Село Квасово, що на Берегівщині радісно вітало гостей з цілої області, з України та з Європи. А їх було чимало. Понад 25 шкіл та інших освітніх закладів представили свої команди. Із Закарпаття та Прикарпаття, навіть з далекого Вилкова, що на Одещині, приїхали діти. Українсько-європейське журі оцінювало, як й передбачала Програма свята, виступи у трьох конкурсах: “Співочий водограй”, “Дунайський митець” та “Долетіти до Дунаю”. Суддівство було важке, оскільки творча молодь мала що заспівати, показати, та запустити у небо, а воно (тобто повітряні змії) ще й летіло. При тому, що температура повітря зашкалювала за 30!

Але все вдалося до дрібниць. І багато питної води, і морозиво для остуження внутрішнього запалу, і сомики з коропцями, які в решті-решт потрапили до себе додому − в річку Боржаву, і сплав Тисою на катамаранах (це вже наступного дня) від Хуста до Винночок на Виноградівщині. Креативна клоунська ексцентрична банда “Фігліш-М” створювала справжню атмосферу молодіжного свята. Маса призів переможцям та заохочувальних призів знайшла своїх радих власників. Дунайським митцем 2012 став Петро Хома з села Баранинці Ужгородського району, з чим його щиро вітаємо.

В цілому, велика подяка організаторам й партнерам та невеликий фотоогляд.

Головний партнер заходу – компанія Кока-Кола Беверіджиз Україна

Організатори

− проект ЄС «Посилення підтримки відомствам України, відповідальним за впровадження  Дунайської та Рамзарської конвенцій»;

− Закарпатська обласна організація Всеукраїнської екологічної ліги;

− Басейнове управління водними ресурсами р. Тиса.

Інформаційно-реєстраційна палатка

Останні приготування

Як вам наш макет?

Всі в зборі

Учасники фестивалю

Клоунська ексцентрична банда “Фігліш-М”

Учасники фестивалю

Учасники фестивалю

Журі

Учасники фестивалю

Учасники фестивалю

Учасники фестивалю

Журі було нелегко

Учасники фестивалю

Учасники фестивалю

Учасники фестивалю

Клоунська ексцентрична банда “Фігліш-М”

Учасники фестивалю

Учасники фестивалю

Клоунська ексцентрична банда “Фігліш-М”

Переможниця пісенного конкурса.

Учасники фестивалю

Учасники фестивалю та Клоунська ексцентрична банда “Фігліш-М”

Конкурс зміїв

Не летить!!!

Учасники фестивалю

Будуємо букви для повітряної кулі

Нагородження учасників

Нагородження учасників

Пацани тримають кулаки. Клоунська ексцентрична банда “Фігліш-М”.

Нагородження учасників. Свято наближається.

Нагородження учасників

Нагородження учасників

Щоби випустити, треба спочатку зловити

Ось така прекрасна Боржава

Підготовка до сплаву

Катамарани на воду

Сплав

Краса

Вперед мало починатися пішки з села Біласовиця (Біла Совиця, кому як легше). Взагалі-то на Пікуй є три найбільш популярні варіанти сходження. Перший − передумати та й не йти нікуди (погана погода, знову погана погода, поганий настрій та ще 1000 різних відмовок, коли не хочеш нікуди йти). Другий − з села Щербовець, що неподалік більш відомого села Жденієво. Третій − з села Біласовиця. Ми вибрали саме третій варіант. Трійка магічне слов’янське число. Ще є 7 та 12, але через відсутність такої кількості варіантів ми таки вибрали третій варіант. А ще в цьому селі (тобто в Біласовиці) живе та успішно працює наш колега по роботі з рідкісним іменем Вася. Він люб’язно запросив нас на честь свята до себе на обід, а потім в якості розваги − сходити на гору. Ми поміняли гору з обідом місцями і все вдалося.

