається тут в умовах бідного мінерального живлення, переважають мезотрофні й еумезотрофні ценози – хвощово-сфагнові, осоково-сфагнові, пухівково-сфагнові. У трав’яно-чагарничковому покриві панують осоки – жовта, чорна, здута, різні види пухівок і хвощ річковий. Сфагновий покрив представлений видами, властивими ступеням оліготрофізації – сфагнами круглуватим, однобоким, Варносторфа. На таких болотах трапляються кущі вільхи сірої. Шар торфу незначний або зовсім відсутній.

Утворення боліт на Закарпатті продовжується і тепер, про що свідчить наявність сплавин на гірських озерах. Такі сплавинн описано у боковому карі г. Апшинець, на озерах Несамовите, Марічейка. Дуже своєрідною є сплавина на г. Гропі (Міжгірський район), де процес заболочування йде з обох боків – з центру і з периферії озера. В центрі озера сплавина товщею близько 2 м має оліготрофну рослинність із переважанням пухівки піхвової, осоки малоквіткової, журавлини болотної на килимі із сфагна рожевого. На сплавині біля берега, де рослинність має мезотрофний характер, зростають дуже рідкісні види – зозулині сльози серцелисті та сфагн береговий.

Гірські болота Закарпаття – це своєрідні витвори природи, притулки рідкісних для Українських Карпат видів і рослинних угруповань. Вони є також базою для робіт по дослідженню історії флори й рослинності цієї території, оскільки лишають у процесі існування літопис свого життя – торфовий поклад. У гірських умовах болота мають також ґрунтозахисне й гідрологічне значення. Тому ряд гірських боліт охороняється як заказники і пам’ятки природи, а деякі входять до складу території Чорногірського масиву Карпатського державного заповідника. На Закарпатті нещодавно режим охорони встановлено і на цінному для науки болоті Чорне Багно.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

В умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу й інтенсивної господарської діяльності людини раціональне використання природних ресурсів, у тому числі лісів, їх охорона й відновлення набули загальнодержавного й біосферного значення. З усіх природних ресурсів, що становлять скарбницю нашої країни, ліс посідає особливе місце. Це найдосконаліший комплекс, що дає понад 20 тисяч видів цінної продукції.

Ліси – головне природне багатство Закарпаття. Вони займають майже половину (49,2 %) території області. Саме їм належить важлива роль у підтриманні гідрологічного режиму річок, запобіганні розвитку ерозійних процесів грунтів, у регулюванні кисневого балансу в атмосфері та інше.

Гірські ліси області, на які припадає близько 80 % загальної площі всіх лісних формацій, завдяки високим водоохоронним і водорегулюючим властивостям та кліматоутворюючим функціям, здатні забезпечувати оптимальні умови для свого росту й розвитку. Тому поруч із заходами, спрямованими на підвищення їх продуктивності, основною метою лісівництва повинно бути збереження біологічної стійкості біоценозів і перш за все посилення їх водоохоронно-захисних функцій.

Не менш важливу екологічну роль відіграють ліси в захисті грунтів від шкідливих ерозійних процесів, особливо в гірських умовах, виконують значну ґрунтозахисну, кліматоутворюючу й кліматорегулюючу роль та різноманітні санітарно-гігієнічні й оздоровчі функції. Перетворюючи поверхневий стік у внутрігрунтовий, ліси сприяють нагромадженню ґрунтових вод, які живлять численні джерела, потоки й річки. Влітку вони захищають грунт від висушування, створюючи своєрідний мікроклімат і позитивно впливаючи на клімат прилеглих територій. Ліс – джерело відновних рослинних ресурсів і унікальний глобальний фактор, що підтримує і дозволяє успішно розвиватися всьому живому на Землі. З незапам’ятних часів людина користувалась дарами лісу, його харчовими продуктами. Особливо багаті ліси Закарпаття на такі цінні харчові продукти, як їстівні плоди деревних і чагарникових порід, різноманітні високовітамінні ягоди, гриби, березовий та кленовий соки, лікарська сировина, інший видовий склад рослинного й тваринного світу, який також відіграє певну роль в економіці області.

Однак основним продуктом лісів Закарпаття є цінна деревина.

Сьогодні жодна галузь народного господарства не обходиться без неї та її промислової продукції. Для одержання на-гора 100 т кам’яного вугілля чи руди необхідно використати 3–4 м3 деревини, На кожний сучасний багатоповерховий будинок витрачається чимало вагонів круглого лісу та інших видів деревної продукції; деревина залишається основною сировиною для виготовлення паперу, меблів, лісохімічної промисловості, тари, сірників та інших важливих для людини виробів. Особливу цінність становить деревина бука та явора, яка використовується для виготовлення високоякісних музичних інструментів і має вкрай обмежений регіон природного зростання в нашій країні.

Наявні лісосировинні ресурси області при їх більш раціональному й комплексному використанні дозволяють розвивати лісову й деревообробну галузі виробництва при стабільному обсязі заготівлі деревини і тим самим сприяти дальшому економічному й соціальному розвитку Закарпатської області.

Надзвичайно важлива роль лісу в постачанні кисню, очищенні повітря від домішок отруйних газів, аерозолів, пилу, попелу, сажі тощо. Відомо, що гектар лісу за вегетативний період засвоює в середньому до 20 т вуглекислого газу і виділяє 14 т кисню, очищає від отруйних газів та пилу 30 млн. м3 повітря. Гектар букового лісу здатний затримати понад 65 т пилу за рік, дубового – відповідно до 55, ялинового – 32 т. Значна частина шкідливих мікробів також гине від фітонцидів, що їх виділяють дерева й чагарники. Найбільше фітонцидів виділяють хвойні ліси – 4–5 кг/га. Важливе значення лісів і в захисті людини від шуму. Листя і хвоя поглинають більшу частину звукових хвиль, і рівень шуму значно знижується, стає нешкідливим для здоров’я. У вік бурхливого розвитку науково-технічного прогресу значно збільшуються психологічні навантаження на людину, таким чином оздоровча роль лісів буде постійно зростати.

Лісові землі в області займають майже 53%, а ліси – близько половини всієї території Закарпаття. Це закономірно й цілком виправдано, бо ліси розміщені переважно в горах, на крутосхилах. Тільки близько 17 % їх знаходиться на рівнинах та пологих, крутістю до 15°, схилах. Важливо відзначити, що в області й при такій високій лісистості середній річний змив грунту становить 0,5 см. Понад 4,5 млн. т дрібнозему та поживних речовин щорічно виноситься річками за межі області.

Від Притисянської низовини (105–150 м над рівнем моря) ліси в області поширені до полонин (1200–1700 м). У низині переважають острівні ліси дуба звичайного з грабом, рідше з ясенем, в окремих масивах з участю береста, вільхи клейкої, липи, клена польового, поодиноко береки та інших деревних і чагарникових порід. Окремі незначні площі займають малопродуктивні й низькотоварні насадження тополі канадської. В передгір’ях (200–600 м) поширені ліси з дуба скельного з грабом та одинично з буком, з домішкою черешні, кленів, липи, яблуні, груші лісової. На північних схилах переважають букові і грабово-букові ліси. В цьому природному поясі створено лісові культури з участю горіхів – волоського, чорного, сірого, культури каштана їстівного, окремих екзотів (червоного дуба, дугласії та інших).

На висоті 800–1300 м над рівнем моря переважають чисті букові ліси. В нижній частині в домішці букових лісів зустрічається граб, дуб скельний, клен, ясен, вище явір, ільм гірський. Молоді ліси (культури) в цьому поясі мають багатий різноманітний склад високопродуктивних деревних порід, але домінуючим видом залишається бук. У цих молодниках трапляється береза, осика, верба козяча. Внаслідок захоплення лісівників у минулому посадкою хвойних порід, у зоні букових лісів зростає на значних площах ялина звичайна (європейська), яка характеризується високою продуктивністю й швидким ростом, але недовговічна й піддається вітровалам, буреломам і сніголомам.

У північно-західній частині області на висотах 400–900 м зустрічаються буково-ялицеві високопродуктивні ліси з домішкою ясена та явора, а також окремі ділянки, де інтродуковано псевдотсугу тисолисту, яка характеризується особливо високою продуктивністю. У віці 75–80 років запас деревини в кращих насадженнях перевищує 1000–1200 м3 на гектарі.

У східній частині регіону на висотах 1000–1300 м над рівнем моря поширені буково-ялицево-ялинові ліси з домішкою явора, ясена, клена та ільма. Рідко зустрічаються реліктові куртини (вкраплення) кедра європейського, сосни звичайної, тиса. Продуктивність і стійкість цих лісів дуже висока. У високогір’ї (1200–1600 м) переважають чисті ялинники, рідко з домішкою явора, ясена, бука.

На верхній межі лісу (1200–1600 м) зростають переважно ялина, зрідка бук з домішкою явора, ялиці. З висотою насадження зріджуються, продуктивність їх знижується, дерева набувають специфічної форми. Далі починається криволісся – яворово-букове, зеленовільхове, ялівцеве, з гірської сосни, яке піднімається до висоти 2000 м. Іноді на менших висотах перехід від високостовбурних деревостанів до полонин (альпійські луки) різкий, і криволісся тут відсутнє. Закономірно, що в цих місцях верхня межа лісу понижена в результаті надмірної діяльності людини.

На території Закарпаття налічується понад 400 видів деревних і чагарникових порід. Багато з них – акліматизовані екзоти. В лісових насадженнях їх поки що небагато, але асортимент і кількість їх постійно зростає. Велику роботу в цьому напрямі ведуть учені Закарпатської лісодослідної станції разом з лісівниками області. В дендрарії Мукачівського лісокомбінату вже налічується понад 500 видів деревних і чагарникових порід. Більшість акліматизованих видів з різних континентів земної кулі становлять інтерес як декоративні, високофітонцидні та перспективні для посадки в зелених зонах, лісопарках та при озелененні міст, населених пунктів, промислових і житлових об’єктів.

Загальні показники, що характеризують лісовий фонд Закарпаття, порівняно з лісфондом Українських Карпат, наведені в таблиці 1.

Таблиця 1. Основні показники лісів Закарпаття й Українських Карпат у лісовому фонді Української РСР

Показники

УРСР

Українські Карпати

В тому числі Закарпаття

Територія, тис. м2 603,7 34,8 12,8
Загальна площа лісів, тис. га 9645 1581 699
в тому числі, лісопокрита площа 8261 1400 626
Запас деревини, млн. м3 1060 296 159
в тому числі, стиглих і перестиглих 108,1 52,0 36,1
Лісистість, % 13,7 40,2 49,2
Площа лісів на 1 чол., га 0,17 0,45 0,55
Запас деревини на 1 чол., м3 20,6 86,1 119,7

Домінуючими в області є деревостани природного походження. Невкриті лісом лісові площі державного лісового фонду становлять всього близько 0,6 % і представлені лісовими полянами та галявинами, які служать кормовою базою для копитних диких тварин і залісенню не підлягають. Розміщення лісів на території області вкрай нерівномірне, однак із лісівничих і природоохоронних показників слід вважати його досить раціональним. Концентрація запасів деревини і площ лісів у межах адміністративних районів сильно варіює (табл. 2).

Таблиця 2. Розміщення площ і запасів деревини по адміністративних районах області

Адміністративні райони

Площа районів

Площа лісів, тис.га

Лісистість, %

Запас, тис. м3

загальна

лісова

вкрита лісом

в т.ч. стиглих і перестиглих

загальна

в т.ч. стиглих і перестиглих

Берегівський 64,6 8,7 8,4 8,0 0,3 12,1 1,8 0,07
Великоберезнянський 81,0 55,5 53,4 47,5 8,9 58,6 11,0 3,57
Виноградівський 69,7 11,0 9,4 9,1 0,3 13,1 1,4 0,03
Воловецький 54,4 33,3 32,5 30,6 6,5 56,2 8,5 2,41
Іршавський 94,4 51,0 50,0 48,0 7,5 50,8 10,4 2,5
Міжгірський 115,4 78,9 76,2 70,4 12,0 61,0 19,3 3,46
Мукачівський 100,6 32,4 30,7 29,4 1,5 29,2 9,1 0,66
Перечинський 63,1 41,7 39,9 38,8 3,3 61,4 10,5 1,09
Рахівський 188,8 141,1 136,2 128,1 24,1 67,8 38,6 9,0
Свалявський 67,6 45,8 44,6 43,2 6,3 63,9 10,6 2,15
Тячівський 188,3 122,1 118,3 108,5 30,5 60,1 25,6 9,76
Ужгородський 87,3 22,9 22,4 21,7 0,4 24,8 4,3 0,06
Хустський 102,6 54,8 48,3 44,0 6,3 42,9 9,3 1,35
м. Ужгород 2,8 0,2 0,2 0,2 7,1 0,03
м. Мукачеве 2,4

Разом:

12755 699,4 670,5 627,5 107,9 48,8 159,2 36,1

Таблиця 3. Розподіл держлісфонду Закарпатської області за народногосподарським значенням і цільовим призначенням

Групи і категорії лісів

Площа

Запас

тис. га

%

млн. м2

%

Ліси першої групи 217 39,8 65,5 44,5
В тому числі:
зелена зона 48 8,8 13,4 9,1
ґрунтозахисні 5 0,9 1,0 0,7
курортні 13 2,4 3,9 2,6
захисні полоси уздовж річок 51 9,4 15,3 10,4
захисні полоси уздовж залізниць та шосейних доріг 8 1,5 2,0 1,4
інші ліси першої групи (протиерозійні, заповідні, заказні) 92 16,8 29,9 20,3
Ліси другої групи 329 60,2 81,7 55,5
в тому числі експлуатаційні 295 54,0 65,1 44,2
інші ліси другої групи 34 6,2 16,6 11,3

Як видно в таблиці 2, найменш лісистий район області – Берегівський (12,1 %), а найбільш – Рахівський (67,8%). Ще істотніша нерівномірність помітна у розміщенні запасів деревини за породним складом. Значна нерівномірність розміщення лісів спостерігається і в межах одного й того ж району. Як правило, менше їх у передгірній частині і більше – на малодоступних високогірних ділянках з крутими й складними схилами різних експозицій. За народногосподарським значенням і цільовим призначенням ліси Закарпаття характеризуються даними, наведеними в таблиці 3.

Близько половини лісів держлісфонду області припадає на експлуатаційні ліси другої групи, які становлять головне джерело одержання високоякісної деревини хвойних і листяних порід для народного господарства. На долю лісів першої групи, які відіграють винятково важливу екологічну роль і мають природоохоронне й рекреаційне значення, припадає майже 45 % території. У цих лісах рубки для заготівлі деревини не проводяться. З метою посилення їх захисних і оздоровчих функцій в них проводяться лише лісовідновні, санітарні та інші рубки догляду, виходячи з загального стану лісів та їх вікової структури й породного складу.

Досить раціональним є структура лісів Закарпаття і співвідношення між різними категоріями лісових земель (табл. 4).

Наведені в таблиці 4 дані характеризують високий рівень використання земель держлісфонду, а також співвідношення між лісовою і вкритою лісом площею. Невкриті лісом площі – це виключно свіжі вирубки, які протягом року повністю заліснюються. Лісові угіддя складаються в основному з пасовищ і сіножатей, розкиданих невеличкими клаптиками по всій площі лісів. До таких площ належать дороги, просіки, канави, траси, садиби, лісові розсадники, плантації тощо. Штучно створені ліси, в основному з хвойних порід, становлять понад 130 тис. га.

Таблиця 4. Розподіл лісів держлісфонду області по основних категоріях земель

Категорія земель

Площа

тис. га

%

Загальна площа 546 100,0
в тому числі лісова 523 95,7
Вкрита лісом 508 92,6
в тому числі
лісові культури 130 23,8
Незімкнуті лісові культури 10 1,8
Невкрита лісом площа 4 0,7
Нелісова площа 23 4,3
в тому числі:
угіддя 14 2,6
площі спеціального призначення 9 1,7

Крім лісів держлісфонду, в області близько 100 тис. га нараховується колгоспних лісів. Загальний запас деревини в них – понад 10 млн. м3. Радгоспні ліси, загальною площею близько 32 тис. га і з запасом деревини майже 2 млн. м3, займають в основному рівнинну й передгірну частини області. В економіці області ці ліси відчутної ролі не відіграють, оскільки не характеризуються високою продуктивністю. Вони відіграють важливу поле- і ґрунтозахисну, водорегулюючу та іншу природоохоронну роль і сприяють підвищенню врожайності на прилеглих сільськогосподарських угіддях.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Важливе екологічне й народногосподарське значення для Карпат має розподіл лісів за віком, головною породою та продуктивністю. За віковою структурою ліси області наближаються до нормальної. Однак на долю молодників і середньовікових насаджень приходиться дещо більше площі (70%), а на пристигаючі – нижче норми (10%). Стиглі й перестійні ліси займають близько 20% території держлісфонду.

За породним складом на долю твердолистяних порід в області припадає 67,2 % площі з запасом деревини 58,7 %. Причому під буком зайнято 58,2 % площі з запасом деревини 46,2 %, під іншими твердолистяними породами (дуб, граб, ясен, клен, явір та інші) – всього 9 %. Хвойні ліси становлять 32,3 % площі загального лісового фонду з запасом деревини 40,2 %, в тому числі ялинові – 30,3 % площі і з запасом деревини – 37,6 %. На долю м’яколистяних лісів (береза, тополя та інші) припадає близько 0,5 % площі з запасом деревини 1,1 % (табл. 5).

Необхідно відмітити, що в сучасному лісовому фонді Закарпаття середній запас деревини на 1 га вкритої лісом площі деревостанів з домінуванням ялини фактично нижчий, ніж хвойних, а з домінуванням бука вищий, ніж усіх твердолистяних порід разом узятих.

 

Таблиця 5. Характеристика лісових площ і запасів деревини держлісфонду основних домінуючих порід

Показники

Хвойні

Твердолистяні

Інші породи

Разом

всього

в т.ч. ялина

всього

в тому числі бук

Вкрита лісом площа, тис. га 163 154 343 296 2 508

%

32,2 30,3 67,3 58,2 0,5 100
Загальний запас деревини, млн. м3 59,2 55,2 87,6 68,0 0,2 147

%

40,2 37,6 59,7 46,2 0,1 100
в тому числі стиглі й перестійні насадження площа, тис. га 29,1 25,7 81,9 79,1 0 111

%

5,7 5,0 16,2 15,6 0 21,9
Запас деревини, млн. м3 15,5 13,6 27,8 26,9 0 43,3

%

10,5 9,2 18,9 18,3 0 29,4
Середній запас на 1 га лісопокритоі площі, м3 363 359 256 267 - 290
Середній запас на 1 га стиглих і перестійних насаджень, м3 532 528 338 340 - 390
Розмір лісокористування (в ліквіді) на 100 га загальної площі – всього, м3 400 396 248 260 - 318
в тому числі головного користування 248 241 145 160 - 170

Це пояснюється тим, що друга лісоутворююча хвойна порода – ялиця – зростає у значно кращих, ніж ялина, умовах передгір’я і нижньогірних районів і представлена більш продуктивними деревостанами (табл. 6). Такими ж якісними особливостями характеризується і бук порівняно з іншими твердолистяними породами – дубом, грабом, ясенем. До цього ж слід додати, що букові субформації на значних площах лісів першої групи в лісфонді області представлені старовіковими деревостанами, промислова експлуатація яких не ведеться.

Як бачимо (табл. 6), нерівномірність розподілу площ стиглих і перестійних лісів виникла внаслідок неоднакової господарської діяльності в різні періоди, а також стихійних явищ (вітровали, буреломи, сніголоми), які мали місце на Закарпатті, особливо в 60-і роки.

Для лісів Закарпаття характерна висока продуктивність. Вони одні з найпродуктивніших у нашій країні. Деревостани другого й вище бонітетів займають понад 92 % лісової площі. Три чверті лісів представлені високоповнотними деревостанами (0,8-1,0) і лише близько 1 % – низькоповнотними.

Середній запас деревини на гектарі вкритої лісом площі становить 290 м3, зокрема в хвойних лісах – 363 м3, з них у ялицевих – 460 м3; у листяних – 256 м3, з них у букових – 267 м3. Однак окремі лісові ділянки й цілі масиви у певних лісорослинних умовах зустрічаються з особливо високою продуктивністю. У дубових лісах Притисянської низовини е ділянки із запасом 500 м3/га цінної деревини. У букових пралісах запаси на окремих ділянках становлять 700–800 м3/га, у висоту кращі дерева досягають понад 40 м, а в діаметрі мають до 140–150 см. З кращих насаджень буково-ялицевих лісів одержують до 1000 м3/га деревини. У пралісах зустрічаються окремі дерева-велети, особливо ялиці білої, заввишки 50 м і завтовшки – 2 м. Таке дерево має понад 25 м3 деревини.

Таблиця 6. Структура лісів держлісфонду області за віковими групами

Домінуючі породи

Вікові групи

Разом

молодники

середньовікові

пристигаючі

стиглі і перестійні

Хвойні 72/9,5 42/22 20/12 29/15,5 163/59
в тому числі ялина 70/9,2 39/20,3 19/11,4 26/13,6 154/54,5
Твердолистяні 129/11,4 112/41,9 18/6,8 82/27,5 341/87,6
в тому числі бук 108/9,5 93/36,4 16/6,2 79/26,9 296/79
Інші породи 2/0,1 1/0,3 1/0,2 –/– 4/0,6
Всього: 203/21 155/64,1 39/19,1 111/43 508/147,2

Примітка: чисельник – площа, тис. га; знаменник – запаси деревини, млн. м3.

 

У східній частині області зустрічаються особливо високопродуктивні й біологічно стійкі буково-ялинові яличники. Крім бука, ялини та ялиці, у складі таких насаджень є клен, явір, ясен, в’яз гірський. При оптимальному складі іноді з гектара такого лісу можна одержати до 300 м3 бука, 250 м3 ялини та ялиці, до 150 м3 явора, ясена, в’яза. Ці насадження дають повний набір ділової деревини, необхідної для виготовлення сучасних комфортабельних меблів. Крім того, вони стійкі проти буреломів, вітровалів, сніголомів, а також шкідників і хвороб. Такі насадження є природними еталонами, які необхідно повторювати шляхом штучного формування молодих лісів на вирубках.

Приріст деревини в лісах Закарпаття постійно зростає, завдяки проведенню реконструктивних рубок перестійних зріджень в насадженнях та правильному проведенню цілого комплексу необхідних лісогосподарських заходів. Тепер щорічно приростає в лісах області близько 3 млн. м3 деревини. Річний приріст на гектарі вкритої лісом площі становить близько 5 м3 деревини, а в хвойних лісах – понад 6 м3. Це один з найвищих показників у нашій країні і Європі в цілому.

У кожній лісорослинній зоні кращі еталонні насадження виділено в державні лісові заказники республіканського й місцевого значення, заповідні урочища, а також включено до складу Карпатського державного заповідника. В цих природних лісових еталонах постійно проводяться наукові дослідження, а їх результати впроваджуються в лісогосподарську практику.

Висока продуктивність і біологічна стійкість лісів Закарпаття, постійне підвищення їх основних таксаційних показників – результат багаторічної, напруженої, творчої праці великого колективу лісівників, робітників та лісової охорони області.

Слід відмітити, що такий стан лісового фонду в області дозволяє успішно розвивати не лише лісову, деревообробну й лісохімічну галузі виробництва, для яких основною сировиною є продукти лісу, але й інші галузі народного господарства. А це свідчить про те, що ліси – одне з найбільших природних багатств Закарпаття.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

У лісовому фонді області майже 70 % території становлять листяні ліси. За своїм складом виділяють дубові рівнинні ліси, дубово-букові передгірні й нижньогірні, букові гірські, буково-ялицеві гірські та буково-ялицево-ялинові гірські ліси. Поширення цих угруповань, їх географічне розміщення прийнято за основу ряду схем районування лісів Українських Карпат (С. М. Стойко, 1969 та інші).

Дубові ліси. Однією з головних лісоутворюючих листяних деревних порід є дуб. Серед листяних він посідає друге місце після бука. Загальна площа дубових лісів становить близько 40 тис. га з запасом деревини понад 7 млн. м3.

У природних умовах Закарпаття зустрічається 5 видів дуба: звичайний, скельний, бургундський, Делашампе, багатоплідний. Крім перелічених видів, інтродуковано американські дуби – червоний і болотний. Однак найбільш поширені дуб звичайний та дуб скельний, які мають важливе економічне й народногосподарське значення.

Дуб звичайний утворює кілька різновидностей і форм. Найбільш масово в лісах області поширені рання й пізня форми. Пізня форма дуба добре виражена в природі тому, що навесні листя в неї з’являється на 2, а інколи й на 3 тижні пізніше, ніж у ранньої форми. Рівнинні дубові ліси окремими острівками розміщені на території Притисянської низовини, займають прируслові тераси річок Латориці і Боржави на висотах 105–130 м над рівнем моря. Це найтепліший і найбільш сухий район області. Середньорічна температура в окремих місцях тут досягає 10 °С (Велика Бакта), середня температура січня мінус 3,2, липня плюс 20 °С. Середньорічні опади в цій зоні становлять 600–700 мм. Період вегетації триває 234 дні. Грунти тут переважно родючі. Дубові ліси цього регіону представлені в основному вологими типами лісу.

Найбільш поширеним у передгірній частині області е дуб скельний, окремі осередки якого піднімаються до висоти 800–900 м. Він добре росте на родючих буроземних грунтах передгір’я, де утворює високопродуктивні деревостани. На кам’янистих сухих малопотужних грунтах утворює криві, колінчасто-вигнуті стовбури, часто з підсихаючими вершинами. Краще росте дуб скельний на добре освітлених південних схилах, на північних і східних поступається місцем буковим лісам.

Дубові ліси Закарпатської низовини в минулому, до активної господарської діяльності людини, займали всю територію. Згодом, на більш сухих ділянках ліси вирубувалися, а площі переводилися в орні землі. Менш придатні ділянки, які розташовані в понижених місцях і постійно заливались весняними наводками, залишились під лісом до наших днів розкиданими клаптиками серед сільськогосподарських угідь. У свіжих дібровах і на площах, які не заливаються весняними водами, відбувається процес зміни чистих дубових деревостанів на дубово-грабові, а місцями й на грабняки з незначною домішкою дуба. Однак основна частина дубових лісів (близько 75 %) припадає на вологі й сирі типи лісу.

Корінні дубові деревостани характеризуються високою продуктивністю. На долю насаджень І і вище бонітетів припадає більше половини усієї їх площі. Повнота насаджень в основному становить 0,6-0,8.

Основними едифікаторами в усіх типах лісу є дуб звичайний, субедифікаторами в ясеневих типах – ясени звичайний і вузьколистий, граб звичайний; в грабових – граб звичайний. Ясени звичайний і вузьколистий зустрічаються у складі дубових лісів у головному ярусі насаджень, граб звичайний, як правило, знаходиться в підлеглому (другому) ярусі. З інших деревних порід, які в дібровах зустрічаються одинично: клени польовий і гостролистий, липа серцелиста, в’яз листуватий, осика, груша звичайна, яблуня лісова та інші. У заболочених низинах нерідко зустрічаються куртини дерев вільхи чорної. Склад підліска відносно багатий: ліщина звичайна, крушина ламка, бруслина європейська, клен татарський, терен колючий, калина звичайна, бузина чорна, бирючина, свидина, плющ, глід, шипшина та ряд інших. Чагарникові породи здебільшого розміщені дифузно і ярус підліска не утворюють. Однак, якщо до чагарникових порід домішується граб, часто з підросту й підліскових порід формується густий ярус. Уздовж річок поширені зарості з верб білої, ламкої й козячої та тополі чорної.

Говорячи про склад деревних і чагарникових порід у рівнинних лісах Закарпаття, не можна не звернути увагу на участь у насадженнях таких теплолюбних південно- й західноєвропейських видів, як ясен вузьколистий, бирючина звичайна, плющ. До них відносять і поширену в області паразитуючу на дубах дубову омелу європейську. Наявність цих видів наближає дубові ліси Закарпатської області до дубових лісів південної Європи і відрізняє їх від прикарпатських та інших, розташованих на схід.

Наявні острівки дубових лісів, як правило, мають змішане походження: дуб – штучне, граб і ряд інших деревних і чагарникових порід – природне. Лише в кількох урочищах області дещо збереглися природні структури деревостанів. Це найбільш високопродуктивні вологі ясеневі діброви. Запаси деревини в них досягають 450–500 м3/га. Діаметр стовбурів – від 40 до 120 см. Віковий діапазон порівняно невеликий– 100–150 років, тобто різниця тонких і товстих стовбурів дерев знаходиться в межах двох вікових класів. Світлолюбному дубу навіть у природних насадженнях невластива різко виражена різновіковість. Максимальна висота таких деревостанів – 35–38 м. Форма насаджень складна. Перший ярус утворюють дуб та ясен, у другому домінує граб з домішкою кленів і лини, у третьому – підлісок з перевагою граба.

У насадженнях, де дуб має штучне походження, деревостани більш однорідні й часто представлені чистими фітоценозами. Це особливо характерно для вологих типів лісу.

На схилах передгірної частини області, з близьким або майже поверхневим заляганням материнської породи, поширені ліси з головною породою – дубом скельним. Вони приурочені до південних схилів і в окремих масивах доходять до 600 м над рівнем моря. Лісогосподарське та економічне значення цих лісів незначне. Однак протиерозійна й захисна роль їх велика, оскільки вони розміщені в основному на крутосхилах.

На південних схилах Вулканічного хребта і передгірних підвищеннях Закарпаття зосереджені дубово-букові ліси. Окремі вершини Вулканічного хребта досягають близько 1000 м над рівнем моря. У передгір’ї висота над рівнем моря рідко не перевищує 200–400 м. Кліматичні й грунтові умови цього району придатні для інтродукції багатьох цінних деревних порід. На південних макросхилах цього хребта добре проявляється вертикальна зональність: до 300– 400 м над рівнем моря тут домінує дуб скельний, а вище переважає бук лісовий, однак серед кам’яних розсипів нерідко знову зустрічаються ділянки дуба. Це свідчить про те, що колись він вкривав південні схили Вулканічного хребта знизу до верху. Істотним компонентом насаджень як з перевагою дуба, так і з перевагою бука до 600 м над рівнем моря є граб звичайний. Крім відмічених деревних порід, найбільше у складі дубово-букових лісів зустрічається черешня, береза, клен польовий і клен гостролистий, ясен звичайний, липа серцелиста, в’яз шорсткий, зрідка берека, яблуня дика, груша звичайна. У найбільш теплих місцях передгір’я, на кількох вулканічних гірках, розміщених у Притисянській низовині і вкритих дубово-буковими лісами, збереглися південноєвропейські види – липа пухнаста, дуби Далашампе й багатоплідний. З чагарникових порід, крім відмічених у рівнинних лісах, зустрічається ще дерен справжній та зрідка клокичка периста. Всі ці деревні й чагарникові породи придають згаданим лісам специфічних ботаніко-географічних рис.

Характерною особливістю дубово-букових лісів області є їх природна заміна на буковинні. Це яскраво простежується у вологих та свіжих типах лісу, де під наметом дубових деревостанів з незначною домішкою бука, як правило, формується ярус підросту з чистого бука. Подібне нестійке положення дуба в дубово-букових лісах спостерігається і в передгір’ях Кавказу.

У зв’язку з тим, що дубово-букові ліси Закарпаття розміщені поблизу великих населених пунктів, з добре розвинутими транспортними шляхами природні насадження збереглися на обмеженій площі. За своєю будовою деревостани з домінуванням дуба, як правило, наближаються до одновікових, простих за формою. При значній домішці в насадженнях бука й граба в тій чи іншій мірі проявляється ярусність. Запаси деревини в таких стиглих деревостанах досягають 600 м3/га. У висоту дерева дуба й бука іноді перевищують 35 м. Домінуючими бонітетами в таких лісах є Іа – І.

В низинній і передгірній частині області зустрічаються й грабово-дубові ліси. Для них характерна двоярусна будова. В першому ярусі зростає дуб звичайний або дуб скельний, у другому – граб. Іноді з домішкою черешні, липи серцелистої та інших порід. У грабово-дубових лісах підлісок і трав’яний покрив розвинутий дещо слабше, ніж у чистих дубових, що характеризує наближення цих насаджень до букових лісів.

Незважаючи на сприятливі грунтові й кліматичні умови в дубових лісах спостерігається всихання й осередки шкідників, з якими лісівники ведуть боротьбу виключно біологічними методами.

Дубові ліси успішно поновлюються як природно, так і штучно. Для створення високопродуктивних і біологічно стійких насаджень відновлення здійснюється методом посадки культур дуба з введенням до складу інших деревних і чагарникових порід. Площа молодих дубових лісів у лісовому фонді області з року в рік збільшується.

За останній час на яружно-балочних та інших землях, непридатних для сільськогосподарського використання, стали з’являтися молоді посадки з дуба червоного, які мають ландшафтно-естетичне значення. Ця американська деревна порода в умовах області швидко росте й добре закріплює схили еродованих земель, затримує ерозійні процеси. Вона стійка до всихання й пошкодження шкідниками й хворобами. Отже, дуб червоний – перспективний екзот для інтродукції в області.

Букові ліси Закарпаття – головний компонент гірських ландшафтів, джерело дуже цінної сировини. На території Радянського Союзу зустрічаються три види бука – лісовий, східний і кримський. Букові ліси в нашій країні зосереджені в основному в Українських Карпатах, Криму і на Кавказі.

Належить бук лісовий до порід помірного вологого клімату, добре росте й розмножується в гірських умовах на грунтах, багатих на кальцій. Близько 60 % площі букових лісів і понад 50 % запасів деревини України зосереджені на Закарпатті. Ліси, головна порода яких бук, зростають в області на площі понад 350 тис. га з запасом деревини близько 85 млн. м3. Букові ліси тут утворюють різноманітні за складом і структурою угруповання або зустрічаються в чистих насадженнях. У державному лісовому фонді області збереглися не зачеплені людською діяльністю ділянки високопродуктивних бучин.

