Сукупність і характер цих змін свідчать про постійний розвиток літератури, часто дуже складний і суперечливий. Називається цей розвиток літератури історико-літературним процесом.

Історико-літературний процес прийнято ділити на окремі літературні періоди, кожен з яких ще називають літературними епохами, або епохою. Їх відокремлюють один від одного якісь особливо видатні літературні чи історичні явища чи події. Наприклад, епоху античності від епохи Середньовіччя відділяє в європейській літературі падіння Західно-Римської імперії, яке сталося в 476 р. від Різдва Христового, а Французька буржуазна революція ХVIII століть ознаменувала кінець епохи Просвіти і початок епохи романтизму в Європі. Творчість Данте початок італійську національну літературу, випуск « Балад і романсів » А.Міцкевича – епоху романтизму в польській літературі, а « Енеїди » І. Котляревського – нову, національну українську літературу.

Літературний процес певного історичного періоду має своє втілення в стилі епохи, а свою творчу конкретизацію – у літературних напрямках. Саме їх новаторський характер, оновлене зміст чи форма або одне й друге разом визначають обличчя, якісний зміст конкретних літературних епох. Таких стилів і напрямків у певних епохах історичного розвитку літератури може бути декілька. Скажімо, епоха Просвітництва увібрала у себе чотири стилі та напрямки, які сформувалися навколо них : просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм і рококо. На відміну від поняття стиль епохи в літературознавстві вживається як більш загальне, універсальне поняття стилю (наприклад, стиль реалізму), так і вузьке розуміння стилю як художньої своєрідності того чи іншого автора (наприклад, стиль Шекспіра, стиль Пушкіна, стиль Шевченка).

Ідейно – естетичну спільність письменників, які групуються навколо одного провідного стилю (показуючи разом з тим і конкретно-індивідуальні стильові особливості у своїй творчості), називають літературним напрямком. Представники одного напряму характеризуються близькістю світоглядних позицій, естетичних принципів, закладених в ідейно-філософської основі та естетичної платформі, перед ними стоять однакові ідеологічні та культурні завдання, вони близькі один одному художніми засобами, мовними особливостями і користуються тими ж самими правилами зображення і оцінки персонажів і принципами зображення дійсності взагалі. Наприклад, світоглядною основою класицизму, який багато дослідників літератури вважають першим цілісно оформленим літературним напрямком, є раціоналістична філософія Декарта і ідея служіння державі і королю. Власна ж художня система цього напрямку базується на міфологічних темах і мотивах, запозичених з творів античних авторів. Міфологічний матеріал класицизму об’єднують з провідною ідеєю патріотичного, готового на самопожертву, служіння батьківщині, з конфліктом між почуттями і обов’язком, бажаннями і моральними нормами, тобто з моральними конфліктами. Таке трактування матеріалу у зв’язку з актуальними завданнями піднімала художній твір над рівнем часу, надавала йому загальнолюдської значимості.

Літературний напрям є конкретною формою розвитку літератури, зміни її пріоритетів та художньо-естетичних цінностей. Разом з тим потрібно відзначити, що ці зміни ніколи не бувають абсолютними. Кожна нова літературна епоха базується на досягненнях попередніх періодів. Так, У XVIII столітті на базі класицизму сформувалося нове літературний напрям – просвітницький класицизм. Яскравим його зразком є велика частина творчої спадщини Вольтера. У Німеччині просвітницький класицизм завдяки Гете і Шиллера придбав неповторну самобутність і був названий за це “веймарським” класицизмом (згідно з назвою міста, де проживали ці письменники). Особливо важливе місце в літературі XVIII століття займає просвітницький реалізм (творчість Дж. Свіфта, Д. Дефо). У другій половині століття він змінюється на сентименталізм, що певною мірою став базою для виникнення романтизму. XIX сторіччя породило численні течії цього літературного напряму, але поступово романтизм змінюється на реалізм нового типу (його досі нерідко називають критичним, хоча більш точним є визначення “соціально-аналітичний” реалізм). На межі ХІХ-ХХ століть літературний процес збагачується численними течіями модернізму – напряму, який протягом XX сторіччя залишалося багато в чому визначальним для розвитку літератури.

Для характеристики явищ, які певним чином відрізняються в межах літературного напряму, літературознавці використовують термін ” літературна течія “. Так, всередині романтизму виділяють течії елегійно-споглядального, фольклорно-історичного, суспільно-політичного романтизму. Найменшими складовими частинами літературного процесу в цілому, літературних напрямів і течій зокрема, є літературні школи та групи. Прикладом можуть служити “Озерна школа” англійських романтиків, “гельдейбергскі романтики” у Німеччині, так звана “українська школа” польських романтиків, “празька школа” українських поетів XX століття і т.п.

