Náboženství. Země je odedávna pravoslavná. Maďaři v X. stol. přinášejí katolictví. R. 1649 byla prohlášena v Užhorodě unie, slovanský jazyk při bohoslužbách zachován, také volba biskupů a rovnoprávnost duchovních. Pravoslaví přechází v církev uniatskou nebo greko-katolickou a téměř úplně zaniká. R. 1910 jenom 577 lidi se hlásí k pravoslaví. Ale r. 1921 je již 60.986 pravoslavných a r. 1930 112.034. Ohniskem pravoslaví je Iza. V okresu chustském mezi 71.311 obyvateli je 28.087 pravoslavných, v ťačovském mezi 79.419 31.757. Protože zákon brání, aby byly přebírány kostely, pravoslavní si stavějí nové cerkve svého vyznáni. Překážkou ještě většího rozšířeni je nedostatek vzdělaného kněžstva. Rusini jsou pravoslavní a řeckokat., Maďaři kalvinisty, Němci a Slováci katolíky. V celé zemi mají jednotlivá vyznání tento počet příslušníků: římskokatolické 69.262, řeckokatolické 359.166, českobratrské 933, ev. reformované 70.833, ev. augšpurské 1592, pravoslavné 112.034, československé 2218, izraelské 102.542, jiné a neudané 1009, bez vyznáni je 4953, celkem 725.357 lidí.

Nářečí, kmenové rozdělení. D.N.Vergun rozeznává tato nářečí: huculské. vrchovinské, dolňanské, marmarošské, lemkovské, nejzápadnějši šárišské, zasahující daleko do Slovenska. Podle krojů a obyčejů děli se Rusini na Huculy, Bójky, Lemky, podle polohy jsou Vrchovinci a Dolňané.

Peněžnictví a družstevnictví. Každá větši obec má svou “banku”; jsou to peněžni ústavy s malým akciovým kapitálem pro hypoteční a směneční úvěr. Větším domácím ústavem je Podkarpatoruská banka v Užhorodě s filiálkami v Chustu a v Mukačevě. Ve 155 obcích jsou úvěrní družstva s vklady 135 mil. Kč, zápůjček je asi 190 milionů. Své filiálky mají Městská spořitelna na Král.Vinohradech, Legiobanká, Agrární banka, z Bratislavy Slovenská, Dunajská a Všeobecná úvěrní banka. Živnostenských společenstev je jenom 15 smíšených: srovnáme-li se zemi Moravskoslezskou, mělo by jich být přes 700!

Českoslov. červený kříž má důležitou úlohu, zejména v době epidemií a v době nouze. Stravuje přes 10.000 dětí, čímž podstatně zlepšuje školní docházku. V některých obcích postavil útulky pro školní mládež (Volové, Vel’.Berezný a j.) a zřídil poradny. Přiděluje potřebným kukuřici za režijní cenu. Záchranná stanice ČČK. je v Mukačevě, č. tel. 190, v Rachově, č. tel. 3, v Užhorodě, č. tel. 14.

<<< OBSAH >>>

Horstvo. Poloninské Karpaty, střed vyklenutého oblouku Karpat, dlouhého 1300 km, jsou tvořeny třetihorním vápencem, na východě křídovými pískovci a vápencem. Prohýbají se v nich průsmyky Užocký, Verecký, Skotarský, Pantyr, Jasiňský. Tímto, Užockým a Skotarským vedou železnice. Karpaty se zvedají nejvýše ve skupině Čorné hory Hoverlou 2058 m. Na Stohu 1653 se sbíhají hranice ČSR., Rumunska a Polska. K pohraničnímu pásmu se pojí polonina Rovná, Boržava, Svidovec a mnohé jiné, zabíhající do vnitrozemí. Pásmo vyvřelin, běžící rovnoběžně s vých. Karpaty, tvoří trachyty, andesity a tufy. Je to Vihorlat, Velikyj díl, Chustské vrchy a Gutinské hory.

Výšky hor. Mezi výškami hor na starých rakouských mapách a na nových speciálkách, vydaných Vojenským zeměpisným ústavem, jsou rozdíly i několik desítek metrů. Vídeňský zeměpisný ústav konal měření v období 1887—1893. Vojenský zeměpisný ústav změřil v 1925-7 mnohé kóty pro vyměření poledníkového oblouku. Později přeměřeny byly i jiné hory. V závorkách udáno staré měření: Pop Ivan 1739 (1740), Nieněska 1817 (1820), Sčaul 1763 (1755), Korbul 1698 (1700), Stoh 1653 (1655), Čoma hora 2022 (2026), Kukul 1536 (1542), Pikuj 1406 (1405), Vel. Munčel pod Pikujem 1036 (988) atd.

Vodstvo. Hlavní řeka Tisa se skládá ze dvou pramenů, z Černé, pramenici na Okule, a z Bilé Tisy, utvořené soutokem Balcatulu a Stohovce. Černá a Bílá Tisa se spojuji u zastávky Ustěriky. Tisa na našem územi až k Čopu měří 330 km (po výtok u Berehova 240 km). Celková její délka je 1300 km a její úvodí zabírá plochu 155.000 km2, z toho je dvanáctina na našem území. Jen Batar se vlévá na naší půdě z levé strany, všecky ostatní pobočky přicházejí z pravé strany: Sopurka, Apša, Teresva, Terebla, Chustec, Rika, Boržava, Latorice. Do ní se vlévá Už a soutok jejich se jmenuje Čopan, spojený pak s Ondavou a Teplou tvoří Bodrog, vlévající se do Tisy. Teresva, Terebla a Rika jsou skoro stejně dlouhé, asi 90 km. Už 95, Boržava 105, Latorica k hranicím 140 km. Rybníků není, jen nádrže, klausury. Jezera jsou malá, původu ledovcového, Sinovirské ozero vzniklo sesutím skalního boku hory Ozirně.

Klausury. Jsou to přehrady na horských potocích a bystřinách, z nichž se najednou vypouští voda, aby zesílila toky a odnesla připravené kmeny do řek, kde se svazují ve vory. Je u nich hlídač, v jeho chaloupce najdeme přístřeší. Klausury, jichž je dosud používáno, jsou spojeny telefonem, aby vypuštěni všech klausur v jedné oblasti stalo se najednou. K nádržím vedou dobré vozovky, po nichž za poplatek mohou jeti auta. Některé menši klausury nejsou stále osazeny, to mějme na paměti, abychom nespoléhali na nocleh. Klausury v oblasti Černé a Bilé Tisy jsou až na několik (zrušené hati Stanislav, Kozmešček, Lopušanka, Bílý potok) v provozu, na Teresvě jsou všechny zrušeny až na Roztoku, Slobodu, Fuliovec, Ozero. Klausura Apšinec je největší, Stebný nejmenší, Balcatul s chatou KČST. je nejkrásnější, i Kvasný s chatou KČST. je idylickým koutkem.

Srážky. Na P. Rusi prší mnoho. Nejmokřejši kout republiky je pod pohraničním hřebenem Karpat v okolí Brustur. Jména Mokrá (vesnice Německá a Ruská Mokrá), řeka a klausura Mokranka na to poukazují. Spadne tam za rok 1355 mm vodních srážek. Všechna horstva mají dost srážek, proto se na nich šiří poloniny, pokryté svěží travou. Nížiny jsou na vodní srážky daleko chudší. Dešťoměrných stanic je 122, nejvýše položena je na Čorné hoře 2022 a na Hoverle 2058 (r. 1935 byla prostřelena). Na Čorné hoře je také meteorologická stanice. Ty jsou v N. Vereckách, ve Volovci, ve Skotarském, Izkách, Volovém, Niž. Studeném, Niž. Bystrém, Dovhém, Kereckách, Svalavě, Polané a j. V zemi je 53 vodočetných stanic.

Povodně. Tisa se občas nesmírně rozvodni a v některých úsecích bývají povodně katastrofální. O velké vodě mluví nápis na Košutově pomníku v Ťačově r. 1913. R. 1923 a 1925 Tisa mezi Vel. Bočkovem a Jasini zle potrhala silnici a trať, 30. a 31. VIII. 1927 vystoupila 4 m nad normál, strhala mosty, silnici, pole, stavení, odplavila spousty dříví. Začátkem srpna 1934 zničila ze tři čtvrtin obec Výlok. O menších zátopách na Tise a na jiných řekách se ani nemluví.

Geologie. Podkarpatská Rus ve své nejvýchodnější části je vytvořena horninami prahornimi, ostatní Karpaty na pohraničí útvary třetihorními, rovina útvary čtvrtohorními. Nejvýchodnéjši a nejvyšši masiv Čorné hory je vytvořen z prahor, ostatní pás Karpat z karpatského pískovce z doby vrchní křídy. V mladších třetihorách (neogén) vniká moře z Panonské pánve až ke Karpatům. Miocenní uloženiny obsahuji sůl. Za mohutné sopečné činnosti se rozlévaly andesitové a rhyolitové lávy a usazovaly se na vulkanické tufy. Osamělé vulkány se vyskytují u Užhorodu, Mukačeva, Berehova, Šomu, Kosina, Sevluše (Čorna hora), Chustu a j. V době diluviální vznikají travertiny (vápenné tufy) a nánosy hlin v rovinách, kde se ukládá štěrk.

Minerální prameny, lázně. V karpatských údolich je mnoho minerálních pramenů, hlavně železitých kyselek se značným obsahem manganu, hořčíku a j. solí. Alkalické železité kyselky se vyskytují v Užhorodě (Kvasná voda) a jeho okolí (Ciganovce, Derenovka a Lumšory), v okolí Svalavy (Polana, Nelipeno), v údolí Riky (Sojmy, V.Bvstrá, Majdan), Terebly (Sin. Polana), Teresvy (N. Mokrá, Brustury, Neresnice). u Kob. Polany a v údolí Tisy (Kosovská Polana, Rachov, Kvasy a j.). Solné prameny jsou u Soľu, Drahobratova, Brustur, Zlatár, Šandrova, Neresnice, Rachova a j. Sirné prameny jsou u Siňáku, Žděňova, Verecek, Sojmů, Majdanu a Jasině. Jodově prameny u Polaný, Brustur^, Biliny, Rachova. Arsenový pramen u Užoku, lithiovy u Výšková. Lázní je celá řada, většinou zcela primitivních. Mnohé zanikly, jen trosky a prameny svědčí o jejich minulosti. Některé se znovu upravuji. Je o nich podrobněji mluveno při jednotlivých místech. Jsou v Užhorodě, Lumšorech, Svalavě, Polané, Siňáku, Nelipenu, Derenovce, Ciganovcich, Zaňce, Majdanu, Usťčorně, Kvasech, Rachově, Slatinských Dolech, Výškově a jinde. Celkem je na P.R. asi 400 různých pramenů (solné, jodové, sirovodíkové, uhličité a j.).