Планувалося виїхати чим раніше, годині в пів на шосту, але тут на заваді стала мукачівська «Барва», яка починає роботу о восьмій. Віднявши годину назад (саме стільки добиратися з Ужгорода до Мукачева без порушень дорожнього руху) ми виїхали о сьомій. Перелякавши мукачівців чітко спланованою  ранковою спецоперацією, коли 9 чоловік (ти береш хліб, ти − цукерки, ти − пиво, а ти слідкуєш, щоб загальна вартість не перевищила 250 грн.) блискавично скуповують харчі, та при цьому ще встигають сходити в туалет, ми продовжили наш шлях на Нижні Ворота та Біласовицю. Разом нас було 12 чоловік − бусик і маленький візочок у вигляді гордості українського автопрому. Як ми зафрахтували цю автушку − окрема історія. Але не сьогодні.

Промайнула з правого боку Свалява, бусик видерся на Латірський перевал і нашу увагу все більше почала привертати погода. В Ужгороді вона була чудова, на перевалі − могло би бути, але при погляді з перевалу вправо, на Боржавські полонини, чи вліво, на сам Пікуй, ми бачили одну й ту саму картину − небо, щільно затягнуте хмарами. Цей захмарений краєвид придавав певного героїзму нашому сходженню, всі починали розуміти, що місце для простого людського подвигу може знайтися просто нині, годинок так через дві-три. Тому думки про розтягнутий до вечері обід, який міг би замінити сходження, присікалися відразу. Парадні форми міліціянтів на нижньоворітському пості (так свято ж, другий день Трійці) повернули нас до реальності. Де там той поворот на Біласовицю…?

Ми його таки проїхали, але відразу оговтавшись, чкурнули назад. Біля моста з дороги вниз, і ось, гойдаючись на залишках асфальту, їдемо Біласовицею. Село гірське, невелике, старовина змінюється новизною (го-го, ще хто кого), як не машиною, так гарно зрубаною хаткою. Та де ж Вася, чого трубу не бере…

Вася винирнув раптово, як і розуміння того, що тут почнеться пішохідна частина свята. Ну слава Богу, доїхали! Порадівши Васі та його господині, починаємо розбиратися з рюкзаками, готуватися, щось закушувати. Аж тут Вася каже: « Я з вами не піду (всередині все похололо, час зупинився). АЛЕ (це слово зажди викликає прилив ентузіазму) прошу любити та голубити − Віталій, краще за нього ніхто не проведе.» Ми видихнули, хто жував, то продовжив у тому ж дусі. Погода така цікава, а тут ще й Вася… Добре, що все вирішилося.

Набравшись необхідних медово-салових калорій, вирушаємо. Дєвки з «косметичками» на спинах, Сергій з кульком в руках (як виконроб на прогулянці) тай я з рюкзачищем (як Коляденко з чемоданом, і ніхто не знав, що в ньому). Віталій попереду веде, я замикаю, все правильно, як туристичні книжки пишуть. Ліземо по трохи догори. Пройшовши кільканадцять кілометрів, я починаю оцінювати переваги «цікавої» погоди. Не жарить, й дощ не паде. Ідеально, тільки мало, що видно. Пейзаж такий загадково-депресивний, з надією на краще, на просвітлення.

Так і йдемо. Народ розігрівся (сало з медом робить своє) і частина «косметичок» та курток перекочувала до мене в рюкзак. Правильно. Треба об’єм наповнювати змістом. З’явилися перші взуттєві жертви, старий добрий лейкопластир намагався покращити ситуацію. Перший привал, вода, цукерки, шнурки тугіше, шорти, ще курток в рюкзак, чи на пояс. Налаштувалося дихання, увага почала переключатися з бухання серця в грудях на довкілля. Очі вже бачили красу навколо, а не тільки ноги, які чвакали перед тобою у грязюці. І добре, якщо це були жіночі ніжки, а не чиїсь, волохаті, із закоченими до колін штанами…

Ось і гриб на дереві узріли. Скільки радості у дітей асфальту. А ще, як сказали, що їстівний, то радості не було меж. Трутовик лускатий − науковою, пістряк − народною мовою.

Вже зрізали, пофоткалися та й тягнуть. А він же ж важкенний. Нічого, доніс Юра. Найбільший прикол, якщо вдома скажуть, що недобрий. Я його (не гриб, а Юрин подвиг, що пістряк через Пікуй дотягнув) хоч в своїй оповідці увіковічу.