Важливою складовою частиною історико-літературного процесу є літературна критика. Своїми витоками вона досягає далекого минулого. Критичні судження про літературу народилися одночасно з появою художніх творів. Перші читачі з числа обдарованих життєвим досвідом і були, по суті, першими літературними критиками. Вже в епоху античності літературна критика формується як відносно самостійна гілка творчості. У наступні століття літературна критика поширює масштаби своєї діяльності, стає впливовою силою на суспільну свідомість (Лессінг у Німеччині, Дідро у Франції тощо).

Літературу відзначає глибокий і різнобічний зв’язок з іншими мистецтвами. Тим не менш, вона не стоїть над ними, а разом з ними прагне до всебічного художнього пізнання світу і людини. Єдність художнього процесу по-різному проявляється на різних етапах в історії мистецтва. Так, в епоху Відродження висувається ідеал всебічно розвиненої вільної особистості, і цей ідеал знаходить вираження і в літературі (Шекспір, Сервантес, Рабле), і в живописі, і в скульптурі (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Веласкес). Причому в Італії, наприклад, в XIV – XV століттях живопис займає провідне місце в художньому розвитку. Разом з тим, скажімо, в ХVIII -ХІХ століттях провідним видом мистецтва є література. Щодо XX століть, то тут важко встановити домінуючу роль якогось одного виду мистецтва.

Діяльністю класицистів керувала Французька Академія, заснована в 1635 р. першим міністром кардиналом Рішельє, та виконувала всі вказівки уряду. Творчість найбільших письменників, художників, музикантів, акторів класицизму знаходилася в залежності від прихильного погляду короля.

Класицизм як напрямок по-різному розвивався в країнах Європи. У Франції він формується до 1590-х років, стає панівним напрямом до середини XVII в., досягаючи найвищого розквіту в 60 – 70 -ті роки, а потім переживає кризу.

У першій половині XVIII в. його наступником стає просвітницький класицизм, який у другій половині XVIII в. втрачає провідні позиції в літературі. Однак у період Великої французької революції 1789 – 1794 рр. на його основі виник “революційний класицизм”, який панує у всіх основних сферах мистецтва. Класицизм як напрямок, втративши свій прогресивний зміст, зазнає поразки в боротьбі з романтизмом вироджується на початку XIX в., Але різні неокласицистичної течії продовжують існувати до наших днів.

У рамках класичного напряму йшла боротьба між різними течіями. Так, у Франції послідовники філософії Декарта (Буало, Расін) розходилися в ряді естетичних питань з послідовниками матеріаліста Гассенді (Мольєром, Лафонтеном). Існували різні драматургічні школи ( Корнеля, Расіна ), різні театральні течії (боротьба Мольєра з театральною естетикою Расіна) і т. д.

Естетика класицизму. Головною теоретичною працею, в якій викладаються принципи класицистичної естетики, є книга Нікола Буало «Поетичне мистецтво» (1674).

Мету мистецтва класицисти бачили в пізнанні істини, що виступає як ідеал прекрасного. Вони висувають метод її досягнення, ґрунтуючись на трьох центральних категоріях своєї естетики: розум, зразок, смак. Всі ці категорії вважалися об’єктивними критеріями художності. З точки зору класицистів, великі твори – плід не таланту, не натхнення, не художньої фантазії, а наполегливого слідування велінням розуму, вивчення класичних творів давнини, знання правил смаку. Таким чином, вони зближують художню діяльність з науковою. Ось чому для них виявився прийнятним раціоналістичний метод французького філософа Рене Декарта (1596-1650), що став основою художнього пізнання в класицизмі.

Декарт стверджував, що розум людини володіє вродженими ідеями, істинність яких не викликає жодних сумнівів. І якщо від цих істин переходити до недоведених і більш складних положень, розчленовуючи їх на прості, методично просуваючись від відомого до невідомого і не допускаючи при цьому логічних пропусків, то можна з’ясувати будь-яку істину. Так, розум стає центральним поняттям філософії раціоналізму, а потім і мистецтва класицизму.

Це мало велике значення в боротьбі з релігійними уявленнями про нікчемність людини, в боротьбі з філософами, які стверджували непізнаванність світу. Слабкою ж стороною такого подання було відсутність діалектичного погляду. Світ вважався нерухомим, свідомість і ідеал незмінними.