Букові ліси утворюють окремий лісорослинний район, вкриваючи північний макросхил Вулканічного хребта і південний – Полонинського. Деревостани з перевагою бука займають схили. Він тут виходить на верхню межу лісу – до 1100–1350 м над рівнем моря. Рельєф поясу букових лісів типовий гірський. Схили переважно стрімкі, надто порізані гірськими потоками. На Чорногірському хребті букові ліси зустрічаються в основному у змішаних насадженнях на висоті до 1370 м над рівнем моря. Найнижча межа їх проростання доходить до 250 м над рівнем моря. Основними факторами, які впливають і зумовлюють їх ріст, є температурний режим і вологість. При річних опадах менше 500 мм і середньомісячній температурі нижче 5° С бук, як правило, не знаходить достатніх умов для утворення лісових угруповань, а також нормального росту й розмноження. Водно-фізичні властивості грунтів під буковими лісами високі.

Кліматичні, як і грунтові умови, істотно відрізняються у нижньому і верхньому поясі зростання букових лісів. У нижніх районах вони наближені до умов лісорослинного поясу дубово-букових лісів. Річна сума опадів тут становить 800–1000 мм. Період вегетації триває до 160 днів і більше. У верхній частині ареалу букових лісів середньорічна температура знижується порівняно з нижнім ареалом на 6–7 °С, а період вегетації скорочується до 136 днів, сума річних опадів підвищується до 900–1200 мм.

За складом корінної рослинності, її ростом й станом гірські букові ліси Закарпаття поділяються на чотири підпояси. Перший, низинний (до 600 м над рівнем моря), становить грабово-букова смуга. Граб звичайний, особливо в молодих насадженнях, виконує важливу роль у відновленні лісів і зростанні молодників. До бука й граба в цьому підпоясі домішуються клен гостролистий, клен польовий, в’яз гірський, явір, липа дрібнолиста, черешня, осика, береза, груша, яблуня. Характерними чагарниками тут виступають ліщина, бузина чорна, шипшина. Основний тип лісу – волога грабова бучина, рідко – волога грабова субучина.

Вище, до 800–900 м над рівнем моря, розміщений підпояс чистих букових лісів високої продуктивності. Тут бук знаходиться в найоптимальніших умовах росту й розвитку. Проявляючи виключно високу конкурентну здатність, він легко витісняє інші деревні породи й утворює абсолютно чисті деревостани. Лише поодиноко в цих лісах можна зустріти явір, в’яз, клен. Чагарникові породи зустрічаються також рідко – це вовче лико, жимолость чорна, жимолость звичайна, смородина альпійська; на лісосіках і в молодниках – ліщина, бузина червона й чорна. Характерним типом лісу тут є волога чиста бучина, незначне поширення має і волога чиста субучина. Букові деревостани характеризуються високою продуктивністю І-Іа бонітети) і біологічною стійкістю.

Далі, до 1100 м над рівнем моря, зосереджуються букові ліси зі значною домішкою (до 2–3 одиниць і більше) явора. Характерний тип лісу – волога яворова субучина. Бонітет деревостанів у цій зоні – в межах від І до II. Закінчується пояс букових лісів у верхній межі лісу (1100–1300 м) низькопродуктивними приполонинними букняками, що вузькою смугою оточують полонини.

Біля верхньої межі лісу буки ледве досягають 2–5 м заввишки. Це – букове криволісся. В глиб лісу висота дерев швидко зростає до 15–20 м. Для приполонинних букняків характерна сильна збіжистість стовбурів, сучкуватість, багатовершинність із зламаними кронами. Все це результат дії суворих кліматичних умов субальпійської зони, в першу чергу вітрів. До бука в цьому поясі домішується в незначній кількості явір і горобина. В чагарниках у буковому криволіссі зустрічаються ялівець звичайний і сибірський. У типологічному відношенні приполонинні букняки належать до вітрової форми яворової субучини.

Оптимальним поясом для зростання й природного відновлення букових лісів на Закарпатті є пояс у межах від 400 до 800 м над рівнем моря. Тут зростають найбільш продуктивні й стійкі, здебільшого чисті бучини. Вони займають низинну частину лісового фонду Перечинського, Свалявського, Довжанського, Воловецького, Міжгірського, Буштинського, Усть-Чорнянського, Великобичківського і передгірну, частково гірську частину Ужгородського, Мукачівського і Хустського лісокомбінатів виробничого об’єднання «Закарпатліс».

У зоні букових лісів збереглися ділянки з природною структурою деревостанів. Встановлено два типи будови таких корінних деревостанів бука, які значною мірою зв’язані з процесами природного поновлення. Вікові коливання дерев бука в непорушених букових насадженнях перевищують 300 років. При одному й тому ж діаметрі віковий діапазон може досягти 200 років. Усі молоді букові деревостани Закарпаття, які виникли після суцільних і поступових насіннєво-лісосічних рубок, належать до відносно одновікових насаджень. Вікові коливання в таких деревостанах не перевищують одного класу (20 років). Продуктивність букових деревостанів в оптимальних умовах становить 600–800 м3/га.

Наймолодшою лісовою формацією у Карпатах вважається буково-ялицевий ліс. Це найпродуктивніші природні ліси Закарпаття. Вони зосереджені у двох лісорослинних районах. Порівняно невелику територію займають у північно-західній частині області на північних схилах Полонинського і південних схилах Вододільного хребтів. Рельєф тут гірський, абсолютні висоти від 1000 до 1480 м, схили круті, порізані гірськими потоками.

Вертикальна поясність лісової рослинності чітко виражена й характерна особливо для буково-ялицевих лісів. До 800–900 м над рівнем моря у складі корінних лісів домінують ялиця європейська і бук, які утворюють змішані різновікові деревостани. Вище, до верхньої межі лісу, розташовуються насадження з бука без участі ялиці. В поясі буково-ялицевих лісів на різних висотах зустрічається також граб. Особливо значна участь його в молодниках, де він є істотним конкурентом ялиці й бука. Крім граба, у буково-ялицевих насадженнях зустрічаються ясен звичайний, явір, клен гостролистий, липа дрібнолиста, черешня. Продуктивність таких деревостанів досить висока. Великих розмірів тут досягає ялиця – 40–45 (48 м) у висоту при діаметрі стовбурів 80–100 (140) см. Надзвичайно високі й дерева ясеня. Бук з в’язом, явором, кленом формує тут підлеглий ярус. Найвищі буки на 10–15 м нижчі від найвищих ялиць. Запаси деревини у таких пралісах досягають 1000– 1100 м3/га. Структура деревостанів складна. Зімкнутість вертикальна, але ярусність виражена не чітко. Всі корінні деревостани з непорушеною або малопорушеною структурою різновікові. Вік ялиці коливається у межах від 40 до 320 років.

На незначних площах зустрічаються буково-ялицево-ялинові ліси. Вони в основному займають схили південного й північного макросхилів. Сюди належить Чорногірський масив, частина Свидовця, частина Горган і Марамороський кристалічний масив, складені із кристалічних сланців і кварцитів палеозойського походження.

Грунти під буково-ялицево-ялиновими лісами переважно темно-бурі, суглинисті, з зернистою структурою у верхніх горизонтах, з хорошими водно-фізичними властивостями. Клімат зони цих лісів знаходиться в тісному зв’язку з висотою над рівнем моря, яка коливається від 600 до 1500 м над рівнем моря. Кліматичній поясності в районі буково-ялицево-ялинових лісів відповідає поясність лісової рослинності, яка особливо чітко проявляється на схилах Говерли в малопорушених лісах Карпатського державного заповідника. У складі цих лісів зустрічаються в’яз гірський, явір, клен гостролистий, осика, береза, верба козяча; чагарники – ліщина, жимолость звичайна, бузина червона, вовче лико, спірея в’язолиста, верба сілезька.

Ріст усіх трьох основних деревних порід у лісах відмінний. Висота ялиці та ялини досягає 40 м. Бук на 5–10 м нижчий від хвойних деревних порід. Бонітет ялиці І-Іа. На висотах від 1000 до 1300–1400 м над рівнем моря серед трьох основних лісоутворюючих деревних порід переважає ялина. Старі ялини у висоту досягають тут 30–36 м. Дерева ялиці та бука значно відстають у рості, а їх участь у деревостанах різко знижується. У складі цих насаджень посилюється роль явора, а в складі чагарників – спіреї в’язолистої. В таких деревостанах домінують дерева з порівняно тонким діаметром.

Деяке незначне поширення на Закарпатті мають формації буково-ялинових лісів, які виділені також в окремий лісорослинний район. Такі ліси зустрічаються на висоті 600–1000 м, вони сильно змінені в результаті діяльності людини і займають невеликі площі (менше 20 %). Крім головних лісоутворюючих деревних порід бука та ялини, в незначній кількості зустрічається явір, осика та чагарникові породи: ліщина, жимолость чорна, вовче лико, горобина звичайна, яловець звичайний. На висоті 800–900 м в окремих урочищах на північних схилах з’являється вільха зелена – представник субальпійського криволісся. Найпоширеніші типи лісу тут – волога ялинова субучина й волога букова сурамінь.

Відновлюються букові ліси здебільшого природним шляхом. Бук європейський на Закарпатті відмінно відновлюється. Саме тому в області майже всі букові ліси, за невеликим виключенням, природного походження. Однак, на окремих ділянках, особливо в зоні букових лісів, де тепер зростають похідні ялинники, відновлення корінних букових типів лісу здійснюється штучним шляхом, методом посадки лісових культур з головною породою – буком. Поступове відновлення бучин штучним шляхом лісівники Закарпаття здійснюють успішно.

Інші листяні ліси. В області під іншими листяними лісами зайнято незначні площі, які представлені невеличкими ділянками здебільшого колгоспних і радгоспних насаджень. Територія під іншими листяними лісами становить менше 4 % наявного лісового фонду. Загальні запаси деревини не перебільшують 5 млн. м3, а площа – 30 тис. га. В державному лісовому фонді Закарпаття інші листяні породи займають всього близько 10 тис. га з запасом деревини менше 2 млн. м3. Найбільша площа припадає на грабові ліси – понад 60 % усієї площі інших листяних порід. Грабняки в основному розміщені поблизу населених пунктів і представлені низькопродуктивними деревостанами природного походження. Вони підлягають заміні на букові та інші змішані високопродуктивні й біологічно стійкі насадження. Тепер вони в основному відіграють водоохоронну й протиерозійну роль. Особливого народногосподарського значення ці ліси не мають.

Серед інших листяних лісів слід відзначити насадження ясена вузьколистого і звичайного, які займають незначні площі уздовж Латориці, а також зустрічаються (гірська форма) невеличкими острівками в зоні букових і ялинових лісів. Незначні площі є (острівного характеру) клена, явора, берези, осики, тополі канадської, акації білої, горіха волоського, каштана їстівного, вільхи й верби уздовж річок. Серед них до перспективних, як природного ресурсу для народного господарства й розвитку економіки регіону, слід віднести насадження каштана їстівного, горіха волоського, ясеня і й явора. Ці деревні породи утворюють високопродуктивні й стійкі лісонасадження, дають цінну для меблевої та інших галузей виробництва деревину, а каштан їстівний і горіх волоський ще й цінні їстівні плоди, які використовуються в харчовій і фармацевтичній промисловості. За останні роки саме цим деревним породам лісогосподарники області приділяють все більше уваги. Посадки їх з року в рік збільшуються. Вони вводяться до складу інших листяних лісів. Участь таких порід у складі насаджень збагачує кормову базу і сприяє збільшенню чисельності лісової фауни, а також заготівлі цінних їстівних плодів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

В області під хвойними лісами зайнято близько 33 % загальної площі, які мають понад 40 % запасів деревини, що в абсолютному обсязі перевищує 65 млн. м3. Ці ліси представлені значною кількістю лісоутворюючих деревних порід. Серед аборигенних хвойних дерев і чагарників нараховується десять видів. Поряд з найбільш поширеною, органічно пов’язаною з карпатським ландшафтом ялиною європейською і потенціально найбільш продуктивною в різновікових гірських лісах ялицею білою, тут збереглися живі свідки далекого минулого – тис ягідний, сосна кедрова європейська, сосна звичайна. Є унікальні місця зростання модрини. Флору хвойних деревних карпатських аборигенів доповнюють чагарникові – сосна гірська і яловці звичайний, сибірський та козацький. Кожний із згаданих видів хвойних порід має свої, тільки йому притаманні морфологічні ознаки, біологічні та екологічні властивості, лісівничі особливості, а також свою історію.

У тривалому процесі розселення основні аборигенні хвойні лісоутворювачі зосередились на менш родючих грунтах, у відносно гірших (порівняно з листяними) лісорослинних умовах – на схилах гірського пасма та у високогір’ї.

Ялинові ліси. На території Європи сучасний ареал ялинових лісів займає північно-східну (балтійсько-скандінавську) й середньоєвропейську частину, куди входять гори Центральної Європи й Карпати. Вважається, що Карпати – одне з трьох сховищ, звідки після великого материкового обледеніння проходило розселення ялини. В даний час рекомендується розрізняти в Карпатах природний і штучний ареали ялини.

На Закарпатті на долю ялинових лісів приходиться понад 170 тис. га з запасом деревини близько 60 млн. м3. Це найбільш поширена хвойна деревна порода, яка відіграє важливу роль як в екологічному, так і в економічному розвитку регіону. Ялина у горах характеризується значною змінністю морфологічних і екологічних ознак, що зумовлено великою різноманітністю лісорослинних умов і минулою господарською діяльністю людини.

В цілому за морфологічними ознаками ялина європейська, що зростає на Закарпатті, мало чим відрізняється від такої, що зростав в інших регіонах. У зімкнутих деревостанах стовбури ялини високо очищаються від сучків, прямі, повнодеревні. У високоповнотних насадженнях крона конусовидної форми розміщена лише у верхній частині стовбурів.

Ялина більш вимоглива до вологості повітря, не переносить засухи. Краще росте при рівномірних опадах, особливо в літній період. Стійка до низьких температур, але пошкоджується пізніми весняними заморозками. На важких суглинистих і сірих грунтах ялинові молодняки нерідко гинуть від «витискання». За тіневитривалістю поступається тільки тису, ялиці й букові, завдяки чому здатна утворювати різновікові деревостани. Підріст ялини задовільно переносить тінь материнського намету протягом тривалого часу. В цей період її ріст зовсім незначний. При поступовому виході на світло підріст може пристосовуватись до нормального росту на повному освітленні.

За біологічними властивостями ялина утворює найбільш густі насадження, і ця її особливість зберігається надовго, тобто ялинові деревостани зріджуються дуже помірно. За таких умов нагромаджується значна кількість обпалої хвої, що сприяє нагромадженню товстого шару гумусу. Густі ялинники затримують кронами до 40 % річних опадів і майже на 90 % знижують освітленість під наметом.

Тому трав’яний покрив у ялинниках буває дуже рідкий і складається з особливо тіневитривалих рослин. Часто він взагалі відсутній, особливо в молодих ялинових деревостанах. В умовах Закарпаття ялина – швидкоростуча деревна порода. В природних насадженнях вона досягає у висоту 45–50 м. Живе в середньому близько 300 років, окремі велети зустрічаються у віці до 500, рідше до 800 років.

Оптимальні умови для зростання ялинових лісів – 900–1000 м над рівнем моря з середньою кількістю опадів 1000–1400 мм на рік. Тут середні висоти ялинових деревостанів у 100-річному віці нерідко досягають 37–40 м (Іа–Ів класи бонітету), а деревини можна одержати по 1000–1200 м3/га. На висотах 650–800 м над рівнем моря на місці корінних букових лісів ростуть штучні ялинники, які характеризуються особливо високою продуктивністю, однак відрізняються недовговічністю, вже у віці 50–60 років приріст їх у висоту різко знижується, а деревостани, як правило, чистого складу, часто пошкоджуються вітровалами, грибними хворобами й шкідниками. Нестійкість ялинових лісів на цих висотах пояснюється, в основному, невідповідністю екологічних умов біологічним особливостям ялини. Вище 1200 м над рівнем моря продуктивність ялинових деревостанів поступово знижується, досягаючи у верхній межі лісу найнижчих – IV–V класів бонітету. Знижується також густота й зімкнутість насаджень.

Ялинники розташовуються у верхньому гірському лісовому поясі. Нижня межа природних ялинників тягнеться від висоти 700–900 м на південно-східних схилах Горган до 1400–1500 м на південно-західних схилах Чорногори. Середнє значення верхньої межі знаходиться в межах 1470–1670 м над рівнем моря.

Корінні ялинові ліси області займають близько 30 % загальної площі. За останні два століття завдяки інтенсивній діяльності людини площа ялинових лісів збільшилась на 25–26 %, букових зменшилась майже на 20 %. Дещо зменшилась за цей період і площа дубових і ялицевих лісів. У поясі ялинових лісів за складом виділяються два підпояси: змішаних (з участю ялиці та бука) і чистих насаджень.

Підпояс змішаних ялинових лісів переважає на північно-східних і південно-західних макросхилах Карпат з висотами 900–1200 м над рівнем моря. Це пояс високопродуктивних, біологічно стійких насаджень, де ялина знаходиться в оптимальних умовах зростання. Тут у першому ярусі разом з ялиною росте ялиця (20–30 %), у другому – бук, явір, в’яз гірський. Деревостани ялини довговічні, І-Іа класів бонітету з загальним запасом деревини 1000–1200 м3/га. Підлісок розвинутий слабо. Тут зустрічається бузина червона, жимолость гірська, горобина звичайна, вовче лико тощо.

В природних умовах ялина, бук і ялиця відновлюються добре. Однак, в результаті неправильної господарської діяльності людини в минулому більшість змішаних ялинових лісів перетворено в чисті ялинові. Такі насадження часто пошкоджуються вітровалами і буреломами.

Підпояс чистих ялинових лісів займає високогірну частину Карпат на висоті 1200–1650 м над рівнем моря. Ґрунтовий покрив складається із щебенистих малопотужних бурих гірсько-лісових і гірсько-опідзолених грунтів. На окремих ділянках зустрічаються виходи на поверхню кам’янистих розсипів. Клімат цього поясу помірно холодний з сумою річних температур не вище 11 °С. У таких екологічних умовах ялиця і бук не беруть участі в формуванні деревостанів. Супутником ялини тут виступає сосна кедрова європейська як едифікатор на дуже бідних кам’янистих грунтах. Залежно від едафічних умов ялина утворює чисті деревостани від І до IV–V класів бонітету. Підлісок у цих насадженнях дуже рідкий. До його складу входять жимолость чорна, бузина червона, крушина ламка, ялівець сибірський. Рослинний покрив досить різноманітний.

Ялинові ліси розташовані в приполонинній частині гір. Вони досить стійкі проти вітровалів, буреломів, хвороб і шкідників, завдяки добре розвинутій кореневій системі, різновіковості деревостанів, вертикальній зімкнутості полога та низько опущеним кронам дерев.

На думку багатьох дослідників, верхня межа ялинових лісів у Карпатах знижена на 100–200 м в результаті їх вирубки й випалювання з метою розширення площ під пасовища. Про це свідчить розрізненість і слабка вираженість контурів верхньої межі лісу.

Продуктивність ялинових насаджень диференціюється залежно від глибини грунту, з якою пов’язане формування певних типів лісу. Значна різноманітність грунтів за родючістю й вологістю, чергуючись із змінністю клімату, обумовили на Закарпатті формування різних типів лісорослинних умов – едотопів. Найбільше розповсюдження мають свіжі й вологі сурамені та рамені, які представлені в основному типами лісу ялини європейської. Дослідники типів лісу ялини в Карпатах у поясі ялинових лісів виділили ялинові субори, сурамені і рамені трьох ступенів вологості: свіжі, вологі й сирі. Всього на пі типи лісу припадає близько одної третини лісом вкритої площі, причому домінуючою групою типів лісу є вологі сурамені.

Ялинові ліси значно поширились на Закарпатті за рахунок ялицево-букових у зв’язку з діяльністю людини. Спочатку заміна бука та ялиці ялиною відбувалася природно на вирубках, переважно в місцях лісових промислів. З часом поширилося штучне поновлення ялини. Створювались ялинники власниками лісу повсюдно, в тому числі на бучинах і в дібровах. Обгрунтована швидкістю росту, високими технічними якостями деревини та економічними міркуваннями масова заміна корінних деревостанів монокультурами ялини особливо інтенсивно проходила в XIX ст. в усіх європейських країнах. «Ялиноманія» захопила і Закарпаття. Із збільшенням попиту на деревину ялини та дуба з другої половини XIX ст. в області замість вибіркових почали широко застосовувати суцільні рубки. На вирубках, які звільнялись від корінних деревостанів, практикували посів ялини, а згодом почали висаджувати саджанці, вирощені у розсаднику. Не маючи власних насіннєвих господарств, посівний матеріал завозили в основному з альпійських і судетських лісів. Таким чином на багатьох штучно поновлених ялиною ділянках за короткий час припинено багатовіковий процес природного добору більш стійких екотипів ялини місцевого походження. Крім того, суцільні рубки з наступним штучним відновленням ялини супроводжувались заміною біологічно стійких, переважно різновікових природних дубових, букових та ялицевих лісів менш стійкими одновіковими монокультурами ялини.

Більш як столітній досвід створення й використання штучних чистих насаджень ялини показує, що утворені за межами природного ареалу похідні ялинники відзначаються хорошим ростом і високою продуктивністю, але вони недовговічні, пошкоджуються кореневими гнилями, снігом, вітром. Отже, сучасне поширення і стан ялинових лісів необхідно оцінювати всебічно. В інтересах раціонального використання закарпатських лісів, як одного з головних природних багатств краю взагалі і ялинників зокрема, в його господарстві слід розрізняти насадження принаймні трьох категорій:

  1. Природні деревостани, що утворилися внаслідок тривалого природного добору. Такі ялинники, переважно різновікові деревостани, збереглися в основному у верхній частині смуги ялини, вони дуже цінні як насіннєва база кращих місцевих екотипів ялини. Більшість цих насаджень відіграє велику захисну і екологічну роль, а тому віднесена до лісів першої групи.
  2. Штучні (або природні, що утворились від штучних) деревостани, створені в смузі ялини.
  3. Штучні ялинники, створені за межами природного ареалу ялини на місці бучин і субучин ялинників та суялинників, дібров і судібров. У цій категорії ялинових лісів доцільно вести господарство таким чином, щоб у майбутньому відновити корінні деревостани, які відзначаються значно вищою біологічною і природною стійкістю, є більш цінними в екологічному відношенні.

Ялицеві ліси. Ялиця біла в Карпатах – одна з основних лісоутворюючих деревних хвойних порід. Вона займає друге місце за площею серед хвойних порід в області. Ялицеві лісостани державного лісового фонду Українських Карпат розташовані на площі близько 75 тис. га з запасом деревини близько 22 млн. м3. Найбільші площі їх розміщені в гірській частині Львівської області. На Закарпатті ялицеві ліси займають площу близько 9 тис. га із запасом деревини понад 2 млн. м3.

У межах природного ареалу ялиця біла утворює переважно різновікові насадження природного походження, змішані за складом і рідше чисті високопродуктивні й стійкі ліси. Найбільш характерними насадженнями ялиці є змішані з дубом, грабом і буком ліси у гірському поясі від 300 до 1900 м над рівнем моря. На південно-західних макросхилах вона починає з’являтися у насадженнях як домішка на висоті 500–600 м, найбільшого поширення набуває на висоті 800–1000 м. На північно-східних макросхилах спускається до висоти 200 м над рівнем моря і поряд з буком і дубом виступає як основна лісоутворююча порода. Ареал ялицевих лісів на Закарпатті свідчить про те, що це порода м’якого океанічного клімату. До світла маловибаглива, серед хвойних порід за тіневитривалістго поступається лише тису ягідному.

Ялицеві ліси вибагливі до вологи повітря і грунту. Оптимальними умовами для їх росту є вологі гігротопи. Вибагливість до вологи, поряд з поганою стійкістю до морозів – важлива екологічна особливість ялицевих лісів, що й обмежує їх природний ареал. Властивість утворювати потужну кореневу систему забезпечує їм хорошу вітростійкість. Однак через недостатню стійкість деревини до загнивання насадження пошкоджуються буреломами, що найчастіше спостерігається в перестійних та стиглих лісостанах, де не проводились регулярні рубки догляду та санітарні.

Хід росту та інші таксономічні особливості ялицевих лісів вивчені недостатньо. Виходячи в біоекологічних особливостей ялиці та враховуючи різноманітність умов, в яких зростають ліси, треба вважати можливим наявність насаджень на Закарпатті різних типів росту, вивчення яких може бути важливою передумовою для всебічного й раціонального використання карпатських ялицевих лісостепів.

Чисті ялицеві ліси зустрічаються на Закарпатті рідко. У смузі бука лісостани з домішкою або переважанням ялиці представлені в основному вологими і свіжими ялицевими бучинами й субучинами, вологими та свіжими буковими яличниками й суяличниками.

Ялицеві ліси не мають характерних, тільки для них властивих компонентів підліска й трав’яного покриву. Під наметом ялицевих лісостанів, які утворились у смузі дуба й бука, домінують компоненти, характерні для корінних лісостанів: білоцвіт весняний, зубниця залозиста та бульбиста, підсніжник звичайний, підлісник європейський, маренка запашна, безщитник жіночий та інші.

Природні ялицеві ліси Закарпаття відзначаються різновіковою структурою. Коливання за віком досягає 300 і більше років. Однак розподіл насаджень на покоління не чіткий. Серед основних лісоутворюючих деревних порід ялиця біла характеризується відносно малою мінливістю. Однак уже відомі деякі морфологічні та екологічні форми її, хоча вивчені вони ще недостатньо.

Розрізняють ще кліматичні форми ялиці білої, які обумовлені особливостями ґрунтових та кліматичних умов окремих районів її ареалу. З усіх основних лісоутворюючих деревних порід області ялиця біла в післяльодовиковий період з’явилась найпізніше. Незважаючи на це, саме ялицеві ліси більше, ніж будь-які інші насадження, потерпіли від господарської діяльності людини. Поряд із значним збільшенням площ ялинових лісів, природне поширення ялицевих лісостанів катастрофічно скорочувалось. Основна причина зменшення насаджень ялиці в лісах Закарпаття – суцільні рубки в минулому, під час яких знищувався підріст, що утворився під наметом материнських лісостанів.

Зміна корінних лісостанів похідними супроводжувалась не тільки зниженням біологічної стійкості лісів, але й зменшенням інтенсивності кругообороту речовин у системі ліс – грунт, зниженням продуктивності деревостанів, звуженням різноманітності промислових сортиментів.

Ялицеві лісостани в класичними для вибіркового господарства за способом рубки. Вся біологія і екологія ялиці білої – особливості плодоношення, сильно виражена тіневитривалість, мала стійкість до приморозків, повільний ріст у молодому віці – для успішного вирощування високопродуктивних насаджень вимагає вибіркових рубок. Саме таке господарювання в ялицевих лісах ведеться в області вже тривалий час (25–30 років). Завдяки цьому площа молодих ялицевих лісостанів з року в рік збільшується.

Відновлення корінних ялицевих деревостанів у зоні дубових, букових і ялинових лісів, а також перетворення чистих похідних ялицевих насаджень у змішані корінні – важливий резерв підвищення продуктивності й стійкості карпатських лісів. Тому це розцінюється, як одне з першочергових завдань лісівників області, успішне розв’язання якого можливе при вмілому поєднанні природного відновлення ялицевих лісів з впровадженням у виробництво більших обсягів штучного. Крім створення лісових культур посадкою, можна широко практикувати у виробничих умовах висівання ялиці на постійні місця паралельними смугами завширшки близько 0,5 м з інтервалом між смугами 2 м, як це практикують румунські дослідники.

У комплексі господарських заходів, спрямованих на збереження й примноження ялицевих лісів, слід звернути увагу на такі роботи, як удосконалення системи рубок головного користування, використання якісного природного відновлення, проектування й створення лісових культур, науково обгрунтована боротьба з хворобами та шкідниками ялиці. Важливою залишається і робота по поліпшенню насіннєвої справи, організації елітного насінництва, в першу чергу, на базі наявних високопродуктивних корінних карпатських пралісів ялиці білої.

Інші хвойні ліси. На Закарпатті поряд з описаними хвойними масивами в незначній кількості розкидані по території всієї області окремими невеличкими острівками інші хвойні ліси, здебільшого штучного походження. До них відносяться соснові ліси з головною породою – сосною звичайною. Таких лісів нараховується близько 600 га з запасом деревини понад 30 тис. м3.

Острівні штучні лісостани сосни звичайної зустрічаються в області на висоті від 200 до 1100 м над рівнем моря. Вони представлені різновіковими насадженнями середньої продуктивності. У процесі заміни світлолюбної й маловибагливої до грунту сосни звичайної тіневитривалими й вибагливими до грунту лісоутворювачами вона збереглася в основному тільки на бідних кам’янистих грунтах південних схилів. Цікавими є природні осередки сосняків в урочищі Ізки Міжгірського лісокомбінату.

На окремих ділянках, особливо на еродованих землях, непридатних для сільськогосподарського використання, молоді посадки сосни звичайної добре закріпляють грунт, запобігають розвитку ерозійних процесів, і тому їх практикують в області постійно. На цих землях виростають стійкі й продуктивні соснові насадження.

Майже на площі 100 га в Усть-Чорнянському лісокомбінаті зростав насадження сосни кедрової європейської. Ці унікальні густокронні, дещо зріджені ділянки лісу заслуговують на увагу як післяльодовиковий релікт і прекрасний лісоутворювач, що може заселяти кам’янисті розсипища і зростати у таких важких лісорослинних умовах карпатського високогір’я, куди не поселяється навіть ялина. Народногосподарського значення сосна кедрова не має через обмежену площу й відсутність насіннєвої бази. Однак вона перспективна деревна порода для розповсюдження в області, оскільки дає не тільки міцну високоякісну деревину, але й цінне їстівне насіння – горішки, які використовуються в харчовій промисловості. В області ведуться науково-дослідні роботи для поширення сосни кедрової в лісах Закарпаття.

Невеличкими клаптиками на незначних площах можна зустріти насадження модрини європейської, тиса ягідного, ялівцю, псевдотсуги Манзіса, сосни чорної.

З перелічених хвойних лісів Закарпаття народногосподарське значення з точки зору природних ресурсів мають насадження модрини європейської і псевдотсуги Манзіса, які в умовах області найбільш продуктивні. На ділянках псевдотсуги Манзіса в Тур’є-Реметському лісництві Перечинського лісокомбінату дерева в 80-річному віці досягають у висоту понад 50 м, а запас деревини на 1 га становить 1300 м3. Саме цій деревній породі в області почали приділяти значну увагу. Про це свідчить той факт, що за останні сім років створено лісових культур з головною породою – псевдотсугою Манзіса понад 1200 га. У віці старше 10 років площа її становить всього 40 га, а старше 50 років – близько 60 га. Насадження псевдотсуги Манзіса характеризуються не лише високою продуктивністю, але й стійкістю, високою якістю деревини, а також декоративністю.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Під приполонинними лісами слід розуміти більш або менш широку смугу (до 500 м), де лісова рослинність, перебуваючи у крайніх умовах зростання й розвитку, починає поступатися безлісним рослинним угрупованням з висотою дерев мінімум 5 м та зімкнутістю крони 0,3–0,4 і площею мінімум 1 га. Приполонинні ліси в літературі часто називають верхньою межею лісу.

На шляху поширення деревної рослинності у вертикальному напрямі стоїть цілий комплекс причин, з яких головне значення можуть мати температура повітря та грунту, атмосферні опади, вітер, грунт, рельєф місцевості, рослинне угруповання, наприклад, сфагнове болото, господарська діяльність людини.

В Українських Карпатах верхню межу лісу утворюють такі основні породи, як ялина європейська, бук лісовий, сосна кедрова європейська, клен, явір, горобина звичайна, черемха звичайна. Найбільш поширеним типом приполонинних лісів є хвойний, представлений ялиновими лісами.

Верхня межа лісу в Карпатах проходить з однієї вершини на іншу у вигляді хвилястої лінії в середньому на висоті 1200–1300 м (максимальна до 1700 м), а в місцях інтенсивного пасовищного господарства вона знижується до 1000 м.

Найбільш сприятливим для росту деревних порід у верхній межі лісу є схили південних експозицій. На схилах протилежних експозицій у зв’язку з наявністю там постійної різниці в екологічних факторах верхня межа проходить на різних висотах. Так, верхня межа букового лісу в західній частині Українських Карпат пролягає в середньому на висоті 1190 м, максимальна – 1293 м, у східній частині – в середньому на висоті 1280 м, а максимальна – 1387 м. В Гуцульських Альпах для західних схилів верхня межа лісу – в середньому на висоті 1420 м, а для східних – 1500 м.

На Чорногорі, на північних схилах, верхня межа лісу проходить на висоті 1450–1500 м, а на південних – 1500–1550 м, на Горганах з північного боку – на висоті 1400 м, в середній частині – нижче 1400 м. На Боржавських полониних, Бескидах, масиві Рівній, Лютянській Голиці верхня межа проходить у середньому на висоті 1200 м.

Загальною закономірністю верхньої межі лісу в Українських Карпатах є її зниження з південного сходу на північний захід, що обумовлено геоморфологічною будовою, континентальністю клімату та антропогенними факторами.

Загальна площа приполонних лісів у держлісфонді становить на Закарпатті понад 45 тис. га. Покрита лісом площа представлена в основному деревостанами природного походження. Ведення господарства тут розраховане на охорону лісів приполонинної зони і збереження в них природних формацій. Не покрита лісом площа становить 377 га і вимагає відновлення лісів шляхом створення нових культур і сприяння природному поновленню.