Nerostné bohatství. Není tak obsáhlé jako v jiných našich zemích. P.Rus nad jiné vyniká solí a petrolejem. Solí je takové množství, že nebude vyčerpána ani za staletí. Její ložiska se táhnou od Prešova až do Slat. Dolů a přes hranice do Rumunska. Slané prameny a slaná jezírka jsou památkami po solných dolech, jež se propadly nebo byly opuštěny. Lid slané vody (ropy) raději používá k solení, přikládaje jí léčivou moc (radioaktivita).

Ložiska petroleje jsou ve dvou oblastech, u Luhu a v okolí Jasině. Těženi petroleje bylo zastaveno, jen ve Stebném nad Jasini se čerpá nafta, je tam těžná věž. Podrobně se o petroleji mluví při těchto mistech.

Hnědele v andesitových tufech s obsahem až 50% železa se dobývalo na mnoha místech (Lazy, Antalovce, Iršava, Dovhé, Friděšovo, Tuří Remety, Iršava, Šelestov, Podhořany, Ilnice, Osoj a j.), krevele u Kobylecké Polaný, Rachova a Trebušan, ocelku u Kobyl. Polaný a v údolí Bílého potoka. Jeho těženi bylo téměř všude zastaveno. Uhlí jenom třetihorni se vyskytuje jen v malých slojích nebo v nepatrných vrstvách u Dovhého, Bilků, Křivé, Mukačeva, Negrové. Někde podniknuty i státem pokusné vrty.

Zlato se ryžovalo na Tise u Luhů, Výšková, Výloku, Sevluše a kopalo se v Berehovských kopcích. Stříbro v malém množství je u Kobyl. Polaný, olovo u Výšková. Měděná ruda se vyskytuje v prahorách u Luhů (Bohdanu) a Rachova. Kámen stavební, dlažební, na výrobu mlýnských kamenů a na páleni kamence se láme na mnoha mistech, alunit je v Berežských kopcích. V nížině jsou ložiska dobré hliny pro průmysl cihlářský a keramický.

Roztomilé krystalky křišťálu, marmarošské diamanty, se nalézají v horninách i volné v náplavech potoků a řek na horském území bývalé marmarošské župy. Děti je sbírají na jaře a po velkých deštích a prodávají turistům v okolí Volovce, Volového, Kobylecké Polaný.

Průmysl. Větších továren je málo. Zpracovává se železo, dřevo, kámen, po domácku se vyrábí keramika, tkají se koberce a vyšívá se. Domácí výrobu soustřeďuje Družstvo lidového uměleckého průmyslu v Užhorodě a Detva, akc. spol. pro povzneseni lidové uměl. práce v Bratislavě. Papírny (suroviny by bylo dost), plynárny a koksárny není ani jediné (pouze kartonáž). Papírny ovoce nestačí zkonsumovat ovoce. Z 500 mlýnů je většina prostičkého složení. Z 60 pil je třetina vodních, ostatní jsou parní, při některých jsou dílny na nábytek z ohýbaného dřeva. Je řada lihovarů, většinou hospodářských, a rafinerií. Velké závody na suchou destilaci bukového dřeva jsou ve Vel. Bočkové, ve Svalavé a v Perečíně, v Čiňaďové je továrna na zápalky. Železo zpracovávají Dolhavsko-lisičevské železárny a lopatárna, železárna a ocelárna v Kob. Polané, Friděšovská železárna v Mukačevě, hřebíkárna v Užhorodě.

V lomech se těží výborný andesit, rhyolit a sopečné tufy a zpracovávají se na dlažební kostky, štěrk a na stavební materiál i na mlýnské kameny. Mramorové lomy jsou v Neresnici, zpracovává se v Trnově. Ložisek mramoru v Rachově není využito, také ložiska kaolinu leži ladem. V lesích je zaměstnáno přes 90.000 lidí.

Meliorace, regulace. Meliorace potřebuje 3/7 zemědělské půdy. V některých obcích je ukončena, někde se provádí. Tisa, Latorica, Batar, Chustec jsou z části regulovány, Uh v Užhorodě (náklad přes 10 mil. Kč), potok Volovec ve Volovém, Teresva. Bystřiny jsou upraveny v délce 65 km, řeky v délce 130 km. Prudké a rvavé bystřiny v měkké půdě a ve štěrku vymilají břehy, vyhlodávaji nová řečiště, rozlévají se v ramena, podmílají silnice i železniční trati, trhají ochranné hráze a zatopuji kraj.

Zvířena. Je-li nejvzácnějši krása P.Rusi v neporušenosti její přírody, týká se to i zvířenv. Na P.Rusi žijí volně zvířata v západních zemích již vyhubená nebo chovaná pouze v oborách. Novinářské zprávy o dravé zvěři na P.Rusi značně přehánějí skutečnost a není nejmenšího nebezpečí, že by turista byl uveden do nesnázi nějakým tím dravcem. Každé zvíře před člověkem prchá a lze mluviti o velikém štěstí, zdaří-li se spatřiti zvěř dříve, než zmizí z dohledu. Jen ten, kdo jde lesem tiše, má na to naději. Hnědý karpatský medvěd přichází v pohraničních hvozdech v několika málo desítkách exemplářů, sotva kdy lze ho spatřiti. Pozorný turista najde alespoň stopy, imponující velikosti. Staří koně, které turista spatři se pásti v údolí uprostřed lesů, byli tam vyvedeni, aby zastřeleni posloužili za návnadu na medvěda, až přijde nájemce honitby. Zeptati se starého pastevce na medvědy a vlky, znamená vždy vyslechnouti zajímavé historky. — Vlk je již také velmi vzácný, zejména v létě, přece však se stane, že potkáš pastevce vzrušené noční návštěvou vlků u stáda. Rys byl ještě nedávno zastřelen u samého Užhorodu; nejspíše ještě uvidíš náhle se rozkývat vrchol stromu, s kterého skočil na útěku. Divoká kočka patři k dravcům i na P.Rusi vzácným, za dne ji turista nezahlédne, stejně jako jezevce a rozšířenější vydru. Častěji spatříme alespoň lišku, dosti hojnou. Vysoká zvěř (jelen), byla dříve dosti hojná a zdejší loviště patřila k nejproslulejším v Evropě. Za války a za převratu byl stav zvěře zdecimován a jen pomalu se zvelebuje. Při trošce štěstí je možno brzy zrána nebo navečer potěšiti se pohledem na jelena samotáře mohutných parohů nebo na celý houf slabších kusů. Totéž platí o hojnější srnčí zvěři. Černá zvěř (vepř divoký) je na P. Rusi poměrně četná, sotva však ji uvidíme při cestách. Jenom při potulce na odlehlých místech setká se turista i s touto zvěří, někde při bahnisku, kam zaléhá samotářský kanec nebo bachyně se selaty. Černá zvěř také před člověkem utíká a lekneme se zbytečně, vyplašime-li celý houf. Jak vstává kus po kuse, stupňuje se hluk a zdá se, že zvěř se blíži, zatím co s hlomozem prchá. Ploty, obkličující políčka pod lesy, jsou právě proti vpádům černé zvéře. Koncem léta hoři u každého pole oheň před kolibou, kde mladík nebo dévče hlídá úrodu a plaší divoká prasata. Vzácným hlodavcem vysokých hor je svišť, žijící na nékolika poloninách na Rachovsku. Uslyšíme aspoň varovný hvizd jeho stráži. Je velmi ostražitý, a chceme-li jej spatřiti, je nejlépe z dálky pečlivě pátrati kukátkem v místech, kde jsme zjistili nory nebo slyšeli pisknuti sviště. Draví ptáci, orli, sokolové, káně a jiní nejsou vzácní a několik orlů, kroužících současně nad lesy, je z krásných dojmů, na které je zejména východ P. Rusi tak bohat. Při potocích spatříme volavku, velmi hojného ledňáčka a v Potisí mnoho čápů. Medvěd, morek, svišť, sokol stěhovavý používají “tiché” ochrany. Na zbytcích Černého močálu žije ještě želva evropská. Z hadů pouze veliká žlutá zmije písečná je méně vzácná než jinde. Všecka ostatní u nás žijící a tu nevzpomenutá zvířata jsou zastoupena ovšem také na P. Rusi. V Tise se loví i jeseter a volžský candát, losos, hlavatka, okoun, lipeň, parma; v horských potocích všude je hojnost pstruhů, které je ovšem třeba nechat na pokoji, chceme-li dobře vycházet s lesním personálem. Pstruzi třaskavinami jsou hodně vyhubeni. Z domácích zvířat žije na P. Rusi bůvol v stádech u Saldoboše, Buštiny, Apše a Slatiny, celkem asi 1000 kusů. Hovězího dobytka chová se přes 200.000 kusů, ovci 120.000, koní 40.000. Při stádech na poloninách jsou psi ne zvláště krotcí a doporučuje se hodně klidu při setkání, neboť neútočí jen, nejsou-li drážděni. Rérych.