Темп ходьби вирівнявся, туман погустішав, почалася полонина. Видимість − метрів з 10, та Віталій свою справу знав строго, то ж вів як по писаному. Ще й варіанти пропонував: 1. стрімко, але швидко; 2. полого, але довше; 3. ніяк, але назад (це вже я підкинув, щоб було, як у богатирів на камені). Та народ вибрав другий варіант, щоб ні вашим, ні нашим. Ялівець та яфини густо обплітали мокре, слизьке каміння, тому ситуація з ногами на цій стрімко-слизкій ділянці була патова, вони заплутувалися, йшли у зворотному напрямі. Тому виручали руки. Крім другого дихання в таких ситуаціях розкривалися і надздібності у вигляді присосок на пальцях, чи супер-нігтів (це більше у дівчат, хто попередньо наманікюрив нігті суперлаком).

Так правдами-неправдами дісталися ми у передвершинну зону. Наступило полегшення у вигляді добре протоптаних «бонусних» стежок. Ми це заслужили і попід руки, широким фронтом взяли вершину. Десь в тумані над головою роздався радісний крик, і ось він стовбище (правильною мовою тріангуляційна вежа). Мокрий, обписаний цензурними іменами та нецензурними словами, такий рідний та бажаний. Навіть найбільш невіруючі, що дійдуть, повірили, й наступила фоткальна ейфорія.

МИ ЗМОГЛИ!!! СКІЛЬКИ ЗБИРАЛИСЯ І ОСЬ, НАРЕШТІ!!! Крик, шум, гам, лопотіння прапора в багатьох руках, які з ним фотографуються. Намагаючись не злетіти у прірву ні на львівську, ні на закарпатську сторону (вершина якраз на кордоні), завершуємо фотографування невеликим перекусом та й вниз. А ще фоточку? Вниз! Ще одну, однісіньку. Ну добре, але скоренько!

Віталій з найбільш дисциплінованими вже зникли в тумані. Тай нам пора, бо стежок тут купа, а повертатися ми будемо іншою дорогою. Стежка гарна, каміння мало, болота багато. Йдеться легко, переможно, як на ковзанах. Ах, як тяжко підійматися було, зате яке тепер задоволення, ах, як добре, що сонце не парить, і погода якраз як треба, ах, як жаль, що не всі поїхали. А ось це й справді жаль. Та ми ще наверстаємо!

Хапаючись руками за гілля, виробляючи піруети ногами, збігаємо вниз, до сильного джерела, де починається потік Пікуйчик. Розслаблені перемогою, втрачаємо обачність. Дивись, Ната, який у мене протектор на кросах стійкий. З цими словами, демонструючи переможний протектор, як навернувся в багнюку. Сергій також показував Свєті, як правильно каменями ходити, та й репнувся на болоті, аж штани розчахнулися. Добре, що мав куртку на пояс пов’язати. Ось такі приколи, які добре закінчилися.

Виходимо на гарні луки над самою Біласовицею. Завершальні пейзажні фотографії, благо сонечко вийшло. Не над Пікуєм, над Біласовицею. Краса…

Втомлені, голодні, але щасливі та переповнені вражень і планів майбутніх походів, повертаємося до Васі. А там уже картопелька печена, бринза та й бограч жде…

Участь приймали (зліва направо):  Жорник Володя, Фулим Наталка, Кобзар Світлана, Карп’юк Валєра, Бізіля Катя, Шандрюк Іра, Попович Сергій, Томенчук Діма, Ковач Віталік, Шуфрич Виталій, Рущак Маріка, Цапулич Остап, Бахарєв Юра.

Велика подяка Росолу Васі та Люді за підтримку та теплу зустріч.

Для тих, хто питав, куди і скільки ми пройшли, даю карту та основні координати. До речі, пройшли ми всього 10 км, але враховуючи перепад висоти, навантаження було нормальним.

Карта виготовлена в програмі Google Earth.