У складі приполонинних лісів переважають такі деревні породи, як бук лісовий, ялина європейська, сосна гірська, ялиця біла, вільха зелена, вільха сіра, явір. На долю модрини, кедра, берези припадає всього 22 га (Рижило та ін., 1978). Середня повнота приполонинних лісів – 0,66. Питома вага насаджень з повнотою 0,7 і вище становить 52,4 %. Це в основному насадження віком до 60–70 років. У старшому віці середня повнота зменшується, з’являються низькоповнотні насадження. Пояснюється це безсистемними рубками лісу довкола пасовищ і сінокосів, які провадяться у віці 40–60 років найбільш інтенсивно в пристигаючих і стиглих деревостанах. У перестійних насадженнях відбувається посилений відпад крупних дерев, які досягли віку природної стиглості, за рахунок чого повнота також знижується.

Продуктивність деревостанів коливається від І до V бонітету, найбільший процент– ІІ-ІІІ, а сосни гірської, вільхи зеленої і берези не піднімається вище IV бонітету. Характерно, що зі збільшенням висоти над рівнем моря бонітет насаджень поступово знижується. Пояснюється це сильним впливом на ріст деревостанів вітрів і снігових лавин, що призводить до формування низькобонітетного криволісся.

Розподіл насаджень за класами віку нерівномірний. Найбільшу площу (63,7 %) займають ліси віком понад 100 років. Питома вага молодників (до 40 років) незначна – 11,9 %. Середній запас на 1 га насаджень приполонинної зони становить 302 м3, в тому числі деревостанів старше 100 років – 345 м3. Найпродуктивніші деревостани з переважанням ялини (в середньому 351 м3/га). Це найбільші лісові угруповання, які досягають природної межі лісу в Карпатах.

Якщо прослідкувати за закономірністю змін хвойних деревостанів у вертикальному напрямку, на яких зовсім або слабо відбилась господарська діяльність людини, то можна побачити, що на нижній та середній частині схилів (до 1100-1150 м) ялинові ліси високостовбурні, з високою зімкненістю крон та продуктивністю (І-Іа бонітету). В оптимальних умовах окремі ялиці та ялини досягають у висоту понад 50 м з діаметром до 1,7 м, віком понад 350 років. З наближенням до верхньої межі свого поширення, де поряд з закономірними змінами грунтокліматичних умов скорочується тривалість вегетаційного періоду, знижується приріст дерев у висоту та по діаметру, знижується насіннєва продуктивність. Високогірний ліс майже має характер паркових насаджень, рідколісся. Такий вигляд характерний для кліматичної верхньої межі лісу, обумовленої недостатньою кількістю тепла під час вегетаційного періоду для росту деревних порід. Вона найбільш різко виражена на деяких вершинах гірських хребтів: Чорногорі, Гуцульських Альпах, Горганах, Чивчинських горах. Особливо чітко вона виділяється на вершині Піп-Іван Марамороський, на Сивулі та деяких інших.

У зв’язку з тим, що для ялини в крайніх межах розповсюдження характерні біологічні та морфологічні пристосування до несприятливих умов високогір’я, це забезпечує їй роль головного едифікатора та утворення звичайно монодомінантних деревостанів. Поодинці в цих лісах зустрічаються такі породи, як явір, черемха, горобина або групами – сосна кедрова європейська.

Деревні породи у верхній межі лісу безперервно пристосовуються до суворих умов середовища субальпійського поясу.

Хвойні ліси на верхній межі часто контактують з гірською сосною жереп, вільхою зеленою, ялівцем сибірським, утворюючи з цими сланиками своєрідні угруповання. Найбільш поширеними асоціаціями є ялинники чорницевий, чорницево-зеленомоховий, ожиновий, скельнозеленомоховий. На дослідних пробних ділянках ялинників приполонинної смуги виявлено, що насіннєве відновлення в різних асоціаціях проходить по-різному. Наприклад, в ялиннику чорницевому воно становить до кількох тисяч (3–8) на 1 га. Проте у місцях інтенсивного випасного господарства дуже пошкоджується худобою.

Екоформи, що зростають у суворих умовах приполонинної смуги, інтенсивно розмножуються вегетативно, завдяки здатності нижніх пагонів ялини при стиканні з грунтом утворювати додаткові корені. У багатьох випадках одна материнська ялина може таким чином утворити декілька дочірніх особин, створюючи так біогрупи ялин, пристосованих для зростання разом, для кращого перенесення несприятливих умов середовища. Під впливом вітру утворюються прапороподібні ялини. Захищаючись від сильних холодних вітрів, дерева взимку вкриваються снігами, під якими іноді формуються напівсланкі та сланкі форми ялини.

З інших хвойних порід на верхній межі зростає кедр європейський. У ранньому голоцені найбільш поширеними були соснові та кедрові (з кедра європейського) ліси. Далі, зі зміною клімату (потепління та збільшення вологості) в середньому голоцені сосна та кедр поступово витісняються іншими породами. Тепер кедр відносять до порід зникаючих.

Букові ліси займають в основному схил південних експозицій в нижньому гірському лісовому поясі. На деяких вершинах вони утворюють первинну верхню межу лісу на висоті 1300 і більше метрів. Кліматична верхня межа букового лісу характеризується закономірним переходом суцільних високопродуктивних лісів на висоті 700-800 м в низькопродуктивні паркові насадження, що переходять у букове криволісся (полонини Равка, Рівна та інші).

У питанні динаміки верхньої межі лісу в сучасний період дотримуємось думки про переміщення всіх рослинних поясів вгору, за винятком дубових лісів. Про це свідчить краще природне відтворення бука в місцях стику букового та ялинового лісів, відтворення лісу за межами сучасної верхньої межі лісу, в субальпійському поясі, перевага в деревостанах сучасної межі лісу та рідколісся дерев молодого віку, відсутність масового природного відмирання лісу в приполонинні. Цьому процесу сприяє потепління клімату в кінці XIX та на початку XX ст., а також біологічні особливості деревних порід. Головним фактором, що впливає на зниження верхньої межі лісу в сучасний період, є господарська діяльність людини. Зниження її почалося з освоєння людиною високогір’я Карпат у середні віки, що інтенсивно продовжується, особливо в останнє сторіччя.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Уява про клімат певного району створюється на основі стандартних, точних і регулярних метеорологічних спостережень та реєстрації явищ погоди протягом тривалого часу.

Клімат формується під впливом цілого ряду факторів. Головні з них – сонячна радіація, циркуляція атмосфери, характер підстилаючої поверхні.

Закарпаття відносять до області континентально-європейського клімату. Він має багато спільного з кліматом Угорщини та північної частини Балканського півострова і визначається географічним положенням та умовами орографії.

Серед енергетичних ресурсів Землі основним є сонячна радіація. Радіаційний фактор характеризується кількістю сонячного тепла і залежить в основному від тривалості дня та висоти стояння сонця, а також від хмарності, прозорості атмосфери й стану земної поверхні. Тривалість дня в області в середньому становить взимку 8,5, а влітку 15,5 год.

Важливий показник радіаційного режиму – тривалість сонячного сяйва, тобто час, протягом якого прямі сонячні промені потрапляють на земну поверхню. Закарпатська низовина одержує найбільше сонячного сяйва – до 2025 год. за рік (максимальна можлива тривалість становить 4450 год.), на 30 % більше, ніж у гірських районах. У найкращих інсоляційних умовах знаходяться влітку гірські долини, які орієнтовані з заходу на схід, а взимку значно більше тепла в долинах, що простягнулися з півночі на південь.

Дані актинометричних спостережень у районах Берегова та Міжгір’я дозволяють характеризувати в загальних рисах складові радіаційного балансу для території області (табл. 1).

Сумарна радіація змінюється від 3110 до 4370 МДж/м2 за рік. Мінімальні значення цієї радіації протягом року відмічаються у грудні в Міжгір’ї і дорівнюють 59 МДж/м2 за місяць, максимум її припадає на липень у Берегові і дорівнює 633 МДж/м2 за місяць. Сезонна сумарна радіація взимку становить 300–340 МДж/м2, влітку – 1270–1830 МДж/м2, восени – 530–820 МДж/м2. Максимальні значення зимових сум радіації характерні для Чорногори (близько 545 МДж/м2, Говерла).

Радіаційний баланс і його складові істотно залежать від рельєфу місцевості, зі збільшенням висоти над рівнем моря він зменшується.

По території області взимку середні сезонні суми радіаційного балансу становлять мінус 17, мінус 34 МДж/м2, весняні – 510– 690 МДж/м2, літні – 680–1040 МДж/м2, осінні – 160–300 МДж/м2. Річні суми радіаційного балансу дорівнюють у низинних районах (Берегове) 2011 МДж/м2, у гірських (Міжгір’я) – 1311 МДж/м2.

Найвищих значень радіаційний баланс досягає у липні – 369 МДж/м2. У травні, червні і серпні (Берегове) він також значний – 306–360 МДж/м2. Період з плюсовим радіаційним балансом триває десять місяців, у січні та грудні він мінусовий.

Циркуляція атмосфери має своєрідний характер. Над територією області часто проходять циклони й антициклони, які приносять різні повітряні маси і зв’язані з ними атмосферні фронти.

Закарпатська область перебуває під впливом західного переносу повітряних мас переважно з Атлантичного океану, рідко – континентального повітря зі сходу. За даними М. С. Андріанова, тут переважає морське повітря помірних широт, потім континентальне. Повторюваність надходження тропічних і арктичних повітряних мас невелика.

Для холодної пори року характерна циклонічна діяльність із районів Атлантичного океану, а також з півдня. Часте надходження морського повітря зумовлює протягом зими досить високі температури та відносну вологість повітря. Іноді арктичні повітряні маси, які проникають «коридорами» річкових долин, спричиняють різке зниження температури повітря в низинно-передгірних районах.

З настанням весни починають переважати повітряні маси, пов’язані з азорським антициклоном. Посилюється і вплив циклонів з районів Середземного моря, частіше надходять континентальні маси повітря помірних широт, які формуються над Північною Африкою. При вторгненні холоду з районів Скандінавії та Англії виникають заморозки.

У літній сезон переважає перенос морських повітряних мас із заходу та північного заходу. Максимальні температури повітря (до 38…40 °С) спостерігаються тоді, коли з Північної Африки надходить континентальне тропічне повітря.

З настанням осені поступово відновлюються циркуляційні процеси, характерні для зимового сезону. Помітно збільшується вплив відрогу сибірського антициклону, особливо у другій половині, коли переважає похмура дощова погода, часті тумани.

Земна поверхня, як кліматоутворюючий фактор, впливає на погодні процеси через поглинання й перетворення сонячної радіації в результаті трансформації повітряних мас у ході турбулентного теплота вологообміну і радіаційних процесів. Кліматичні умови області дуже різноманітні і залежать від висоти над рівнем моря, орієнтування та експозиції схилів. Гори впливають на повітряні течії і фронти, обумовлюють регенерацію циклонів.

У нижніх шарах атмосфери під впливом неоднорідності стану земної поверхні виникає місцева циркуляція. Найбільш чітко вона проявляється в горах у вигляді гірсько-долинної циркуляції влітку і фенових вітрів при перевалюванні повітряних потоків через гірські хребти взимку. Така циркуляція зумовлює місцеві кліматичні особливості – мікроклімат, а рельєф – вертикальну кліматичну зональність.

 

Таблиця 1. Місячні та річні суми радіації (МДж/м2) і середнє альбедо. %

Радіація I II III IV V VI VII VIII IX X XI XII За рік
Берегове
Пряма сонячна 101 134 272 339 469 549 582 524 402 256 142 88 3858
Розсіяна 75,4 109 176 226 297 297 306 256 180 126 75,4 41,9 2166
Сумарна 109 163 335 453 595 628 633 570 436 268 113 67,0 4370
Радіаційний баланс -16,8 16,8 117 235 339 360 369 306 210 88,0 4,2 -16,8 2011
Альбедо 50 42 26 20 22 21 20 20 20 20 21 35 23
Міжгір’я
Пряма сонячна 88,0 122 201 197 222 230 210 251 197 163 46,1 54,5 1982
Розсіяна 62,8 96,4 163 205 260 264 260 230 168 105 58,7 50,3 1923
Сумарна 88 151 268 335 419 440 415 411 281 172 75,4 58,7 3114
Радіаційний баланс -29,3 12,6 92,2 176 239 247 226 205 122 41,9 -4,2 -16,8 1311
Альбедо 64 53 34 20 22 22 23 23 23 23 32 35 33

 

Вітер. Напрямок вітру та його швидкість залежать від сезонного розподілу баричних систем і взаємодії між ними. В низинних районах взимку переважає південно-східний вітер, навесні – південно-східний та північно-східний, влітку – північно-західний, північно-східний, а восени – південно-східний (табл. 2). Більшість метеорологічних станцій розташовані в глибоких, захищених долинах і їх дані відтворюють лише місцевий вітровий режим, не характеризують розподіл вітру по території. Так, в районі м. Рахова переважаючий південно-західний напрям вітру співпадає з напрямком долини Тиси.

Середньорічна швидкість вітру становить 1,2…2,4 м/с. Максимальна швидкість вітру 40 м/с зареєстрована в липні в районі Хуста, у серпні в Ужгороді – 28 м/с. На високогір’ї (г. Плай) вітер зі швидкістю 40 м/с спостерігався у січні – березні (1970, 1976 рр.), в літньо-осінній період 24…34 м/с (1971, 1974 рр.). В Ужгороді сильні вітри (понад 15 м/с) частіше повторюються взимку і навесні, мають північно-східний напрям, зв’язані з вторгненням холодних повітряних мас через гори. Влітку сильні вітри зв’язані з короткочасними денними шквалами й супроводжуються зливами, грозами, градом. Вони можуть завдати значної матеріальної шкоди народному господарству. Таке явище спостерігалося в районі м. Тячева в ніч на 28 липня 1982 р.

 

Таблиця 2. Повторюваність вітрів різних напрямків і штилів за рік, %

Станція Пн ПнС С ПдС Пд ПдЗ З ПнЗ Штиль
Ужгород 12 16 14 25 8 4 5 16 35
Берегове 13 12 8 24 14 8 6 15 26
Хуст 6 24 27 10 3 7 18 5 8
Великий Березний 30 14 1 7 18 7 6 17 45
Нижні Ворота 17 29 3 2 4 28 9 8 55
Нижній Студений 39 10 2 8 19 8 2 12 28
Руська Мокра 23 17 5 12 6 7 12 18 5
Рахів 2 26 13 2 5 36 14 2 63

 

Протягом року в низинних районах найбільше повторюється вітер зі швидкістю до 5 м/с (16…46 %), в гірських долинах до 3 м/с (15…72 %). Сильні вітри, понад 15 м/с, які повторюються періодично на Закарпатті, є причиною катастрофічних вітровалів у гірських лісах, зокрема ялинових монокультур.

Характерна також гірсько-долинна циркуляція, яка відбувається під впливом випромінювання тепла й охолодження приземних шарів повітря. Гірсько-долинні вітри – періодичні. Вони вдень дмуть з долин у напрямку гір, а вночі, навпаки, особливо в долинах Ужа, Латориці, Боржави, Ріки, Тереблі, Тересви. Спостерігаються фени з високою температурою і пониженою відносною вологістю повітря. Вони прискорюють танення снігу, а в теплу пору року висушують повітря (нижче 30 %).

Температурний режим. Температурний режим формується під впливом радіаційного режиму, атмосферної циркуляції, характеру підстилаючої поверхні. В області розподіл температур дуже складний і визначається висотою над рівнем моря та особливостями рельєфу. В горах спостерігається зниження температури з висотою. Зі збільшенням висоти над рівнем моря температура повітря знижується. Вертикальний температурний градієнт (зміна температури на 100 м підйому) в середньому за рік становить 0,76…0,86 °С. В холодний період він досягає 0,4…0,7 °С, а в літній 1…1,1 °С.

 

Таблиця 3. Середні місячні й річні температури повітря

Станція Висота, м І ІІ ІІІ IV V VI VIІ VIII ІХ X XI XII Рік
Ужгород АМСГ 115 –3,1 -0,7 4,8 10,0 15,6 18,4 20,5 19,7 15,5 9,7 4,9 0,1 9,6
Берегове 113 –3,0 -1,4 4,7 10,7 15,9 18,6 21,1 20,2 16,3 10,8 4,9 0,1 9,9
Хуст 166 –4,6 –2,9 3,5 9,9 15,2 18,0 20,1 19,2 15,1 9,6 3,7 -1,5 8,8
Буштина 202 -4,2 -3,1 3,1 9,8 15,0 18,0 19,8 18,9 14,7 9,5 3,4 -1,3 8,6
Великий Березний 209 -4,1 –2,7 3,1 8,9 13,9 16,9 19,2 18,2 14,0 9,1 3,7 -1,2 8,2
Солотвина 292 –4,2 –2,3 3,6 9,4 14,4 17,1 18,9 18,2 14,3 9,5 3,8 -0,8 8,5
Ставне 379 –5,1 –3,5 1,1 7,3 12,5 15,4 17,5 16,5 12,7 8,0 2,3 -2,0 6,9
Нижні Ворота 500 –5,2 –3,8 1,5 6,8 12,5 15,3 17,0 16,2 11,8 6,8 2,2 -2,4 6,6
Нижній Студений 615 –6,3 -4,8 0,3 5,4 11,3 14,1 15,9 15,2 11,0 6,1 1,2 -3,3 5,5
Руська Мокра 584 –6,0 –4,6 0,2 5,5 11,0 14,1 16,2 15,3 11,5 7,4 1,1 -3,3 5,7
Рахів 433 -4,8 -3,2 2,0 7,8 13,1 16,0 18,0 17,1 13,1 8,4 2,4 -2,1 7,3
Ясіня 645 –5,9 -4,7 0,5 6,3 11,9 14,8 16,7 16,0 12,1 7,2 1,5 -3,1 6,1
Турбат 1140 –7,8 –8,0 -2,6 2,0 8,0 11,4 13,8 12,3 8,7 4,2 -1,1 -4,8 3,0
Міжгір’я 456 –5,6 -4,0 1,4 6,2 12,6 15,4 17,0 16,1 12,1 7,3 2,2 -2,5 6,5
Козмещик 877 –5,8 -5,4 –0,6 4,3 10,0 13,0 15,2 14,5 10,8 6,1 0,7 -3,4 5,0
Бредула 750 –6,4 –5,6 –0,8 4,0 8,9 12,0 14,6 13,6 9,8 6,1 0,3 -3,5 4,4
Синевирська Поляна 772 –5,8 –5,5 -1,0 3,5 9,3 12,3 14,5 13,3 10,0 5,8 0,3 -3,7 4,4
Плай * 1330 –6,2 –6,3 -2,4 1,5 7,5 9,4 10,8 11,3 7,8 3,5 -1,4 -4,9 2,6

*Дані за період спостережень (1968–1985 рр.) на г. Плай, поблизу Волівця

 

В окремі роки взимку на станціях, розміщених на відкритих вершинах і схилах, стік холодного повітря іноді буває такий великий, що температура на вершинах виявляється вищою, ніж на схилах і в, долинах, тобто вертикальний температурний градієнт стає від’ємним. Це буває внаслідок сильних інверсій (підвищення температури повітря з висотою), які утримуються протягом кількох днів.

У передгірно-низинних районах області відносно високі річні температури 9…10 °С, в гірських долинах 6…7 °С, на найвищих горах (1100–1400 м) близько З °С (табл. 3).

Середньомісячна багаторічна температура повітря – показник, який свідчить про термічний режим і тому має велике практичне значення. Середня температура січня коливається від мінус 3,1 °С (Ужгород) на низині до мінус 7,8 °С (Турбат) у горах. У березні середня температура плюсова і в передгірно-низинних районах становить 4…5 °С, у гірських долинах 0…2°С, а на високогір’ї вона мінусова ( -1… -3°С). Протягом квітня – травня спостерігається інтенсивне підвищення температури: в низині вона становить 11…16 °С, на високогір’ї 1…8°С тепла. Найвища місячна температура в липні, серпні: на низині 20…21 °С, у горах 15…19 °С, на високогір’ї 11…14 °С. З вересня відмічається зниження температури повітря. Зимовий режим її в низинних районах настає в другій декаді грудня, у горах – у третій декаді листопада.

Абсолютний максимум температури повітря становить в низинно-передгірних районах 41 °С, в горах 37 °С. За післявоєнний період спостережень 39 °С зареєстровано в Ужгороді в липні 1952 року.

Абсолютний мінімум температури повітря становить у низинно-передгірних районах мінус 33 °С, в горах мінус 36 °С (табл. 4). За післявоєнний період спостережень зниження температури до мінус 32 °С зареєстровано в січні 1954 року (Берегове, Нижні Ворота).

У низинних районах в середньому протягом 80 днів на рік середньодобова температура повітря становить 15…20 °С. Майже півтора місяця тримається 20…25 °С, а в горах така температура може утримуватися влітку протягом 1…2 днів. У горах 83 дні в році з середньодобовою температурою 10…15 °С (Руська Мокра).

Безморозний період в низинно-передгірних районах в середньому триває 175, у горах – 150 днів (табл. 5). Найбільша тривалість його– 242 дні (1960, Берегове), найменша– 101 день (1959, Нижній Студений).

Зима – період, обмежений датами стійкого переходу середньодобової температури через 0 °С восени і навесні. В низинних районах вона починається у другій декаді грудня, а закінчується в другій половині лютого. В горах настає раніше – в третій декаді листопада і продовжується до початку березня. Тривалість зими в низинних районах – 2, в передгірних – близько 3, у гірських долинах – 3,0…3,5, а на високогір’ї – 4…5 місяців.

Інтенсивні (до плюс 15 °С) й тривалі відлиги можуть виникати в будь-який місяць, призводять до повного сходження снігу й скресання рік. За зимовий сезон у низинних районах області кількість днів з відлигами в середньому становлять 59. У районі Берегова в грудні 1947, 1950, 1960, 1979 років максимальна температура повітря становила плюс 15 °С, а в січні 1949, 1953, 1958, 1961, 1975, 1979 років – плюс 12 °С. У січні 1979 року в умовах глибокої відлиги на ріках області формувався високий снігово-дощовий паводок.

 

Таблиця 4. Абсолютне значення температури повітря

Станція І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII ІX X XI XII Рік
Температурний максимум
Ужгород 13 17 27 32 33 37 39 40 34 31 29 17 40
Берегове 14 18 28 32 34 37 39 41 36 32 30 18 41
Хуст 12 16 27 32 34 36 38 40 37 31 28 15 40
Великий Березний 13 17 27 31 33 36 37 39 35 31 29 16 39
Рахів 12 16 26 31 32 35 36 39 35 27 28 15 39
Міжгір’я * 12 16 24 27 29 30 34 32 28 26 22 11 34
Руська Мокра 12 14 24 29 31 33 35 37 33 30 28 14 37
Нижній Студений 12 15 24 28 30 33 34 36 32 29 26 14 36
Нижні Ворота 12 16 26 30 32 34 36 37 33 30 29 15 37
Плай ** (Воловець) 8 7 14 18 21 21 26 26 22 18 15 8 26
Температурний мінімум
Ужгород -29 -32 -24 -12 -2 3 6 4 -2 -18 -22 -25 -32
Берегове -33 -28 -23 -12 -1 1 7 4 -1 -17 -23 -27 -33
Хуст -33 -30 -28 -12 -1 2 6 5 -5 -13 -21 -32 -33
Великий Березний -33 -31 -26 -13 -4 2 5 2 -3 -19 -21 -30 -33
Рахів -31 -30 -26 -14 3 0 4 3 -2 -17 -23 -29 -31
Міжгір’я * -27 -27 -24 -6 -3 2 5 2 -4 -10 -17 -26 -27
Руська Мокра -36 -33 -30 -16 -5 -1 3 0 -3 -20 -26 -32 -36
Нижній Студений -36 -33 -31 -16 -6 -1 2 0 -6 -20 -26 -32 -36
Нижні ворота -34 -32 -29 -15 -5 -1 3 0 -3 -20 -24 -31 -34
Плай ** (Воловець) -26 -19 -18 -12 -10 2 2 1 -6 -12 -16 -20 -26

Примітка: *Дані спостережень за 1965–1985, ** за 1969–1985 роки.

 

Таблиця 5. Дати першого і останнього заморозків у повітрі і тривалість безморозного періоду

Станції Останнього Першого Тривалість безморозного періоду по роках, дн
середня найраніша найпізніша середня найраніша найпізніша середня найменша найбільша
Ужгород 18IV 26III1972 3VI1965, 1982 15X 18IX1959 23XI1968 179 138 1960 231 1961
Берегове 19IV 15III1972 20V1952 14X 24IX 1948 22XI1960 177 141 1954 242 1960
Хуст 20IV 23ІІІ1975 23V1952 15X 18IX1959 23XІ1960 177 139 1952 217 1966
Великий Березний 2V 7IV1966 24V1980 30IX 14IX1973 2XI1966 150 118 1973 195 1968
Нижні Ворота 13V 8IV1966 13VI1950 24IX 14IX1960 30Х1966 133 107 1977 204 1966
Нижній Студений 16V 11IV1950 2VI1977 21IX 4IX1958 9X1951 127 101 1959 193 1966
Міжгір’я 29IV 8IV1966 2VI1977 8X 14IX1973 27X1974 161 115 1977 188 1974
Рахів 29IV 27III1975 23V1952 14IX1973 1XI1980 159 116 1952 200 1975

 

R002

Рис. 2. Графік ходу метеорологічних елементів по станції Рахів. Умовні позначення: б – середньомісячна температура повітря; а – середній максимум; в – середній мінімум; г – абсолютні максимум і мінімум; д – середньомісячна, максимальна і мінімальна кількість опадів.

 R003

Рис. 3. Графік ходу метеорологічних елементів по станції Ужгород. Умовні позначення: б – середньомісячна температура повітря; а – середній максимум: в – середній мінімум; г – абсолютні максимум і мінімум; д – середньомісячна, максимальна й мінімальна кількість опадів.

Зима в області м’яка. Так, в Ужгороді у січні середньодобова температура в межах від мінус 5 °С до плюс 5 °С в середньому буває 20 днів, від 0 до плюс 5 °С – 9 днів, а нижча (мінус 10 °С) спостерігається 4 дні. Середньодобова температура нижче мінус 5 °С найдовше в січні утримується лише в горах (28 днів, Нижній Студений).

 

Таблиця 6. Дати настання середньодобових температур повітря вище і нижче відповідних меж і число днів 8 температурою, яка перевищує ці межі

Станція Температура, °С
-5 0 6 10 15 20
Ужгород 18 II 18 III 16 IV 11 V 7 VII
16 XІІ 15 XІ 14 X 18 IX 13 VIII
300 241 180 129 36
Берегове 23 II 17 III 12 IV 8 V 1 VII
16 XІІ 15 XІ 20 X 23 IX 19 VIII
295 242 190 137 48
Хуст 26 І 1 III 22 III 16 IV 13 V 11 VII
22 І 5 XІІ 9 XІ 14 X 16 IX 9 VIII
360 278 231 180 125 28
Великий 3 ІІІ 24 III 21 IV 25 V
Березний 7 XІІ 8 XІ 10 X 9 IX
278 228 171 106
Нижні 5 ІІ 8 ІІІ 5 IV 1 V 11 VI
Ворота 9 І 29 XІ 27 X 27 IX 26 VIII
337 265 204 148 75
Нижній 14 II 14 III 13 IV 6 V 28 VI
Студений 29 XII 23 XІ 23 X 22 IX 19 VIII
317 253 192 138 51
Руська 13 II 15 III 13 IV 8 V 26 VI
Мокра 31 XII 21 XI 28 X 28 IX 19 VIII
320 250 197 142 53
Рахів 31 І 5 III 31 III 28 IV 3 VІ
15 І 30 XI 2 XІ 7 X 2 IX
348 269 215 161 90
Ясіня 13 II 13 III 9 IV 4 V 18 VI
1 І 25 XІ 27 X 29 IX 24 VIII
321 256 200 147 66

Важливим показником термічного режиму є дати весняного та осіннього переходу середньодобової температури через 0°, 5°, 10°, 15 °С (табл. 6).

Перехід середньої добової температури через 0°С у бік її підвищення вважається кінцем холодного й початком теплого періоду. Починається весна в області у третій декаді лютого й закінчується у другій декаді травня. У горах вона настає у другій декаді березня і продовжується до третьої декади червня. Тривалість весняного сезону в низинно-передгірних районах 75–80, в гірських – близько 100 днів.

У весняний сезон температурний режим нестійкий. Теплі дощові дні чергуються з сніжними й морозними; ясні сонячні дні змінюються холодними й дощовими.

Заморозки в повітрі весною закінчуються у другій декаді квітня в низинно-передгірних районах, в гірських – у першій декаді травня. На поверхні грунту заморозки весною закінчуються в низинних районах на початку травня.

На початок літа прийнята дата переходу середньодобової температури через плюс 15 °С в бік її підвищення. Літо в низинно-передгірних районах починається в першій декаді травня і триває в середньому 130 днів, до середини вересня. У горах на висоті 400–600 м літній сезон триває 60–70 днів, а вище 1000 м – літа фактично не буває. Влітку в низинних районах середньодобові температури повітря переважають в межах 15…20 °С, а максимальні досягають 28 °С (липень, 1972 р.). Можливі значні зниження температури в липні та серпні на низині до 5 °С, у горах – до нуля.

За початок осені прийнято перехід середньої добової температури через 15 °С у бік її зниження. У низинно-передгірних районах осінь починається з другої половини вересня й продовжується до другої половини грудня. У горах вона настає в кінці серпня і триває до кінця листопада. Тривалість осені в середньому становить 80–100 днів. Перша половина осені переважно тепла, суха, малохмарна. В окремі роки середні добові температури досягають 15…20 °С. З другої половини листопада температура повітря знижується, кількість днів з опадами, туманами збільшується. Осінні заморозки починаються в середньому 16–18 жовтня, в горах – 27–29 вересня. Вони можуть настати і в другій декаді вересня або на початку третьої декади листопада.

Для вегетаційного періоду характерним є такі показники теплозабезпеченості, як сума температур понад 5 °С, тривалість безморозного періоду. Період вегетації визначається відрізком часу, в якому середньодобові температури повітря становлять понад 5 °С. Для низинно-передгірних районів такий перехід відбувається у другій половині березня, а закінчується в першій половині листопада і триває 230–240 днів. У горах тривалість вегетаційного періоду – 190– 215 днів. Найвища – 242 дні (1960, Берегове), найнижча – 101 день (1959, Нижній Студений).

Суми середніх добових температур вище плюс 5 °С (суми ефективних температур) характеризують кількість тепла, що одержують сільськогосподарські культури за вегетаційний період і дорівнюють в середньому в низинних районах 3500 °С, у передгірних – 3200 °С і в гірських – 2500 °С.

Важливим показником ресурсів тепла є суми середніх добових температур за період, коли вони перевищують плюс 10 °С (суми активних температур). У низинних районах вони дорівнюють в середньому 3200 °С, в передгірних – 2900 °С і в гірських – 2200 °С. Завдяки особливостям мікроклімату на південному схилі у Виноградові і біля Мужієва суми активних температур досягають-. 3500– 3600 °С. Тривалість періоду активних температур в низинно-передгірних районах становить в середньому 185, а в гірських – 150 днів.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

У червні 1985 року трудящі Закарпаття відзначили знаменний ювілей – 40 років возз’єднання з Радянською Україною в сім’ї вольній, новій. В аспекті історії людства 40 років – це наче крапля води у світовому океані. Але для трудящих визволеного з-під іноземного гніту і возз’єднаного краю цей час – ціла епоха. За роки Радянської влади Закарпаття в братерській сім’ї радянських народів перетворилося із напівколонії чужоземних загарбників у квітучий край, в область з високорозвиненою соціалістичною економікою, яка є складовою частиною народногосподарського комплексу СРСР, в область передової радянської культури.

Тривалим і складним був шлях Закарпаття до щастя і волі. Протягом майже тисячі літ споконвічна слов’янська земля – Закарпаття, яке в X-XI ст. входило до складу могутньої держави східних слов’ян – Київської Русі і населення якого мало єдину з ними матеріальну й духовну культуру, в XII ст. було насильно відірване від матері-Вітчизни і включене до складу Угорської феодальної держави. В середині ХVІ ст. Закарпаття входило до складу Семиградського князівства – васала Туреччини, а з кінця XVII ст. разом з усією Угорщиною попало під гніт клаптевої Австрійської імперії – однієї з найреакційніших держав у Європі. У складі Габсбурзької монархії Закарпаття знаходилося понад 200 років, і внаслідок колоніальної політики було одним з найвідсталіших куточків Європи у економічному й культурному відношеннях. Після розвалу монархії Габсбургів у 1918 році воно ввійшло спочатку до складу буржуазної Угорської республіки, а з кінця 1919 року було насильно включене до складу буржуазної Чехословаччини. В 1939 році Закарпаття окупували угорські фашисти. Роки другої світової війни – найтяжчі роки в історії краю.

Іноземні загарбники спільно з місцевими визискувачами проводили на Закарпатті відкриту колоніальну політику: нещадно експлуатували трудящих, грабували природні багатства. Тяжкий соціально-економічний гніт переплітався з політичним безправ’ям і релігійним гнобленням. Трудящі Закарпаття протягом віків не мирилися з колоніальним становищем, активно боролися проти класового гноблення, за соціальне й національне визволення, домагалися возз’єднання з Україною. Ще в середині XIX ст. Ф. Енгельс відзначав, що населення Закарпаття належить до уламків, які відокремилися в ході історії від основної маси своєї нації, але постійно тяжіють «до свого природного центру», «до інших малоросійських областей, що об’єдналися з Росією»[1].