Poměry hmyzí fauny. Tak jako rostlinná řiše a vyšši třídy říše živočišné, vyznačuje se i třída hmyzu mnohými zajímavostmi v každém svém řádu. Nehledě k nižším jejím řádům, shledáváme na území podkarpatoruském na př. u motýlů a u brouků kromě valné většiny středoevropských druhů řádu endemitů formy čistě vysokohorské, druhy lokalisované na kraje viničné atd. Zastoupeny jsou tu druhy mediteranní, vnikající sem velkou nížinou uherskou, a některé boreální (severské) druhy. Různé ty skupiny nedají se ani zhruba vypočítávati; o každém jednotlivém řádu pojednává obsáhlá odborná literatura. Z typických druhů motýlů žije na př. jižní druh martináč veliký (Saturnia pyri Schiff.), mající v rozpětí křídel 13—15 cm šířky. V Karpatech žije kromě nesčetných druhů drobných motýlů jasoň (Parnasius Apolo L.), nádherná památka, t. zv. relikt glaciální, který je ve stadiu všeobecného vymírání a měl by proto býti zákonně chráněn, jako je tomu v Německu. V nižších polohách žije krásný a vzácný pestrokřídlec (Thais polyxena Schiff.). Všadv po lesních cestách a mýtinách prohání se batolec duhový (Apatura iris F.) se skvostně irisujícími křídly. Nad jetelišti a křovinami třepetají se hejna otakárků. Rád brouků vykazuje taktéž mnohé zvláštnosti. Žije zde na 40 druhů forem a aberrací střevlíků. Ze všech evropských druhů potápníků je zastoupena celá polovina. Z drabčíků kromě velikého množství mikroskopických druhů je řada vzácnosti z velkých forem, na př. Velleius dilatatus F., žijicí u sršní. Z tesařiků žije v nížinách tesařec drsnorohý (Aegosoma scabricorne Scop.), závodící ve velikosti s tesařikem obrovským. V horách na bucích žije velmi krásný tesařik sametovec horský (Rosalia alpina Lín ). Karpaty hosti jedinečnou vzácnost — perlu všech palaearktických tesařiků “Gaurotes excellens Brancsik”, prastarý, vymírající druh. Boreálni druhy zastupuje Nivellia sanquinosa Gyll., ve vyšších polohách Strangalia thoracica Greutz. a Cyrtoclytus capra Germ., vesměs vzácnosti. Z chrobákovitých stojí za zmínku veliký a nádherně zelený zlatohlávek Potosia speciosissima Scop. Z roháčů jsou zastoupeny všechny palaearktické rody. Taktéž řád blanokřídlých, rovnokřídlých a ostatní mají mnohé své znamenitosti. Od převratu byla českými entomology popsána řada nových druhů podkarpatského hmyzu. Poněvadž přírodní poměry jsou na P. Rusi namnoze ještě zcela původní, zachovaly se mnohé památky hmyzí zvířeny, které si zasluhují ochrany, aby nebyly vyhubeny, jako se to stalo jinde. Vědě prospěje jen opravdové studium přírody, nikoliv však sériové sbirání a hubení právě těch nejkrásnějších forem, které oku nerozumného diletanta lahodí.

Lesy. Největšim bohatstvím P. Rusi jsou lesy, které živi největší část obyvatelstva. Pokrývají více než polovinu země (51%), z nich státu patří polovina, akc. společnost “Latorica” má 96.000 ha, řád Maltézských rvtiřů v Dovhém 23.000 ha. Dnes velká část lesů je porušena. Válka, lidé i dobytek jim ublížili. Bukových lesů je 60%. Buk roste do průměrné výše 1300 m, na jižní straně až do 1350, na sev. do 1250. I dub je poměrně hojný. Je ho 8%. Zimni dub roste až do 750 m, letni jen do 470 m. Smrku je 25%, roste do průměrné nadmořské výše 1450 m, jedle (do 1200 m) 4%. Zbytek připadá na lísku, olši a jiné. Hojný je jalovec, kleč roste jen na Čorné hoře. Limba, vzácná borovice s 5 jehlicemi ve svazečku, je domovem zejména v divokých Gorganech mezi Pikujem a Syvulou na severním pohraničí. Zasahuje dost nízko, i pod 1000 m, kdežto jinde je její oblast teprve kolem 1400 m. Jeji koruny jsou patrny válcovitým tvarem.

Na západě a ve středu země se dopravuje dříví lesními drahami, jichž je skoro 600 km. Proto vorařství v těchto oblastech zaniklo. Po Rice a na přítocích Terebly a Teresvy se plaví polena, asi 20.000 m^:‘ ročně, v letech 1934 a 1935 méně. Vory se plaví na Tise a jejích přítocích do Velkého Bočkova, kde se svazují ve velké vory. Množství dřeva v podkarpatoruských lesích udávají Inž. V.Chrastina a Inž. Zoban na 100,000.000 m3 s 2% ročni těžby.

Dosud je několik oblasti pralesů. V katastru obce Nové Stužice je bukový prales s jedlí a javorem, zvaný “Jasan”, ve výměře 602 kat. jiter, u obce Tiché 25 kat. jiter pralesa jedlového se smrkem. V polesí Plaiské je smrkový prales s limbou “Gorgan” 55 kat. jiter. Na Vodožanské Kyčeře je částečná reservace 461 kat. jiter. V polesí Široký Luh je bukový prales s jedli a na Kamjonce částečná reservace se smrkem 85 kat. jiter. Na Rachovsku má řeckok. církev a škola v Apši pod poloninou Apeckou prales bukový s kmeny až 120 cm v průměru a s javory až 150 cm. Na Laščinském gruni pod Popem Ivanem je dokola kromě vých. svahů smrkový prales s bukem a s jedli. (Tiž.) Pod Hoverlou se rozkládá prales 960—1340 m na 130.57 ha, jak je napsáno na tabulce na obrovském smrku, když jdeme Jub. stezkou na l. břehu Bílého potoka ke klausuře Hoverle. — Pralesů je celkem přes 4000 ha.

<<< OBSAH >>>

Постановою Ради Міністрів УРСР у 1980 році було створено в Івано-Франківській області перший в Карпатах національний парк на площі 50,3 тис. га. Відзначимо, що серед чотирьох карпатських областей, Закарпаття, яке розташоване на південно-західному мегасхилі Карпат, має найбільш сприятливі екологічні умови для масової рекреації населення. Цьому сприяють також багаті й різноманітні бальнеологічні ресурси.

Проведені дослідження дають підставу вважати, що в області існують реальні можливості створення двох національних парків – Синевирського, площею 40 тис. га у Міжгірському та Свидовецького, площею 15 тис. га у Рахівському районах. Синевирський національний парк вже в стадії організації.

За останні десятиріччя в ряді індустріальних країн Європи й Америки для задоволення зростаючих потреб населення у рекреаційних ресурсах поруч з національними парками стали створювати регіональні ландшафтні парки. Головні функції таких парків полягають у збереженні естетичного вигляду природних і окультурених ландшафтів і сприянні раціональному використанню їх рекреаційного потенціалу для задоволення потреб трудящих; підтриманні екологічного балансу в районі розташування парку шляхом ведення спеціалізованого лісового, сільського й водного господарства; охороні цінних у природничому та ландшафтно-естетичному відношенні пам’яток живої і неживої природи, а також пам’ятників культурних, історичних і етнографічних. На відміну від національних парків, площа регіональних парків не виключається з фонду землекористувачів і тому їх значно легше організувати.

В Закарпатській області сприятливі екологічні й ландшафтні умови дозволяють організувати такі регіональні ландшафтні парки: Ужанський в басейні Ужа; Латорицький у басейні Латориці; Боржавський парк спортивного типу на західному мегасхилі Боржавського масиву, на території Воловецького, Міжгірського й Кушницького лісокомбінатів. Шаянський парк оздоровчого типу навколо Шаянського санаторно-курортного комплексу.

У сучасному індустріальному суспільстві потреба організованого відпочинку на лоні незайманої природи стає важливою соціальною і економічною проблемою, а рекреація є вагомим споживачем так званих суспільно корисних цінностей ресурсів природного середовища. Організація мережі національних і регіональних парків сприятиме їх ефективному й раціональному використанню у Карпатському регіоні, рекреаційне значення якого виходить далеко за межі України.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

На території згаданого лісництва є ще цілий ряд цінних в геологічному відношенні пам’яток природи, досліджених І. В. Чернишем (1966 р.). Серед них печера Романія – рідкісне явище природи, має геоморфологічне та геологічне значення; сталактитова печера Чур – являє собою зал площею 5X10X2,5 м; печера прозорих стін – це дві перпендикулярні камери завдовжки 5 і 10 м. Стіни повністю вкриті молочно-білим прозорим кальцитом з зеленими напливами у формі кам’яних квітів. У першій камері знайдено добре збережений череп печерного ведмедя. Печера Ведмеже ікло – великий гротоподібний вхід (7х10 м), у його підземних галереях чудові сталактити й сталагміти. Знайдено частину щелепи ведмедя, довжина якої 8 см, вкриту тонкою кірочкою кальциту. Печера Гребінь має три поверхи з дуже гарними галереями. Зі стелі звисають ажурні кальцитові зависи, прикрашені кулеподібними ребристими напливами. Сталагміти химерних форм, витончені ванночки створюють неповторну красу. Це найбільша печера Закарпаття. Печера Молочний камінь являє собою грандіозне видовище. Загальна довжина її 92 м, а об’єм – 630 м3. Всі її три зали вкриті каскадними напливами. Сталактитова печера Кам’яні ворота – своєрідне явище природи, має геоморфологічне та геологічне значення. Печери Дірявий камінь, Термокса мала – оригінальні феномени. Скелі Кам’яні ворота – унікальне утворення, має ландшафтно-естетичне значення.