Координати:

старт 48° 50.039’Пн, 23° 2.716’С

дорога 48° 49.650’Пн, 23° 2.055’С

привал поляна 48° 49.890’Пн, 23° 1.042’С

Кошарище 48° 50.186’Пн, 23° 0.626’С

Пікуй 48° 49.783’Пн, 23° 0.063’С

джерело Пікуйчик 48° 49.443’Пн, 23° 0.943’С

поляна 48° 49.724’Пн, 23° 2.275’С

Ще фотографії

Погода вранці була ідеальна. Добралися машиною до Мекки закарпатських чанолюбів та руноходів − села Лумшори. Традиційна автостоянка − турбаза Полонина, а звідти пішки. Повз всі Лумшорські водоспади (Соловей, Буркач, Давір (Партизан), Переступень та Крутило) шлях лежить на Ясиньові поляни − досить популярний маршрут сходження до вершини полонини Руни.

Ці поляни − колишній сінокіс лумшорського люду, завжди були викошені, з красивими стіжками сіна. Та все тече, все змінюється… Спочатку змінився лумшорський люд на нелумшорський, якому не потрібна худоба, а відповідно сіно, а значить й сінокоси. Теперішні Ясиньові − це здебільшого зарості верби, вільхи та берези, із залишками полян. Трансформація простору, і це не добре ,чи погано, а просто факт. На полянах завжди було повно грибів, що, можливо, так і залишиться. Хоча… хто ті гриби знає. Раптом їм також в заростях рости не подобається:).

На ці поляни я попадав завжди різними шляхами (не путати з дорогами), але цього разу все вийшло, як по нотах. Спочатку до водоспаду Партизан, потім до колишньої бази відпочинку швейної фабрики, ще трохи вздовж потоку, а потім й через сам потік, лісом стрімко вправо. Вела Іра, вона чітко знала стежки, бо не раз тут була. Ясиньових полян, чи те, що з них залишилося, було багато, п’ять чи шість, деякі сильно зарослі, тож ми шастали лісом, щоб тратити менше сил на продирання.

Після полян починався підйом на один з відрогів Руни досить непоганою дорогою, яка невдовзі розчинилася в лісі. Йшлося чомусь важко, давно я так не засапувався. Парило, хотілося пити та вже нікуди не йти, навіть назад. Ірці також не йшлося, а ось Ігор молодцем. Погода його не брала. Які він там вітаміни приймає?:).

На самому краї полонини, ще в лісі, з’явився каскад височеньких скель, який ми обійшли зліва, й ось уже сама полонина. Ну хоч вітерець, бо мухи в лісі проходу не давали, тільки-но зупинися. Але як же сонце пече… Хоча сонця ставало все менше. Не дивлячись на позитивний інтернетівський прогноз, погода стрімко змінювалася. Ми проминули живописний каскад скель, були вже майже під верхом й тут почалося…

Хмарами затягнуло справа, й позаду. Справа виглядало дуже живописно, десь дощ йде пеленою, а десь сонце світить. Й все це змінюється як у велетенському калейдоскопі. А позаду ми просто не догледіли. Зате почули. Як бабахнуло над самою головою, то аж джипи, що виблискували на сонці під вершиною (бетонка однако), десь розсмокталися. Та й нам щось на ту вершину йти перехотілося. Можна було в бункерах воєнної бази пересидіти, але якщо дощ на довго… Ні, треба скидати висоту. Ось і дорога внизу видніється…

Ми швидко збігали вниз, лупив дощ та потрошку погримувало, але, Богу дякувати, в ціль не попадало. Треба щось перекусити для підняття настрою, якраз й дощ починав вщухати.

Це була незвідана територія. Колись, дуже давно, ми пробігали десь поруч. Тепер же ж треба добратися на Прислоп − перевальчик між полониною Лютянкою та полониною Руною. Повітрям − рукою подати, а насправді − значний перепад висоти, ще й дорога петляє та перетинається з тисячу іншими лісорубськими дорогами. Нарешті виходимо в гарну долину, яку бачили зверху, з полонини. Вона затишно розташувалася між двома хребтами − тим, яким ми підіймалися на Руну та тим яким сходили вниз. Багато потоків та потічків, кам’яні валуни розкидані навкруги, створювали красиву панораму. Можливо тут знаходилася хата, яку врешті решт завалила снігова лавина. Тоді десь має бути і водоспадик.