Колоніальна політика іноземних гнобителів призвела до того, що Закарпаття і в середині XX ст. залишалося економічно відсталим краєм, трудяще населення жило у винятково тяжких умовах. Напередодні визволення на Закарпатті діяло всього кілька десятків напівкустарних заводів і фабрик, які виробляли різне домашнє знаряддя. В промисловості, на транспорті, в торгівлі було зайнято в 30-х роках близько 19,2 тис. чоловік. У структурі народного господарства краю промисловість становила всього 2,2 %.

Складним було становище в сільському господарстві, де і в 20-30-х роках XX ст. зберігалися напівфеодальні форми експлуатації народних мас. Понад 80% земель належали поміщикам, монастирям і церкві, лихварям, куркулям. Якщо робітники страждали від безробіття, низької зарплати, то трудяще селянство – від безземелля, малоземелля, великих податків і боргової кабали. Картину аграрного ладу ілюструють цифри: 69 поміщиків мали більше землі, ніж 110 тис. дрібних селянських господарств. Лише один граф Шенборн володів маєтком розміром 136 тис. га, включаючи ліси й пасовиська.

Селянське господарство в переважній більшості було відсталим. У виробництві основних сільськогосподарських продуктів ручна праця селянина-бідняка у верховинських районах в три рази перевищувала роботу тяглом. Про технічну відсталість свідчить те, що один плуг у ті часи припадав на 4 селянські господарства, культиватор – на 98, сівалка – на 88, молотарка – на 221 господарство. Внаслідок низької врожайності зернових культур і овочів селянин часто ледве повертав посіяний матеріал. Це ще більше погіршувало становище, загострювало голод, народне страждання. Депутат чехословацького парламенту від Компартії Луїза Ландова-Штихова, яка влітку 1928 року побувала на Верховині, писала: «Я бачила вже дуже багато, бачила стільки біди на світі, але біди такої пригноблюючої і всевладної, як на Верховині, на Підкарпатті, я не бачила ніде». Таким було життя як трудящого селянства, так і міських робітників.

Крім соціального гніту, трудящі багато терпіли від політичного свавілля окупантів і національного гноблення. Суворий політичний режим зростав з року в рік. У багатьох районних центрах окупанти зводили тюрми, а в роки фашистської окупації – концтабори. В містах зростала кількість поліцаїв, а в селах – жандармів. Якщо в 1931 році жандарми кинули за грати в’язниць 1779 чоловік, то в 1935 – уже 2145. «Провина» їх була в одному – протестували проти гніту, не хотіли помирати голодною смертю. За роки фашистської окупації хортисти арештували, загнали в концтабори близько 183,4 тис. чоловік, з яких 115 тис. загинули від рук катів. За виголошення в громадському місці слів «Закарпатська Україна», «українець», власті тут же арештовували.

Загарбники робили все для того, щоб убити в пам’яті людей ідею єдності Закарпаття з усією Україною і Росією. Ідеологи іноземних гнобителів прагнули довести, що основне населення Закарпаття (русини-українці) не має нічого спільного з українським і російським народами, які проживають на схід від Карпат, що Закарпаття як економічно, так і політично завжди було зв’язане із Заходом, а не зі Сходом. Вороги по-різному іменували Закарпатську Україну: Угорська Русь, Рутенський край, Підкарпатська Русь, Верхня частина Угорщини і т. д. Та народ відкидав ці штучно вигадані назви, а любовно іменував Закарпаття – «маленька гілка великого українського дерева». В цьому відбита віра в єдність Закарпаття з Україною. В умовах жорстокої денаціоналізаторської, асиміляторської політики народ зберіг рідну мову, культуру, боровся за її розвиток і збагачення.

Панування гнобителів зумовило й культурну відсталість краю. На 700 тис. жителів було всього 7 середніх учбових закладів (гімназій), кілька десятків горожанських (неповносередніх) шкіл та 5 спеціальних учбових закладів, у яких могли навчатися переважно діти заможних і знатних. В більшості трудяще населення залишалося неписьменним і малописьменним (у верховинських районах до 80 %). Не було в краї і системи культосвітніх установ.

Практично була відсутня охорона здоров’я. В 6 невеликих лікарнях, розміщених у містах, працювало 45 лікарів і 140 медичних сестер. Вся Верховина залишалась без лікаря. Крім того, за лікування потрібно було платити великі гроші, яких у бідноти не було. Тому й не дивно, що на Закарпатті лютували найтяжчі хвороби, високою була смертність дітей. У віці до 15 років помирала кожна друга дитина.

Проти тяжкого соціального й національного гніту, проти безправ’я трудящі рішуче боролися. Вже епоха середньовіччя була сповнена великими революційними виступами проти феодального гніту та іноземного засилля – це повстання на початку XIV ст. під проводом П. Петуні на Ужгородщині, участь селян Закарпаття у повстанні 1514 року під проводом Д. Дожі, яке охопило майже всю Угорщину, революційні виступи солотвинських солекопів у XIV- XVII ст., активна участь у визвольній війні угорського народу 1703-1711 років, у революції 1848-1849 років і т. д. Трудящі Закарпаття пліч-о-пліч з угорською, словацькою, румунською біднотою виступали проти гнобителів, а в XVII-XIX ст. вели боротьбу в загонах опришків.

Значно посилився визвольний рух з кінця XIX ст., коли на історичну арену вийшли робітники. Великий вплив на розвиток революційних подій краю мала революція 1905-1907 років, особливо перемога Великого Жовтня, утворення Радянської держави. Трудящі Закарпаття гаряче вітали перемогу пролетарської революції і впевнено ставали на її шлях. Вони повсюдно вели боротьбу за владу Рад, за возз’єднання з Радянською Україною. Очолювала боротьбу трудящих комуністична організація Закарпаття, яка виникла в кінці 1918 року, а на початку 1921 року ввійшла до складу Компартії Чехословаччини, створення якої гаряче вітав В. І. Ленін.

Під керівництвом комуністів з кожним роком зростала боротьба за возз’єднання з Радянською Україною. Основними її формами були масові політичні демонстрації, страйки, повстання селян, рух безробітних, походи голодуючих, а в роки фашистської окупації розгорнувся партизанський рух. В ході класової та національно-визвольної боротьби зростав авторитет комуністичної організації, зміцнювалася інтернаціональна єдність трудящих.

Боротьба трудящих посилювалась, але власних сил для визволення було мало. І лише розгром фашистів Радянською Армією поклав кінець стражданням, приніс волю трудящим Закарпаття у жовтні 1944 року. Так створилися реальні умови для возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. З цього часу над Карпатами засяяла зоря свободи, почалася нова, дійсно славна сторінка в багатовіковій історії краю.

Очолені комуністами, трудящі взяли владу в свої руки і відтоді самі вирішували свою долю. По всіх куточках закарпатської землі розгорнувся могутній рух за возз’єднання з Радянською Україною. 26 листопада 1944 року представники Народних комітетів – органів народної влади, зібравшись у старовинному місті Мукачеві, одностайно схвалили Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Йдучи назустріч гарячим бажанням трудящих визволеного краю, уряд СРСР розпочав переговори з Чехословаччиною, до складу якої юридично входило Закарпаття. Завершилися вони 29 червня 1945 року укладанням Договору про Закарпатську Україну, яка назавжди возз’єднувалась з Радянською Вітчизною. Цим було завершено возз’єднання всіх українських земель в єдиній Українській Радянській соціалістичній державі.

Возз’єднання з рідною Вітчизною створило найсприятливіші умови для прискореного розвитку продуктивних сил, утвердження соціалістичних суспільних відносин, вирішення корінних соціальних і культурних проблем.

Зважаючи на особливість становища Закарпаття, яке протягом багатьох століть знаходилось під іноземним гнітом, економіка якого до того понесла значні втрати в роки фашистського панування, Комуністична партія і Радянський уряд прийняли ряд важливих заходів по прискореному розвитку народного господарства і культури. Лише протягом 1946-1950 років ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б) України прийняли 23 спеціальні постанови про надання допомоги трудящим Закарпаття. Молодій радянській області допомагали тоді всі народи соціалістичної Батьківщини.

З великих промислових центрів країни – Москви і Ленінграда, Ташкента і Свердловська, Мінська і Риги, Києва і Харкова, Донецька і Дніпропетровська щорічно збільшувались поставки вантажів для Закарпаття – промислове обладнання, будівельні матеріали, посівний матеріал і мінеральні добрива, трактори і сівалки, продукти харчування і одяг, ліки і книги та інше. За рішенням

ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б) України на Закарпаття було направлено великий загін спеціалістів – партійні й радянські працівники, інженери й лікарі, вчителі й архітектори, залізничники й зв’язківці, комсомольські й профспілкові працівники.

З кожним роком зростали асигнування Радянської країни для розвитку народного господарства області, розширювалися масштаби допомоги радянських людей. Якщо в перші післявоєнні п’ятирічки (1946-1950 рр.) капіталовкладення становили близько 90 млн. крб., то в роки десятої п’ятирічки (1976-1980 рр.) вони зросли до 1,1 млрд. крб. Всього в розвиток народного господарства області вкладено понад 5,5 млрд. крб. Країна виділяла необхідне обладнання для реконструкції старих заводів і розвитку нових галузей промисловості.

В перші післявоєнні п’ятирічки найбільш успішно розвивалась деревообробна, лісохімічна та харчова промисловість. З середини 50-х і в 60-і роки інтенсивно розвивалась швейна, взуттєва промисловість, побудована Теребле-Ріцька ГЕС, яка значно поліпшила енергетичний баланс області.

У цей же час почали зароджуватись, а в 70-80-х роках набрали широких темпів розвитку нові сучасні галузі промисловості, які визначають науково-технічний прогрес, приладобудування, машинобудування, радіоелектроніка, верстатобудування та інші. Визначаючи напрями розвитку економіки, Закарпатський обком Компартії України, виконком обласної Ради народних депутатів виходили з того, щоб раціонально використовувати природні багатства, наявні матеріальні й трудові ресурси. Зважаючи на те, що в минулому гірські райони практично не мали сучасної промисловості, приділялась велика увага їх індустріалізації. Поряд з дальшим розвитком у гірських районах деревообробної та меблевої промисловості почали створюватись заводи, філіали приладо- та машинобудівних заводів, виробничого швейного об’єднання і т. д. У значні промислові центри перетворилися такі міста, як Свалява, Іршава, Тячів, селища Великий Березний, Воловець, Міжгір’я, Тересва, Ільниця, Ясіня, Жденеве, Тур’ї-Ремети, села Люта, Кострина, Кваси. У гірських районах промислове виробництво зростало значно швидшими темпами, ніж у низинних. Це мало велике не лише економічне, але й соціальне значення.

Всього за роки Радянської влади на Закарпатті споруджено понад 300 заводів і фабрик або великих цехів, продукція яких дорівнює продукції заводу. Загальний обсяг промислового виробництва зріс майже у 59, а в гірських районах у 200–220 разів. Промислове виробництво в структурі народного господарства займає понад 80 % (у 30-х роках було всього 2,2 %). Це дійсно велетенський крок уперед. Тепер за добу виробляється стільки продукції, скільки за цілий 1946 рік.

Нові сучасні промислові підприємства оснащені найпередовішою технікою. На більшості підприємств досягнуто високого рівня автоматизації та механізації (табл. 1). Лише з 1971 до 1985 року кількість потокових і автоматизованих ліній, а також комплексно механізованих і автоматизованих дільниць і цехів значно зросла. Річний економічний ефект від впровадження нової техніки збільшився з 7 до 11,7 млн. крб. на рік. За роки одинадцятої п’ятирічки впроваджено у виробництво понад 680 завдань по Державному плану науки і новій техніці. На підприємствах області введено в дію 266 механізовано-потокових і автоматизованих ліній, 165 автоматизованих цехів і дільниць. Продуктивність праці за рахунок науково-технічного прогресу зросла на 58 % проти 48 % на початку п’ятирічки, що дало 97 % приросту продукції.

 

Таблиця 1. Ріст автоматизації та механізації підприємств за 1975–1985 рр.

Роки

Назва показників

1975

1980

1985

Наявність на промислових підприємствах:
механізованих потокових ліній 584 696 837
автоматизованих ліній 57 89 117
комплексних механізованих і автоматизованих дільниць і цехів 186 262 419
комплексно-автоматизованих і механізованих підприємств 11 11 30
Число відповідно вивільнених робітників, чол. 2106 2262 3138
Річний економічний ефект від впровадження нової техніки, тис. крб. 7600 10 500 11 748

Тепер питома вага продукції з державним Знаком якості становить 16,9 %, а на окремих підприємствах досягає понад 25 %. Це підприємства приладобудування, машинобудування, легкої промисловості, виробничого лісозаготівельного об’єднання «Закарпатліс», виробничого об’єднання «Закарпатнерудпром» та інші. Лише за одинадцяту п’ятирічку промисловими підприємствами освоєно близько тисячі нових видів продукції, в тому числі 123 види – вперше в нашій країні. Внаслідок цього зростає престиж продукції промислових підприємств Закарпаття. Тепер вона добре відома не лише у нашій країні, але й експортується майже у 50 країн світу – складні верстати, різні прилади, діагностичне обладнання, засоби автоматизації, меблі, продукція харчової промисловості.

Кожне споруджене промислове підприємство – це не тільки результат організаторської роботи Закарпатської обласної партійної організації, самовідданої праці трудящих, але й наслідок батьківської турботи Комуністичної партії та Радянського уряду, братерської допомоги всіх народів нашої Батьківщини. На кожен будівничий об’єкт надходило обладнання з усіх куточків країни. На спорудженні заводів і фабрик разом з трудівниками Закарпаття працювали і посланці багатьох братніх республік. Лише у створенні заводів «Мукачівприлад» і «Ужгородприлад» брали участь підприємства і виробничі колективи 12 союзних і автономних республік. Навчання робітників для нових підприємств проходило на кращих приладобудівних заводах країни. На спорудженні Теребле-Ріцької ГЕС, яка поклала початок суцільної електрифікації народного господарства області, працювали представники 15 національностей з 12 союзних і автономних республік. Трудящі Закарпаття з любов’ю назвали Теребле-Ріцьку ГЕС будовою дружби народів. На сучасному етапі Закарпаття включено в єдину енергосистему, через область проходить міжнародна лінія електропередачі «Мир». Промисловість Закарпаття споживає тепер в 20 разів більше енергії, ніж у 1951 році.

 

Таблиця 2. Питома вага промислової продукції по галузях, %

Назва галузі промисловості Роки
1956 1970 1975 1980 1985
Машинобудування, приладобудування й металообробка 2,3 12,2 21,7 31,8 32,8
Харчова 28,1 32,6 26,4 24,8 21,8
Лісова, деревообробна й целюлозно-паперова 46,0 25,9 21,7 18,7 19,6
Легка 11,5 18,7 17,4 16,4 18,2
Будматеріалів 2,4 4,1 4,2 4,3 4,6
Інші галузі 9,7 6,6 8,6 8,0 3,0

Значно зріс технічний рівень і енергоозброєність народного господарства Закарпаття, як і всієї Радянської України в одинадцятій п’ятирічці.

Загальний обсяг промислового виробництва збільшився за п’ятирічку на 32,7 % при плані 29,4 %. Продуктивність праці підвищилася на 29,7 % при плані 22,8 %. Понад план реалізовано продукції майже на 168,4 млн. крб.

Індустріальний розвиток Закарпаття зумовив корінні зміни в структурі промислового виробництва (табл. 2).

Отже, внаслідок індустріалізації перше місце серед галузей промисловості на початок 80-х років зайняли машино- й приладобудування. Загальний обсяг виробництва цих галузей зріс майже у 200 разів. Підприємства Закарпаття виробляють десятки видів верстатів з програмним управлінням, складних машин, різне технологічне обладнання, комплексні лабораторії, засоби автоматизації, системи управління. Ці галузі представлені такими великими підприємствами, як Ужгородські машинобудівний і механічний заводи, «Турбогаз», «Електродвигун», Мукачівські верстатобудівний і завод комплектних лабораторій, «Ужгородприлад», «Мукачівприлад», Берегівський дослідно-експериментальний завод діагностичного й гаражного обладнання, Ільницький дослідний завод механічного зварювального устаткування, Воловецький, Жденевський та Свалявський «Електрон», арматурний завод в Кобилецькій Поляні та інші.

Глибокі якісні зміни відбулися в традиційній для Закарпаття галузі промисловості – лісовій та деревообробній. І до визволення цін галузі належала важлива роль в економіці Закарпаття, але підприємства її мали кустарний характер, були технічно відсталими. Ручна пила, цапина й сокира на лісорозробках, рубанки й долота на кустарних меблевих заводах були головними засобами виробництва. З перших днів Радянської влади велика увага приділялася розвитку деревообробної та лісової промисловості. Нова техніка: трелювальні трактори, вантажні машини, підйомники, тросопідвісні установки, самонавантажувачі, бензопили, деревообробні верстати, механічні пили, стругальні машини, сушарки дали змогу докорінно реконструювати старі підприємства, на сучасній технічній основі будувати нові. Гордістю меблевого виробництва є такі великі підприємства, як Ужгородський фанерно-меблевий, Мукачівський, Берегівський, Хустський та Великоберезнянський меблеві комбінати, Свалявський, Чинадіївський і Тересвянський деревообробні комбінати. Ліквідація дрібних малопродуктивних підприємств, створення сучасних великих комплексних лісопромислових комбінатів дали змогу краще використовувати техніку й передову технологію, матеріальні й трудові ресурси, поліпшувати якість виробів.

У складі виробничого об’єднання «Закарпатліс» є 14 лісокомбінатів, три великі лісохімічні заводи. Характерним для цієї галузі промисловості є комплексна механізація заготівлі й вивезення деревини, поглиблена її переробка, виготовлення високоякісної продукції. Винятково велике значення має освоєння Тересвянським і Свалявським комбінатами випуску деревностружкових плит (близько 250 тис. м3 щорічно). Слід врахувати, що 1 м3 деревностружкової плити замінює 14 м3 пиломатеріалів. Це дало змогу не лише розширити виробництво меблів, але й значно підвищити якість виробів, піднести її на сучасний рівень вимог. Якщо в 1946 році підприємства області випустили меблів на суму 174 тис. крб., то в 1985 році – майже на 151 млн. крб. Меблеві набори «Мукачеве-5», «Ужгород-5», «Глобус», «Бескид», «Юність», «Самоцвіти», жорнавські кухонні меблі, іршавські стільці користуються великою популярністю у покупців, а також з успіхом експортуються в ряд братніх соціалістичних країн, у США, ФРН, Францію, Австрію, Бельгію та інші капіталістичні країни. Лісохімічні підприємства випускають понад 30 видів продукції, яка використовується в чорній і кольоровій металургії, в легкій, меблевій, харчовій і фармацевтичній промисловості.

Велику питому вагу в економіці Закарпаття займає легка індустрія, яка дає майже п’яту частину всієї валової промислової продукції області. Це практично заново створена за роки Радянської влади галузь. До возз’єднання на Закарпатті було кілька кустарних взуттєвих майстерень, повсюдно працювали ремісники – шевці, чоботарі, кожум’яки. На місці майстерень тепер виросли сучасні великі підприємства. Легка промисловість сьогодні представлена 4 підприємствами виробничого взуттєвого об’єднання, найбільшим серед яких є головне підприємство – Ужгородська взуттєва фабрика, 4 підприємства швейного об’єднання – головне – Ужгородська швейна фабрика, Мукачівське виробниче трикотажне об’єднання, Ясінянська фабрика штучного хутра, Іршавська бавовняно-ткацька фабрика, відома на всю країну Хустська фетрофільцева фабрика та інші. Обсяг виробництва підприємств легкої промисловості зріс майже в 160 разів. У 1946 році на Закарпатті було виготовлено 63 тис. пар взуття, 20 тис. штук трикотажних виробів, а в 1985 році – понад 10 млн. пар взуття та 2,9 млн. штук трикотажних виробів. Хустська фетрофільцева фабрика випускає за рік до 1,5 млн. головних уборів 120 фасонів.

Глибокі зміни відбулися в харчовій промисловості, на яку припадає майже четверта частина всього промислового виробництва. До возз’єднання на Закарпатті було кілька забійних пунктів, хлібопекарень, пунктів по переробці молочної продукції, пивоварня, палінчарня, де переважала ручна праця. Найбільш розвиненою була борошномельна промисловість, представлена кількома десятками млинів з паровими двигунами. Технічна оснащеність їх за окремими винятками також була досить примітивною. За роки Радянської влади в області створено сучасні великі підприємства харчової промисловості. Серед них слід назвати Мукачівську кондитерську фабрику, м’ясокомбінати, хлібокомбінати та молокозаводи в Ужгороді та Мукачеві, Виноградівський маслосирзавод і Хустський м’ясокомбінат, Полянський і Свалявський заводи мінеральних вод, Іршавський, Перечинський заводи продовольчих товарів, Тячівський, Виноградівський і Мукачівський плодоконсервні заводи, технічно переобладнаний Ужгородський млинокомбінат, Ужгородський маргариновий завод, Солотвинські солерудники і т. д. Обсяг виробництва різних видів продукції зріс майже в 54 рази.

Все більшу роль в економічному житті області відіграє місцева промисловість. На ряді великих підприємств сконцентровано виробництво сувенірів з дерева, металу, глини та лози (с. Драчини Свалявського району; Хуст, Тячів, Виноградів, Берегове). Успішно розвиваються і художні промисли (Хустський і Тячівський райони). Всього управління місцевої промисловості на самостійному балансі має 10 підприємств. Загальний обсяг виробництва продукції зріс майже в 12 разів. У 1985 році підприємства місцевої промисловості виробили понад 4 % всієї промислової продукції області. Щорічно освоюється близько 50 нових видів виробів, головним чином предметів народного споживання. Характерним для цієї галузі промисловості є мобільність виробництва, наближеність до ринку збуту, можливість оптимального використання сировини і трудових ресурсів.

На Закарпатті є і будови всесоюзного та міжнародного значення, споруджені в рамках економічного співробітництва СРСР з братніми соціалістичними країнами. Це лінії електропередач «Мир», що об’єднують енергосистеми СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Німецької Демократичної Республіки, нафтопровід «Дружба», газопроводи «Братерство», «Союз» і Уренгой – Помари – Ужгород.

Отже, створена за роки Радянської влади промисловість Закарпатської області – це багатогалузевий високомеханізований комплекс, який відповідає місцевим природно-географічним, економічним і соціальним умовам. Він є органічною частиною народногосподарського комплексу Радянської України, всього Радянського Союзу. Промисловість Закарпаття має також тісні зв’язки з промисловістю сусідніх з Радянським Союзом соціалістичних країн – ЧССР і УНР.

Нові перспективи відкрили перед працівниками промисловості XXVII з’їзд КПРС і XXVII з’їзд Компартії України. Стратегія прискореного розвитку на основі науково-технічного прогресу дасть змогу в найближчий час перевести промисловість Закарпаття на якісно новий рубіж розвитку, зробити крутий поворот до інтенсифікації виробництва. Складовою частиною дванадцятої п’ятирічки стали обласні цільові комплексні програми «Матеріаломісткість», «Агропром», «Праця», «Транспорт». Передбачається збільшити обсяг виробництва на дванадцяту п’ятирічку майже на 30 %, підвищити продуктивність праці на 27–28 %. Випуск товарів народного споживання повинен збільшитися на 55–65 %.

Глибокі перетворення відбулися і в сільському господарстві, яке в минулому знаходилося в дуже тяжкому становищі. Уже в 1945 році народна влада передала бідному селянству землі, націоналізовані у поміщиків і багатіїв, монастирів і церкви. Понад 52 тис. колишніх батраків одержали майже 70 тис. га землі. Радянська країна подала селянам матеріальну і технічну допомогу. Так починалося нове життя трудівників Закарпаття. Злидні й голод відходили в минуле.

Новим моментом у розвитку сільського господарства була підготовка і проведення соціалістичної перебудови. Керуючись ленінським кооперативним планом, багатющим досвідом колгоспного будівництва в СРСР, обласна партійна організація доводила трудящим, що для встановлення нового, щасливого життя на селі є лише один шлях – шлях колективізації, шлях всебічного розвитку сільського господарства на основі сучасної техніки й науки.

Внаслідок великої організаторської та політичної роботи, пропаганди передового досвіду колгоспів Радянської України, всього Радянського Союзу трудяще селянство об’єдналося в колгоспи і радгоспи. Уже в 1946 році були створені перші колгоспи і радгоспи на Ужгородщині, потім на Мукачівщині, Берегівщині та в інших районах області. Велику допомогу у створенні колгоспів, у подоланні класових ворогів надавали трудящому селянству Закарпаття робітники промислових підприємств, трудящі всієї країни. В 1948 році в колективні господарства об’єдналося 51,7 % селянських господарств, а в 1950 році колгоспний лад повністю переміг.

Колгоспний лад відкрив шлях для швидкого економічного, соціального й культурного прогресу закарпатського села. Радянська держава подавала велику матеріальну допомогу (виділялися потрібні кредити, техніка, хімічні добрива, будівельні матеріали), в колгоспи і радгоспи області направлялися провідні спеціалісти, працівники партійних, профспілкових і комсомольських органів, які ставали справжніми організаторами нового життя на селі.

Набуток колгоспів і радгоспів зростав з кожним роком. Чимало господарств уже в 50-х роках виходили на рівень передових в Радянській Україні. За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства в 1958 році Закарпатська область була нагороджена орденом Леніна.

Особливо швидкими темпами почало зростати сільське господарство Закарпаття, як і всієї країни, після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, який визначив напрями здійснення аграрної політики партії на сучасному етапі розвитку країни. Відповідно до рішень Пленуму, XXIII–XXVI з’їздів партії, проводилось організацінно-політичне і господарське зміцнення колгоспів і радгоспів. На розвиток сільського господарства області держава виділила за цей час 1,3 млрд. крб.

Зростання рівня механізації, впровадження досягнень науки і техніки, постійна допомога селу з боку партії та уряду, ріст трудової та політичної активності мас давали змогу переводити сільськогосподарське виробництво на інтенсивний шлях розвитку, значно збільшувати врожайність полів, продуктивність тваринництва. Середньорічний обсяг валової продукції з 1965 року до 1985 зріс більше ніж на 40 %, у тому числі виробництво зерна – на 60, овочів – на 75, молока і м’яса – на 45, вовни – на 29, а фруктів і яєць – майже на 200 %.

На кінець 1985 року в області було 106 колгоспів і 52 радгоспи, 65 міжгосподарських підприємств і об’єднань. Основна спеціалізація сільського господарства – зернові культури, овочівництво, скотарство м’ясо-молочного напряму, вівчарство, садівництво і виноградарство. Із 671,2 тис. га земель, які належать колгоспам і радгоспам, посівні площі становлять 195,3 тис. га, в тому числі під зерновими культурами – 68,6 тис. га, плодово-ягідними насадженнями – 41,1 тис. га, виноградниками – 12,8 тис. га, технічними культурами – 7,5 тис., під картоплею і овоче-баштанними культурами – 33,2 тис., кормовими – 87,2 тис. га.

Вирощуванням зерна займаються практично всі колгоспи і радгоспи низинної та передгірної зон. Головні зернові культури – пшениця, кукурудза, ячмінь, овес, жито. Внаслідок інтенсифікації виробництва, поліпшення обробітку землі, ширшого застосування органічних і мінеральних добрив і захисту рослин з кожним роком підвищувалась урожайність. Так, у 1966–1970 роках гектар зернових давав 22,7 ц, у 1976–1980 роках – 37 ц, у 1981 –1985 одержували 40–42 ц. Якщо в 1950 році колгоспи і радгоспи зібрали 127,4 тис. т зерна, то в 1984 році – 285,9 тис. т.

Особливо помітні успіхи у виробництві кукурудзи. На початку 60-х років збирали по 34–35 ц/га, а в 1980 – 1985 роках уже по 70–72 ц/га. Валовий збір кукурудзи доведено до 150–155 тис. т, що становить близько 60 % загального виробництва зерна. Зростає кількість господарств, які одержують по 100 і більше центнерів зерна з 1 га. Відомі у цьому плані досягнення радгоспу «За нове життя» Іршавського району, особливо ланки двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР Ю. Ю. Пітри, колгоспів ім. Леніна та «XXII партз’їзд» Мукачівського району, де трудяться знатні кукурудзоводи Герої Соціалістичної Праці М. Ю. Козар, Г. М. Пеца. Їх здобутки – 110 і більше центнерів кукурудзи з гектара. За видатні досягнення в праці, творчу ініціативу і активність, за одержання стабільних урожаїв зернових культур Г. М. Пеці присуджена Державна премія СРСР 1984 року. Область неодноразово виходила переможцем у всесоюзному соціалістичному змаганні по збільшенню виробництва і продажу державі зерна кукурудзи.

Друга важлива ділянка сільськогосподарського виробництва – тваринництво м’ясо-молочного спрямування. Провідним воно є у колгоспах та радгоспах гірської й передгірної зон, але розвивається і в спеціалізованих господарствах низинної зони. Успіхи саме спеціалізованих господарств, створених на базі міжгосподарської кооперації, остаточно впливають на баланс виробництва тваринницької продукції. Понад 40 % свинини виробляють Берегівський, Виноградівський, Ужгородський міжгосподарські комплекси; спеціалізовані господарства – більше половини яловичини, молока, баранини, вовни.

Розвитку тваринництва сприяє наявність широкої кормової бази, яка складається з природних сінокосів і пасовищ, посівів кормових культур і розвитку комбікормової промисловості (у 1985 р. діяло 5 великих міжколгоспних і 2 державних заводи). У багатьох господарствах для індустріального приготування кормів побудовано цехи, обладнані сучасними машинами й механізмами. Поліпшення кормової бази і впровадження комплексної механізації по догляду за худобою сприяло підвищенню продуктивності тваринництва. Поголів’я великої рогатої худоби зросло з 268,1 тис. голів у 1965 році до 370 тис. у 1985 році. Надої молока за цей же час збільшилися з 230 тис. т до 343 тис. т, заготівля м’яса в живій вазі – з 18,5 тис. до 64 тис. т. Середньорічне виробництво молока зросло на 15,2 тис. т, м’яса– на 6,6 тис. т, вовни – на 280 т, яєць – на 1 млн. штук.

Садівництво і виноградарство домінує в колгоспах і радгоспах передгірної зони, займає значні площі і в господарствах низинних районів. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва позитивно позначилась і на цій галузі, розширилася сировинна база, поліпшилася якість і сортність продукції садівництва, ширше застосовується сучасна техніка. У 1950 році під виноградниками було зайнято 4,4 тис. га, а в 1985 році – 12,8 тис. га. Середня врожайність в 60-х роках становила 16–20 ц/га, а за останні роки зібрано грон по 45–46 ц/га.

Досить швидко розвивається садівництво. Значно збільшилася кількість продуктивних пальметних садів. Під садами і ягідними плантаціями зайнято понад 40 тис. га. Валовий збір плодів та ягід у 1965 році становив всього 12,2 тис. т, а в 1985 – уже 211 тис. т. Найбільш поширені сорти яблук – Джонатан, Шовар благородний, Пармен золотий. Ягідні плантації засаджено суницями, малиною, чорною смородиною та іншими цінними культурами.

Велике значення для успішного розвитку сільського господарства Закарпаття, як і всієї країни, мали рішення травневого (1982 р.) та жовтневого (1984 р.) Пленумів ЦК КПРС. Як відомо, травневий (1982 р.) Пленум ЦК партії розробив і схвалив Продовольчу програму СРСР до 1990 року, що було дальшим розвитком аграрної політики КПРС на сучасному етапі соціалістичного будівництва.

Піднесенню сільського господарства значною мірою сприяв ріст капіталовкладень, розширення меліорації земель і будівництво зрошувальних систем. За роки Радянської влади на Закарпатті збудовано і реконструйовано старі осушувальні та зрошувальні системи: Чорний мочар, Ботарська, Берегівська, Латорицька, Ужгородська та інші. Для їх функціонування споруджено близько 3,5 тис. гідротехнічних споруд, 34 насосні станції, 43 км ліній електропередач. Меліоровані угіддя в 1984 році становили 150 тис. га, в тому числі 136 тис. га осушено гончарним дренажем, а 13 тис. га зрошенням. На меліорацію використано близько 200 млн. крб. капітальних вкладень. Закарпатська область не раз виходила переможцем у республіканському соціалістичному змаганні за краще використання осушених і зрошуваних земель.

Жовтневий (1984 р.) Пленум ЦК КПРС розробив заходи дальшої інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, прискореного будівництва меліоративних систем і використання осушених земель. У рішенні Пленуму зазначалося, що довгострокова програма розвитку меліорації земель буде сприйнята комуністами, всіма трудящими як найважливіше господарсько-політичне завдання, розв’язання якого активно сприятиме стабільному розвитку аграрного сектора економіки, дальшому підвищенню на цій основі добробуту радянських людей.

Успіхи сільського господарства були б неможливі без широкого впровадження механізації, досягнень науки і техніки. За період з 1965 по 1985 рік енергоозброєність праці в колгоспах і радгоспах зросла більше ніж у 4 рази, поставки мінеральних добрив – у 3,4 раза, кількість спеціалістів – у 3 рази. В сільському господарстві області в 1985 році працювали понад 2 тис. агрономів, зоотехніків, економістів, близько 8 тис. механізаторів. Працівники сільського господарства одержали від держави складну сучасну сільськогосподарську техніку: близько 10 тис. тракторів, 6 тис. вантажних автомобілів, понад 2,5 тис. різних комбайнів і т. д. Енергетичні потужності сільського господарства за останні десять років зросли у два рази. На зміцнення матеріально-технічної бази держава щорічно витрачає близько 110 млн. крб. Лише за роки одинадцятої п’ятирічки основні фонди колгоспів і радгоспів зросли на 14 % і становили в 1985 році понад 900 млн. крб. У сільському господарстві набувають дальшого поширення індустріальні технології вирощування культур, прогресивні способи обробітку грунту.