Велику кількість геологічних пам’яток природи місцевого значення виявлено на території Рахівського району. Скеля-стрімчак над Білим Потоком у Діловецькому лісництві (2 га) – унікальна мінералопетрографічна й естетична пам’ятка – виходи мармуру білого, чорного, сірого й зеленого. Скеля-стрімчак в с. Костелівці (1 га) – залягання кварцитовидних кристалічних палеозойських відкладів – стратиграфічна пам’ятка. Цікаві у геологічному відношенні оголені скелі на березі р. Квасної у Квасівському лісництві (4 га),– де спостерігається розріз тріасу південно-східної ділянки Рахівського масиву; відслонення світло-сірих вапняків анизійського ярусу; оголені скелі-стрімчаки на північному заході гори Соймул (5 га), на лівому березі Тиси – Каменешти, де залягають тріасові вапняки з фауністичними останками; стратиграфічна пам’ятка – відслонення соймульської світи (5 га) – на г. Соймул, скелі з прошарками конгломерату алевролітів і вапняку з відбитками рослин і тварин; оголені скелі на південно-східній частині г. Соймул (4 га) – верхня частина тріасу з вапняку з прошарками філітів й доломітів (анизійські відклади). Скелі з ієрогліфами в с. Середньому Водяному (0,7 га) – пам’ятка має наукове значення; Свидовецькі скелі (5 га) – живописні відслонення, на породах яких виявлені відбитки рослин і тварин, має палеонтологічне значення. Скелі Тростянець (1,5 га) у Квасівському лісництві – стратиграфічна пам’ятка природи; скелі в урочищі Щауль у Щаульському лісництві (5 га) – стратиграфічна пам’ятка природи. Геодезичний знак – на узбіччі шосейної дороги Ужгород – Ясіня, за с. Кругла. Туї стоїть обеліск з латинським текстом, виготовлений у 1880 році.

На території Хустського району серед геологічних і геоморфологічних пам’яток слід відмітити Червону скелю-стрімчак над р. Рікою (2 га) – форми вивітрювання неогенових андезитів і туфів червоного кольору і геологічну пам’ятку в с. Драгові на березі р. Тереблі – оголені скелі еоцену (5 га) з рештками викопної фауни.

Ряд цікавих геологічних пам’яток природи взято під охорону на території Ужгородського району. Це і залізорудна штольня XIV ст., і радванські відслонення виходу вулканічних порід, що мають призматичну будову, і стара залізорудна шахта XV ст., яка має історичне й археологічне значення.

У Перечинському районі на території Ужгородського лісництва під охороною знаходиться печера Синаторій, на одноіменній горі (5 га) – рідкісне явище природи, має наукове та історичне значення: Соколець (4 га) – на другій частині цієї гори – кам’яні останці з різними формами вивітрювання, цікаві в ландшафтно-естетичному відношенні. Геоморфологічна пам’ятка природи – печера Ур (0,5 га), Липовецькі скелі (2 га) – виходи на поверхню неогенових андезито-базальтів; Скалка – високий стрімчак, який виник внаслідок тектонічного злому: живописні скелі, в породах яких проглядаються мергелі альб-сеноманського віку з викопною фауною тисальської світи.

У Берегівському районі під охороною знаходиться каолінова шахта Кухля (5 га), з якої вже у XV ст. добували каолін.

До геологічних пам’яток природи відносять і Обавське відслонення, що на території Мукачівського лісокомбінату. Це жерлова частина вулкана з викидами кам’яних бомб. Печера Княгиня (1,5 га) знаходиться у Великоберезнянському районі, являє собою карстову впадину шахтного типу.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Гора Високий Камінь (22 га) – пам’ятка природи республіканського значення. Знаходиться на території Нижньоворітського та Підполозького лісництв Воловецького лісокомбінату. Охороняється як цінний для науки реліктовий осередок дуба скельного, що доходить до висоти 810 м над рівнем моря. Це його верхня межа в поясі букових лісів Карпат. На вершині гори зберігся рідкісний для Карпат фітоценоз вологого дубово-соснового субору чорницевого.

Ботанічна пам’ятка – урочище Атак (52 га), що на території Новосільського лісництва Мукачівського лісокомбінату. В заплаві Боржави охороняється осередок ясеневої діброви високої продуктивності (близько 580 м3/га). У трав’яному покриві – квітучий плющ, білоцвіт літній та інші рідкісні види.

Гора Яворник (100 га) – своєрідна ботанічна пам’ятка. На кам’янистих осипах на висоті 1000–1100 м тут зберігся буковий праліс з домішкою явора, в’яза, ясена. Під його наметом цінні трав’яні рослини – листовик сколопендровий, лунарія оживаюча та інші.

Урочище Голятин (42 га) в Ізківському лісництві Міжгірського лісокомбінату – найбільше на Закарпатті місцезростання реліктової сосни звичайної на висоті 700–844 м над рівнем моря.

В урочищах Білий Потік, Соколово та Струженовий Грунь (76 га) в Діловецькому лісництві Великобичківського лісокомбінату зростає тис ягідний.

Урочища Великий Яворець та Обнога (35 га) знаходяться на території Верхньобистрянського лісництва Міжгірського лісокомбінату. Під охороною тут насадження ялини та ялиці з біогрупами тиса ягідного.

Скелі на г. Близниці (1883 м) у Свидовецькому гірському масиві (30 га) на території Ясінянського лісокомбінату. На стрімких багатих на кальцій відслоненнях – унікальне місцезростання білотки альпійської (едельвейса). Тут збереглися і такі рідкісні для Карпат види рослин, як дріада восьмипелюсткова, айстра альпійська, котячі лапки карпатські, астрагал Крайни, молочай карпатський, кисличник двостовпчиковий та багато інших.

Урочище Тепла Яма (93 га) на території Кам’яницького лісництва Ужгородського лісокомбінату. Тут збереглися різні типи дубових і буково-дубових лісів, з дуба скельного. На освітлених місцях зростають такі рідкісні рослини, як берека, в’язіль стрункий, півники злаколисті, конвалія та інші.

Болото Чорне Багно (15 га), що на території Великодільського лісництва Кушницького лісокомбінату,– унікальне верхове сфагнове болото, з якого бере початок р. Іршавка. Тут зростають такі рідкісні рослини, як росичка круглолиста, журавлина звичайна, пухівка широколиста, водянка чорна та інші.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Брадульський ландшафтний державний заказник (1026 га) розташований у верхній частині р. Мокрянки на південному макросхилі однієї з найвищих горганських вершин – Попадя (1742 м) на території Брадульського лісництва Усть-Чорнянського лісокомбінату. Заповідні ялинові лісові масиви мають зональне поширення до висоти 1500–1550 м. Починаючи з висоти 1400 м, на кам’янистих схилах формуються кедрові яличники чорницеві, місцями трапляються біогрупи чистих кедрин. В субальпійській смузі сформовані зарості гірської сосни та фрагменти лучних асоціацій – ситника трироздільного, куничника волосистого, костриці червоної.

У ландшафтному державному заказнику Кузій (456 га), який знаходиться в Лужанському лісництві Великобичківського лісокомбінату, охороняється найвищий на Україні осередок дуба скельного та дуба звичайного, що зростають на горі Темпі на висоті 1091 м. На схилах гори поширені ясенево-дубові, ялицево-дубові, дубово-букові й буково-дубові ліси з дуба скельного. На вапнякових скелях зростають тис ягідний, карпатський ендем – дзвоники карпатські та рідкісна для Карпат декоративна рослина – фізаліс звичайний.

Ландшафтний заказник республіканського значення Свидовець (1471 га) розташований на південних мегасхилах Свидовецьких гір, на території Косівсько-Полянського лісництва Великобичківського лісокомбінату. Створений він з метою охорони букових, буково-яворових та буково-кленових пралісів. У приполонинній зоні переважають бідні вологі та сирі чорницеві бучини, збереглися залишки букового криволісся. На вапнякових скелях зустрічаються такі рідкісні види, як листовик сколопендровий, блехнум колосистий, багаторядник Брауна, аспленій зелений. Місцями криволісся утворює вільха зелена та яловець сибірський.

Ландшафтний заказник «Синевирське озеро» створений на площі 1000 га з метою його охорони та збереження гірських ландшафтів, а також буково-ялицевих, буково-ялинових та ялинових захисних лісів.

Стужицький ландшафтний заказник (2592 га) розташований в Новостужицькому і Ставнянському лісництвах Великоберезнянського лісокомбінату. Організований для охорони букових та яворових пралісів. На висоті 1250 м збереглось криволісся бука, горобини звичайної та біогруп вільхи зеленої. Досить поширеними е чорничники, щучники та інші лучні формації.

Лісовий заказник Білий Потік включає частину території Діловецького лісництва Великобичківського лісокомбінату і займає площу 378 га. Тут під охороною знаходяться високопродуктивні буково-ялицеві праліси, запас яких досягає 1000–1100 м3/га. Вони мають важливе еталонне значення для лісового господарства. На виходах вапняків збереглись біогрупи тиса ягідного.

Лісовий заказник Діброва (712 га) розташований у Лужанському лісництві Великобичківського лісокомбінату. Тут на межі зростання дуба звичайного та скельного збереглись масиви природних дубових, грабово-дубових, буково-дубових і дубово-букових лісів, які далі у східному напрямку не мають зонального поширення. У трав’яному покриві ряд теплолюбних видів – плющ, медунка м’якенька та інші. Заказник має також ландшафтно-естетичне та рекреаційне значення.

Кевелівський лісовий буковий заказник (712 га) у Свидовецькому лісництві Ясінянського лісокомбінату розміщений на південно-західних мегасхилах Менчульського хребта на висоті 600–1250 м. Створений з метою охорони мішаних буково-яворових, яворово-букових, буково-ясеневих, буково-ялиново-ялицевих пралісів (200– 250 років).

Лісовий заказник Росішний (461 га) розташований на території Нижньоволовецького лісництва Воловецького лісокомбінату. Створений для охорони цікавих з лісівничої точки зору ялицево-букових, грабово-ялицево-букових та буково-ялицевих пралісів. Вони мають також важливе ґрунтозахисне і водорегулююче значення. Елітне ялицеве насадження має цінні спадкові властивості. З рідкісних трав’яних рослин тут зростають листовик сколопендровий, страусове перо звичайне, лілія лісова та інші.

Ботанічний заказник ялинових та кедрово-ялинових лісів Горгани – Тавпіширка (248 га) розташований на висоті 1100–1500 м у Плайському лісництві Усть-Чорнянського лісокомбінату. На кам’яних розсипищах збереглись з раннього голоцену (10 000–7800 років тому) кедрово-ялинові, ялиново-кедрові праліси, серед яких місцями трапляються березово-кедрові та чисті кедрові бори.

Ботанічний заказник Гладинський в урочищі Чортів (130 га) розташований на території Турбатського лісництва Усть-Чорнянського лісокомбінату. Тут на сильно кам’янистому схилі в оліготрофних умовах виявлено насадження ялини і ялиці віком понад 300 років. Обидві породи мають резонансову деревину, що високо ціниться в музичній промисловості. Тому заказник має важливе селекційне, а також лісогосподарське значення як цінна лісонасіннєва ділянка.