Класицисти вважали, що естетичний ідеал вічний і в усі часи однаковий, але лише в античності він був втілений у мистецтві з найбільшою повнотою. Тому, щоб знову відтворити ідеал, потрібно звернутися до античного мистецтва і ретельно вивчити його закони. Ось чому наслідування зразкам цінувалося классицистами вище, ніж оригінальна творчість.

Звернувшись до античності, класицисти тим самим відмовилися від наслідування християнським зразкам, продовживши боротьбу гуманістів Відродження за мистецтво, вільне від релігійної догматики. Необхідно відзначити, що від античності класицисти запозичили зовнішні риси. Під іменами античних героїв ясно бачилися люди XVII – XVIII ст., а стародавні сюжети служили для постановки найгостріших проблем сучасності.

Культ розуму зажадав докорінної перебудови змісту і форми творів, принципів типізації, системи жанрів. Класицисти проголосили принцип наслідування природі, суворо обмежуючи право художника на фантазію. Мистецтво зблизилося з політичним життям, його найважливішим завданням було оголошено виховання громадянина. Тому в центрі творів класицизму виявляються проблеми, що представляють загальнонаціональний інтерес.

На прогалинах, у хвойному лісі юні ялинки так засипані першим снігом, що й не впізнати. Деревце стає схожим на химерну снігову бабу. Гілок не видно, іноді просто одна суцільна снігова грудка. Ялини, котрі більші, сніг не може так закутати . Він тільки осідає шапками на гілках . Тяжчають, никнуть гілки, й стоїть дерево, як птах з опущеними крилами, На гладкій сніговій поверхні з’явилися перші візерунки. Якщо вмієш читати ці “записи”, дізнаєшся багато звіриних та пташиних таємниць. Перший сніг – ще не зима . Такий сніг зазвичай довго не тримається .

Скільки з’являється в природі всіляких барв та відтінків, коли зійде сніг. Коричнювата мокра рілля, блакитні калюжки весняної води, світла жовтизна сухої трави, плями зелені, що перезимувала на лузі. Помітнішою стає забарвлення гілок у дерев та чагарників, Ось стоять кущі верби з жовто-помаранчевими тонкими прутиками . Здалеку вони здаються великими жовтуватими кулями. А ось яскраві молоді липи, у них гілочки – оранжево-коричневі. Оригінальний колір мають гайки сірої вільхи, вони немов оповиті бузковим серпанком. Особливо добре це помітно, коли вільхові зарості краєм обрамляє темний похмурий ялинник. Бузковий відтінок вільсі надають її трохи фіолетові великі бруньки. Гарний ранньою весною й осичняк, мимоволі милуєшся гладкими зеленими стовбурами. Хвойний ліс не блищить яскравими фарбами. Немає у хвойних дерев ранньою весною соковитого чистого кольору. Своєрідна принадність раннього весняного пейзажу. Особливі м’які тони, яких не побачиш влітку . Все нібито намальоване ніжними акварельними фарбами. Але пройде небагато часу, зашумить на деревах листя, та й знову ми побачимо яскраву свіжу зелень, а луки зарясніють квітами.

Річки та струмочки замерзли. Багато птахів відлетіли в далекі жаркі країни. Хом’ячки, вовчки та навіть ведмеді залягли спати до весни.

Зате радують нас взимку яскраві снігурі та невгамовні синички. Не холод страшний взимку пташкам, а голод. Тому ми зробили для птахів годівниці. Кожен день насипаємо туди зернятка, а пташки співають нам за це свої дзвінкі пісеньки.

Багато чудового взимку: й лижі, й ковзани, й санки, але найвеселіше взимку – це свято Нового року. Він приходить з ялинкою, з шоколадними цукерками та подарунками. Всі діти веселяться з Дідом Морозом та Снігуронькою на шкільних раночках.

Ми всі дуже любимо зиму : і мама, й тато, й наша кішка, та й звичайно я.

Вітер зривав з дерев листя та ніс їх невідомо куди. Листя тріпотіло на вітрі, то сумно, то радісно кружляючи в танку. Коли вітер відпускав листя, воно плавно й витончено падало на холодну, вологу землю.

Дерева погойдувалися з боку в бік. Здавалося, що вони живі, що хочуть пройти цим чудесним лісом й оглянути кожен кущик, кожен сухий сучок. Злегка пожовкла трава таємничо шелестіла й під подихом вітру була схожа на хвилі.

Блакитним небом пливли білосніжні перисті хмари . Промені сонця просвічувалися крізь янтарне та яскраво-червоне листя. На душі ставало тепло й хороше. Весь цей прекрасний осінній ліс був оповитий якоюсь загадкою.