На новий рівень розвитку підніметься сільське господарство області у дванадцятій п’ятирічці. Втілення в життя рішень XXVII з’їзду КПРС і XXVII з’їзду Компартії України, здійснення стратегії прискорення розвитку економіки на основі науково-технічного прогресу, удосконалення роботи агропромислового комплексу дасть змогу домогтися поліпшення всіх ділянок сільськогосподарського виробництва. Планується середню врожайність пшениці довести до 44–45 ц/га, кукурудзи – 60–70 ц, картоплі – 150–160 ц.

овочів – 250 ц/га і т. д. Тваринники намічають одержати від кожної корови по 3200–3500 кг молока на рік, середньодобовий приріст великої рогатої худоби – 700–800 г. Значно зросте енергоозброєність сільського господарства, поліпшиться культура праці.

Швидке зростання промисловості та сільського господарства викликало глибокі зміни в будівництві. В ході соціалістичного будівництва тут вперше було створено спеціалізовані будівельні організації, оснащені сучасною технікою. Найбільша серед них – трест «Закарпатбуд», який здійснює як промислове, так і житлове будівництво, споруджує соціально-культурні заклади. Якщо в 1950 році трест виконав будівельних робіт на 468 тис. крб., то в 1985 році більше як на 40,5 млн. крб. Невпізнанно змінилася технічна оснащеність будівельних організацій тресту. Механізація більшості видів робіт досягає 95–98 %.

Для прискорення темпів сільського будівництва у 70-х роках створено дві спеціалізовані організації – трести «Закарпатсільбуд» та об’єднання «Облміжколгоспбуд», які відповідно до рішення ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР в кінці 1985 року об’єднані в обласне кооперативне державне об’єднання «Закарпатагропромбуд». Будівництво санаторіїв та будинків відпочинку здійснює «Курортбуд», меліоративних систем – трест «Закарпаттяводбуд». Значний обсяг робіт виконують 46 будівельно-монтажних організацій. Створена досить потужна будівельна індустрія – це заводи залізобетонних конструкцій у Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Виноградові. Закарпаття задовольняє свої потреби в збірному залізобетоні, столярних виробах. Зріс і загін будівельників. Середньорічна чисельність працівників, зайнятих у будівництві, за останні роки значно зросла. Загальний обсяг виконаних робіт збільшився із 72 мли. крб. у 1946–1950 роках до 816 млн. у 1976–1980 роках. За одинадцяту п’ятирічку будівельно-монтажних робіт виконано на суму понад 2 млрд. крб. Здано в експлуатацію нові потужності на Виноградівському маслосирзаводі, Хустській фетрофільцевій фабриці, на Ужгородському фанерно-меблевому комбінаті, в Рахівському і Великоберезнянському лісокомбінатах, Перечинському і Свалявському лісохімкомбінатах, на Ужгородському механічному, Мукачівському приладобудівному заводах, на заводі «Електродвигун», у видавництві «Радянське Закарпаття» в Ужгороді. Виконуються плани будівництва житла, шкіл і профтехучилищ, дитячих дошкільних закладів, лікарень і санаторіїв, будинків відпочинку.

Успіхи економіки були б неможливими без розвитку транспорту. За роки Радянської влади докорінну реконструкцію проведено на залізничному транспорті, загальна експлуатаційна довжина якого становить 617 км, з яких 260 км переведено на електричну тягу і диспетчерську централізацію. На станціях споруджено нові об’єкти для розвантажувальних і навантажувальних робіт, здійснено реконструкцію всього шляхового господарства. Побудовано другу залізничну колію на дільниці Мукачеве – Лавочне, нові станції, вокзал у Чопі. Тільки за останнє десятиліття на розширення і технічне оснащення залізничного транспорту витрачено понад 155 млн. крб.

Станції Ужгород-2, Чоп, Мукачеве перетворились у центри не лише всесоюзних, але й міжнародних маршрутів. Перевезення вантажів на Ужгородському відділку залізниці зросло з 7,6 млн. т у 1960 році до 17,5 млн. т у 1985 році. Перевезення пасажирів збільшилося за цей же час з 7,5 млн. до 21,7 млн. чоловік. Пряме залізничне сполучення Закарпаття має з Москвою, Києвом, Харковом і Львовом. Через станцію Чоп проходять швидкі поїзди на Будапешт, Белград, Прагу, Братіславу.

За роки Радянської влади заново створено підприємства автомобільного транспорту, оснащені сучасною технікою і транспортними засобами. Буржуазний лад залишив у спадщину всього 25 вантажних автомашин, 11 старих автобусів, 4 кустарні майстерні. Шосейні шляхи були в занедбаному стані, а багато мостів зруйновано в роки фашистської окупації. Тому підприємства автомобільного транспорту доводилось створювати з нуля. З кожним роком країна збільшувала поставки автомобілів, створювались підприємства для їх експлуатації та обслуговування. У 1985 році в транспортних підприємствах нараховувалося майже 3 тис. вантажних автомобілів, понад 1000 автобусів, сотні легкових автомашин. Крім автопідприємств загального користування, на Закарпатті, як і в інших областях України, діють спеціалізовані автогосподарства, які обслуговують будівельні організації, зв’язок, торгівлю – всього 33 автотранспортних підприємства, дві транспортно-експлуатаційні організації, 30 автостанцій. Якщо в 1960 році транспортними підприємствами перевезено 19,1 млн. тонно-кілометрів народногосподарських вантажів і 24,3 млн. пасажирів, то в 1985 році показники відповідно становили 172,7 млн. тонно-кілометрів і 135 млн. пасажирів.

Загальна довжина автомобільних шляхів становить 3,3 тис. км, у тому числі з твердим покриттям – 3,2 тис. км. Нові автомагістралі прокладено через гірські перевали; в Ужгороді, Мукачеві, Берегові та Міжгір’ї споруджено нові сучасні автовокзали. Автобусне сполучення зв’язує Ужгород з районними центрами і великими населеними пунктами, а райцентри – з населеними пунктами районів. Закарпаття має пряме автобусне сполучення зі Львовом, Ровно, Івано-Франківськом, Тернополем, Чернівцями, Трускавцем, Луцьком, а також двома містами ЧССР – Кошіце і Пряшевом.

Значну роль в економіці області відіграє авіатранспорт. За останні десятиліття докорінно реконструйовано все авіагосподарство: побудовано новий пасажирський зал та зльотну смугу з твердим покриттям, що дає змогу здійснювати вильоти у різні пори року. Удосконалено та оснащено новою технікою навантажувально-розвантажувальне господарство. Сьогодні Ужгородський аеропорт – значне авіатранспортне підприємство УРСР. Щоденно здійснюються прямі рейси на Москву, Київ, Львів, Івано-Франківськ, Одесу, Сімферополь, Кишинів, через день – на Мінськ, Ригу, Харків, Вінницю, Дніпропетровськ, Донецьк і ряд інших міст країни. Щорічно авіатори Ужгорода перевозять 93–94 тис. пасажирів і 2 тис. т різних вантажів, проводять обробку колгоспних і радгоспних полів, виноградників, садів і лісів – до 170–175 тис. га.

Досягнення Закарпатської області в розвитку економіки дійсно величезні. Вони стали можливими внаслідок послідовного здійснення ленінської національної політики КПРС. Економіка Закарпаття спирається на високу матеріально-технічну базу всього народногосподарського комплексу країни. Кожне підприємство, кожен колгосп чи радгосп, кожен трудовий колектив мають зв’язки з трудовими колективами інших областей України, всієї Радянської країни, також із сусідніми областями братніх соціалістичних країн – Східно-Словацьким краєм ЧССР і Саболч-Сатмарською областю УНР. У тісному єднанні трудящих – незламна сила успішного руху вперед. Ідеї соціалістичного інтернаціоналізму і дружби народів стали знаменом наших днів.

Успіхи економіки зумовили зміни в розвитку народонаселення, в соціальному житті трудящих. Загальна кількість населення області зросла з 620 тис. у 1946 році до 1203 тис. у 1985 році. Внаслідок здійснення ленінської національної політики КПРС в області дружною сім’єю проживають представники понад 30 національностей і народностей. Основним населенням області є українці, які становлять 77,8 % всього населення і проживають пересічно на території всього Закарпаття; близько 14 % становлять угорці. Найбільш компактними групами вони проживають у Берегівському, Виноградівському і південних частинах Ужгородського та Мукачівського районів. Крім того, на Закарпатті, за даними перепису 1979 року, проживає 3,6 % росіян, 2,4 % румун (переважно Тячівський і Рахівський райони), 0,7 % словаків, 0,3 % євреїв, 0,2 % білорусів, 0,3 % німців і т. д.

Пересічна густота населення – 90 чоловік на 1 кв. км, у низинних районах та передгір’ї– 120–140, у гірських–35–40 чоловік. Внаслідок індустріалізації області значно зросла питома вага міського населення. Якщо в 1950 році в містах проживало 20 % населення області, то в 1985 році уже близько 45 %.

Великі зміни відбулися в соціальному складі населення. В першу чергу зріс робітничий загін. Якщо в перші роки Радянської влади кількість робітників не перевищувала 20 тис., то тепер вона зросла в кілька разів. Неухильно підвищується кваліфікація робітників, їх професійний і освітній рівень, зростає їх роль у вирішенні складних питань соціалістичного будівництва.

Велику роль відіграє колгоспне селянство у розв’язанні народногосподарських завдань, у втіленні в життя Продовольчої програми СРСР. У колгоспах зайнято в середньому 80–82 тис. чоловік. З переведенням сільського господарства на індустріальні рейки на селі з’являються нові спеціальності – оператори, слюсарі, шофери, техніки, електромонтери і т. д. Праця колгоспників стає різновидністю промислової праці. Так поступово йде стирання відмінностей між містом і селом.

Робітники і колгоспники сьогодні – це сумлінні трудівники і борці за технічний прогрес, активні громадські діячі. Вони представлені в радянських, партійних, профспілкових і комсомольських органах. Двічі Герой Соціалістичної Праці, ланковий радгоспу «За нове життя» Іршавського району Ю. Ю. Пітра – депутат Верховної Ради СРСР, передовий робітник Ужгородського механічного заводу Ю. В. Якіца – депутат Верховної Ради УРСР, Герой Соціалістичної Праці М. Ю. Козар – член Закарпатського обкому Компартії України і т. д. Робітники становлять 76,1 % депутатів у місцевих Радах народних депутатів, 40,6 % – У складі обласної партійної організації, 30,7 % – обласної комсомольської організації.

Схвалення VIII сесією Верховної Ради СРСР IX скликання Закону про трудові колективи, рішення XXVII з’їзду КПРС сприяють ще більшому піднесенню ролі робітників і колгоспників в управлінні державними справами, у вирішенні питань розвитку виробництва.

Глибокі економічні та соціальні зміни обумовили неухильне підвищення матеріального добробуту, розвитку культури. Поліпшення добробуту проявилося, зокрема, в зростанні заробітної плати. Якщо в 1950 році середня місячна номінальна зарплата робітників і службовців у всіх галузях народного господарства становила 51,5 крб., то в 1985 році – уже 159 крб., тобто збільшилася в 3 рази. Найвищі заробітки мають робітники провідних галузей промисловості – машинобудівники, енергетики, будівельники. Середня заробітна плата в цих галузях – 200–210 крб.

Швидкими темпами зростають доходи колгоспників. У 1960 році на оплату праці колгоспи виділили 26,5 млн. крб., у 1985 – понад 100 млн. крб. Середня грошова оплата праці працівників сільського господарства становила близько 120 крб. Заробітна плата працівників сільського господарства лише за роки одинадцятої п’ятирічки зросла на 15 %. Завершено підвищення посадових окладів спеціалістам і службовцям радгоспів, працівникам лісового господарства.

Підвищення матеріального добробуту трудящих відбувається також за рахунок виплат і пільг із суспільних фондів споживання. За роки одинадцятої п’ятирічки виплати із суспільних фондів зросли в 1,3 раза і становили 1,3 млрд. крб. Із року в рік поліпшується пенсійне забезпечення. Щорічно на виплату пенсії держава виділяє понад 60 млн. крб. Значні кошти відпускаються на охорону материнства і дитинства, на допомогу багатодітним сім’ям, на охорону і поліпшення умов праці, охорону природи і т. д.

Зростання прибутків дало змогу трудящим краще матеріально жити, споруджувати нові будинки, придбати речі довготривалого користування. За 1946–1985 роки колгоспниками і сільською інтелігенцією побудовано понад 4 млн. м2 житла. Нові сучасні будинки становлять до 90–95 % усіх сільських забудов.

Швидко змінюється і панорама міст, де з кожним роком зростають обсяги не лише промислового, але й житлового та соціально-культурного будівництва. Якщо в 1946–1950 роках держава виділяла на житлове будівництво 8 млн. крб., то в одинадцятій п’ятирічці асигнування зросли майже до 250 млн. крб. Всього вкладено в житлове будівництво державними і кооперативними підприємствами, колгоспами, радгоспами і населенням понад 1 млрд. крб. За рахунок держави і кооперативних вкладень побудовано понад 230 тис. квартир загальною площею майже 12 млн. м2. Споруджено 580 шкіл на 175 тне. учнівських місць, дитячих садків і ясел на 51 тис., лікарень на 12 тис. місць, ряд санаторіїв. Міста і села прикрашають нові палаци культури, бібліотеки, спортивні комплекси, торгові центри.

Важливу роль у поліпшенні матеріального добробуту відіграє побутове обслуговування населення. Завдяки розширенню матеріальної бази підприємств побуту, росту кваліфікації їх працівників трудящі області мають змогу все більше користуватися послугами кваліфікованих майстрів. У 1985 році населенню надавалося близько 500 видів послуг. У 1960 році надано послуг на суму 2,7 млн. крб., а в 1985 – майже на 30 млн. крб.

З кожним роком розширюється мережа торгових підприємств. По насиченості міст і сіл підприємствами торгівлі та громадського харчування Закарпатська область посідає одне з кращих місць серед областей України. Населення все більше купує товарів, причому дедалі більше переважають вироби довгострокового користування. Якщо в 1950 році населенню було продано різних товарів на суму 107 млн. крб., то в 1985 – уже на 1,2 млрд. крб. Щорічне зростання товарообороту в роки одинадцятої п’ятирічки становить 55– 57 млн. крб.

Радянська дійсність зробила дуже багато для охорони здоров’я трудящих. Із краю великої смертності населення, із краю, де часто поширювалися різні епідемічні захворювання, Закарпаття перетворилося в одну з відомих не лише на Україні, але й в усьому Радянському Союзі здравницю. Якщо до визволення тут практично була відсутня висококваліфікована медична допомога, то в 1985 році було 88 лікарень, оснащених сучасною медичною апаратурою. На охороні здоров’я трудящих замість 45 лікарів у минулому – понад 4 тис. спеціалістів різних профілів, 9,5 тис. працівників середнього і молодшого медичного персоналу.

Великих масштабів набуло санаторно-курортне лікування, в основі якого є відомі на всю країну мінеральні води і сприятливі кліматичні умови. Побудовано ряд великих санаторіїв, будинків відпочинку, туристських баз. Найбільшими є кардіологічний санаторій «Карпати», бальнеологічні – «Сонячне Закарпаття», «Поляна», «Квітка полонини», «Шаян», «Верховина», «Гірська Тиса» та інші.

Величезні досягнення Закарпаття в розвитку освіти, науки й культури. Уже в перші роки Радянської влади була проведена велика робота по ліквідації неписьменності й малописьменності серед дорослого населення. Відкривалися середні, неповносередні й початкові школи. Вся країна допомагала в налагодженні радянської системи освіти: направлялися на роботу досвідчені кадри, надходило обладнання для кабінетів, література для бібліотек. Якщо в 1945– 1946 навчальному році діяло 15 середніх шкіл і 179 семирічних, то в 1984–1985 навчальному році – 752 загальноосвітні школи, в тому числі 236 середніх, у яких навчається понад 219 тис. дітей. Поряд з українськими, створено десятки шкіл з російською, угорською і молдавською мовами навчання. У багатьох школах йде паралельно навчання – українською і російською, російською і угорською, українською і угорською мовами.

Набула швидкого розвитку середня спеціальна освіта. Особливою популярністю користуються Свалявський політехнікум, Ужгородські училище прикладного мистецтва і музичне училище, Мукачівське педучилище, Хустський лісотехнікум, Берегівське й Міжгірське медучилища, Мукачівський кооперативний технікум. За роки Радянської влади середні спеціальні учбові заклади підготували понад 100 тис. спеціалістів.

Кваліфіковані кадри робітників для промисловості та сільського господарства готують 21 професійно-технічне училище, в яких навчається 15,6 тис. чоловік. За роки десятої п’ятирічки підготовлено 25 тис., а за одинадцяту п’ятирічку – понад 30 тис. робітників для народного господарства країни.

Найвищим досягненням в галузі культури і науки Радянського Закарпаття є перший в його історії вищий навчальний заклад – Ужгородський державний університет. Створений у 1945 році за рішенням ЦК КП(б) України та Раднаркому УРСР, університет при активній допомозі провідних вузів СРСР, наукових установ АН УРСР і АН СРСР швидко зростав і перетворювався у важливий центр науки і культури не лише Закарпатської області, але й усієї країни. У 1945–1946 навчальному році на чотирьох факультетах навчалося 168 студентів, а на 5 кафедрах працювало 37 викладачів, переважно посланців радянських вузів. У 1985–1986 навчальному році на 11 факультетах навчалося 8,7 тис. студентів, а на 62 кафедрах працює 580 викладачів, серед яких 49 докторів і 370 кандидатів наук. Університет готує фахівців 32 спеціальностей. Всього за роки свого існування вуз підготував понад 32 тис. спеціалістів, які працюють у різних куточках нашої неосяжної Вітчизни. Серед випускників університету є члени-кореспонденти АН УРСР, лауреати Державної премії СРСР і УРСР, Герої Соціалістичної Праці, доктори наук, професори, заслужені працівники науки, культури, заслужені вчителі та лікарі УРСР, які очолюють важливі ділянки наукової, педагогічної та лікувальної роботи. Випускник університету доктор фізико-математичних наук професор В. І. Лендьєл став ректором вузу.

Неухильно зростає вклад учених університету в розвиток науки. Науковцями опубліковано понад 400 монографій, тематичних збірників-підручників для вузів і середніх шкіл. Обсяг науково-дослідних робіт за останні роки потроївся і в 1986 році становив близько 7 млн. крб. Чимало результатів досліджень впроваджується в народне господарство, в тому числі і в Закарпатській області.

За роки Радянської влади створено і ряд спеціальних науково-дослідних установ. Серед них слід назвати Ужгородське відділення Інституту ядерної фізики АН УРСР, Ужгородський відділ Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, групу археологів Інституту археології АН УРСР. Важливу наукову тематику розробляють Ужгородський філіал Одеського науково-дослідного інституту курортології. Мукачівський філіал Київського науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства і гінекології. Проблеми сільського господарства вивчають учені Закарпатської обласної сільськогосподарської дослідної станції, Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, а питання дальшого розвитку лісового господарства досліджують працівники Закарпатської лісодослідної станції Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації ім. Г. М. Висоцького. Науково-дослідні установи Закарпаття проводять дослідження у тісному зв’язку з провідними центрами АН УРСР і АН СРСР. Вони вносять посильний вклад у виконання завдань, поставлених перед наукою XXVII з’їздом КПРС.

У духовному збагаченні життя трудящих, у їх вихованні на комуністичних ідеалах значна роль належить літературі й мистецтву. «Наша література,– зазначається в Політичній доповіді ЦК КПРС XXVII з’їздові КПРС,– відображаючи народження нового світу, разом з тим брала активну участь у його становленні, формуючи людину цього світу – патріота своєї Батьківщини, справжнього інтернаціоналіста»[2] Часткою досягнень радянської багатонаціональної літератури і мистецтва є успіхи творчої інтелігенції Закарпатської області.

Література і мистецтво Закарпаття розвиваються у тісному зв’язку з літературою і мистецтвом всієї Радянської України, всього неосяжного Радянського Союзу. Процес взаємозбагачення культур усіх радянських народів-братів є джерелом збагачення літератури і мистецтва Закарпаття. Далеко за межами республіки відомі твори Ю. Гойди, Ю. Боршоша-Кум’ятського, Ф. Потушняка, О. Маркуша, Л. Дем’яна, М. Томчанія, Ю. Мейгеша. І. Чендея, В. Ладижця, П. Угляренка, І. Долгоша, П. Скунця, В. Вовчка, В. Басараба та інших. У галузі перекладу і літературної критики плідно працюють Ю. Шкробинець, Ю. Балега, В. Поп. Багато творів письменників Закарпаття перекладено на російську та інші мови народів СРСР, на мови братніх соціалістичних країн.

Широко відомі в нашій країні і кращі роботи художників Закарпаття. Біля джерел формування визнаної нині закарпатської школи образотворчого мистецтва стояли такі відомі митці, як А. Ерделі і Й. Бокшай. Разом з ними працювали Ф. Манайло, А. Кашшай, А. Коцка, В. Контратович, В. Габда, Г. Глюк, В. Бурч та інші. Збагачує радянське мистецтво і молодше покоління художників, таланти яких розкрилися в 60– 70-х роках. Це І. Шутєв, В. Микита, П. Балла, 3. Шолтес, М. Медвецький, М. Сапатюк, В. Скакандій та багато інших художників. Гордістю культурних здобутків Радянського Закарпаття є творчість скульптора, великого майстра різьби по дереву В. Свиди, скульпторів І. Гарапка, В. Асталоша, К. Лозового.

Загін творчої інтелігенції Закарпаття, як і всієї країни, схвально зустрів заклик XXVII з’їзду КПРС відображати правду життя, яка завжди була суттю справжнього мистецтва[3].

Важливим здобутком Радянського Закарпаття є створення широкої мережі закладів культури. Загальну популярність завоював обласний український музично-драматичний театр в Ужгороді та російський драматичний театр в Мукачеві, на сценах яких з успіхом ідуть твори класиків, кращі радянські п’єси, в тому числі ряд творів письменників і драматургів Закарпаття. Завоював популярність мистецький колектив обласної філармонії, у складі якого відомий в нашій країні та в ряді братніх соціалістичних країн талановитий колектив заслуженого Закарпатського народного хору, популярний камерний оркестр, естрадний ансамбль «Угорські мелодії».

Після визволення Закарпаття та возз’єднання з УРСР вперше в його історії було відкрито масові культосвітні заклади. За рахунок держави, колгоспів і радгоспів, промислових підприємств споруджувалися будинки культури, бібліотеки, клуби, кінотеатри. В 1985 році діяло близько 800 будинків культури і клубів, понад 1200 бібліотек. Лише в бібліотеках загального користування (таких 818) нараховується 10 млн. примірників книг. У 1985 році в області працювало близько 800 кіноустановок.

Активна діяльність культосвітніх закладів сприяла розквіту народних талантів. Тепер на Закарпатті працює 6 тис. самодіяльних художніх колективів, які об’єднують близько 125 тис. любителів народної пісні і танцю, народного декоративного мистецтва. Огляди художньої самодіяльності, виставки праць народних митців є справжніми святами самодіяльної народної культури. Багато народних колективів з успіхом виступають не лише на сценах нашої республіки, але і в багатьох братніх республіках, на сценах сусідніх соціалістичних країн.

Важливе місце в культурному житті області, як і всієї країни, в комуністичному вихованні трудящих належить музеям. У 1945 році було відкрито Закарпатський краєзнавчий музей. У його фондах понад 76 тис. експонатів, близько 40 % яких – дорадянського часу. Краєзнавчий музей має філіали в Мукачеві, Сваляві, Виноградові та Хусті.

У 1948 році було створено Закарпатський художній музей, у фондах якого представлено твори радянської та української класики, ряду зарубіжних митців, оригінальні твори радянських художників, твори закарпатської школи художників.

Зростає популярність створеного в 1970 році Музею народної архітектури і побуту просто неба. Тут понад 9 тис. експонатів, які розкривають основні риси народної архітектури Закарпаття, умови життя трудящих до визволення і розквіт економіки, культури, поліпшення матеріального становища і культурного рівня трудящих за радянський час.

На лівобережжі Ужа, в приміщенні колишньої церкви, відкрито Музей атеїзму, в експонатах якого розкрито реакційну роль церкви, в тому числі й на Закарпатті. Музей проводить велику роботу по формуванню у трудящих системи матеріалістичних поглядів.

В Ужгороді створено перший на Закарпатті меморіальний будинок-музей народного художника УРСР Ф. Манайла. Тут зібрано понад 1200 полотен, різних речей, зв’язаних з діяльністю визначного митця.

Окрім державних музеїв, у містах і селах Закарпаття створено понад 130 музеїв і музейних кімнат на громадських засадах. Серед них слід назвати історико-краєзнавчі музеї у Великому Бичкові, Берегові, Хусті, Іршаві, в селах Фанчикові, Бабичах та інших. Добре відомі на Закарпатті і музеї великих промислових підприємств та колгоспів. Найкращі серед них – музей Солотвинського солерудника, Тересвянського деревообробного комбінату, колгоспу «Прикордонник» Виноградівського району.

Значну роль у культурному житті відіграють засоби масової інформації та видавництва. В області виходять обласні газети: «Закарпатська правда» (українською і російською мовами), «Карпаті ігаз со» (угорською), «Молодь Закарпаття» (українською і угорською мовами), друкується 13 районних газет (деякі з них двома мовами). Обласне радіо і телецентр систематично ведуть передачі трьома мовами. Республіканське ордена Дружби народів видавництво «Карпати» видає літературу чотирма мовами – українською, російською, угорською і молдавською, активно співробітничає з видавництвами Чехословаччини й Угорщини. Друкує газети і книги видавництво «Радянське Закарпаття».

Великі й вагомі успіхи трудящих Закарпаття, добуті в братерській сім’ї радянських народів. Та найголовніший серед них – це сформована в ході соціалістичного будівництва радянська людина. Вихована партією, героїчною історією народу, всім нашим ладом, радянська людина живе повнокровним життям творця нового світу.

Зростанню людського фактора в здійсненні стратегії прискорення соціально-економічного розвитку країни велику увагу приділив XXVII з’їзд КПРС. У рішеннях з’їзду накреслено шляхи дальшого поліпшення ідеологічної, масово-політичної роботи партії, удосконалення форм і методів формування нової людини, утвердження радянського способу життя. У новій редакції Програми КПРС зазначається, «що виховання людини невіддільне від її практичної участі у творчій праці на благо народу, в громадському житті, в розв’язанні завдань соціально-економічного і культурного будівництва»[4]

У процесі самовідданої праці на благо соціалістичної Вітчизни загартовувалась дружба трудящих різних національностей, зростала їх свідомість. З кожним новим п’ятиріччям тривав розмах соціалістичного змагання, підвищувалася його ефективність. За трудові успіхи, активну участь у громадському житті понад 50 тис. чоловік нагороджено орденами і медалями СРСР, в тому числі 453 – орденом Леніна. Тим, що особливо відзначилися, домоглися визначних успіхів у праці, присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.

Нову хвилю соціалістичного змагання викликала підготовка до XXVII з’їзду КПРС, успішна робота форуму комуністів Радянського Союзу. Трудящі Закарпаття, як і всі радянські люди, усім серцем схвалили рішення XXVII з’їзду КПРС, нову редакцію Програми КПРС і зміни в Статуті КПРС, визначену з’їздом стратегію прискорення соціально-економічного розвитку СРСР, програму дальшої боротьби за мир і загальну безпеку народів. Самовідданою працею вони втілюють у життя важливі завдання дванадцятої п’ятирічки. У русі за комуністичне ставлення до праці на початку 1986 року брало участь понад 4 тис. бригад, 1200 колективів цехів, відділків, дільниць, ферм – всього понад 230 тис. трудівників. Високе і почесне звання колективів комуністичної праці носять 14 підприємств, колгоспів, організацій, в тому числі Свалявський ордена Трудового Червоного Прапора лісокомбінат, Мукачівське локомотивне депо, Ужгородське головне підприємство швейного виробничого об’єднання, колектив Турбатського лісопункту Усть-Чорнянського лісокомбінату й інші.

Характерною рисою сучасної дійсності на Закарпатті, як і в усій нашій багатонаціональній країні, є утвердження в життя кожного колективу, кожної людини ідей соціалістичного інтернаціоналізму і дружби народів, усвідомлення відповідальності за виконання величних накреслень XXVII з’їзду КПРС. Інтернаціоналізм, повага до всіх народів, безмежна любов до своєї Вітчизни стали внутрішнім переконанням, складовою частиною соціалістичної суспільної свідомості трудящих Закарпаття. Вірністю ідеям радянського патріотизму, соціалістичного інтернаціоналізму, ідеям дружби і братерства народів трудящі Закарпаття демонструють свою згуртованість навколо Комуністичної партії і Радянського уряду. Своїми трудовими звершеннями вони роблять посильний внесок у прискорення соціально-економічного розвитку країни, у зміцнення могутності СРСР.

[1] Енгельс Ф. Німеччина і панславізм //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 11.– С. 202.

[2] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу,– С. 107.

[3] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– С. 107.

[4] Матеріали XXVII з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.– С. 194.

Вологість повітря. Відносна вологість повітря, що характеризує стан насичення повітря вологою в процентах при даній температурі, є доорим показником «сухості» клімату. Фізико-географічні умови території, рельєф, значний процент залісення території та інші чинники забезпечують високу вологість (табл. 7) повітря.

 

Таблиця 7. Середньомісячна й річна відносна вологість повітря, %

Станція І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII ІX X XI XII Рік
Берегове 83 81 72 65 66 68 68 70 72 75 81 84 74
Ужгород 81 79 69 63 64 67 66 68 71 75 81 84 72
Великий Березний 82 80 72 69 71 73 74 77 80 80 84 86 77
Хуст 87 85 75 68 69 72 72 75 78 82 87 90 78
Нижній Студений 84 82 78 76 75 77 78 80 82 82 86 87 81
Нижні Ворота 82 80 76 76 73 75 78 80 83 82 84 86 80
Рахів 80 78 72 70 72 74 77 79 81 81 83 84 78
Руська Мокра 84 82 77 76 77 80 82 83 84 82 86 87 82

 

Максимальна відносна вологість (80–87%) спостерігається взимку, мінімальна (63–77 %) – навесні. В річному ході відносна вологість не має різко виражених максимума й мінімума. Дні, коли вона знижується до 30 % і нижче, називаються сухими. З такою вологістю повітря в середньому за рік буває 10–12 днів. Найбільше сухих днів (3–4) спостерігається у квітні, у травні їх буває – 1-2 дні.

Хмарність. Режим хмарності залежить від напрямку руху повітряних мас, їх вологонасиченості, а також характеру підстилаючої поверхні.

В холодну пору року переважає хмарне небо (в січні, лютому – 50–60 %; у грудні– 60–70 %) 3 березня ймовірність хмарного стану неба зменшується до 40–50 %.

Найбільше ясних днів буває у березні – квітні. Ймовірність їх у низинно-передгірних районах досягає 50 %. Найвищий процент ясних днів буває у південній частині області в серпні – жовтні (63–65 %, Берегове), а найнижчий– (у горах 41–44 %, Нижній Студений).

У добовому ході хмарність зменшується в нічні, а збільшується в передранкові години. В середньому за рік спостерігається 130–170 хмарних і 70–120 ясних днів.

Опади. Середня річна кількість опадів на території області змінюється від 700 до 1500 мм (табл. 8). Таку значну різницю можна пояснити наявністю гір, які зумовлюють орографічне підняття повітряних мас з подальшим хмароутворенням. Опади по території розподіляються нерівномірно. В низинних районах їх річна кількість становить 700–800 мм, у передгірних – 900–1100 мм, а на високих гірських хребтах та в гірських долинах – до 1500 мм.

За холодний період року (листопад – березень) випадає 260– 570 мм, а за теплий (квітень – жовтень) – 430– 950 мм.

Зимові місяці за кількістю опадів мало відрізняються один від одного, мінімум припадає в основному на лютий (45–100 мм). У низинно-передгірних районах опадів у березні мало (40–50 мм). З квітня кількість їх збільшується і досягає максимальної величини в червні, липні (80–160 мм), але в окремі роки максимум припадає й на інші місяці. Так, в Ужгороді у серпні 1955 року зареєстровано 177 мм, а в жовтні 1974 року – 288 мм (майже третина річної норми).

Великі коливання в кількості опадів бувають між роками, а також в окремі роки між місяцями. Середня кількість днів у рік з опадами>0,1 мм становить в низинних районах 140–150, у горах – 190 днів. Найбільша добова кількість опадів спостерігається в теплу пору року під час інтенсивних зливових короткочасних дощів. Так, в Ужгороді 13 серпня 1980 року випало 69 мм (місячна норма 82 мм); у Сваляві 23 серпня 1974 року за три години випало 103 мм. Абсолютний добовий максимум опадів зареєстровано 29 грудня 1947 року в Рахові – 133 мм.

Сніговий покрив у горах встановлюється у першій декаді листопада, на низині та в передгір’ї – в першій декаді грудня. У низинних районах стійкий сніговий покрив буває рідко, за зиму він може утворюватись і сходити 5–7 разів. Так, у Берегові сніговий покрив у 1951 –1952 роках утворювався і сходив 10 разів.

У гірських долинах сніговий покрив тримається в середньому 90–100, найбільше – 128 і найменше – 60 днів. На високогір’ї сніг лежить майже п’ять місяців (Плай, 1330 м). Найбільша висота снігового покриву спостерігається у кінці січня та в першій половині лютого. В багатосніжні зими висота снігу у висотній зоні (800– 1000 м) досягає 150–200 см, в гірських долинах 70–80 см.

Сходить сніговий покрив в низинно-передгірних районах у кінці другої декади лютого, в горах – в кінці другої декади березня. На високогір’ї сніг починає танути з другої половини квітня. Сніг інколи може зійти в гірських долинах у кінці квітня, а на високогір’ї -г в середині травня.