Кедрово-модриновий ботанічний заказник Кедрин (166 га) – унікальний, найбільший в Союзі природний осередок ендемічної модрини польської, що зростає разом з реліктовою сосною кедровою та смерекою. Осередок, що зберігся з раннього голоцену, розташований на південних мегасхилах Вододільних Горган на відрогах полонини Побита в Бертянському лісництві Усть-Чорнянського лісокомбінату на висоті 965–1400 м.

Радомирський ботанічний заказник (486 га) розташований на території Устєріцького лісництва Рахівського лісокомбінату, організований з метою охорони цінних ялиново-ялицевих пралісів з домішкою бука, під наметом яких зрідка зростає тис ягідний. Вік лісу – близько 340 років.

Ботанічний заказник Чорна гора розташований на південний схід від м. Виноградова на одноіменній горі, яка є найвищою в закарпатському передгір’ї (568 м). Належить до Виноградівського лісництва Хустського лісокомбінату. Площа заповідного масиву – 823 га. Має значення для охорони рослинності лісостепового характеру. Тут зростають лісостепові діброви з дуба скельного, дуба Далешампе та ясена білоцвітого. Вершина гори і північно-східні мегасхили зайняті буковими, грабово-буковими та буково-дубовими лісами. Поширені рідкісні для Карпат угруповання дуба скельного, діброви – деренова, бирючинова, ясенева з ясенем білоцвітим і кострицею борознистою. З трав’яних рослин зростають такі рідкісні степові й лісостепові середземноморські види, як перлівки трансільванська й ряба, ферульник лісовий, ковила прекрасна, леопольдія чубкувата, горобейник пурпурово-голубий, виноград лісовий та інші.

Ботанічний заказник Юліївська гора (176 га) розташований за Тисою і є відрогом Гутинського хребта. Рослинність південних схилів флористично близька до Чорної гори. Тут поширені діброви з дубів скельного. Далешампе, багатоплідного. Цікавими є угруповання дуба скельного, липи пухнастої та клокички перистої. Це єдине місце в нашій області, де зустрічається популяція дуба бургундського. З трав’яних рослин, що тут зростають, можна назвати кострицю борознисту, герань криваво-червону, осоку Мікелі.

Великодобронський зоологічний заказник (1736 га) знаходиться на території Великодобронського лісництва Ужгородського лісокомбінату і створений з метою охорони лісових масивів в низовині Латориці, де гніздуються цінні птахи і розмножуються козулі. У водоймищах поширений третинний релікт – водяний горіх.

Апшинецький гідрологічний заказник – урочище Околи (105 га) знаходиться на території Чорнотисянського лісництва Ясінянського лісокомбінату. Тут з-під гірського перевалу Околи бере початок Чорна Тиса. У хвойному пралісі густа мережа джерел, з яких формуються гірські потоки, що поповнюють водами Чорну Тису.

Державний орнітологічний заказник – Соколові скелі (606 га), що на території Шипотського лісництва Перечинського лісокомбінату, створений у 1978 році з метою охорони рідкісних птахів, які гніздяться на стрімких скелях у яворових лісах. Охороні підлягають беркут, орлан-білохвіст, орел-карлик, змієїд.

Геологічний заказник Зачарована долина (150 га) знаходиться на території Ільницького лісництва Кушницького лісокомбінату, де унікальне міжгір’я славиться оригінальними кам’яними витворами, які виникли після вивітрювання вторинних кварцитів.

Ботанічно-гідрологічнмй заказник Негровецьке болото Глуханя (23 га) створений у 1980 році на землях колгоспу «Червона зірка» Міжгірського району. Це типове верхове сфагнове болото в гірській частині Закарпаття. Воно є регулятором режиму у зоні водозабору Теребле-Ріцької ГЕС. Тут збереглись рідкісні болотні рослини – росичка круглолиста, журавлина звичайна, водянка чорна та інші. Заказник цікавий і з ботанічної точки зору.

Державний ботанічний заказник лікарських рослин республіканського значення Рогнеска (30 га) знаходиться на землях колгоспу «8 Березня» селища Богдан Рахівського району. На полонині Рогнеска зростає цінна лікарська рослина тирлич жовтий, зникаючий вид, який підлягає суворій охороні.

Державний заказник лікарських рослин організовано також в урочищах Странзул, Задня і Кедрин, загальною площею 510 га. Вони розташовані на території Брадульського, Бертянського і Плайського лісництв Усть-Чорнянського лісокомбінату. Під наметом хвойних лісів зростає лікарська рослина плаун-баранець, занесений до Червоної книги УРСР. Зростають також інші види рідкісних рослин.

У ботанічному заказнику урочиш Затінки і Тересянки (13 га) Квасівського лісництва Рахівського лісокомбінату знаходиться найбільший осередок арніки гірської – цінної лікарської рослини. Охороняється як цінна насіннєва ділянка.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

У 1968 році в області створено Карпатський державний заповідник, що займає площу 12706,5 га. Він складається з трьох цікавих у біогеографічному відношенні заповідних масивів – Чорногірського, Угольсько-Широколужанського та відомої Долини нарцисів.

Навколо Чорногірського й Угольсько-Широколужанського масивів виділено захисну буферну зону.

Чорногора – одна з найбільш масивних і в ландшафтному відношенні найбільш оригінальних гірських структур Українських Карпат. Чорногірське заповідне лісництво (2100 га) розташоване на південному мегасхилі цього хребта з найвищими на Україні вершинами – Говерлою (2061 м) та Петросом (2022 м). Тут чітко простежуються чотири рослинні пояси: нижній гірський пояс букових і мішаних буково-хвойних лісів (від 500–600 до 1200– 1300 м), II – верхній гірський пояс ялинових лісів (від 1200– 1300 до 1500 м), III – субальпійський – з криволіссям із сосни гірської, вільхи зеленої, ялівцю сибірського та субальпійськими луками (від 1500–1550 до 1800–1850 м) і IV – альпійський– (від 1800–1850 до 2061 м) з домінуванням альпійських лук.

Корінні листяні ліси на Чорногірському масиві займають незначні площі. Переважають темнохвойні угруповання з ялини та частково ялиці білої. Ялицеві лісостани займали раніше друге місце після чистих ялинових, але сьогодні збереглися на дуже обмеженій площі. Основні їх масиви вирубані до організації заповідника. На цих ділянках було створено монокультури ялини, які виявились біологічно малостійкими. Є відомості, що з третинних реліктів у поясі хвойних лісів був колись поширений тис ягідний, окремі особини трапляються тепер дуже рідко. Найбільшу цінність представляють високопродуктивні ялиново-ялицеві та ялиново-ялицево-букові праліси віком до 360–380 років, які займають південний схил Говерли в урочищі Говерла. Окремі стовбури досягають заввишки до 42 м і до 180 см у діаметрі. У підліску зрідка трапляється вовче лико звичайне, таволга в’язолиста, жимолость пухнаста та інші чагарники. Трав’яний покрив бідний. З рідкісних видів зустрічається блехнум колосистий, чемерник червонуватий, плаун колючий та інші.

Для субальпійського поясу, крім криволісся з жерепняків і леличників, характерним є формація рододендрона східнокарпатського; із рідкісних аркто-альпійських видів тут зростають родіола рожева, наскельниця лежача, верба трав’яна, чемериця біла та інші. Серед ендеміків слід назвати медунку Філярського, жеруху Опіца, деревій Шура, фіалку східнокарпатську, дзвоники карпатські, сугайник карпатський тощо.

Угольсько-Широколужанський масив заповідника займає південні макросхили Полонинського хребта і об’єднує два лісництва – Угольське та Широколужанське загальною площею 10350 га. Угольський масив знаходиться в басейні річок Велика і Мала Уголька, що біля с. Угля впадають у річку Тереблю, а Широколужанський – в басейні річки Лужанки, яка в с. Нересниці впадає в Тересву. Найвищими вершинами цього масиву є Топаш (1552 м), Гропа (1568 м), Руса (1498 м), Климова (1495 м).

У передгір’ї в районі Драгова, Кричева, Малої і Великої Угольки, Новоселиці та Широкого Луга залягають юрські вапняки, які місцями виходять на поверхню, утворюючи стрімкі гребені, мальовничі скелі-останці, карстові воронки й печери з сталактитами й сталагмітами. На таких скелях збереглись рідкісні кальцефільні рослини. В деяких урочищах витікають мінеральні джерела.

Орографічні та грунтово-кліматичні умови Угольського масиву найкраще відповідають еколого-біологічним особливостям бука, який тут утворює чисті і майже чисті високопродуктивні деревостани. Тільки до висоти 400–500 м (місцями 900 м) зустрічаються осередки теплолюбних порід – дуба скельного й граба. Уздовж потоків збереглись смуги сіровільшняків з домішкою ясена, явора, різних верб. Починаючи з висоти 400 м і до верхньої межі лісу (1280–1320 м), поширені зональні бучини. Окремі велетні-буки досягають у висоту 42–45 м з діаметром до 100 см. Найбільш поширені чисті бучини, рідше трапляються бучини грабові, яворові, тисові (близько 10 га), дубові з дуба скельного. Осередки липи з липи широколистої, тиса ягідного та ялівцю козачого, що збереглись на вапнякових скелях Угольського масиву, мають реліктовий характер. Таке ж походження острівних ділянок берези повислої та ялини, виявлених в оліготрофних умовах на піскових останцях у Широколужанському масиві.

На території згаданих заповідних лісництв зростає 556 видів вищих спорових і судинних рослин (Тасенкевич, 1982 р.), з яких понад 100 належать до рідкісних. Серед них – яловець козачий, тис ягідний, кортуза Маттіолі, скополія карніолійська, борідник Прейса, лунарія оживаюча, арум плямистий, підмаренник закарпатський, листовик сколопендровий та інші. На вапнякових скелях зростає дуб скельний, спірея в’язолиста, жостір проносний. В Угольському масиві охороняється одне з найбільших на Україні місцезростань третинного релікту – тиса ягідного.