Кожне нове покоління приходить в життя зі своїми завданнями та цілями. Для кожного покоління визначена роль в загальному розвитку людства. Всі спроби нав’язати новому поколінню свій світогляд, змусити слідувати своїм цінностям та моралі, приречені на провал.

Не розуміючи сенсу появи у дитини нових бажань, які чужі нам, батькам, та вважаючи своїм обов’язком поставити своє “чадо” в жорсткі рамки поведінки, ми вступаємо в конфлікт не з дітьми, а з програмою розвитку, яка закладена природою.

Наша безпорадність у побудові системи виховання випливає від незнання законів еволюції людини. Ми намагаємося замкнути дітей на вивченні законів поведінки в нашому світі, не підозрюючи, що природа пробуджує в них зворотне – розчарування та відразу до норм нашого життя.

Нашим дітям огидні наші норми подвійної моралі, наші безпринципні принципи, вони шукають справжніх, правдивих відносин. І наше завдання, хоча б не заважати їм в цьому, не кажучи вже про допомогу.

Як ми залагоджувати конфлікти (з досвіду школярки)

Слово “взаємовідносини ” має багато значень в українській мові. Але, в цілому, це поняття означає зв’язок людини з навколишнім світом.

Відношень складається безліч, але я хочу розповісти про відносини підлітків на прикладі свого класу. Можливо, це здасться цікавим для моїх ровесників, які теж зіштовхуються з подібними проблемами.

У нас у класі відносини в основному товариські, засновані на взаєморозумінні.

Велику роль у формуванні наших відносин відіграють емоції. Вони нас зближують, народжуючи взаємну симпатію та дружбу. Але також вони й роз’єднують нас, створюючи конфлікти.

Найчастіше це неспівпадіння думок, коли всі сторони, що беруть участь у суперечці, вважають себе правими.

Не завжди такі ситуації вдається вирішити мирно. Якщо це щось незначне, то просто забувається. Але якщо ж це щось утискає чиїсь погляди, то ми можемо серйозно посваритися й довго кричати одне на одного.

Приміром, минулого тижня ми сильно посварилися через те, що в нашому класі з’явилися “стукачі”. Вони постійно закладали всіх. Звичайно ж, більшість не на жарт розлютилася, але є й ті, хто на їхньому боці. Як вважають багато хто з нас, закладати своїх товаришів – це зрада, тому ми досі не можемо залагодити наш конфлікт.

Спроби вчителів помирити нас, рідко призводять до вирішення конфлікту, адже найчастіше старші не намагаються зрозуміти суть ситуації, що склалася, а просто нав’язують свою думку. Тому нам доводиться шукати вихід самим, зазвичай – це компроміс, яким всі залишаються задоволені.

Але це не єдиний спосіб вирішення проблем. Як і в будь-якому суспільстві, в моєму класі є лідери, до чиєї думки прислухаються, і навіть якщо лідер не бере участі в суперечці, то до його бачення ситуації прислухається більшість.

Звичайно, наші відносини не обмежуються одними конфліктами, ми дружимо, спілкуємося та любимо один одного. У кожного з нас є своя точка зору, й нас складно переконати в чому-небудь, тому що на своїх помилках вчитися цікавіше.

Набагато повчальніше самим “наступити на граблі”, зрозуміти помилку та виправити її, а не слідувати чужим стереотипам.

У лісі було сиро , гілки шмагали мені обличчя . Але потім раптом я побачив великий білий гриб. Ми викрутили його, бо тато сказав, що саме так поступають “правильні” грибники. Якщо грибниця не збережеться, то наступного разу підемо, а гриба тут вже не буде. Потім знайшлася величезна кількість маслюків та сироїжок .

Пізніше ми вийшли на кам’яну поляну , як її називав тато. Я поставив корзинку , пішов на саму вершинку та й там приліг . Папа наслідував мій приклад . Ми лежали на гірці , сонце сліпило нам очі , а через 15-20 хвилин, коли ми повернулися до кошиків , у моєму кошику сидів їжачок!

У нього були великі круглі чорні очі , він розглядав нас , і анітрохи не боявся. Тато дістав з-за пазухи пляшку з молоком , ми вилили трішки у виїмку в камені, а потім випустили туди їжачка. Він спочатку не хотів пити , але потім, коли ми сховалися, щоб нас не було видно , він відразу почав хлебтати молоко. Я вихопив у тата пляшку , вилив собі трошки на руку і побіг до їжачка . Там я підставив перед його мордочкою свою руку. І їжачок – уявіть собі – почав хлебтати! Його маленький язичок був трішки шорсткий , тому мені стало лоскотно. Потім ми поклали їжачка в татів кошик.