Максимальні запаси води в сніговому покриві утворюються в кінці лютого при щільності снігу 0,20–0,40 г/см3. Внаслідок фізико-географічних особливостей території і гідрометеорологічного режиму в гірських районах області часто виникають лавини після інтенсивних снігопадів і хуртовин, а також мокрі лавини, що утворюються під час відлиг. Найбільш лавинонебезпечними є Чорногірський, Свидовецький, Боржавський, Краснянський, Марамороський гірські масиви.

 R004

Рис. 4. Повторюваність вітрів різних напрямків по метеостанції Ужгород: а –взимку (12–02); б – навесні (03–05); в – влітку (06–08); г – восени (09–11); д – середньорічна.

 R005

Рис. 5. Повторюваність вітрів різних напрямків по метеостанції Рахів: а – взимку (12–02); б – весною (03–05); в – влітку (06 –08); г – восени (09–11); д – середньорічна.

 

Таблиця 8. Середні місячні та річні суми опадів, мм

Станції, пости І ІІ ІІІ IV V VI VII VIII IX X XI ХІІ XI– ІІІ IV–X Рік
Ужгород 57 52 50 54 66 95 81 82 65 67 64 67 290 510 800
Берегове 47 46 43 51 59 79 69 67 50 52 55 67 258 427 685
Великий Березний 61 63 53 58 76 102 99 83 68 68 76 72 325 554 879
Перечин 68 60 58 59 72 100 98 81 80 73 79 83 348 563 911
Жорнава 76 77 65 72 93 125 121 102 84 84 94 87 399 681 1080
Чоп 47 41 40 42 60 86 73 71 56 58 54 59 241 446 687
Середнє 62 55 54 57 70 101 87 88 68 71 69 72 312 542 854
Нижні Ворота 64 65 67 72 87 128 112 116 92 92 92 79 367 699 1066
Воловець 64 62 65 72 105 141 131 118 89 92 86 75 352 748 1100
Поляна 80 77 74 74 96 126 121 109 87 95 99 99 429 708 1137
Плай* 133 112 116 126 152 194 205 130 126 130 148 164 673 1063 1736
Іршава 78 72 65 65 71 105 88 82 73 68 84 97 396 552 948
Нижній Студений 60 58 62 69 100 132 122 112 83 86 82 73 335 704 1039
Міжгір’я 69 74 80 85 105 144 134 123 107 119 113 83 419 817 1236
Синевирська Поляна 76 81 88 98 120 171 161 148 119 135 124 86 455 952 1407
Руська Мокра 102 101 103 106 117 164 152 129 128 135 137 125 568 931 1499
Дубове 91 96 93 92 104 137 124 112 95 111 117 110 507 775 1282
Ясіня 45 52 53 68 93 127 123 115 77 77 68 57 275 680 955
Рахів 72 77 82 85 105 144 133 112 92 98 100 95 426 769 1195
Тячів 61 61 66 68 83 108 95 86 78 84 78 82 348 602 950
Хуст 88 84 80 80 83 122 101 90 75 91 98 103 453 642 1095
Солотвина 52 51 57 70 88 123 103 92 74 70 65 67 292 620 912
Вилок 48 48 47 53 55 89 74 71 59 56 58 64 265 457 722

* Середні дані за період спостережень 1968–1985 рр. на г. Плай поблизу Волівця.

 

Тумани. Тумани взимку виникають в результаті виносу теплих повітряних мас на холодну поверхню землі. Тумани утворюються внаслідок адіабатичного вихолоджування повітря, яке піднімається по схилах гір. Протягом року з туманами в середньому буває від 19 до 65 днів. Понад 100 днів з туманом буває на гірських вершинах Українських Карпат (г. Пожижевська). У грудні – лютому в низинно-передгірних районах з туманом – 19–22, а в горах – 4– 9 днів.

У низинних районах в холодний період (листопад – березень), з туманом в середньому налічується 27–30, а в теплий період (квітень – жовтень) – лише 2–4 дні. В гірських долинах на холодну пору року припадає з туманом 10–18, на теплу – 9–18 днів. Найбільше днів з туманом зафіксовано у Великому Березному – 64, Хусті – 55, Ужгороді – 44, Нижньому Студеному – 41. Річна тривалість туманів становить 190–210, а середня – 30–50 годин. Найбільш тривалі вони в період з листопада по лютий.

Грози. До небезпечних метеорологічних явищ належать грози, які супроводжуються сильними зливами, шквалистим вітром, нерідко з градом. В області в середньому за рік з грозою буває 37 днів (Ужгород – 47, Хуст – 52, Рахів – 56).

 

Грози розпочинаються з квітня і закінчуються у вересні, з найбільшою активністю – з травня по серпень. Так, у середньому в травні буває 6, червні – 9, липні – 9, серпні – 6 днів з грозою. Менше грозових днів припадає на осінні місяці. Але можливі і взимку. Так, 22 січня 1976 року в Ужгороді інтенсивний снігопад супроводжувався грозовими розрядами. В окремі роки (1960, 1967) майже кожний другий день у червні був з грозою, в Ужгороді у травні 1963 року – кожний третій.

Середня тривалість літніх гроз 2–2,5 години, зимових – не більше 10–20 хвилин. В Ужгороді за рік зареєстровано 84, в Хусті – 73, Берегові – 102 грозові години. На червень і липень припадає 20–30 годин. Протягом доби найчастіше грози виникають з 12 до 18 години.

Град. Град випадає на невеликих ділянках, триває недовго, але може завдати великої шкоди сільському господарству. В середньому за рік в області буває 1–2 дні з градом. Найчастіше він випадає з квітня по вересень, найбільше повторюється у червні та липні. Дуже рідко відмічається град у лютому та листопаді. Випадає переважно в другій половині дня (14–16 год.) і триває 5–15 хвилин.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Водні ресурси – національне багатство нашої країни, яке потребує раціонального використання та охорони. Всі водні об’єкти становлять єдиний державний фонд, до якого входять ріки й озера, водосховища, канали й ставки, а також підземні води.

Велике значення водних ресурсів в економічному та соціальному розвитку нашої області, яка належить до регіонів найбільш забезпечених водними джерелами. Тут є великі запаси поверхневих і підземних вод.

Поверхневі води. Основну частину водних ресурсів Закарпаття становить річковий стік. Формується він за рахунок водних джерел та дощів, танення снігу і становить 576 тис. м3/км2 на рік, а по Україні в середньому – 88,5 тис. м3/км2. Середня багаторічна величина стоку визначає високу водозабезпеченість – близько 8 тис. м3 на душу населення на рік (табл. 1).

Ріки. Протягом мільйонів років формують вони рельєф, розмивають гори, утворюють широкі долини, глибокі міжгір’я, прикрашають ландшафт.

За даними матеріалів по типізації рік Української РСР (А. В. Огієвський, 1953), на Закарпатті нараховується 156 річок завдовжки понад 10 км та 2030 річок – до 10 км. Проте вважається, що кількість їх протяжністю до 10 км значно більша, оскільки деякі автори враховували й періодичні водотоки.

У горах крутими схилами збігають ріки у вигляді швидкоплинних струмків, які місцями утворюють водоспади. Збираючи воду з гірських і передгірних територій, річки утворюють басейн основної ріки – Тиси, яка несе свої води в Дунай і далі в Чорне море. Рікою «дружби народів» називають Тису в народі, оскільки басейн її розміщений на території п’яти держав: Румунії, Радянського Союзу, Угорщини, Чехословаччини і Югославії.

Свій початок Тиса бере на півночі від Рахова злиттям Білої і Чорної Тиси. Біла Тиса витікає з джерела на схилах Чорногори, Чорна – біля г. Околи на висоті 1160 м і протікає південно-східною частиною Карпат, між Горганами і Чорногорою. До Великого Бичкова Тиса пробиває собі шлях через Марамороські гори. Схили долин тут круті й високі. Місцями вони «падають» прямовисно у воду і зовсім неприступні. Потім річка тече вздовж гір, долина розширюється, досягаючи 8 км. Нижче м. Хуста Тиса знов проривається крізь гори (Вулканічний хребет), тут вона звужується до 1,3 км, біля Виноградова виходить на Закарпатську рівнину, а поблизу Чопа стає спокійною рівнинною рікою. У межах Закарпаття протяжність Тиси 223 км, що становить близько четвертої частини всієї довжини, а площа басейну – 12,76 тис. км2. Верхня водозбірна площа припадає на СРР, СРСР, ЧССР, а нижня, рівнинна,– на територію Угорщини і Югославії. Найбільша частина басейну знаходиться в межах Румунії – 45,3, на СРСР припадає 8,1, на УНР– 28,4, на Чехословаччину – 11,7 і Югославію – 6,5 %. Розподіл водних ресурсів не пропорціональний площі водозборів: основний стік басейну формується на території Румунії – 55 % і на території Закарпатської області – 30,6 %.

 

Таблиця 1. Норма і річний стік різної забезпеченості на замикаючих балансових створах, км3

Ріка – створ Річна забезпеченість стоку, %
50 75 95
Тиса – Вилок 6,6 5,2 3,7
Боржава – гирло (без урахування забору води в канал Верке) 0,8 0,6 0,4
Латориця – державний кордон з ЧССР 1,1 0,7 0,5
Уж – державний кордон з ЧССР 1,0 0,8 0,5
Всього: 9,5 7,3 5,1

 

На території Закарпаття в Тису впадає ряд приток. Основні з них: Теребля, Тересва, Ріка, Боржава. Річки Латориця та Уж на території Чехословаччини впадають у Бодрог і Лаборець, які несуть свої води також у Тису (табл. 2).

 

Таблиця 2. Гідрографічна характеристика основних річок

 

Назва ріки Куди впадав Довжина, км Площа водозбору, км2
загальна в межах області загальна в межах області
Тиса Дунай 966 223 156400 12 760
Чорна Тиса Тиса 53 53 563 563
Біла Тиса » 35 35 485 485
Косівська » 43 43 157 157
Шопурка » 41 41 286 286
Тересва » 91 91 1220 1220
Теребля » 97 97 755 755
Ріка » 94 94 1145 1145
Боржава » 112 112 1450 1450
Латориця Бодрог – Тиса 203 156 7860 4418
Уж Лаборець – Латориця 133 113 2750 1582

 

Таблиця 3. Характеристика водного режиму річок

Ріка – створ Амплітуда коливання рівнів, см максимальна паводкова Витрата, м3/с середня мінімальна меженна
Тиса – Вилок 885 5150 209 10,40
Тиса – Чоп 1080
Латориця – Мукачеве 464 1630 23 0,75
Латориця – Чоп 613 653 34 1,20
Уж – Ужгород 434 1680 29 0,48

 

Водозбори притоків Тиси в основному розташовані на південних схилах і передгір’ях Східних Карпат. Тільки в своїй нижній течії деякі з них течуть по Притисянській низовині, яка займає близько 20 % території області. Водоносність річок залежить від площі водозбору, рельєфу, умов живлення, грунтів, рослинності.

Ріка і басейн – єдиний комплекс, де все тісно пов’язане й знаходиться в постійній взаємодії. Формування річкового стоку проходить відповідно до особливостей зволоження окремих територій. Так, найбільші середньорічні модулі стоку мають такі річки, як Красна – 39,2 л/с-км2, Мокрянка – 38,7 л/с-км2, Шопурка – 36,0 л/с-км2. Ці модулі коливаються в різні роки від 13,3 до 55, 8 л/с-км2. Найменші модулі середньорічного стоку мають річки в межах Притисянської низовини. Річковому стоку властиве значне коливання по роках і сезонах. Часто в період літньої межені кількість води недостатня для задоволення потреб народного господарства. Висока концентрація стоку в період повеней і паводків викликає в ряді районів затоплення значних територій, завдаючи великих збитків народному господарству. Деякі характерні дані водного режиму річок наведено в таблиці 3.

Нерівномірний розподіл річкового стоку, значне коливання його по роках і сезонах – це особливості, які при високій забезпеченості водними ресурсами зумовлюють необхідність регулювання стоку шляхом будівництва штучних водойм та використання підземних вод.

Озера. На території Закарпаття налічується 32 озера (Г. І. Швець, 1969). Водні ресурси їх не відіграють суттєвої ролі в народному господарстві області. Але всі вони знані своєю красою і тому багато з них використовується для відпочинку й туризму. Найбільше озер у високогір’ї, вони льодовикового походження. Наприклад, Бребенескул, Гутин-Томнатицьке, Апшинець. Багато карстових озер. Утворились вони внаслідок вилуговування підземними водами пластів кухонної солі, вапняків, доломітів, гіпсів. Привертають увагу вулканічні озера – Ворочівське, Синє, Липовецьке, які сформувались в кратерах колишніх вулканів. Зустрічаються і так звані завальні озера, що утворились внаслідок гірських обвалів, зсувів у долинах гірських потоків.

Усі закарпатські озера дуже екзотичні, і важко віддати котромусь перевагу. Але Синевирське озеро найбільш відоме. Як тільки не називають його в народі: і синім оком, і карпатською Ріцею, і гірським чудом! Воно дійсно є красою Карпат. Знаходиться в кількох кілометрах від с. Синевира Міжгірського району на висоті 989 м над рівнем моря. За площею це найбільше озеро Закарпаття – 7 га, переважні глибини – 16–17 м, найбільша – 24 м. Синевир – озеро завального типу. Багатовікові вивітрювання викликали обвал скель, які загатили долину гірського потоку і утворили це чудове озеро. Живлять його кілька гірських потоків, а витікає з озера струмок, що проклав собі дорогу в річку Тереблю. Озеро майже не заростає. В ньому водяться лососеві, зокрема форель. Тут люблять відпочивати численні туристські групи, організуються екскурсії. Це заказник республіканського значення.

Поблизу м. Рахова в районі головного хребта Чорногори на висоті 1628 м в урочищі Озерний знаходиться озеро Верхнє. Схили западини, в якій воно лежить, вкриті густими заростями соснових чагарників криволісся. Завдовжки озеро 105 м, завширшки 23 м, максимальна глибина його 3 м, а площа водного дзеркала становить 0,24 га. Дно озера вкрите галькою конгломератів і пісковиків, у центрі – світло-сірий намул. Вода прісна, кришталево чиста, має сталу температуру. В цьому ж урочищі на висоті 1515 м над рівнем моря є ще одне озеро – Нижнє, завдовжки 70 м, завширшки 29 м. Площа його близько 0,2 га, максимальна глибина 2 м. Озеро проточне. Невеликий струмок впадає з південно-східного берега і витікає на півночі. Вода не жорстка.

В карі між хребтами Чорногори та Гутин-Томнатик на висоті 1801 м знаходиться озеро Бребенескул. Воно вражає темною блакиттю своїх вод у центральній частині і зеленими відблисками у побережжі. Завдовжки воно понад 134 м, завширшки 44 м, площа поверхні 0,4 га, максимальна глибина 2,8 м. Береги з кам’яних осипів заввишки до 4 м. Вода чиста, прозора, прісна, не жорстка.

На південному карі Гутин-Томнатика, на висоті 1763 м над рівнем моря, є маленьке Гутин-Томнатицьке озерце. Довжина його 67 м, найширша частина становить 24 м, площа близько 0,12 га, у глибину – до 0,8 м. Вода чиста, прозора.

Невеликий потічок Гутинський у басейні Чорної Тиси бере свій початок з озерця Гутинського на висоті 1640 м над рівнем моря. Живиться водойма підземними та атмосферними водами. Дно озера засипане продуктами руйнування. Вода кришталево чиста. У цьому ж районі, на схилі г. Туркул, знаходиться озеро Несамовите. Воно лежить у великому карі під крутим скелястим схилом на висоті 1750 м над рівнем моря. Довжина його 88 м, ширина 45 м, площа 0,3 га, глибина 1–1,5 м. З півночі озеро обмежене низьким моренним валом, що поступово знижується до рівня води. З півдня ‘берег складають кам’яні осипи, а на дні лежать валуни. На схилах ростуть субальпійські трави, гірська сосна жереп і яловець. Живиться озеро за рахунок атмосферних вод. Поверхневого стоку воно не має. Вода в ньому прісна, прозора, чиста, дуже незначної жорсткості.

На північному сході від г. Шурин-Гропа, в Рахівському районі, на висоті 1510 м над рівнем моря в оточенні ялинового лісу, заростей гірської сосни лежить озеро Марічейка. Площа водної поверхні його понад 1 га, глибина не більше 0,8 м. Видовжена, неглибока улоговина озера густо заростає осокою.

На північно-західному схилі г. Брескул, у Рахівському районі, знаходиться озеро Брескул серед польодовикових уламків гірських порід на висоті 1750 м над рівнем моря. Його довгаста улоговина має площу 0,1 га, довжина – 52 м, ширина – 20 м, глибина 1-1,2 м. Дно рівне, з валунами, вкритими темно-сірим намулом. Вода його прозора, з бурим відтінком, просочується через моренний вал. Живиться озеро дощовими і талими водами.

На Свидовці, між вершинами Тодяска і Котел, на південному сході великого кару, на висоті 1487 м над рівнем моря, розташоване озеро Апшинець. Водойма його обмежена невисоким моренним валом. Довжина її 260 м, ширина 100 м, площа близько 1,2 га, найбільша глибина о,3 м. Дно рівне, мулке, біля берегів вкрите валунами. Живиться озеро в основному за рахунок потоку. Дзвінким струмком витікає звідси невеличка річечка Апшинець – права притока Чорної Тиси. Вода в озері чиста, прозора.

Неподалік Апшинця знаходиться озеро Ворожеска. Воно має округлу форму, вода в ньому темно-блакитного кольору. Власне, це два озерця, роз’єднані моренним валом до 15 м завширшки. Верхнє озерце лежить на висоті 1460 м над рівнем моря. Його діаметр 95 м, площа 0,75 га, найбільша глибина 4,5 м. Береги складені з валунів пісковику, дно похиле, замулене. З південно-західного боку впадав потік, що живить озерце. З північного боку витікає струмок в нижнє озерце, довжина якого 76 м, ширина 28 м, площа близько 0,2 га, найбільша глибина 1,9 м. З цього озерця бере початок потік Ворожеський. В обох озерцях вода чиста, прозора.

Між озерами Апшинець і Ворожеска, біля вершини Додяски, на висоті 1577 м над рівнем моря у витоці річки Косівської знаходиться озеро Герешаска. Довжина його 125 м, ширина 110 м, площа 1,2 га, максимальна глибина 1,2 м. Озеро обмежене широким моренним валом. Живиться за рахунок поверхневих та підземних вод. Вода прісна, чиста.

На південній частині хребта Свидовця, біля г. Близниці, розташований мальовничий Дорогобратський кар. На різних висотах його є невеликі озера. Називають їх Дорогобратськими. Живляться вони дощовими й талими водами.

Найвище з них знаходиться на висоті 1600 м над рівнем моря. Довжина його 55 м, ширина 21 м, площа 0,1 га, глибина 1,2 м. В прибережній смузі озеро заростає осокою. Зліва Дорогобратського кару на висоті 1432 м над рівнем моря розташоване Гропське озерце.

У бічному кратері колишнього вулкана Клобух, на північно-східному схилі гірського масиву Тупий, на висоті 500 м над рівнем моря знаходиться екзотичне Липовецьке озеро. Площа його близько 0,18 га. Озеро дуже глибоке, живиться переважно підземними водами. Вода прісна, чиста, прозора. З озера витікає потік, що живить каскад ставків і впадає в річку Осаву – притоку Ріки.

В оточенні могутніх лісів на висоті 600 м над рівнем моря на північ від села Синяка розташована чудова гідрологічна пам’ятка у вулканічному кратері – озеро Синє. Оточують його торф’яні болота з заростями очерету. Площа озера близько 2 га. Живить його потужне сірчане джерело, що виходить біля гори Бус. Вода чиста, прозора, з голубуватим відтінком, з запахом сірководню. З озера витікає потічок і впадав в річку Матекову – притоку Латориці.

У Перечинському районі біля села Ворочева, на північному схилі Анталовецької Поляни, між гірськими пасмами Світильником і Сухим Дальчиком в оточенні вікових лісів лежить глибока западина – озеро Ворочівське. Воно подвійне: складається з двох круглих водойм, розмежованих валом 10–15 м завширшки. Діаметр кожної водойми – 50 м, а їхня сумарна площа становить близько 0,4 га. Озеро знаходиться на висоті 700 м над рівнем моря. Живиться в основному підземними водами. Вода кришталево прозора.

Штучні водойми. В системі заходів по підвищенню ефективності використання водних ресурсів важливе значення має регулювання стоку шляхом будівництва штучних водойм (водосховищ та ставків). В області налічується 11 водосховищ та 44 ставки. їх загальний об’єм становить 55,6 млн. м3, а площа дзеркала – 1,5 тис. га.

Всі водосховища утворено шляхом спорудження гребель поперек водотоків та балок або контурних дамб у заплавах річок. Наповнюються штучні водойми поверхневими водами та атмосферними опадами. Серед них є так звані наливні водойми. Вода в них подається за допомогою насосних станцій.

Більшість водосховищ мають комплексне призначення: затримують стік з водозбірної площі, зменшують витрати води в магістральних каналах під час паводків на меліоративних системах, використовуються для зрошення полів, розведення риби, водоплаваючої птиці. Основне призначення водосховища на ріці Тереблі поблизу села Вільшани – гідроенергетика. При водосховищах побудовано донні водовипуски або шахтні водоскиди для скидання зайвої (паводкової) води, а також для перепускання води через греблю. Основні показники по водосховищах з об’ємом води 1 млн. м3 і більше наведено в таблиці 4.

Підземні води відіграють значну роль у водних ресурсах краю. Розподіл їх запасів нерівномірний. У північній та північно-східній частині басейну багаті водоносні горизонти відсутні. Дебіти джерел тут змінюються від 0,01 до 1 л/с, свердловин – від 0,1 до 1, інколи до 3 л/с. У південно-західній та південній частинах басейну, приурочених до Закарпатського внутрішнього прогину, виділяються Чоп-Мукачівський і Солотвинський артезіанські басейни. Дебіти свердловин тут коливаються від 0,4 до 30 л/с. Основний водоносний горизонт приурочений до валунно-галечникових відкладів таких річок, як Тиса. Боржава, Латориця, Уж.

 

Таблиця 4. Основні дані по водосховищах з об’ємом води 1 млн. м3 і більше

Водосховища Річки Місце знаходження (село, район) Площа водозбору, км* Площа дзеркала при МПГ, га Об’єм води, млн. м3 при МПГ Споруди гідровузла Основне призначення
Теребле-Ріцьке Теребля Вільшанії, Хустський 438 155 23,4 Бетонна водозливна гребля, дериваційний тунель, напірний водовід, ГЕС Гідроенергетика
Горбок Роман-Поток Горбок, Іршавський 50,4 246 7,4 Глуха земляна гребля, донний водовипуск, боковий автоматичний водоскид Трансформація паводків на меліоративній системі, рибне господарство, зрошення земель
Бабічка Бабічка Залуж, Мукачівський 36,6 170 5,77 » »
Мочила Мочила Пістрялове, Мукачівський 23 156 3,95 Глуха земляна гребля, донний водовипуск »
Форнош канал Форнош Ліскове, Мукачівський 24 285 5,2 » »
Сальва № 1 Сальва м. Виноградів 23 132 1,38 Земляна гребля, контурна дамба, шахтний водовипуск Трансформація паводків, рибне господарство
Боронява Боронява Боронява, Хустський 13,6 89 1,75 » »
Андріївське Стара Андріївці, Ужгородський 86,3 62 1,35 Глуха земляна гребля, шахтний водовипуск »
Бобовищанське Полуй Бобовище, Мукачівський 13,2 31 1,59 Глуха земляна гребля, шахтний водовипуск, автоматичний трубчастий боковий водоскид Трансформація паводків, зрошення земель

Регіональні ресурси підземних вод оцінюються в 213 млн. м3 на рік, у тому числі ті, що поновлюються, становлять 28 %.

Неоціненним багатством є мінеральні та термальні води, утворення яких пов’язане з вулканічною діяльністю.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Водні об’єкти відчутно впливають на економічний розвиток суспільства. Повені, паводки, обміління, пересихання рік, перезволоження грунтів, їх ерозія протягом всієї історії були нещастям для людей. У той же час водні об’єкти сприяли розвитку зрошення земель, водопостачання, гідроенергетики, водного транспорту і т. д. Тому вміння управляти водними ресурсами завжди було однією з важливих функцій людства. Технічний же рівень водогосподарських заходів у різні епохи відображав розвиток продуктивних сил.

Водне господарство здавна відігравало важливу роль і в житті населення Закарпаття, яке будувало на річках млини, водяні пили для розпилювання лісу, водосплавні шляхи для плотів-бокорів. У процесі соціального й господарського розвитку краю проходила зміна напряму й інтенсивності використання водних ресурсів. Залишилося в минулому, наприклад, енергетичне використання водотоків невеликими водними установками, втратили закарпатські ріки і свою роль у сплаві лісу. Однак ряд напрямів розвитку водного господарства актуальні і в наші дні. Успішно експлуатуються багато побудованих раніше гідротехнічних споруд. Широко здійснюються заходи по захисту від паводків, укріпленню берегів рік і корекції їх русел, по меліоративному будівництву, розвитку рибного господарства, будівництву систем водоспоживання та каналізації, рекреації. Велика увага приділяється чистоті водних ресурсів і збереженню малих річок та водотоків.

Актуальною для розвитку водного господарства області стала розробка в 1974 році Генеральної схеми комплексного й раціонального використання та охорони водних ресурсів басейну ріки Тиси. Ця схема була погоджена на засіданні Постійної робочої групи спеціалістів по проблемі Тиси і схвалена Нарадою керівників водогосподарських органів країн – членів Ради Економічної Взаємодопомоги на XXIV засіданні в 1977 році. Реалізація цієї схеми потребує значних матеріальних коштів, мобілізації громадськості й тісного співробітництва всіх країн, розташованих в басейні ріки Тиси.

Інженерні споруди для боротьби з наводками. Складний гірський рельєф басейну закарпатських рік обумовлює нерівномірності у розподілі опадів і сприяє формуванню значних, часом катастрофічних паводків на річках та інших водотоках. Найбільш високі наводки мають дощове або снігово-дощове походження.

 R006

Рис. 6. Формування паводкової хвилі на Латориці у липні 1980 року. Час добігання: Підполоззя – Свалява – 4; Свалява – Мукачеве – 5; Мукачеве – Чоп – 67 годин, а – Підполоззя; б – Свалява; в – Мукачеве; 2 – Чоп.

 

Паводками можуть бути зруйновані дамби, мости, змиті окультурені землі й населені пункти. Паводкові розмиви берегів призводять нерідко до того, що ріка йде в обхід водозабірних споруд, створюючи серйозні труднощі в експлуатації дамб, насосних станцій.

Катастрофічні паводки на ріках послужили приводом для захисту населених пунктів і сільськогосподарських угідь від затоплення паводковими водами. Було визначено, що головним засобом боротьби з паводками є обвалування русел рік, а також підвищення загальної лісистості у басейнах окремих річок.

Тепер система обвалування загальною протяжністю близько 500 км захищає понад 110 тис. га земель. Системи безперервного обвалування побудовано уздовж таких рік, як Тиса, Боржава, Латориця, Батар, Сальва. Будівництво нових дамб і реконструкцію діючих виконано після 1954 року будівельними водогосподарськими організаціями за проектами Укрдіпроводгоспу.

За останні роки на ріках області спостерігались надто високі паводки. Це спонукало підвищити надійність побудованих дамб. Буде реконструйовано до 2000 року 200 км дамб і побудовано нових 150 км.

Для Закарпаття основним заходом боротьби з паводками лишається обвалування територій. Хороша організація служби прогнозів паводків і заходи по укріпленню берегів і корекції русел забезпечать надійний протипаводковий захист.

Укріплення берегів і регуляція русел. Для річок області характерні розмиви і деформації берегів. Довжина таких ділянок становить сотні метрів. Для боротьби з розмивами берегів щорічно будують берегові укріплювальні, регулюючі та виправні споруди, проводять корекцію русел. Для області характерна різноманітність конструкцій і компонувальних рішень укріплювальних і випрямних споруд. Тут побудовано підпірні стінки, загати, напівзагати, спеціальні прокопи, берегові укріплення. Комплекс робіт по укріпленню берегів і корекції русел включає також посадку дерев по берегах річок, рекультивацію земель в заплавах, регулювання водоприймачів. Багато берегоукріплювальних і захисних споруд побудовано з каменю та хворосту. Багаторічний досвід експлуатації показав їх малу ефективність. Проте ряд споруд, незважаючи на недовговічність будівельних матеріалів, не втратили своїх захисних функцій, оскільки в комплексі з ними було проведено й біологічне укріплення. Виправдали себе конструкції там, де при їх проектуванні всебічно враховувався характер порід у руслах рік, розмиви русел, швидкість і кількість наносів, уклон та інші фактори. Значні обсяги робіт по укріпленню берегів було виконано при обвалуванні Тиси й Боржави.

За останні роки для берегоукріплювальних робіт застосовують камінь і сітки з оцинкованого дроту. Ця конструкція забезпечує надійний і довговічний захист берегів від руйнувань. Використовуються також конструкції з бетону й залізобетону. Це в основному підпірні стінки. Багато їх споруджено при будівництві автомобільної дороги Ужгород – Львів.

Згідно перспективних планів розвитку водного господарства області передбачено провести додатково роботи по регулюванню русел річок і по укріпленню берегів. Своєчасне і якісне здійснення цих заходів з урахуванням набутого досвіду – передумова успіху в створенні надійних і безпечних зон у заплавах річок області.

Меліорація земель. Природно-господарські умови Закарпаття визначають спрямованість ведення сільського господарства, зокрема системи землеробства, яка має тут виражений меліоративний характер. Меліорація на сучасному етапі – це складний комплекс інженерних, культуртехнічних, агротехнічних і організаційних заходів, що створюють умови для комплексної механізації сільськогосподарських робіт, ефективного використання поліпшених земель на базі широкого застосування мінеральних і органічних добрив, вапнування кислих грунтів. Роботи по меліорації земель області спрямовані на осушення перезволожених земель, поліпшення природних кормових угідь, обводнення пасовищ, зрошення, регулювання поверхневого стоку, боротьбу з водною ерозією. Основні обсяги робіт по меліорації земель пов’язані з регулюванням водного режиму перезволожених ґрунтів. Для осушення земель застосовують відкриту мережу каналів, закритий дренаж, огородження від затоплення паводковими водами, відведення надлишкової води з одамбованих територій шляхом перекачування насосними станціями.

 

Таблиця 5. Показники меліорації земель в області, тис. га

Показники

Роки

1960 1965 1970 1975 1980 1985
Всього осушених земель, тис. га 143,9 146,4 151,2 160,1 168,1 177,1
У тому числі:
закритим дренажем - 7,9 32,9 74,2 117,2 137,8
% закритого дренажу - 5,4 21,8 46,4 69,7 77,8
Площа земель зі зрошувальною мережею 0,9 1,5 2,3 8,0 14,8 14,6

 

Поряд з будівництвом нових систем проводяться заходи по реконструкції і удосконаленню діючих меліоративних споруд, збільшенню обсягу закритого дренажу, будуються насосні станції, дороги, виробничі бази. При загальній площі меліоративного земельного фонду 186,8 тис. га, на кінець 1985 року осушено 177, 1 тис. та зрошується 14,6 тис. га (табл. 5).

З усіх способів меліорації земель чільне місце належить будівництву дренажних систем. Проте і дренаж не вирішує всіх питань регулювання води в грунті. Мікрорельєф меліорованих масивів сприяє, нерівномірному зволоженню, що призводить до скорочення поверхневого стоку і застоювання води в понижених місцях. Це, в свою чергу, погіршує врожайність сільськогосподарських культур. Тому на важких грунтах проводять будівельне та експлуатаційне планування поверхні меліорованих ділянок і глибоке розпушування грунтів.

Територію області відносять до зони надмірного зволоження, проте нерівномірний розподіл опадів протягом року викликає періодичні посухи (2–3 рази за 5 років), що потребує поряд з осушенням заходів по зрошуванню сільськогосподарських культур.

Зрошення великих площ в області почалось порівняно недавно. Проводилось воно на малих ділянках і лише для поливу овочевих культур. Тепер на площах від 300 до 1000 га застосовуються дощувальні установки «Волжанка», «Фрегат» та інші.

Збереження вологи на полях досягається до деякої міри шлюзуванням усіх відкритих каналів на дренажних системах, яке дозволяє щорічно затримувати кілька мільйонів кубометрів талих і дощових і значно зменшує зниження ґрунтових вод.

У сільському господарстві області застосовують три основних способи зрошення – поверхневий, підґрунтовий і дощування. Вони по-різному впливають на родючість грунту, його водний і сольовий режими, створюють різні умови для механізації сільськогосподарських робіт і агротехніки культур. При поверхневому й підґрунтовому зрошенні зволожується тільки грунт, а при дощуванні, крім того, приземний шар повітря й надземні органи рослини.

 

Таблиця 6. Урожайність сільськогосподарських культур на осушених землях, ц/га

Культури

Роки

Приріст

1966–1970 (16 % дренажу)

1981–1985 (75 % дренажу)

Усі зернові 23,3 38,6 15,3
У тому числі
озима пшениця 23,8 29,4 5,6
кукурудза на зерно 32,1 62 29,9
Картопля 95 112 17
Овочі 114 156 42
Кормові буряки 316 582 266
Кукурудза на зелений корм 94 210 116
Багаторічні трави, сіно 41 58 17

 

Підґрунтовий спосіб зрошення, що базується на властивостях грунтового розчину підніматися капілярами з нижніх шарів у верхні при підпорі дрен, дуже вигідний, оскільки для нього характерні автоматизація поливу й зниження затрат праці, безперервне підтримування вологості активного шару грунту на рівні капілярної, збереження структури орного шару, відсутність кірки. Однак, як показав досвід, на більшості площ таке регулювання водного режиму грунтів у період вегетації неможливе, тому що рівні ґрунтових вод у цей час нижчі глибини закладання дрен. Тому тут проводять в основному додаткове зволоження грунтів шляхом дощування. Але і в цьому випадку питання про водні ресурси залишається актуальним, оскільки, незважаючи на високу середньорічну водозабезпеченість, в межінь води часто недостатньо. Через нерівномірний розподіл поверхневого стоку, значного коливання його по роках і сезонах для організації поливів тут необхідно будувати штучні водойми. Без регулювання стоку штучними водоймами будівництво зрошувальних систем у багатьох випадках недоцільне.