Із тварин в Угольсько-Широколужанському масиві зустрічаються благородний олень, бурий ведмідь, вовк, рись, горностай, куниця лісова, дикий кабан, а у вапнякових печерах живуть колонії кажанів.

Долина нарцисів – народна назва урочища Кіреш, що на околиці м. Хуста. Закарпатська область – єдине місце в Радянському Союзі, де збереглися природні зарості нарциса вузьколистого – рідкісного альпійського південно-європейського виду. Розташована Долина нарцисів в Хустській улоговині, яка, поступово розширюючись, простягається з північного заходу на південний схід на 50 км. Площа заповідного масиву становить 256,5 га. Рельєф нерівний: піднесення чергуються із впадинами. Із східного боку Долина оточена невеликим підвищенням, на схилах якого розташовані високопродуктивні сади. Популяції нарциса збереглись на висоті близько 200 м над рівнем моря. Це місце вважається найнижчим у межах всього їх ареалу. В Українських Карпатах згаданий вид зростає на горі Піп Іван Марамороський на висоті 1600–1750 м й окремими острівками на деяких вершинах Свидовецького та інших хребтів. У третинний період нарцис зростав лише у високогір’ї, а в незвичні для нього умови – в передгір’я і низовину – потрапив у льодовиковий період. Таким же чином опинилися тут і півники сибірські.

Науковці Карпатського державного заповідника приділяють велику увагу охороні й відтворенню природних угруповань нарциса вузьколистого. Вживаються заходи по сприянню природному вегетативному й насіннєвому розмноженню. Закладаються експериментальні ділянки для довготривалих наукових досліджень як за нарцисом, так і за іншими компонентами лучних ценозів. Робиться все, щоб Долину нарцисів, цю унікальну пам’ятку природи, зберегти для майбутніх поколінь.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

Для нашої республіки з характерними рівнинними, надто окультуреними ландшафтами степової і лісостепової зон, охорона природи Карпат має особливе біогеографічне, екологічне й економічне значення. Тут на порівняно невеликій території зростає половина усіх видів вищих і нижчих рослин та проживає половина представників фауни УРСР. Збереглися в регіоні найбільші в республіці територіальні комплекси існуючого й потенціального природно-заповідного фонду, що є своєрідною «генетичною скарбницею» органічного світу. Лісові фітоценози виконують у цьому вологому регіоні виключно важливу ґрунтозахисну й гідрологічну функцію, екологічний ефект якої проявляється і в прилеглих районах. Далеко за межами нашої республіки відомі багаті й різноманітні рекреаційні та бальнеологічні ресурси гірських ландшафтів.

Найбільш ефективним заходом збереження природних ландшафтів, цінних у науково-природничому, екологічному, естетичному, туристичному та рекреаційному відношенні, є організація в системі державного природно-заповідного фонду мережі заповідників, заказників, національних парків та інших природоохоронних об’єктів, що мають у наш час багатофункціональне призначення.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

На шляху поширення деревної рослинності у вертикальному напрямі стоїть цілий комплекс причин, з яких головне значення можуть мати температура повітря та грунту, атмосферні опади, вітер, грунт, рельєф місцевості, рослинне угруповання, наприклад, сфагнове болото, господарська діяльність людини.

В Українських Карпатах верхню межу лісу утворюють такі основні породи, як ялина європейська, бук лісовий, сосна кедрова європейська, клен, явір, горобина звичайна, черемха звичайна. Найбільш поширеним типом приполонинних лісів є хвойний, представлений ялиновими лісами.

Верхня межа лісу в Карпатах проходить з однієї вершини на іншу у вигляді хвилястої лінії в середньому на висоті 1200–1300 м (максимальна до 1700 м), а в місцях інтенсивного пасовищного господарства вона знижується до 1000 м.

Найбільш сприятливим для росту деревних порід у верхній межі лісу є схили південних експозицій. На схилах протилежних експозицій у зв’язку з наявністю там постійної різниці в екологічних факторах верхня межа проходить на різних висотах. Так, верхня межа букового лісу в західній частині Українських Карпат пролягає в середньому на висоті 1190 м, максимальна – 1293 м, у східній частині – в середньому на висоті 1280 м, а максимальна – 1387 м. В Гуцульських Альпах для західних схилів верхня межа лісу – в середньому на висоті 1420 м, а для східних – 1500 м.

На Чорногорі, на північних схилах, верхня межа лісу проходить на висоті 1450–1500 м, а на південних – 1500–1550 м, на Горганах з північного боку – на висоті 1400 м, в середній частині – нижче 1400 м. На Боржавських полониних, Бескидах, масиві Рівній, Лютянській Голиці верхня межа проходить у середньому на висоті 1200 м.

Загальною закономірністю верхньої межі лісу в Українських Карпатах є її зниження з південного сходу на північний захід, що обумовлено геоморфологічною будовою, континентальністю клімату та антропогенними факторами.

Загальна площа приполонних лісів у держлісфонді становить на Закарпатті понад 45 тис. га. Покрита лісом площа представлена в основному деревостанами природного походження. Ведення господарства тут розраховане на охорону лісів приполонинної зони і збереження в них природних формацій. Не покрита лісом площа становить 377 га і вимагає відновлення лісів шляхом створення нових культур і сприяння природному поновленню.

У складі приполонинних лісів переважають такі деревні породи, як бук лісовий, ялина європейська, сосна гірська, ялиця біла, вільха зелена, вільха сіра, явір. На долю модрини, кедра, берези припадає всього 22 га (Рижило та ін., 1978). Середня повнота приполонинних лісів – 0,66. Питома вага насаджень з повнотою 0,7 і вище становить 52,4 %. Це в основному насадження віком до 60–70 років. У старшому віці середня повнота зменшується, з’являються низькоповнотні насадження. Пояснюється це безсистемними рубками лісу довкола пасовищ і сінокосів, які провадяться у віці 40–60 років найбільш інтенсивно в пристигаючих і стиглих деревостанах. У перестійних насадженнях відбувається посилений відпад крупних дерев, які досягли віку природної стиглості, за рахунок чого повнота також знижується.

Продуктивність деревостанів коливається від І до V бонітету, найбільший процент– ІІ-ІІІ, а сосни гірської, вільхи зеленої і берези не піднімається вище IV бонітету. Характерно, що зі збільшенням висоти над рівнем моря бонітет насаджень поступово знижується. Пояснюється це сильним впливом на ріст деревостанів вітрів і снігових лавин, що призводить до формування низькобонітетного криволісся.

Розподіл насаджень за класами віку нерівномірний. Найбільшу площу (63,7 %) займають ліси віком понад 100 років. Питома вага молодників (до 40 років) незначна – 11,9 %. Середній запас на 1 га насаджень приполонинної зони становить 302 м3, в тому числі деревостанів старше 100 років – 345 м3. Найпродуктивніші деревостани з переважанням ялини (в середньому 351 м3/га). Це найбільші лісові угруповання, які досягають природної межі лісу в Карпатах.

Якщо прослідкувати за закономірністю змін хвойних деревостанів у вертикальному напрямку, на яких зовсім або слабо відбилась господарська діяльність людини, то можна побачити, що на нижній та середній частині схилів (до 1100-1150 м) ялинові ліси високостовбурні, з високою зімкненістю крон та продуктивністю (І-Іа бонітету). В оптимальних умовах окремі ялиці та ялини досягають у висоту понад 50 м з діаметром до 1,7 м, віком понад 350 років. З наближенням до верхньої межі свого поширення, де поряд з закономірними змінами грунтокліматичних умов скорочується тривалість вегетаційного періоду, знижується приріст дерев у висоту та по діаметру, знижується насіннєва продуктивність. Високогірний ліс майже має характер паркових насаджень, рідколісся. Такий вигляд характерний для кліматичної верхньої межі лісу, обумовленої недостатньою кількістю тепла під час вегетаційного періоду для росту деревних порід. Вона найбільш різко виражена на деяких вершинах гірських хребтів: Чорногорі, Гуцульських Альпах, Горганах, Чивчинських горах. Особливо чітко вона виділяється на вершині Піп-Іван Марамороський, на Сивулі та деяких інших.

У зв’язку з тим, що для ялини в крайніх межах розповсюдження характерні біологічні та морфологічні пристосування до несприятливих умов високогір’я, це забезпечує їй роль головного едифікатора та утворення звичайно монодомінантних деревостанів. Поодинці в цих лісах зустрічаються такі породи, як явір, черемха, горобина або групами – сосна кедрова європейська.

Деревні породи у верхній межі лісу безперервно пристосовуються до суворих умов середовища субальпійського поясу.

Хвойні ліси на верхній межі часто контактують з гірською сосною жереп, вільхою зеленою, ялівцем сибірським, утворюючи з цими сланиками своєрідні угруповання. Найбільш поширеними асоціаціями є ялинники чорницевий, чорницево-зеленомоховий, ожиновий, скельнозеленомоховий. На дослідних пробних ділянках ялинників приполонинної смуги виявлено, що насіннєве відновлення в різних асоціаціях проходить по-різному. Наприклад, в ялиннику чорницевому воно становить до кількох тисяч (3–8) на 1 га. Проте у місцях інтенсивного випасного господарства дуже пошкоджується худобою.

Екоформи, що зростають у суворих умовах приполонинної смуги, інтенсивно розмножуються вегетативно, завдяки здатності нижніх пагонів ялини при стиканні з грунтом утворювати додаткові корені. У багатьох випадках одна материнська ялина може таким чином утворити декілька дочірніх особин, створюючи так біогрупи ялин, пристосованих для зростання разом, для кращого перенесення несприятливих умов середовища. Під впливом вітру утворюються прапороподібні ялини. Захищаючись від сильних холодних вітрів, дерева взимку вкриваються снігами, під якими іноді формуються напівсланкі та сланкі форми ялини.

З інших хвойних порід на верхній межі зростає кедр європейський. У ранньому голоцені найбільш поширеними були соснові та кедрові (з кедра європейського) ліси. Далі, зі зміною клімату (потепління та збільшення вологості) в середньому голоцені сосна та кедр поступово витісняються іншими породами. Тепер кедр відносять до порід зникаючих.