Та часу для детального дослідження було недостатньо тож ми подалися далі. Хто зна скільки ще до Прислопа. Петляючи та перестрибуючи струмки, десь за годину дісталися дна ущелини, де, в напрямі села Люта, текла невелика річечка. Тепер трохи проти течії, вверх черговою лісорубною дорогою й ось Прислоп − живописна поляна з видом на Лумшорську долину.

Ігор все роздумував, де ж та коротка траверсна дорога, якою все було б значно скоріше, але ми були на Прислопі, тож можна розслабитися. Живописна поляна, гарячий чай та їда покращили настрій, вогонь висушив одяг, але все це забрало час. Сонечко, яке наприкінці дня вирішило вшанувати нас своєю присутністю, швидко хилилося за Лютянку, тож і нам пора.

За півгодини ми вийшли до Чортового моста. Збудований (хотів сказати в сиву давнину, але це неправда, міст не з римської імперії:)) за чехословаків, ця гарна споруда доживає свій вік. Висотою біля 12 метрів міст обслуговував одну з гілок вузькоколійки, яка йшла в гори. Наразі пройти можна хіба здолу потоком. між опорами, оскільки дерев’яні балки згнили, залишилися височенні, викладені з каменю опори, одна з яких тріснула. Ось якби був викладений аркою… (знову приходить на розум Римська імперія). Але й височезні опори з потоком який шумить внизу справляють враження. Намагаюся щось сфотографувати, але світла для зйомки з рук катастрофічно мало.

Біжимо вже майже в повній темноті. Десь зліва прошуміли один за одним лумшорські водоспади, і ми біля машини. Пізнувато якось вийшло, але скільки ми всього побачили. Правда, до Вовчої ями не добралися, дощ завадив. Напевно треба швидше ходити і менше їсти. А Ігор би добавив: «Ага, і менше фоткати!»

Ще фото:

Вид на Куйлицю та Лютянську Голицю (справа) з полонини Руни

Водоспад Крутило в Лумшорах

Водоспад Переступень

Перстач (Potentilla)

Цвіте чорниця (яфина)

Стартуємо від форельника, що неподалік Тур’ї Поляни, та й вліво догори. Дорога, яка звиваючись лісом та часом перетинаючи вирубку для майбутнього витягу, виводить нас на вершину хребта. Гарна поляна, розширена черговою «негарною» вирубкою в обидва боки хребта, вщент заповнена підсніжниками. Поляна – це привал, а привал – це фото з перекусом, чи перекус з фото, в залежності від того наскільки захоплює естетика довкілля. Далі погода погіршала, народ згадав про Інтернет, а точніше про прогноз погоди, який звучав як перемінлива хмарність, та, можливо, дощ. Так й сталося, добре що ненадовго.

В лісі, зліва від дороги, наростав знайомий шум, схожий на шум водоспаду. Це вже не перший рік його чути. А може справді водоспад? Швидко порадившись, вирішили глянути. Бути першовідкривачами завжди приємно. А раптом в лісовій тіснині ховається якийсь невідкритий карпатський Анхель чи Ніагара, чи, на крайняк, ще один Воєводин!!!

Розпалені уявою, ми, забурившись в хащі, швидко прямували до мети, тобто шум зростав. Цікавість та азарт також зростали. Ігор перший, а я за ним, скидали висоту. Більш обачний народ, який розумів, що скільки вниз, то стільки потім і вверх, застиг в очікуванні. За тим шумом і хащами десь зник Ігор, та й верхніх вже видно не було. А шум все ближче… І ось… Біла нитка повноводного потоку звиваючись прорізала ліс та стрімким каскадом неслася в ущелину. Піна та бризки з шипінням летіли навкруги, а хороша акустика розносила відголос повсюди. Видовище прекрасне, але, на жаль, водоспаду не було. Це пізніше підтвердив і Ігор, який збіг вниз значно дальше від мене. Потрібно було вертатися до вболівальників, а потім ще вверх, на полонину. Черговий раз розпростершись на прихованій під листям слизькій гілляці, я дерся на верх. До речі, цей похід був унікальний за кількістю падінь. Чемпіоном був я, навіть штатив трохи погнув, коли черговий раз приземлився на нього. Інші також встигли по разу-два нормально прикластися. В цьому поході виручали палиці, та не у всіх вони були. Та головне не кількість падінь, а їх наслідки. З цим було якраз все в порядку, якщо не рахувати штатива, який образився та ніяк не хотів випускати свої погнуті ніжки.