Найбільш сприятливі умови для поліпшення водно-фізичних властивостей грунтів створюються при поєднанні всіх заходів з внесенням підвищених доз органічних і мінеральних добрив та вапнуванням. Меліоровані землі області вибагливі до органічних добрив. Науковці Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції рекомендують вносити їх у сівозмінах під кукурудзу 50–60, під картоплю та тютюн – 30–40, під овочі – 50–60 т/га.

Багаторічний досвід меліорації свідчить про її великий господарсько-економічний ефект. Ті колгоспи й радгоспи, які правильно використовують меліоровані землі, значно збільшили виробництво зерна, картоплі, овочів, створили міцну кормову базу для тваринництва. Про це свідчать і дані таблиці 6.

Водогосподарські організації області мають великий досвід у будівництві меліоративних об’єктів. Вони успішно вирішують питання підготовки об’єктів і будівельних бригад для забезпечення фронту робіт, раціонального використання й технічної експлуатації машин.

Меліоративні заходи здійснюються на основі Схеми комплексного використання й охорони водних і земельних ресурсів, затвердженої науково-технічною радою Міністерства меліорації й водного господарства СРСР у 1975 році.

Меліорація земель в області тісно пов’язана з проблемою комплексного використання водних і земельних ресурсів. У цьому її велике народногосподарське значення.

Боротьба з водною ерозією грунтів. За геоморфологічними, кліматичними та ґрунтовими показниками Закарпатська область вважається ерозійним об’єктом. Зі всієї території умовно захищені від ерозії лише землі, вкриті лісом, та низинні. Решта, в тому числі близько однієї третини всіх сільськогосподарських угідь, належить до категорії ерозійно небезпечних, на яких або розвивається, або загрожує ерозія при неправильному господарському використанні земель.

Останнім часом захисту грунтів від ерозії приділяється багато уваги. Протягом тривалого часу вивченням ефективності й розробленням заходів по захисту грунтів від водної ерозії займаються спеціалісти зональної Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, філіалів Укрземпроекту і Укрдіпросаду, водогосподарських організацій. Виробничий досвід і дані досліджень показують, що протиерозійні заходи необхідно спрямовувати в першу чергу на затримання та безпечне скидання надлишкового стоку, на підвищення вбирання води грунтом, на різноманітні укріплення схилів, балок, ярів. У комплексі заходів головним є організація території та впровадження ґрунтозахисних сівозмін. На еродованих землях сівозміни розміщують поперек схилів. Агротехнічні заходи включають такі способи вирощування сільськогосподарських культур і обробіток грунту, які запобігають ерозії. Схема ґрунтозахисних сівозмін на землях, розташованих на терасах річкових долин і середніх частинах схилів з їх нахилом 7…12°, згідно рекомендацій Гірсько-Карпатської дослідної станції, передбачає таке чергування культур: 1) багаторічні трави першого року користування, 2) багаторічні трави другого року користування, 3) багаторічні трави третього року користування, 4) картопля, 5) силосні культури, 6) зернові з підсівом багаторічних трав. При цьому у багатьох випадках забезпечується надійний захист грунтів від дальшого змиву й розмиву, і тому допоміжні протиерозійні заходи тут не потрібні.

На землях, розміщених на крутих схилах, вирощують багаторічні трави та інші культури на смугах завширшки від 30 до 60 м залежно від нахилу схилів. За даними дослідної станції, змив грунту під картоплею при смугових посівах зменшується у п’ять разів. На землях, де спостерігаються значні ерозійні процеси, проводять суцільне залуження. Хороші результати дає поглиблення орного шару, підвищені дози мінеральних та органічних добрив, загущені посіви, закріплювальні насадження.

Досвід залісення еродованих земель у господарствах «За нове життя», «Дружба», «Радянське Закарпаття» та інших Іршавського району свідчить про те, що після закріплюваних насаджень змив грунту майже зовсім припиняється. Біологічний спосіб проте не завжди повністю забезпечує захист грунтів від дальшого руйнування. У багатьох випадках ефект одержують при терасуванні схилів та будівництві гідротехнічних споруд з бетону, залізобетону та каменю. Вони дозволяють затримувати дощові води для всмоктування грунтом. У деяких випадках доцільно будувати у еродованих балках невеликі водойми. Для припинення ерозійних процесів передбачати будівництво земляних валів, засипання ярів. У комплексі заходів велике значення має поліпшення рубок догляду за лісом, охорона насаджень і грунтів при прокладанні різних комунікацій у горах.

Гірничо-меліоративні роботи в селевих районах. В передгірних і гірських районах області є близько 100 селевих водостоків і сухих ущелин, які після зливових опадів перетворюються в селеві потоки. Тривалість селевих паводків – від кількох хвилин до 1 – 2 годин. За цей час деякі порівняно невеликі потоки виносять близько 2 тис. м3 селевої маси. Для боротьби з селевими явищами здійснюють агролісомеліоративні та організаційно-господарські заходи, інколи будують гідротехнічні споруди. Селі частіше виникають і проходять у віддалених від населених пунктів місцях. В останні роки у зв’язку з культуртехнічним освоєнням гірських територій питання боротьби з селями стає актуальним. За розрахунками фахівців, потрібно виконати робіт на суму понад 10 млн. карбованців.

Зсувні явища і заходи боротьби з ними. Зсувні явища – одна з форм шкідливої дії води в Карпатах. Більшість зсувів проходить по насиченій ґрунтовими або атмосферними водами поверхні водотривкого пласта. Грунтові води в зсувах виконують роль мастила між пластами. Для виникнення зсуву не обов’язкова наявність великої кількості води, часто достатньо невеликого змочування поверхні зсуву, щоб різко зменшити зчеплення і тертя. На практиці зустрічаються зсуви, що проходять внаслідок порушення рівноваги під час сейсмічних поштовхів або будівельної й господарської діяльності, яка проводиться без урахування геологічних умов місцевості.

На карту області працівниками Закарпатської геологічної експедиції нанесено близько двох тисяч зсувів. Більшість з них стабілізована. Але спокійними вони бувають до певного часу. Найбільші зсувні явища проявились поблизу села Волосянки. Причина зсуву – неполадки в роботі спеціальних дренажних споруд на схилі. Це порушило стік, утворились ділянки з застоєм води, і маса землі з низьким опором зсуву підстилаючих глин втратила стійкість. На схилі утворився цілий ряд зсувів з вертикальними стінками обриву. Деформації зсувів у поверхневій зоні схилу досягали завглибшки 2-3 м. У багатьох місцях зсуви пошкоджували полотно автодоріг, газопроводи, інші комунікації.

В області для боротьби з зсувами укріплюють схили, будують спеціальні дренажні споруди, проводять лісонасадження.

 R007

Рис. 7. Проект Теребле-Ріцької та Тереблянської гідроакомулюючих електростанцій (ГАЕС): а – план; б – розріз по напірному тракту Теребле-Ріцької ГАЕС; в – розріз по напірному тракту Тереблянської ГАЕС. 1 – водоприймач Теребле-Ріцької ГЕС; 2 – дериваційний тунель ГЕС; 3 – будівля ГЕС; 4 – гребля; 5 – водоприймач Теребле-Ріцької ГАЕС, 6 – підвідні низьконапірні тунелі ГАЕС; 7 – підземний машинний зал ГАЕС; 8 – водовипуск; 9 – зрівнювальні резервуари; 10 –підвідні високонапірні тунелі ГАЕС; 11 – верхній басейн Тереблянської ГАЕС; 12 – будівля Тереблянської ГАЕС; 13 – запроектована гребля і Березівська ГЕС.

 

Гідроенергетика. Умови гірського рельєфу дають можливість одержувати на річках області значну кількість електроенергії. Потенціальні енергетичні ресурси (теоретичні запаси енергії) річок досить великі. Згідно розрахунків, проведених Гідропроектом, вони дорівнюють 10,3 млрд. кВт-год. Проте використовується лише частина енергетичних ресурсів річок. Величина технічно можливих для використання гідроресурсів, яка визначена шляхом узагальнення проектних матеріалів, становить 3,9 млрд. кВт-год.

Енергетичне освоєння річок було розпочато ще до 1939 року. Передбачалось спорудити 14 гідроелектростанцій загальною потужністю 62 тис. кВт із середньорічним виробництвом електроенергії 335 млн. кВт-год. Проте будівництво обмежилось Уж – Оноківською та Ужгородською дериваційними ГЕС.

Тільки за роки Радянської влади в небачено стислі строки були повністю електрифіковані міста і села Закарпаття, побудована Теребле-Ріцька ГЕС – унікальна споруда в Карпатах. Потужність її – 29,5 тис. кВт, а виробництво енергії в середньому за рік – 139 мли. кВт • год.

Останнім часом енергетичне освоєння водних ресурсів Карпат стало актуальним, особливо будівництво гідроакумулюючих електростанцій, що дозволяє повніше використати гідроенергетичні ресурси малих річок.

Суть гідроакумулювання полягає в тому, що за існуючої добової нерівномірності споживання електроенергії в години «провалів» у графіках навантаження можна використовувати вільні потужності електроенергії для подачі води з нижнього б’єфа у верхній, а в години пік за допомогою цієї води одержувати додаткову електроенергію. Саме для цієї мети й споруджуються гідроакумулюючі електростанції (ГАЕС), які працюють як у насосному режимі для перекачування води, так і в генераторному – для виробітку електроенергії.

Функціонування енергосистем Радянського Союзу і за кордоном свідчить, що гідроакумулюючі електростанції значно підвищують ефективність енергосистем.

Природні умови області дуже сприятливі для будівництва гідроакумулюючих електростанцій і привертають увагу спеціалістів-енергетиків. Так, Схемою комплексного використання і охорони водних ресурсів визнано доцільним будівництво в області шести гідроелектростанцій (табл. 7).

В результаті пошуків, спрямованих на відбір кращих варіантів, при яких був би найменшим негативний вплив на сформований природний комплекс, Український відділ Інституту Гідропроект рекомендував побудувати Тереблянську ГАЕС потужністю 1350 МВт, яка буде використовувати напір води понад 500 м. Верхній басейн передбачено побудувати на вододілі між Тереблею і Рікою, нижнім басейном буде служити діюче водосховище на Тереблі (рис. 7).

Геотермальна енергія підземних вод. Закарпатська область має значні запаси термальних вод. Віднесена вона до регіонів перспективних у використанні глибинного тепла Землі (табл. 8).

 

Таблиця 7. Основні показники запроектованих гідровузлів (ГЕС – ГАЕС)

Назва гідровузла Ріка Об’єм водосховища, млн. м3 Напір, м Потужність, тис кВт Виробництво енергії, кВт год.
загальний робочий
Тиса-Вишеульський Тиса 580 330 70 680 902
Великобичківський Тиса 21 14 12 27 59
Тересвянський Брустурянка 116 16 79 675 675
Мерешорський Теребля 275 145 73 700 700
Теребле-Ріцький Теребля 27 7 208 1500 1100
Березівський Ріка 80 18 40 415 415

Прогнозний водовідбір оцінюється в 15 млн. м3 на рік. Найбільш детально термальні води досліджені в Берегівському до глибини 1200–1500 м та Ужгородському (понад 2500 м) районах. Встановлено, що однією з перспективних для використання тепла є Залужанська високотермальна аномалія, розміри якої оконтурені ізотермою 170 °С на глибині 3,5 км і становлять 30 км2. Термальні води уже використовуються в області. Так, на території спортивної бази «Закарпаття» в місті Берегові пробурено дві свердловини завглибшки 800 і 970 м і на поверхню виведено термальні води з температурою на гирлі +58 °С і витратою 350 м3 за добу. Термальні води тут використовуються для плавального басейну. Львівське відділення Інститут Атомтеплоелектропроект проектує дослідно-промислові установки для Закарпатської геотермальної теплоелектростанції потужністю 10 МВт на базі Залужанської термоаномальної площі. В майбутньому потужність станції збільшиться до 1000 МВт, що дозволить щорічно економити 1,9 млн. т умовного палива. Згідно розрахунків, проведених Інститутом технічної теплофізики АН УРСР, в області можуть бути побудовані геотермальні електростанції сумарною потужністю 70 млн. кВт, глибина свердловин яких буде близько 6 км. Успішне будівництво цих станцій в певній мірі залежатиме від зниження вартості бурових робіт.

 

Таблиця 8. Експлуатаційні запаси термальних вод Чоп-Мукачівської западини

Водозабір

Прогнозні

Річна кількість умовного палива, еквівалентна тепловідбору, т
водовідбір за добу, м3 температура. °С тепловідбір максимальний за рік, ккал ефективний
Ужгородський 3870 35,6 50,3-10*9 29-10*9 4,14-10*3
Мукачівський 2550 41,4 38,5-10*9 24,5-10*9 3,5-10*3
Іршавський 7890 34,0 98-10*9 54,6-10*9 7,8-10*3
Виноградівський 19090 33,8 263-10*9 131-10*9 18,7-10*3
Берегівський 7115 32,3 84-10*9 45-10*9 6,42-10*3
Всього: 40515 533.8-10*9 284,1-10*9 40,56-10*3

 

Рибне господарство. Рибоводство в області одержало визнання після будівництва водосховищ, які намічалося використовувати лише для трансформації паводків на меліоративних системах. На базі цих водосховищ було створено Закарпатський рибокомбінат. З десяти побудованих водогосподарськими організаціями Мінводгоспу УРСР водосховищ рибокомбінат використовує 5 і рибоводномеліоративна станція – одне водосховище. Успішно експлуатуються в рибництві водосховища меліоративної системи Чорний мочар. Рибокомбінат одержує тут від 19 до 25 ц товарної риби з гектара водного дзеркала, або 80 % усього річного вилову, який становить близько 10 тис. ц на рік. У перспективі передбачається розширити рибне господарство шляхом будівництва нових водосховищ, реконструкції існуючих. Це дозволить збільшити вилов риби до 20 тис. ц на рік.

Рекреація. Велика кількість цінних мінеральних джерел, мальовничі гірські й низинні ландшафти приваблюють на Закарпаття десятки тисяч відпочиваючих та туристів.

Основні курортологічні ресурси Закарпаття – джерела мінеральних вод. Велике значення мають і поверхневі води річок, озер, штучних водойм, хоча не всі річки області можуть використовуватися для купання, водного туризму, спорту через недостатність глибин. Але всі вони створюють неповторну красу прибережних ландшафтів.

Великою популярністю у населення Ужгорода та туристів користується зона відпочинку на річці Уж поблизу с. Невицького. Цьому сприяє побудована на річці низьконапірна гребля для забору води в дериваційний канал. Щоб зменшити рекреаційне навантаження на акваторію водосховища, біля Оріховець освоєна додаткова зона відпочинку на воді. Для цього водогосподарськими організаціями побудоване наливне водосховище, тут земляна гребля у вигляді контурної дамби прилягає до мальовничого схилу.

Будівництво водосховищ – один з перспективних напрямів розвитку рекреації. Тому особливого значення набувають водосховища і ставки, які проектуються.

Надмірна рекреаційна діяльність негативно впливає на природні комплекси та водні об’єкти. Тому при освоєнні нових територій з оздоровчою метою необхідно враховувати перш за все охорону природних ландшафтів і водних ресурсів від забруднення.

Охорона водних ресурсів. З безперервним збільшенням використання водних ресурсів для промислового і сільськогосподарського виробництва, комунально-побутових потреб росте обсяг стічних вод, які забруднюють водні джерела. Це викликає необхідність будувати очисні споруди, максимально використовувати води в замкнених циклах водопостачання, повторно використовувати очищені стічні води, запроваджувати «безводну» технологію і т. д.

Сучасний стан використання води в області характеризується такими даними (табл. 9).

Слід відмітити, що питання раціонального використання й охорони водних ресурсів давно переросло в міждержавну проблему. Всі п’ять соціалістичних країн, території яких лежать в межах басейну Тиси, однаково усвідомлюють, що проблеми використання й охорони вод можуть бути вирішеними лише шляхом комплексних заходів, що охоплюють всю водозбірну площу в цілому. У зв’язку з цим розроблено програму співробітництва в області водного господарства країн басейну Тиси, яка включає комплексну оцінку сучасного стану водного господарства на водозборі Тиси, координацію планів водогосподарського будівництва в басейні, складання Генеральної схеми комплексного використання і охорони водних ресурсів її басейну, взаємну інформацію про гідрометеорологічну обстановку і прогнози, а також пропозиції про боротьбу з паводками і про сумісне спорудження об’єктів, які становлять взаємний інтерес для двох або більше країн.

 

Таблиця 9. Розвиток водоспоживання, водовідведення й очистки стічних вод, млн. м

Роки Сумарне водоспоживання Об’єм стічних вод Кількість води в оборотному водопостачанні Потужність очисних споруд на добу, тис. м3
1961 28 19 0 8
1985 140 109 94 161
Перспектива на 1990 181 147 209 344

 

Співробітництво в галузі водного господарства на прикордонних ріках з року в рік розширюється і дає позитивні результати. Слід відмітити, що вже тепер 80 % забруднених стоків радянської частини басейну Тиси очищаються. П’ятирічним планом на 1986-1990 рр. передбачено забезпечити очистку всіх забруднених стічних вод.

Важливим в охороні поверхневих і підземних вод є неухильне дотримання водного законодавства, яке регулює водні відносини з метою забезпечення раціонального використання вод і охорони їх від забруднення та виснаження. Висока вартість водоочисних споруд, складність їх будівництва диктують необхідність проведення профілактичних заходів. Важливим з них є систематичний контроль за станом підземних і поверхневих вод, своєчасне виявлення місцезнаходження об’єктів, які забруднюють водні ресурси, правильний вибір способів очищення стічних вод і потужності очисних споруд.

Джерелами забруднення водних ресурсів, крім побутових і промислових стоків, є стоки з поверхні грунту. Вони приносять в ріки велику кількість наносів, рештки рослинності, що розкладається, та інші органічні залишки. Тому потрібно прискорити роботи по боротьбі з ерозією грунтів та гірничомеліоративні роботи в селевих районах.

Велику увагу потрібно приділяти малим природним водотокам, які живлять ріки. Для поліпшення їх водності та санітарно-технічного стану потрібно створити водоохоронні зони, вирішити питання планування робіт і кооперації коштів різних міністерств і відомств для благоустрою малих річок.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Роль землі в суспільному виробництві. В реалізації стратегічного курсу КПРС на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР важливе місце відводиться сільському господарству. Адже без надійної сільськогосподарської бази, як підкреслювали класики марксизму-ленінізму, неможливе ніяке будівництво, оскільки виробництво продуктів харчування є найпершою умовою життя безпосередніх виробників і всякого виробництва взагалі. Тому, виходячи з місця і ролі сільського господарства в єдиному народногосподарському комплексі, Комуністичною партією розроблена Продовольча програма, яка являє собою струнку систему науково-технічних, організаційних, економічних і соціальних заходів, спрямованих на дальше піднесення аграрного сектора економіки.

Все, що ми хочемо мати від сільського господарства,– одержати більше зерна, картоплі, овочів, м’яса, молока, інших продуктів – у кінцевому підсумку залежить від того, наскільки ефективно використовуються земельні ресурси. Вони зв’язані з усіма галузями народного господарства, але виконують у них різну економічну роль.

Родючість – основна властивість землі, що робить її засобом праці. Без цієї функції землі було б неможливим виробництво продуктів рослинництва.

Серед основних засобів виробництва на відміну від інших земля володіє ще й специфічними властивостями:

  1. Усі засоби виробництва, крім землі, створюються працею людини і мають вартість. Земля – продукт (дар) природи. Отже, вона передує праці.
  2. З прогресом суспільства всі засоби виробництва кількісно і якісно зростають, замінюються більш потужними. Земля не збільшується і не може бути замінена іншими засобами виробництва. Це робить її фізично обмеженою у сільськогосподарському використанні, особливо ділянок високої родючості. Тому існує об’єктивна потреба залучати в сільськогосподарський оборот поряд з кращими середні й гірші за родючістю землі.
  3. Особливістю землі є й її просторовість, тобто стале місце розташування ділянок, неможливе їх переміщення. Це зумовлює залежність родючості земельних ділянок від сукупності природних факторів: клімату (теплового і повітряного режиму), рельєфу, водного режиму, експозицій і розмірів окремих масивів, їх конфігурації тощо.

Цей комплекс природних факторів безпосередньо впливає на ріст і розвиток сільськогосподарських культур.

Стале перебування земельних угідь у певних природно-кліматичних і економічних умовах призводить до грунтово-кліматичної зональності в розвитку сільського господарства, а звідси й до диференціації господарств, напрямів їх розвитку і результатів господарської діяльності.

Земля не втрачає своїх корисних властивостей, постійно поліпшується, примножує свої потенціальні властивості, стає родючішою при правильному її використанні. Ця властивість є найважливішою, найістотнішою, що відрізняє її від усіх інших засобів виробництва.

Природна й штучна родючість землі, з’єднані разом, утворюють економічну родючість, підвищення якої є основним завданням ефективного використання землі та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Між природою й економічною родючістю землі існує тісний взаємозв’язок. Застосування добрив і механічних засобів обробітку грунту, боротьба з хворобами та шкідниками сільськогосподарських культур, меліорація земель не тільки створюють штучну родючість, але й дозволяють ефективніше використовувати потенціальну природну родючість, яку ще називають продуктивною силою землі.

З розвитком технічного прогресу все більша й більша частка обсягів сільськогосподарської продукції має своїм джерелом не просто сили природи, а людську працю, яка уречевлена в машинах, добривах та інших речових елементах виробництва. Таким чином, родючість землі дедалі стає відтворюваним фактором у сільському господарстві. Ось чому з розвитком людської продуктивної сили ми маємо право говорити про розширене відтворення родючості землі.

Грунти. У сільському господарстві використовується верхній шар землі – грунт. Якість грунту визначається складом і кількістю поживних речовин, необхідних для нормального розвитку рослин. Відсутність того чи іншого елемента пригнічує рослини, знижує врожайність. Для одержання високих урожаїв необхідно, щоб вміст елементів у грунті знаходився в оптимальному співвідношенні. Останнє також впливає на водний і повітряний режим. Своєрідним резервуаром поживних речовин є гумус. У ньому містяться майже всі макро- і мікроелементи живлення.

В умовах інтенсивного землеробства спостерігається високий рівень насичення просапних культур, вміст гумусу знижується, бо швидко виноситься рослинами. Щоб відновити його у грунті, необхідно вносити органічні та мінеральні добрива. Дані науки і практики показують, що для бездефіцитного балансу гумусу, який дозволить компенсувати його втрати, треба щорічно вносити на 1 га ріллі 13–14 т органічних добрив. Така доза при відповідній агротехніці забезпечить вагому прибавку врожаю.

Збагачується грунт азотом при вирощуванні багаторічних бобових трав; внесенням у правильному співвідношенні мінеральних добрив; вапнуванням кислих грунтів; правильним обробітком і оптимальним співвідношенням культур у сівозміні. Отже, основний шлях підвищення родючості грунту – збільшення в ньому вмісту гумусу і зниження кислотності.

На території Закарпатської області спеціалісти виділяють 29 видів грунтів, що зведені по геоморфологічних і агрокліматичних зонах до кількох переважаючих типів. У низинній зоні переважаючими генетичними типами грунтів є дерново-підзолисті, дерново-опідзолені, дернові глейові і лучні глейові.

Характерною особливістю дерново-підзолистих оглеєних грунтів є пилувата структура гумусового шару і наявність щільного ілювіального шару, що обумовлює поганий водно-повітряний режим, особливо глейових грунтів. Тому останні сильно запливають, а при підсиханні на їх поверхні утворюється кірка. Вміст гумусу в них становить 1,8 %. Грунти кислі і потребують вапнування. Рухомими поживними речовинами забезпечені слабо. Дернові опідзолені суглинкові грунти мають гумусовий шар до 25–35 см, зернисто-грудкової структури. їх механічний склад середньо- і легкосуглинковий, в якому переважає грубий пил і значний вміст піску та намулу. Нижче гумусового шару лежать алювіальний та ілювіальний злегка ущільнені шари. Ці грунти мають добру проникність повітря і вологи; вміст гумусу в них– 1,3–2 %. Вони середньо забезпечені рухомими поживними речовинами і слабокислі.

Дернові опідзолені глеюваті грунти відрізняються від названих вище оглеєністю нижньої частини ґрунтового профілю з глибини 70–80 см.

Дернові опідзолені глейові суглинкові грунти найбільш поширені в низинній зоні. їх оглеєність починається з глибини 20–30 см; мають більш щільний ілювіальний шар, що заважає дренуванню. Вміст гумусу – 2,3–2,7%. Вони слабо забезпечені азотом, фосфором і калієм.

Дернові глейові важкосуглинкові й глинисті грунти знаходяться в мікропониженнях низовини і на Чорному мочарі. У дощовий період на таких грунтах на тривалий період залишаються атмосферні опади. Тому вони сильно оглеєні. Верхній гумусовий шар – 15– 20 см характеризується дрібною грудковою структурою. Вміст гумусу в середньому становить 3,8 %. При підсиханні грунт розтріскується, і утворюються великі тверді глиби.

В урочищі Чорний мочар переважають лучні глейові грунти. Товщина гумусового шару досягає 40 см, а вміст гумусу – 4,1–6,3 %. Профіль грунтів оглеєний, вони кислі й слабодреновані. Потребують вапнування й осушення закритим дренажем.

У передгір’ї переважають буроземно-підзолисті грунти і в невеликій кількості – бурі гірсько-лісові опідзолені. Перші поширені переважно на пологих вершинах і пологих схилах увалів. Ці грунти мають пилувато-грудкувату структуру гумусового шару і на глибині 45–50 см – дуже щільний ілювіальний шар, у якому волога проникає слабо. Останнє негативно впливає на ріст і розвиток кореневої системи багаторічних рослин. Вміст гумусу у верхньому шарі – 1,6–2,2 %. Грунти кислі і слабо забезпечені рухомими поживними речовинами. Вода атмосферних опадів слабо проникає через них, залишається на поверхні і викликає оглеєння, а на схилах – змив. Крім вапнування, ці грунти потребують протиерозійних робіт.

Бурі гірсько-лісові грунти поширені на більш крутих схилах. Вони мають глибокий ґрунтовий профіль з ознаками опідзолення і часткового змиву. Гумусовий шар залягає на глибині 20–25 см, має зернисто-грудкувату структуру, добру проникність повітря і вологи. Вміст гумусу – 2,8–3 %. Вони кислі й слабо забезпечені рухомими поживними речовинами.

У гірській зоні найбільш поширені бурі гірсько-лісові середньоглибокі (ґрунтовий профіль до 80 см) й неглибокі (до 60 см) грунти. Перші поширені на менш крутих схилах. їх гумусовий шар – 18– 25 см, вміст гумусу – 2,5–3,5 %, а вище над рівнем моря – до 4,5 %. Бурі гірсько-лісові неглибокі грунти за фізико-хімічними властивостями значно гірші середньоглибоких. В долинах річок поширені й дерново-буроземні грунти. їх ґрунтовий профіль неглибокий (до 50 см), часто з щебенем і уламками твердих гірських порід. Товщина гумусу – 25–35 см, а вміст його – 2–2,5%. В цілому грунти гірської зони кислі. Тому потребують вапнування. Вони також слабо забезпечені рухомими поживними речовинами.

На полонинах і в приполонинній смузі в субальпійському й альпійському висотних поясах від 1100 до 1700 м над рівнем моря поширені гірські лучні грунти двох відмін: гірські лучні щебенуваті й гірські оторфовані, які зазнають ерозії і в тій чи іншій мірі щебенуваті. У них високий вміст органічних речовин на глибині до 35 см. Інші залягають у сідловинах і на слабопологих схилах і також мають високий вміст органічних речовин. Ці грунтові відміни добре забезпечені азотом, але слабо – рухомими фосфором та калієм. Для них характерна висока кислотність. Щоб поліпшити родючість, слід вносити фосфорні та калійні добрива, а також проводити вапнування.

Земельний фонд і рівень його використання. Велика різноманітність грунтів зумовлює неоднакову потенціальну родючість, різний ступінь використання землі. Найсприятливіші умови з точки зору природної родючості – в низинній зоні, а найгірші – в горах. Однак рівень використання землі залежить не тільки від природних, а й економічних умов: щільності населення, наявності сільськогосподарських угідь і трудових ресурсів, розташування й галузевої структури промисловості, рівня спеціалізації й інтенсифікації сільського господарства, стану розвитку шляхів та інших галузей інфраструктури.

З урахуванням цих особливостей Закарпатська область поділяється на три сільськогосподарські зони: низинну (понад 17 % території області), передгірну (близько 17 %), гірську (2/3 території області, з якої 60% покрито лісом). Специфічний характер рельєфу сильно впливає на структуру і рівень використання земельних ресурсів, які в сільськогосподарський оборот залучені порівняно мало (табл. 1).

 

Таблиця 1. Розподіл земельної площі області за категоріями земель на 1 листопада відповідного року

1970 1975 1980 1985
Угіддя тис. га % тис. га % тис. га % тис. га %
Вся площа (територія) 1275,3 100,0 1275,3 100,0 1275,3 100,0 1275,3 100,0
Сільськогосподарські угіддя 441,5 34,6 440,3 34,6 460,1 36,1 458,3 35,9
Із них:
рілля 156,2 12,2 159,0 12,5 189,1 14,8 192,0 15,0
перелоги 3,4 0,3 2,3 0,2 1,0 0,08 0,6 0,04
сіножаті 96,0 7,5 97,4 7,6 94,1 7,4 95,1 7,4
пасовища 140,2 11,0 145,2 11,4 128,5 10,0 132,8 10,4
багаторічні насадження 45,7 3,6 36,4 1,9 35,3 2,7 37,8 2,9
Ліси 661,4 51,8 662,2 51,9 661,9 51,9 660,8 51,9
Води 18,6 1,5 18,9 1,5 19,0 1,5 18,9 1,5
Болота 1,8 0,1 1,6 0,1 1,4 0,1 1,2 0,1
Чагарники 35,6 2,8 33,4 2,6 32,4 2,6 37,0 2,9
Дороги, вулиці. будівлі 36,5 2,9 39,6 3,1 41,8 3,4 43,7 3,4
Присадибні землі 48,6 3,8 49,5 3,9 47,5 3,7 48,7 3,8
Інші землі 31,3 2,5 29,8 2,3 10 0,6 7,1 0,5

 

Основними землекористувачами є колгоспи й державні сільськогосподарські підприємства, за ними закріплено 664,2 тис. га земельних угідь, в тому числі сільськогосподарських – 409,2 тис. га (табл. 2).

Розгляд земельного фонду за категоріями й землекористувачами визначає тільки загальну направленість його господарського використання, питому вагу залучених земель у сільськогосподарський оборот, тобто рівень екстенсивного їх використання. Що стосується інтенсивного використання сільськогосподарських угідь, то це видно з їх структури (табл. 3).

Специфічний характер рельєфу області зумовлює значну відмінність у структурі сільськогосподарських угідь і розподіл їх по зонах. Рівень інтенсивного використання сільськогосподарських угідь визначається питомою вагою в них ріллі та багаторічних насаджень, а екстенсивного – питомою вагою природних сіножатей і пасовищ. Відповідно до цього інтенсивний тип використання сільськогосподарських угідь має місце в низинній зоні, а екстенсивний – в гірських господарствах.

З даних земельного фонду видно, що внаслідок гористої місцевості на Закарпатті рівень залучення земельних ресурсів невисокий. Змінити істотно цей стан неможливо. Але, зважаючи на об’єктивні умови, вживаються конкретні заходи по збільшенню сільськогосподарських угідь. Так, відповідно до науково обґрунтованої системи землеробства Закарпатської області, що розроблена великою групою спеціалістів і успішно реалізується, до кінця 1990 року передбачено додатково освоїти 4,6 тис. га земель, в тому числі за рахунок чагарників – 2,6 тис., осушення боліт – 1,5 тис., рекультивації вироблених глиняних кар’єрів та інших робіт – 0,5 тис. га. За рахунок цього додатково буде введено під ріллю – 1,5 тис. га, багаторічні насадження – 0,2 тис., під сіножаті і пасовища – 2,9 тис. га.

 

Таблиця 2. Загальна земельна площа області і розподіл сільськогосподарських угідь за землекористувачами на 1 листопада 1985 року, тис. га

Землекористувачі Земельна площа Сільсько-господарські угіддя тому числі
рілля перелоги сади, виноградники та інші багаторічні насадження сіножаті пасовища
Землі в користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій 664,2 409,2 160,1 0,5 27,9 87,9 132,8
В тому числі:
колгоспи 454,5 274,5 109,8 0,1 7,9 65,7 91,0
радгоспи і сільськогосподарські організації 209,7 134,7 50,3 0,4 20,0 22,2 41,8
Лісогосподарські підприємства 545,6 10,4 0,2 - 0,5 6,0 3,7
Промисловість, транспорт, курорти та інші організації несільськогосподарського призначення 31,2 3,5 0,7 0,1 0,2 1,4 1,1
Населені пункти 15,1 1,9 1,2 0,2 0,2 0,3
Держзапас 14,8 11,4 0,1 11,3
Державний водний фонд 4,4 0,7 0,7
Разом: 1275,3 437,1 162,3 0,6 28,8 96,2 149,2

 

Соціалістичному суспільству далеко не байдуже, яка ефективність кожного гектара землі, за рахунок яких зусиль і витрат та якою ціною досягаються результати землеробства. А для одержання високої ефективності виробництва необхідно максимально використовувати природно-економічні умови кожної зони, району, господарства, оскільки «економічний процес відтворення, який би не був його специфічно суспільний характер, завжди переплітається в цій галузі (в землеробстві),– підкреслював К. Маркс в «Капіталі» (т. 2, с. 371),– з природним процесом відтворення». Щоб максимально використати цю особливість землеробства, слід вести обгрунтоване розміщення сільського господарства по природно-економічних зонах, поглиблену і сталу його спеціалізацію, в якій повинно переважати виробництво такої необхідної суспільству продукції, яка забезпечує найвищу економію сукупних затрат при інтенсивному використанні земельних ресурсів.