Букові ліси займають в основному схил південних експозицій в нижньому гірському лісовому поясі. На деяких вершинах вони утворюють первинну верхню межу лісу на висоті 1300 і більше метрів. Кліматична верхня межа букового лісу характеризується закономірним переходом суцільних високопродуктивних лісів на висоті 700-800 м в низькопродуктивні паркові насадження, що переходять у букове криволісся (полонини Равка, Рівна та інші).

У питанні динаміки верхньої межі лісу в сучасний період дотримуємось думки про переміщення всіх рослинних поясів вгору, за винятком дубових лісів. Про це свідчить краще природне відтворення бука в місцях стику букового та ялинового лісів, відтворення лісу за межами сучасної верхньої межі лісу, в субальпійському поясі, перевага в деревостанах сучасної межі лісу та рідколісся дерев молодого віку, відсутність масового природного відмирання лісу в приполонинні. Цьому процесу сприяє потепління клімату в кінці XIX та на початку XX ст., а також біологічні особливості деревних порід. Головним фактором, що впливає на зниження верхньої межі лісу в сучасний період, є господарська діяльність людини. Зниження її почалося з освоєння людиною високогір’я Карпат у середні віки, що інтенсивно продовжується, особливо в останнє сторіччя.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987

У тривалому процесі розселення основні аборигенні хвойні лісоутворювачі зосередились на менш родючих грунтах, у відносно гірших (порівняно з листяними) лісорослинних умовах – на схилах гірського пасма та у високогір’ї.

Ялинові ліси. На території Європи сучасний ареал ялинових лісів займає північно-східну (балтійсько-скандінавську) й середньоєвропейську частину, куди входять гори Центральної Європи й Карпати. Вважається, що Карпати – одне з трьох сховищ, звідки після великого материкового обледеніння проходило розселення ялини. В даний час рекомендується розрізняти в Карпатах природний і штучний ареали ялини.

На Закарпатті на долю ялинових лісів приходиться понад 170 тис. га з запасом деревини близько 60 млн. м3. Це найбільш поширена хвойна деревна порода, яка відіграє важливу роль як в екологічному, так і в економічному розвитку регіону. Ялина у горах характеризується значною змінністю морфологічних і екологічних ознак, що зумовлено великою різноманітністю лісорослинних умов і минулою господарською діяльністю людини.

В цілому за морфологічними ознаками ялина європейська, що зростає на Закарпатті, мало чим відрізняється від такої, що зростав в інших регіонах. У зімкнутих деревостанах стовбури ялини високо очищаються від сучків, прямі, повнодеревні. У високоповнотних насадженнях крона конусовидної форми розміщена лише у верхній частині стовбурів.

Ялина більш вимоглива до вологості повітря, не переносить засухи. Краще росте при рівномірних опадах, особливо в літній період. Стійка до низьких температур, але пошкоджується пізніми весняними заморозками. На важких суглинистих і сірих грунтах ялинові молодняки нерідко гинуть від «витискання». За тіневитривалістю поступається тільки тису, ялиці й букові, завдяки чому здатна утворювати різновікові деревостани. Підріст ялини задовільно переносить тінь материнського намету протягом тривалого часу. В цей період її ріст зовсім незначний. При поступовому виході на світло підріст може пристосовуватись до нормального росту на повному освітленні.

За біологічними властивостями ялина утворює найбільш густі насадження, і ця її особливість зберігається надовго, тобто ялинові деревостани зріджуються дуже помірно. За таких умов нагромаджується значна кількість обпалої хвої, що сприяє нагромадженню товстого шару гумусу. Густі ялинники затримують кронами до 40 % річних опадів і майже на 90 % знижують освітленість під наметом.

Тому трав’яний покрив у ялинниках буває дуже рідкий і складається з особливо тіневитривалих рослин. Часто він взагалі відсутній, особливо в молодих ялинових деревостанах. В умовах Закарпаття ялина – швидкоростуча деревна порода. В природних насадженнях вона досягає у висоту 45–50 м. Живе в середньому близько 300 років, окремі велети зустрічаються у віці до 500, рідше до 800 років.

Оптимальні умови для зростання ялинових лісів – 900–1000 м над рівнем моря з середньою кількістю опадів 1000–1400 мм на рік. Тут середні висоти ялинових деревостанів у 100-річному віці нерідко досягають 37–40 м (Іа–Ів класи бонітету), а деревини можна одержати по 1000–1200 м3/га. На висотах 650–800 м над рівнем моря на місці корінних букових лісів ростуть штучні ялинники, які характеризуються особливо високою продуктивністю, однак відрізняються недовговічністю, вже у віці 50–60 років приріст їх у висоту різко знижується, а деревостани, як правило, чистого складу, часто пошкоджуються вітровалами, грибними хворобами й шкідниками. Нестійкість ялинових лісів на цих висотах пояснюється, в основному, невідповідністю екологічних умов біологічним особливостям ялини. Вище 1200 м над рівнем моря продуктивність ялинових деревостанів поступово знижується, досягаючи у верхній межі лісу найнижчих – IV–V класів бонітету. Знижується також густота й зімкнутість насаджень.

Ялинники розташовуються у верхньому гірському лісовому поясі. Нижня межа природних ялинників тягнеться від висоти 700–900 м на південно-східних схилах Горган до 1400–1500 м на південно-західних схилах Чорногори. Середнє значення верхньої межі знаходиться в межах 1470–1670 м над рівнем моря.

Корінні ялинові ліси області займають близько 30 % загальної площі. За останні два століття завдяки інтенсивній діяльності людини площа ялинових лісів збільшилась на 25–26 %, букових зменшилась майже на 20 %. Дещо зменшилась за цей період і площа дубових і ялицевих лісів. У поясі ялинових лісів за складом виділяються два підпояси: змішаних (з участю ялиці та бука) і чистих насаджень.

Підпояс змішаних ялинових лісів переважає на північно-східних і південно-західних макросхилах Карпат з висотами 900–1200 м над рівнем моря. Це пояс високопродуктивних, біологічно стійких насаджень, де ялина знаходиться в оптимальних умовах зростання. Тут у першому ярусі разом з ялиною росте ялиця (20–30 %), у другому – бук, явір, в’яз гірський. Деревостани ялини довговічні, І-Іа класів бонітету з загальним запасом деревини 1000–1200 м3/га. Підлісок розвинутий слабо. Тут зустрічається бузина червона, жимолость гірська, горобина звичайна, вовче лико тощо.

В природних умовах ялина, бук і ялиця відновлюються добре. Однак, в результаті неправильної господарської діяльності людини в минулому більшість змішаних ялинових лісів перетворено в чисті ялинові. Такі насадження часто пошкоджуються вітровалами і буреломами.

Підпояс чистих ялинових лісів займає високогірну частину Карпат на висоті 1200–1650 м над рівнем моря. Ґрунтовий покрив складається із щебенистих малопотужних бурих гірсько-лісових і гірсько-опідзолених грунтів. На окремих ділянках зустрічаються виходи на поверхню кам’янистих розсипів. Клімат цього поясу помірно холодний з сумою річних температур не вище 11 °С. У таких екологічних умовах ялиця і бук не беруть участі в формуванні деревостанів. Супутником ялини тут виступає сосна кедрова європейська як едифікатор на дуже бідних кам’янистих грунтах. Залежно від едафічних умов ялина утворює чисті деревостани від І до IV–V класів бонітету. Підлісок у цих насадженнях дуже рідкий. До його складу входять жимолость чорна, бузина червона, крушина ламка, ялівець сибірський. Рослинний покрив досить різноманітний.

Ялинові ліси розташовані в приполонинній частині гір. Вони досить стійкі проти вітровалів, буреломів, хвороб і шкідників, завдяки добре розвинутій кореневій системі, різновіковості деревостанів, вертикальній зімкнутості полога та низько опущеним кронам дерев.

На думку багатьох дослідників, верхня межа ялинових лісів у Карпатах знижена на 100–200 м в результаті їх вирубки й випалювання з метою розширення площ під пасовища. Про це свідчить розрізненість і слабка вираженість контурів верхньої межі лісу.

Продуктивність ялинових насаджень диференціюється залежно від глибини грунту, з якою пов’язане формування певних типів лісу. Значна різноманітність грунтів за родючістю й вологістю, чергуючись із змінністю клімату, обумовили на Закарпатті формування різних типів лісорослинних умов – едотопів. Найбільше розповсюдження мають свіжі й вологі сурамені та рамені, які представлені в основному типами лісу ялини європейської. Дослідники типів лісу ялини в Карпатах у поясі ялинових лісів виділили ялинові субори, сурамені і рамені трьох ступенів вологості: свіжі, вологі й сирі. Всього на пі типи лісу припадає близько одної третини лісом вкритої площі, причому домінуючою групою типів лісу є вологі сурамені.

Ялинові ліси значно поширились на Закарпатті за рахунок ялицево-букових у зв’язку з діяльністю людини. Спочатку заміна бука та ялиці ялиною відбувалася природно на вирубках, переважно в місцях лісових промислів. З часом поширилося штучне поновлення ялини. Створювались ялинники власниками лісу повсюдно, в тому числі на бучинах і в дібровах. Обгрунтована швидкістю росту, високими технічними якостями деревини та економічними міркуваннями масова заміна корінних деревостанів монокультурами ялини особливо інтенсивно проходила в XIX ст. в усіх європейських країнах. «Ялиноманія» захопила і Закарпаття. Із збільшенням попиту на деревину ялини та дуба з другої половини XIX ст. в області замість вибіркових почали широко застосовувати суцільні рубки. На вирубках, які звільнялись від корінних деревостанів, практикували посів ялини, а згодом почали висаджувати саджанці, вирощені у розсаднику. Не маючи власних насіннєвих господарств, посівний матеріал завозили в основному з альпійських і судетських лісів. Таким чином на багатьох штучно поновлених ялиною ділянках за короткий час припинено багатовіковий процес природного добору більш стійких екотипів ялини місцевого походження. Крім того, суцільні рубки з наступним штучним відновленням ялини супроводжувались заміною біологічно стійких, переважно різновікових природних дубових, букових та ялицевих лісів менш стійкими одновіковими монокультурами ялини.