Настрій у мене набагато покращав, я вже не відчував як гілки шмагали по обличчю , я просто був щасливий. Коли ми прийшли , то переклали їжачка у відро , принесли в будинок та пустили на підлогу. Поставили перед ним миску з молоком , і він став хлебтати . Я вийшов на вулицю й став копати та шукати черв’яків , жуків та слимаків . Приніс всіх комах , поставив ще одну миску та висипав туди всіх жуків і черв’яків. Їжачок заходився наминати їх за обидві щоки.

Наступного дня ми знову нагодували нашого їжачка й принесли на те саме місце , де ми його взяли. І він швиденько утік. З цього дня я дуже люблю грибні дощі , тому що ми підемо за грибами і , можливо, знову зустрінемо їжачка! Отож природу треба берегти, тоді можна зустріти їжачків, зайчиків та інших цікавих тварин.

Якщо коротко, то ось що необхідно зробити:

Розігріти олію (я використовую соняшникову рафіновану) в казані , обсмажити цибулю (5 середніх цибулин), нарізану маленькими шматочками, так, щоб вона потемніла, висохла та розсипалася.

Потім додати м’ясо (1 кілограм) , порізане на середні шматочки. Можна використати будь-яке м’ясо – яловичину, курку чи баранину, але мені найбільше подобається плов з куркою. Відразу ж додати порізану моркву (1 кілограм). Моя мама ріже моркву соломкою, а мені різати важко, тож я тру її на тертці. Смажити півгодини, помішуючи. Потім прибрати м’ясо на тарілку.

Додати воду (1 літр), одну ложку солі та зіру (давню спецію, яку в Індії називають королевою спецій). Коли вода закипить, насипати зверху рис рівним шаром (1 кілограм). Вода повинна повністю покривати його. Варити приблизно годину. Коли вода зверху зійде, треба зробити в шарі рису дірки до дна. Трохи почекати та спробувати рис. Якщо не готовий, то можна додати трохи води та поварити ще. Коли плов готовий, його можна подавати на стіл, а м’ясо додати на тарілку.

Я освоїв чотири стилі: кроль, спина, брас та дельфін. Брасом гребуть руками наче обводять кулю, а ноги працюють так, як плаває жаба. Дельфіном – це коли все тіло йде хвилею, а руки одночасно обертаються. Але найбільше мені подобається стиль кроль.

Іноді траплялися відкриті заняття. Тоді приходила моя мама та батьки тих хлопців, що займаються разом зі мною, щоб подивитися, як ми всі плаваємо. А в кінці навчального року у нас проходили змагання , на яких теж могли бути присутніми батьки та всі запрошені.

Влітку ми не ходили на басейн, так як там, як і в школі, були канікули. Зате на озері, де ми з друзями влітку купалися та засмагали, я плавав найшвидше. Давалися взнаки регулярні заняття плаванням. Отож, коли настала осінь, я із задоволенням продовжую ходити на басейн, куди і вас запрошую.

Приватні листи, ділові або дружні, є однією з форм спілкування, яка передбачає неофіціальність та невимушеність. У них міститься ділова або суто особиста інформація, прохання, пропозиції, побажання, привітання рідним та знайомим. Експресивно-емоційний характер використовуваної лексики та різні синтаксичні конструкції, притаманні живій бесіді, збагачують як письмову, так і усну мову.

Листи, як і щоденники, спочатку припускають повну відвертість, щирість думок та почуттів, тих хто пише.

Ведення щоденника доступно кожній грамотній людині. Щоденні записи, нехай невеликі, у кілька рядків, вчать увазі до себе й до інших, розвивають навички самоаналізу, виховують щирість, спостережливість, вміння контролювати себе, виробляють дисциплінованість, смак до слова, точного судження. Перечитування минулих записів може допомогти автору побачити себе як би з боку, засоромитися через поспішне засудження або нерозумне захоплення, здивуватися передбаченню, порадіти проникливості або засмутитися короткозорості у відносинах з людьми. Звичка до ведення щоденника здатна виручити людину у важкі хвилини життя, коли вона залишається сам на сам перед обличчям горя або нерозв’язного конфлікту, втрати або вибору. Щоденник – свідчення часу. Недарма історики, архівісти, письменники, кінематографісти вважають щоденники простих людей дорогоцінними знахідками.

Як і багато інших літературних форм (листи, мемуари ), щоденник перейшов у літературу з реального життя.