Інтенсифікація землеробства – багатоплановий процес. Вона залежить не тільки від питомої ваги земель, що знаходяться в обробітку (ріллі, площ під багаторічними насадженнями), але й від структури сільськогосподарських культур, від структури посівних площ і насаджень, обсягів робіт по меліорації земель, від кількості й частоти внесення органічних і мінеральних добрив з розрахунку на гектар землі, навантаження тварин, культури землеробства, насиченості і рівня використання сільськогосподарської техніки, технологій вирощування й збирання сільськогосподарських культур. Результатом інтенсифікації землеробства є ріст родючості землі, а отже, ріст продуктивності сільськогосподарської праці.

Соціалістичному землеробству характерний інтенсивний тип розвитку. Це підтверджується динамічним ростом продукції землеробства при незмінності, а то й навіть зменшенні земельних площ. Об’єктивною вимогою інтенсифікації є постійне вдосконалення структури посівних площ і підпорядкування останньої характеру спеціалізації виробництва, що підтверджується даними таблиці 4. Для аналізу структури посівних площ нами взятий довготривалий період (39 років) не випадково. Справа в тому, що в землеробстві чим триваліший береться період, тим наочніша тенденція розвитку й вірогідніші дані. Ріст врожайності сільськогосподарських культур – яскравий доказ інтенсифікації землеробства, що особливо видно на прикладі зернових культур (табл. 5).

На кінець дванадцятої п’ятирічки господарства Закарпаття по виробництву зерна планують вийти на рубіж 300 тис. т. Середньорічне його виробництво порівняно з одинадцятою п’ятирічкою збільшиться на 40 тис. т. Причому без розширення посівних площ. Реалізувати це завдання можливо тільки шляхом підвищення врожайності зернових культур на основі інтенсивної технології вирощування.

У 1985 році за інтенсивною технологією вирощувалося 10 тис. га озимої пшениці. Там, де ця технологія дотримувалася, господарства одержали приріст врожаю 8 ц/га, а в цілому по 40–45 ц/га. І навпаки, де технологія була порушена, приріст врожаю був незначним. Так вийшло в господарствах Ужгородського району, які при інтенсивній технології зібрали з 1 га озимої пшениці стільки, скільки на Берегівщині при звичайній технології. Тут слід нагадати сказане відносно цього М. С. Горбачовим на нараді партійно-господарського активу в Цілинограді 7 вересня 1985 року: «У сільському господарстві потрібна така ж технологічна дисципліна, як і при плавці сталі або чавуну: трохи помилився і буде інша якість металу».

 

Таблиця 3. Розміщення і структура сільськогосподарських угідь по зонах на 1 листопада 1985 року (всі категорії господарств)

Зони Рілля Багаторічні насадження Сіножаті Пасовища Всього сільсько-господарських угідь
тис. га доля зони % питома вага % тис. га доля зони % питома вага % тис. га доля зони % питома вага % тис. га доля зони % питома вага % тис. га %
Низина 139,7 72,8 69,2 15,6 41,3 7,7 10,6 11,1 5,2 35.6 26,8 17,6 202,1 44,1
Передгірна 30,2 15,7 25,7 18,9 50,0 16,1 28,6 30,1 24,3 39,8 30,0 33,9 117,5 25,6
Гірська 22,1 11,5 15,9 3,3 8,7 2,4 55,9 58,8 40,3 57,4 43,2 41,4 138,7 30,3
По області: 192,0 100,0 41,9 37,8 100,0 8,2 95,1 100,0 20,7 132,8 100,0 29,0 458,3 100,0

 

Таблиця 4. Динаміка структури посівних площ в усіх категоріях господарств області, в %

Показники Роки
1946 1965 1975 1980 1985
Вся посівна площа 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0
Зернові культури 63,7 39,0 38,6 38,9 32,4
Озимі зернові: 19,8 21,8 16,0 24,2 19,6
пшениця 13,4 15,6 12,0 18,1 13,7
жито 8,2 3,7 0,7 1,3 1,0
ячмінь 2,7 2,5 2,4 4,7 4,8
Ярі зернові: 47,5 17,1 10,5 9,1 13,7
пшениця 1,5 0,1
ячмінь 2,3 0,2 8,7 0,8 0,4
овес 15,9 0,3 2,7 1,9 2,0
кукурудза на зерно 25,2 9,6 1,0 5,2 9,7
зернобобові 1,2 3,8 1,9 1,1 1,1
Технічні культури: 3,2 5,2 4,1 4,0 2,4
соняшник 1,5 2,5 1,0 1,0 0,4
тютюн 0,4 2,6 3,1 2,4 2,0
Картопля і овочево-баштанні: 21,3 20,9 18,8 17,1 12,7
картопля 20,3 18,3 15,4 13,8 9,5
овочі 1,0 2,5 3,4 3,4 3,2
Кормові культури 7,8 34,9 38,5 46,1 52,5
Кормові коренеплоди й баштанні 0,3 2,3 2,8 3,1 3,3
Кукурудза на силос і зелений корм 10,7 5,8 11,6 9.4
Однорічні трави (включаючи посіви озимих на зелений корм) 3,1 9,0 5,7 6,1 7,1
Багаторічні трави (безпокривні та посіви минулих років) 4,4 12,1 23,8 24,9 26,6
Крім того, багаторічні підпокривпі трави 0,3 6,0 11,0 12,9 12,3

 

Під урожай 1986 року за інтенсивною технологією було посіяно в області уже 20 тис. га озимих, кукурудзи на зерно – 17 тис. га, що сприяє значно кращому використанню землі та інших виробничих ресурсів, а отже, росту продуктивності суспільної праці. Так на ділі реалізуватиметься програмна вимога партії.

З даних таблиці 4 також видно, що в області розширились площі під кормовими культурами, зокрема багаторічними травами. Так, перші зросли на 44,7 %, а багаторічні трави – більше, ніж у 8 разів. Ріст кормових культур, зокрема високобілкових конюшини і люцерни, став вирішальним фактором зміцнення кормової бази тваринництва і на цій основі росту продуктивності тварин. У 1985 році порівняно з 1946 роком продуктивність корів зросла в 2,5 раза і більше ніж удвічі скоротився строк відгодівлі молодняка великої рогатої худоби. Все це в кінцевому підсумку привело до росту продуктивності праці тваринників, більш ефективному використанню кормових ресурсів.

Великі структурні зрушення відбулися в посівних площах сільськогосподарських культур по зонах області (табл. 6). В низинній зоні зерновими культурами зайнято понад 2/5 посівних площ і майже стільки кормовими. У господарствах цієї зони найвища доля земель під технічними культурами. Що стосується картоплі, то нею зайнято кожний десятий гектар посівної площі.

У передгірній зоні доля зернових значно менша, а кормових – більша, ніж у низинній. Останні в структурі посівних площ у 1985 році уже займали 45,3 %, тоді як зернові знизилися до 26,3 %. Таке скорочення останніх не зовсім виправдане, воно особливо стосується ряду господарств Хустського і Тячівського районів. Тут не так давно також славилися високими врожаями кукурудзи.

У гірських господарствах понад 9/10 посівних площ – під картоплею і кормовими. За останні 20 років скоротилася доля зернових культур і в 2,7 раза зросли площі під багаторічними культурами.

 

Таблиця 5. Середньорічна врожайність зернових культур у всіх категоріях господарств області, ц/га

Показники Роки
1949–1953 1966–1970 1976–1980 1981–1985
Всі зернові культури 13,2 22,7 45,2 38,9
В тому числі озима пшениця 12,0 22,8 28,0 29,0
Кукурудза на зерно 19,2 34,3 63,6 61.5

 

Таким чином, структурні зрушення, які відбулися у використанні посівних площ області, позитивно вплинули на розвиток землеробства, а через нього і на тваринництво. Але ця робота ще не закінчена. Так, у групі зернових культур для зміцнення кормової бази необхідно розширити площі під озимим ячменем і кукурудзою – цінними фуражними культурами.

Щоб збільшити обсяги вирощування зелених і соковитих кормів і високоякісного сіна у передгірних і гірських господарствах, необхідно добитися оптимального співвідношення між багаторічними й однорічними травами, піднявши долю перших. Вести цю роботу треба з урахуванням властивостей грунтів і вимог спеціалізації господарств.

Спеціалісти рекомендують на дернових опідзолених, дерново-підзолистих, дерново-опідзолених, глейових і глеюватих грунтах висівати бобові та бобово-злакові суміші багаторічних трав. Вони забезпечують високі й сталі врожаї зеленої маси. У господарствах, які спеціалізуються на виробництві молока і яловичини, у складі однорічних трав рекомендовано висівати вико-овес, вико-горох, озиму пшеницю з озимою викою, ріпак та інші хрестоцвітні, а також кукурудзу на силос і зелений корм. У низинних і деяких передгірних господарствах краще розширювати площі під люцерною, щоб довести їх до 8,5 тис. га. Природно-кліматичні умови низинної зони сприяють господарствам у виробництві продукції рільництва (табл. 7).

Низинна зона – район розвинутого зернового господарства, технічних культур, овочівництва, садівництва, виноградарства і польового кормовиробництва. Їй належить і переважна доля виробництва продукції тваринництва.

Передгірні господарства також вирощують озимі та ярі зернові, в тому числі кукурудзу і в невеликих обсягах технічні культури. Але на них приходиться значна частина виробництва картоплі, овочів, винограду та фруктів.

У гірській зоні сконцентроване виробництво товарної і насіннєвої картоплі. її площу займають понад 2/5 обласних посівів. Позитивним тут слід рахувати розширення площ під багаторічними травами, їх доля уже досягає 25,2 % обласного рівня. На прикладі гірських господарств видно, що багаторічні трави, – не тільки міцний фундамент дешевого кормовиробництва, але й біологічна фабрика примноження родючості грунту.

Однією з умов підвищення врожайності сільськогосподарських культур стає введення й швидше освоєння колгоспами і радгоспами раціональних сівозмін. Спеціалісти рекомендують для господарств низинної і передгірної зони 7- і 8-пільні сівозміни. Насиченість культур добре враховує спеціалізацію господарств. Значно складніша справа з запровадженням сівозмін у гірських умовах, що випливає з специфіки рельєфу. Тому тут сівозміни, з одного боку, служать раціональним заходом повного використання потенціальної родючості грунту, а з другого,– заходом у боротьбі з ерозією. Насиченість і чергування сільськогосподарських культур тут різні – одні для прируслових земель з рівним рельєфом; інші – на угіддях, розташованих у середній частині схилів крутизною 6–12°; треті – на верхніх частинах схилів та вододілах. Головне, що для всіх гірських господарств рекомендовано ґрунтозахисні сівозміни.

 

Таблиця 6. Структура посівних площ в усіх категоріях господарств по зонах, % до площі землі в обробітку

 

Культури По області Низинна Передгірна Гірська
1965 1975 1985 1965 1975 1985 1965 1975 1985 1965 1975 1985
Зернові – всього 39,0 38,6 33,8 47,7 48,1 44,3 31,2 29,7 26,3 12,8 9,3 5,9
в тому числі:              
озимі 21,8 16,0 20,8 27,8 28,7 28,5 14,1 9,7 10,6 2,0 1,8 0,7
кукурудза 9,7 10,0 10,4 10,3 11,5 11,4 13,9 12,5 13,9
Технічні 5,2 4,1 2,9 6,9 5,2 4,1 3,8 3,8 2,3
в тому числі:        
олійні 2,5 1,0 0,5 3,3 0,9 0,8 1,9 2,3 0,7
тютюн 2,6 3,1 2,4 3,6 4,2 3,3 1,2 1,5 1,6
Картопля і овочі 20,9 18,8 16.9 12,6 10,6 10,0 28,6 24,9 26,1 45,2 46,4 47,5
в тому числі:              
картопля 18,3 15,4 13,4 9,5 7,6 7,7 25,2 20,0 16,9 43,3 43,9 45,1
овочі 2,5 3,4 3,4 2,3 2,8 3,3 3,4 4,9 4,1 2,0 2,5 2,4
Кормові – всього 34,9 38,5 46,4 32,8 36,1 41,6 36,4 41,6 45,3 42,0 44,3 46,6
в тому числі:              
багаторічні трави 13,1 24,8 26,6 11,4 17,0 19,6 12,7 30,1 32,7 13,6 35,0 37,9

 

Дуже важливим заходом підвищення врожайності ґрунтів на схилах є захист їх від водної ерозії. Справа в тому, що змивається щорічно орного шару кілька мільйонів тон, у якому міститься понад 170 т гумусу, десятки тисяч тон калію, азоту та фосфору. Змиті ґрунти втрачають родючість, на них врожаї, за даними Гірсько-Карпатської сільськогосподарської дослідної станції, в 1,5–2 рази нижчі, ніж на незмитих землях.

 

Таблиця 7. Питома вага зон у виробництві продукції землеробства, %

(всі категорії господарств)

Культури Низинна Передгірна Гірська
1965 1975 1985 1965 1975 1985 1965 1975 1985
Зернові – всього 77,4 80,7 81,3 17,3 15,8 16,4 5,3 3,5 2,3
в тому числі:
озимі 84,5 89,1 88,2 14,1 9,6 11,1 1,4 1,3 0,7
кукурудза 68,5 74,2 71,5 31,5 25,8 28,5
Технічні – всього в тому числі: 84,0 81,0 83,6 16,0 19,0 16,4
олійні 83,6 82,9 83,4 16,4 17,1 16,6
тютюн 89,8 36,3 89,6 88,9 10,2 10,4 11,1
Картопля і овочі – всього 36,4 37,9 29,6 27,2 26,9 34,1 36,4 35,2
в тому числі:
картопля 32,9 31,1 30,8 29,9 26,7 27,4 37.2 42,2 41,8
овочі 58,3 60,1 65,7 29,2 28,2 25,4 12,5 11,7 8,9
Кормові – всього в тому числі: 56,6 55,6 54,8 25,6 26,1 26,6 17,8 18,3 18,6
багаторічні трави 55,4 47,9 46,1 22,7 28,1 28,7 21,9 24,0 25,2

 

Основна мета боротьби з ерозією ґрунтів – припинення бурних стоків снігової та дощової води. Цю роботу необхідно проводити передусім агротехнічними заходами, застосовуючи для цього як загальні методи – лущення стерні, оранку, культивацію, дискування, боронування, сівбу, міжрядний обробіток просапних культур, догляд за грунтом у садах і на виноградниках тощо, так і спеціальними заходами – глибоким розпушуванням, борознуванням і валкуванням, грунтопоглибленням, лункуванням тощо, що сприяє більш ефективному затриманню води й попередженню змиву грунту.

Обслідування грунтів показало, що найбільше пошкоджених ерозією земель є в Міжгірському, Воловецькому, Свалявському та Іршавському районах, а також на виноградниках низинних господарств. Тому спеціалістами розроблено комплексну систему боротьби з водною ерозією. Вона враховує не тільки відмінність рельєфних умов, у яких знаходяться господарства, але й специфіку обробітку грунту при вирощуванні різних сільськогосподарських культур. Справа тільки за швидшим її впровадженням. Це буде практичним втіленням у життя вимог Основних напрямів економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-1990 роки і на період до 2000 року, де сказано: «Продовжити послідовне освоєння науково обгрунтованих систем ведення господарства, розширити застосування ґрунтозахисних методів обробітку землі та проведення протиерозійних

Абсолютна більшість сільськогосподарських угідь області розташована в зоні перезволоження. Тому потрібно постійно регулювати водний режим. За час, що минув після травневого (1966р.) Пленуму ЦК КПРС, який поклав початок широкої меліорації земель, площі меліорованих земель досягли 177,1 тис. га. На меліорацію уже витрачено понад 200 млн. крб. капіталовкладень. Нині на меліорованих землях вирощується 85 % зернових, у тому числі кукурудзи близько 90 %, овочів – 80 %, кормових культур – близько 70 %, картоплі – понад 30 %.

Великі можливості меліорації закладені в реалізації довгострокової програми, розрахованої до 2000 року і схваленої жовтневим (1984 р.) Пленумом ЦК КПРС.

У справі ефективнішого використання меліорованих земель велика увага приділяється селекції рослин. Робота по селекції ведеться в багатьох господарствах і районах, які стають базовими по забезпеченню всіх колгоспів і радгоспів області високоврожайними сортами культур чи гібридів. Так, базовим по вирощуванню садивного матеріалу картоплі став Воловецький район, де виведено високоврожайні сорти картоплі: «Воловецька», «Латориця», «Гуцулка», «Нижньоворітська», врожайність яких становить 200–300 ц/га.

Інтенсифікація рільництва, кінцевим результатом якої є висока врожайність сільськогосподарських культур, вимагає сталого внесення на поля органічних і мінеральних добрив. Висока їх ефективність досягається тоді, коли добре відомий не тільки хімічний склад грунту, але й добрив і враховується потреба в них рослин за періодами живлення.

Практичний досвід і дані науково-дослідних установ свідчать, що на грунтах Закарпаття одержати високі врожаї можливо лише при внесенні в них достатньої кількості органічних добрив. Так, внесення 20 т/га гною еквівалентне забезпеченню гектара грунту 100 кг азоту, 50 кг фосфору, 120 кг калію, 90–100 кг окису кальцію і магнію.

Обсяги виробництва і використання органічних добрив за роки одинадцятої п’ятирічки зросли майже вдвічі і в 1985 році досягли понад 2 млн. т.

Найкраще органічне добриво – гній. Він містить у собі всі необхідні поживні речовини для живлення рослин. За даними Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції, внесення 35 т/га гною на дерново-опідзолених грунтах підвищує врожайність картоплі (в рік внесення) на 60,1 ц/га, а зерна кукурудзи – на 11 ц/га; внесення 20 т/га під озиму пшеницю підвищує врожайність на 6,4 ц/га.

З року в рік зростають і обсяги внесення мінеральних добрив. Так, якщо в 1980 році під сільськогосподарські культури з розрахунку на 1 га було внесено 213 кг (у поживних речовинах), то у 1985 р.– близько 270 кг. Важливе місце в підвищенні врожайності грунтів належить мікроелементам – бору, молібдену, міді, цинку та іншим.

Відомо, що в області більшість грунтів має підвищену кислотність. Тому одним з агротехнічних заходів, за допомогою якого підвищується врожайність землі, є вапнування. Дані дослідів Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції показали, що кислі грунти області на вапнування реагують позитивно. Так, на провапнованих грунтах озимої пшениці одержано на 3-5 ц/га, кукурудзи – на 5,8, багаторічних трав – на 9-16 ц/га більше, ніж на непровапнованих. Сумісне використання вапняку, органічних і мінеральних добрив значно підвищує їх ефективність. Внесення 20 т/га гною і півнорми вапняку забезпечує такий урожай, як 40 т гною. Це пряма економія добрив, адже не знижуючи врожайності, можна удобрити вдвічі більшу площу.

Добре реагують на вапнування й плодово-ягідні, під які обсяги внесення вапна також зростають. Це позитивно відбивається на врожайності і в кінцевому підсумку на ефективності зайнятих земель багаторічними насадженнями, питома вага яких в області висока – 8,2 % всіх сільськогосподарських угідь.

Для інтенсивного використання сільськогосподарських угідь найбільше багаторічних насаджень розміщено в передгірній зоні. При цьому вони переважно займають схили, де посіви зернових або просапних культур малоефективні. Такий стан дає можливість низинним господарствам розширити площі під зерновими, овочами й технічними культурами. Найбільш висока питома вага фруктових насаджень у Хустському, Тячівському і Мукачівському районах. На їх долю припадає до 60 % площ, зайнятих в області під садами.

У садах вирощуються переважно зерняткові. Ними зайнято 80 % площі садів. Для цілорічного забезпечення населення свіжими фруктами необхідно вдосконалити структуру багаторічних насаджень окремо по кожній зоні. Для низинної зони рекомендоване таке співвідношення між плодовими і ягідними культурами – 93-95 і 5-7%, для господарств передгірної – відповідно 85-90 і 10-15 %.

Серед ягідних культур перевага надається суниці й малині. У низинних господарствах першій відводиться 70 %, другій – 15 %, у передгір’ї – відповідно 50 і 20 % • Таким ягідним культурам, як чорна смородина, аґрус у низинних господарствах відводиться до 5 % площі ягідників, а в передгірних – до 10 %. Практика показує, що гірська зона – також придатний район для вирощування ягідних культур. Співвідношення їх таке: суниця – 50%, малина–25, чорна смородина – 15, аґрус – 5 %.

Школою передового досвіду інтенсивного садівництва в області і творчого співробітництва з садоводами Угорської Народної Республіки став Сад дружби ім. В. І. Леніна, що належить Закарпатській державній сільськогосподарській дослідній станції. Тут збирають у середньому з гектара понад 200 ц яблук при собівартості 10-12 крб. за 1 ц, ягід – 60-80 ц. Новий сад (60 га), закладений спільно з угорськими садоводами на честь 60-річчя Великого Жовтня, добре плодоносить, тут збирають понад 300 ц/га яблук.

Ефективною стала інтенсивна технологія садівництва й ягідництва, розроблена науковцями станції для господарств різних природно-кліматичних зон області. За нею уже вирощуються фрукти на площі 2500 га. У цих садах збирають по 150–200 ц/га яблук і по 60–80 ц/га ягід.

Колгосп ім. Леніна Хустського району протягом багатьох років одержує по 180 ц/га яблук, а радгосп «Комунар» Виноградівського району – по 176 ц/га. Така врожайність яблук еквівалентна 8 га старих садів, а товарність – 9 га. В розрахунку на гектар господарства одержують прибутку близько 4 тис. крб. Високі врожаї фруктів одержують колгоспи ім. Леніна Мукачівського, ім. Горького Ужгородського, «Червоний прапор» Берегівського, радгосп ім. Шевченка Виноградівського районів та ряд інших. Собівартість фруктів низька, отже рентабельність садівництва висока.

Сприятливі кліматичні умови в низинній зоні і значній частині передгірних господарств дозволяють не тільки розвивати, але й одержувати високі прибутки від виноградних плантацій. У 1985 році в усіх категоріях господарств їх налічувалось 10,1 тис. га, в тому числі в суспільному секторі – 9,3 тис. га, з яких 81,5 % плодоносні плантації.

В основному площі під виноградниками зосереджені в спеціалізованих радгоспах-заводах. На долю цих господарств у Мукачівському і Ужгородському районах припадає 48 % площ суспільного сектора виноградників області, решта – на господарства Іршавського, Берегівського і Виноградівського районів.

Колгоспи культивують багато сортів винограду, серед яких перевага надавалась технічним. Тому доля столових сортів становить лише 7 %. Ось чому нині при реконструкції старих виноградників і закладанні нових насаджень основна увага приділяється столовим сортам. Планом передбачено протягом кількох років довести питому вагу їх, принаймні, до 20 %.

Важливе завдання стоїть перед виноградарством області: підвищення його врожайності на основі впровадження передової агротехніки і нових високоврожайних сортів, стійких до хвороб і шкідників; запровадження протиерозійних заходів; дальша механізація праці на плантаціях; концентрація цієї галузі в спеціалізованих господарствах.

Раціональне використання сільськогосподарських угідь неможливе без значного підвищення врожайності природних сіножатей і пасовищ, питома вага яких у структурі угідь становить близько 50 %. Особливо це стосується гірських господарств, де основна доля одержання кормів припадає на природні кормові угіддя.

Наукою і практикою розроблена струнка система підвищення врожайності природних лук і пасовищ – поверхневе й докорінне поліпшення, створення культурних пасовищ. В результаті немало господарств одержують з одиниці площі в 3-4 рази більше ніж раніше, високоякісних і головне дешевих кормів – основи низької собівартості яловичини, молока, баранини.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Сучасному лісовому господарству властива велика увага до організації лісонасіннєвої справи. Адже питома вага лісових культур у загальному обсязі лісовідновлення неухильно зростає. Чимало нових лісів створюється і на Закарпатті. За останні роки лісівниками області проведено лісокультурні роботи на площі понад 40 тис. га, в тому числі посаджено лісу – 8200 га. Переважна кількість насіння заготовляється на місці, на лісонасіннєвих ділянках і лише частина надходить з інших джерел.

Щоб високі якості лісу відтворювалися у нових насадженнях, постійні лісонасіннєві ділянки відведено у кращих, найбільш продуктивних та здорових лісостанах. їх площу виключено з розрахунку рубок, головна мета – одержання насіннєвої продукції. Підвищенню врожаю сприяють певні заходи: часткове зрідження (вилучають гірші дерева), внесення добрив. Крім постійних, виділено також тимчасові лісонасіннєві ділянки. Це лісостани високої якості, здорові, в них ведеться звичайне господарство, проте головні рубки можуть бути відкладені до насіннєвого року. Загальна площа постійних лісонасіннєвих ділянок держлісфонду становить 1150 га. Асортимент насіння досить великий – понад 50 видів деревних і чагарникових порід, серед яких головні лісоутворюючі, цінні супутні породи, чагарники, декоративні види тощо.

Багатий асортимент насіння, що заготовляється на постійних і тимчасових лісонасіннєвих ділянках, дозволяє успішно проводити лісовідновлення в Карпатах на всіх висотних поясах, починаючи з рівнинного – зони дубових лісів, завершуючи в зоні приполонинних лісів та криволіссі.

Важливим, найбільш перспективним методом лісовідновлення в області є створення постійної лісонасіннєвої бази на селекційно-генетичній основі, оптимальної за розмірами і кількістю лісоутворюючих порід. Закладають плантації живцями елітних дерев, які за спадковими рисами характеризуються найвищою продуктивністю, біологічною стійкістю і товарною структурою деревостанів. Перші лісонасіннєві плантації, закладені в Мукачівському лісокомбінаті, вже дали елітне насіння, з якого вирощується садивний матеріал для майбутніх молодих лісів. Формування плантацій здійснюється з таким розрахунком, щоб вони давали максимальний урожай, були доступні для механізованого способу заготівлі насіння. Важливим фактором формування лісонасіннєвого господарства є організація науково обгрунтованого догляду, який би сприяв підвищенню врожайності та стійкості плантацій до шкідників, хвороб та несприятливих кліматичних умов.

Давні традиції на Закарпатті має насінництво ялини. У букових лісах переважає природне поновлення, але існує також потреба і в певній кількості насіння. Жолуді дуба скельного й звичайного йдуть на відновлення дібров, а також для введення дуба в молодняки букової зони. Збирається насіння багатьох супутніх порід, що становлять домішку в лісових культурах. Джерелом насіння деяких інтродукованих видів є відповідні насадження, що досягли віку змужнілості (псевдотсуга Манзіса, модрина, дуб червоний, окремі види сосни, інші). Досить різноманітним є видовий склад чагарників, потрібних для введення підліска. Декоративні породи цінуються в лісах зелених зон.

Пов’язана з гірським рельєфом велика різноманітність природних умов нашої області відбивається на характері лісової рослинності. Шляхом тривалого, у масштабах геологічного часу, пристосування лісова рослинність кожного природного району набула рис, що найбільш повно відповідають конкретним умовам клімату та грунтів. Перенесення лісового насіння на далеку віддаль чи значна різниця в абсолютних висотах місцевості між пунктами збирання та використання здатна знизити стійкість чи продуктивність насаджень. Таких помилок історія лісового господарства налічує чимало. Тому сучасне лісівництво приділяє походженню насіння велику увагу. Існують різні схеми районування та рекомендації для можливого перенесення насіння.

На Закарпатті виділено, зокрема, один насіннєвий район дуба звичайного, два райони дуба скельного (розділені течією Ріки), кілька насіннєвих районів бука (західний – до долини Латориці, центральний та східний, що поділяються долиною Тересви). Лісонасінневий район ялини пов’язаний з ареалом її природного поширення у горах. Крім цих горизонтальних меж, рекомендується дотримуватися певної відповідності абсолютних висот між місцем заготівлі та використанням насіння. Бажано, щоб така різниця не перевищувала 300– 350 м.

Урожаї насіння бувають не щороку. Так, добре плодоносять бук та ялина з інтервалом у 3–5 роки, досить нерівномірно врожаять дуби в дібровах. У насіннєві роки не тільки полегшується заготівля, але й кращі якісні показники має насіння. Тому бажано користуватися насінням урожайних років. Насіння хвойних порід зберігає свою схожість кілька років, для листяних використовують сіянці різного віку.

Крім традиційного методу заготівель лісового насіння – в насадженнях, є інший шлях – вирощування його на лісонасіннєвих плантаціях. Для цього з обраних за спеціальними вимогами дерев беруть живці, які прищеплюють на молоді саджанці цього ж виду. Щеплені рослини розміщують на плантації, за якою старанно доглядають. Оскільки живці беруться з крони старих дерев, щеплені рослини зберігають здатність до репродукції і за кілька років починають цвісти. З насіннєвими плантаціями пов’язана перспектива генетичного поліпшення насіння, бо для заготівлі живців вибирають найкращі дерева, так звані плюсові, а на плантації створюється можливість їх запилення.

На Закарпатті перші роботи по елітному насінництву почалися в 60-х роках як експеримент. Тепер справа набула виробничого масштабу. Відібрано та зареєстровано близько 300 плюсових дерев, освоєно методи щеплення, опрацьована технологія створення плантацій. З деревних порід найбільш підходить для плантаційного способу вирощування насіння сосни кедрової, сосни звичайної, модрини, псевдотсуги, дуба, ясена, чорної вільхи.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Природна флора Карпат нараховує понад 2300 видів і форм рослин. Поряд з аборигенними видами в лісах області ростуть і чужоземні рослини – екзоти. У рослинному світі Карпат нараховується понад 1000 різних їх видів і форм.

Введення іноземних деревних порід в області розпочалося дуже давно. Плодові дерева: волоський горіх, їстівний каштан, виноград було завезено на Закарпаття ще в XI–XII ст. Лісівнича ж інтродукція значно молодша. За її початок в області можна вважати 1820 рік, коли біля Рахова було посаджено модринові культури, які ростуть і досі. Очевидно, насіння для них привезене з Альп. Майже такого віку ділянки модрини є у Лужанському лісництві, поблизу селища Великого Бичкова. На початку XX ст. у деяких лісництвах Закарпаття було створено лісові культури псевдотсуги Манзіса, сосни Веймутова, модрини. З листяних порід досить давно розводять білу акацію, дуб червоний. їстівний каштан культивувався у садах, на садибах. До лісових насаджень впровадження його розпочалося вже за радянського часу.

Випробуванням інтродуцентів та перспективами їх поширення в регіоні займаються вчені Закарпатської лісодослідної станції та окремі лісівники.

В лісових культурах випробувалася велика кількість іноземних порід – екзотів, проте не всі вони виявили перевагу над аборигенними породами. З хвойних були рекордно продуктивними посадки дугласії у поясі бучин. Зростають модрина японська, польська та сосна Веймутова. Вказані види можуть рости як у чистих культурах, так і в змішаних з місцевими деревними породами. Серед листяних порід заслуговує на увагу інтродукція дуба червоного, платана кленолистого, каштана їстівного, чорного та сірого горіхів. Багато інших екзотів, що витримують наш клімат, можуть використовуватися для лісів зелених зон, при створенні лісопарків тощо. Осередком вивчення та розмноження цікавих для лісового господарства інтродуцентів є дендрарій Мукачівського лісокомбінату (закладений у 1957 р.). Для промислових посадок перспективні такі хвойні, як секвойя гігантська, ялиця велична, кедр річковий та інші.

Велика увага приділяється акліматизації в умовах Закарпаття плодових порід: кедрової сосни, обліпихи крушиновидної, горобини чорноплідної, порічок, мушмули німецької та інших, що використовуються в харчовій промисловості.

При впровадженні екзотів важливими умовами є правильний добір умов місцезростання, дбайливий догляд за культурами та захист їх від диких тварин. Найбільш доцільним шляхом впровадження нових порід є створення змішаних лісостанів, де інтродуценти вирощуються разом з корінними деревними породами.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Для вирощування одного покоління лісу – від появи самосіву чи посадки сіянців до отримання стиглого насадження – потрібен тривалий час. Залежно від деревної породи, грунтово-кліматичних умов, технічних вимог до сортиментів деревини, повинно минути від кількох десятків до 100 і більше років. Головні рубки у віці стиглості щороку здійснюються на відносно малій лісовій площі. А для забезпечення рівномірності користування деревиною потрібно вести господарство на великих територіях, де представлені лісостани різного віку. В експлуатаційній зоні лісів слід мати певні площі молодих, середньовічних та пристигаючих насаджень, що поступово досягають віку стиглості. На зрубах знову проводиться лісовідновлення.

Нормальним вважається рівномірний розподіл лісової площі на основні вікові групи. Проте в лісах області вікова структура насаджень порушена. У листяних лісах на молоді лісостани (до 40 років) припадає 31 % за площею, середньовікові становлять 38 %, пристигаючих всього близько 8 %. Серед хвойних порід молодники займають 40%, насадження середнього віку–28%, пристигаючі – 15 %. Такий розподіл зв’язаний з надмірними рубками в дорадянський період та в роки відбудови. Отже, у молодих лісах відповідно зосереджено й великі запаси деревини. Ці вікові групи дають найбільший приріст за масою не тільки через великі площі, але й тому, що інтенсивність пр