Більш як столітній досвід створення й використання штучних чистих насаджень ялини показує, що утворені за межами природного ареалу похідні ялинники відзначаються хорошим ростом і високою продуктивністю, але вони недовговічні, пошкоджуються кореневими гнилями, снігом, вітром. Отже, сучасне поширення і стан ялинових лісів необхідно оцінювати всебічно. В інтересах раціонального використання закарпатських лісів, як одного з головних природних багатств краю взагалі і ялинників зокрема, в його господарстві слід розрізняти насадження принаймні трьох категорій:

1. Природні деревостани, що утворилися внаслідок тривалого природного добору. Такі ялинники, переважно різновікові деревостани, збереглися в основному у верхній частині смуги ялини, вони дуже цінні як насіннєва база кращих місцевих екотипів ялини. Більшість цих насаджень відіграє велику захисну і екологічну роль, а тому віднесена до лісів першої групи.
2. Штучні (або природні, що утворились від штучних) деревостани, створені в смузі ялини.
3. Штучні ялинники, створені за межами природного ареалу ялини на місці бучин і субучин ялинників та суялинників, дібров і судібров. У цій категорії ялинових лісів доцільно вести господарство таким чином, щоб у майбутньому відновити корінні деревостани, які відзначаються значно вищою біологічною і природною стійкістю, є більш цінними в екологічному відношенні.

Ялицеві ліси. Ялиця біла в Карпатах – одна з основних лісоутворюючих деревних хвойних порід. Вона займає друге місце за площею серед хвойних порід в області. Ялицеві лісостани державного лісового фонду Українських Карпат розташовані на площі близько 75 тис. га з запасом деревини близько 22 млн. м3. Найбільші площі їх розміщені в гірській частині Львівської області. На Закарпатті ялицеві ліси займають площу близько 9 тис. га із запасом деревини понад 2 млн. м3.

У межах природного ареалу ялиця біла утворює переважно різновікові насадження природного походження, змішані за складом і рідше чисті високопродуктивні й стійкі ліси. Найбільш характерними насадженнями ялиці є змішані з дубом, грабом і буком ліси у гірському поясі від 300 до 1900 м над рівнем моря. На південно-західних макросхилах вона починає з’являтися у насадженнях як домішка на висоті 500–600 м, найбільшого поширення набуває на висоті 800–1000 м. На північно-східних макросхилах спускається до висоти 200 м над рівнем моря і поряд з буком і дубом виступає як основна лісоутворююча порода. Ареал ялицевих лісів на Закарпатті свідчить про те, що це порода м’якого океанічного клімату. До світла маловибаглива, серед хвойних порід за тіневитривалістго поступається лише тису ягідному.

Ялицеві ліси вибагливі до вологи повітря і грунту. Оптимальними умовами для їх росту є вологі гігротопи. Вибагливість до вологи, поряд з поганою стійкістю до морозів – важлива екологічна особливість ялицевих лісів, що й обмежує їх природний ареал. Властивість утворювати потужну кореневу систему забезпечує їм хорошу вітростійкість. Однак через недостатню стійкість деревини до загнивання насадження пошкоджуються буреломами, що найчастіше спостерігається в перестійних та стиглих лісостанах, де не проводились регулярні рубки догляду та санітарні.

Хід росту та інші таксономічні особливості ялицевих лісів вивчені недостатньо. Виходячи в біоекологічних особливостей ялиці та враховуючи різноманітність умов, в яких зростають ліси, треба вважати можливим наявність насаджень на Закарпатті різних типів росту, вивчення яких може бути важливою передумовою для всебічного й раціонального використання карпатських ялицевих лісостепів.

Чисті ялицеві ліси зустрічаються на Закарпатті рідко. У смузі бука лісостани з домішкою або переважанням ялиці представлені в основному вологими і свіжими ялицевими бучинами й субучинами, вологими та свіжими буковими яличниками й суяличниками.

Ялицеві ліси не мають характерних, тільки для них властивих компонентів підліска й трав’яного покриву. Під наметом ялицевих лісостанів, які утворились у смузі дуба й бука, домінують компоненти, характерні для корінних лісостанів: білоцвіт весняний, зубниця залозиста та бульбиста, підсніжник звичайний, підлісник європейський, маренка запашна, безщитник жіночий та інші.

Природні ялицеві ліси Закарпаття відзначаються різновіковою структурою. Коливання за віком досягає 300 і більше років. Однак розподіл насаджень на покоління не чіткий. Серед основних лісоутворюючих деревних порід ялиця біла характеризується відносно малою мінливістю. Однак уже відомі деякі морфологічні та екологічні форми її, хоча вивчені вони ще недостатньо.

Розрізняють ще кліматичні форми ялиці білої, які обумовлені особливостями ґрунтових та кліматичних умов окремих районів її ареалу. З усіх основних лісоутворюючих деревних порід області ялиця біла в післяльодовиковий період з’явилась найпізніше. Незважаючи на це, саме ялицеві ліси більше, ніж будь-які інші насадження, потерпіли від господарської діяльності людини. Поряд із значним збільшенням площ ялинових лісів, природне поширення ялицевих лісостанів катастрофічно скорочувалось. Основна причина зменшення насаджень ялиці в лісах Закарпаття – суцільні рубки в минулому, під час яких знищувався підріст, що утворився під наметом материнських лісостанів.

Зміна корінних лісостанів похідними супроводжувалась не тільки зниженням біологічної стійкості лісів, але й зменшенням інтенсивності кругообороту речовин у системі ліс – грунт, зниженням продуктивності деревостанів, звуженням різноманітності промислових сортиментів.

Ялицеві лісостани в класичними для вибіркового господарства за способом рубки. Вся біологія і екологія ялиці білої – особливості плодоношення, сильно виражена тіневитривалість, мала стійкість до приморозків, повільний ріст у молодому віці – для успішного вирощування високопродуктивних насаджень вимагає вибіркових рубок. Саме таке господарювання в ялицевих лісах ведеться в області вже тривалий час (25–30 років). Завдяки цьому площа молодих ялицевих лісостанів з року в рік збільшується.

Відновлення корінних ялицевих деревостанів у зоні дубових, букових і ялинових лісів, а також перетворення чистих похідних ялицевих насаджень у змішані корінні – важливий резерв підвищення продуктивності й стійкості карпатських лісів. Тому це розцінюється, як одне з першочергових завдань лісівників області, успішне розв’язання якого можливе при вмілому поєднанні природного відновлення ялицевих лісів з впровадженням у виробництво більших обсягів штучного. Крім створення лісових культур посадкою, можна широко практикувати у виробничих умовах висівання ялиці на постійні місця паралельними смугами завширшки близько 0,5 м з інтервалом між смугами 2 м, як це практикують румунські дослідники.

У комплексі господарських заходів, спрямованих на збереження й примноження ялицевих лісів, слід звернути увагу на такі роботи, як удосконалення системи рубок головного користування, використання якісного природного відновлення, проектування й створення лісових культур, науково обгрунтована боротьба з хворобами та шкідниками ялиці. Важливою залишається і робота по поліпшенню насіннєвої справи, організації елітного насінництва, в першу чергу, на базі наявних високопродуктивних корінних карпатських пралісів ялиці білої.

Інші хвойні ліси. На Закарпатті поряд з описаними хвойними масивами в незначній кількості розкидані по території всієї області окремими невеличкими острівками інші хвойні ліси, здебільшого штучного походження. До них відносяться соснові ліси з головною породою – сосною звичайною. Таких лісів нараховується близько 600 га з запасом деревини понад 30 тис. м3.

Острівні штучні лісостани сосни звичайної зустрічаються в області на висоті від 200 до 1100 м над рівнем моря. Вони представлені різновіковими насадженнями середньої продуктивності. У процесі заміни світлолюбної й маловибагливої до грунту сосни звичайної тіневитривалими й вибагливими до грунту лісоутворювачами вона збереглася в основному тільки на бідних кам’янистих грунтах південних схилів. Цікавими є природні осередки сосняків в урочищі Ізки Міжгірського лісокомбінату.

На окремих ділянках, особливо на еродованих землях, непридатних для сільськогосподарського використання, молоді посадки сосни звичайної добре закріпляють грунт, запобігають розвитку ерозійних процесів, і тому їх практикують в області постійно. На цих землях виростають стійкі й продуктивні соснові насадження.

Майже на площі 100 га в Усть-Чорнянському лісокомбінаті зростав насадження сосни кедрової європейської. Ці унікальні густокронні, дещо зріджені ділянки лісу заслуговують на увагу як післяльодовиковий релікт і прекрасний лісоутворювач, що може заселяти кам’янисті розсипища і зростати у таких важких лісорослинних умовах карпатського високогір’я, куди не поселяється навіть ялина. Народногосподарського значення сосна кедрова не має через обмежену площу й відсутність насіннєвої бази. Однак вона перспективна деревна порода для розповсюдження в області, оскільки дає не тільки міцну високоякісну деревину, але й цінне їстівне насіння – горішки, які використовуються в харчовій промисловості. В області ведуться науково-дослідні роботи для поширення сосни кедрової в лісах Закарпаття.

Невеличкими клаптиками на незначних площах можна зустріти насадження модрини європейської, тиса ягідного, ялівцю, псевдотсуги Манзіса, сосни чорної.

З перелічених хвойних лісів Закарпаття народногосподарське значення з точки зору природних ресурсів мають насадження модрини європейської і псевдотсуги Манзіса, які в умовах області найбільш продуктивні. На ділянках псевдотсуги Манзіса в Тур’є-Реметському лісництві Перечинського лісокомбінату дерева в 80-річному віці досягають у висоту понад 50 м, а запас деревини на 1 га становить 1300 м3. Саме цій деревній породі в області почали приділяти значну увагу. Про це свідчить той факт, що за останні сім років створено лісових культур з головною породою – псевдотсугою Манзіса понад 1200 га. У віці старше 10 років площа її становить всього 40 га, а старше 50 років – близько 60 га. Насадження псевдотсуги Манзіса характеризуються не лише високою продуктивністю, але й стійкістю, високою якістю деревини, а також декоративністю.

Джерело: Природні багатства Закарпаття. Ужгород: Карпати, 1987