Нарешті полонина. А перед нею, в лісі цілі зарості білоцвіту, який розсипався між дерев величезними плямами. Великі, білі головки квітів, як прикраси на фоні зелених стебел та голого, сірого лісу. Ще пара прекрасних кадрів.

Ми вийшли на перемичку між вершинками Руна-Плай та Менчулом. Невеликий привал, який зібрав всіх учасників походу після пошуків водоспадів, та й далі. Завжди вражає полонинський простір. Свіжий потужній вітер в лице, хмари над самою головою та теплого кольору полонинська трава, яка зм’якшує холодність неба. Пейзажі постійно міняються, з’являються плями снігу, чим вище на полонину – тим більші. Й знову квіти білоцвіту, правда зовсім невеликими купинками поміж яфиновими «клумбами». Багато також минулорічної брусниці, яка, на відміну від чорниці, не осипалася під снігом, а тепер є справжньою скарбницею вітамінів та добре тамує спрагу. Що ще треба для щастя! Хіба пару вдалих фотографій))).

Перебираємося через перший потік. Він тече безпосередньо на водоспад Воєводин. Переходити не так просто, оскільки потік повноводний, й треба ретельно шукати місце для переправи. Та все вдалося і група знову розсипається полониною. А тут вже й снігу хватає. Зимонька була сніжна нівроку. Знаходимо місце де глибокий спресований сніг розколовся та частина його сповзла в ущелину. Висота снігової стіни біля 2,5 метри. Вражаючі місця.

Але є ще більш цікаві явища. Це коли струмок промиває в такій глибі снігу прохід та утворюється справжня снігова печера. Ігор знає таке місце та йде його перевірити. Ну ясно, що ми за ним. Доходимо до другого потоку, котрий нижче, в зоні лісу, утворює цілий каскад гарних водоспадів, в тому числі й водоспад Юнтур. Ігор рухається вверх проти течії до місця під назвою «каньйон», де є можливість утворення снігових печер. На жаль він повертається ні з чим. Ще зарано. Жаль, але це краще ніж запізно. Ми, з Ірою та Сашею фотографуємо живописний потік, та катання на клейонці.

Черговий привал влаштовуємо на краю полонини, тут є гарне затишне місце. Правда не сьогодні, бо через вітер Володя ледве розвів вогонь. Але трав’яний чай вже кипить, можна навіть трохи речі підсушити. Тепер нас чекає тільки спуск. Спочатку через хащі та буреломи до водоспаду Юнтур, а потім до Воєводина. Іра пішла потоком, щоб подивитися весь каскад водоспадів, а ми трохи схитрили, щоб менше ламати хащу.

Підібратися до Юнтура не так вже й просто. Кам’яна стіна, з якої летить бурливий потік води, стрімко спадає в ущелину. Хапаючись за дерева сповзаємо поближче до водоспаду. А тут лісу наламало… Вигляд змінився та й не в кращу сторону.

Але Юнтур вражає своєю недоступністю. Він був відкритий в 70-х роках туристами, але з того часу небагато хто тут побував. Можна підбиратися до нього й знизу, але тоді не побачиш живописної полонини.

Наступний струмок, через який ми перебираємося, також має водоспад. Ігор каже, що невеликий, метрів з 4, але гарний. Й знову я його не знайшов, оскільки часу було небагато, а лізти вгору треба метрів 400. Трішки піднявшись, вирішив, що іншим разом. Тому, продовжуємо шлях до водоспаду Воєводин.

Підійшли ми до нього не річкою, як завжди, а верхом, зі сторони кручі. Водоспад як на долоні. Також сильно постраждав від бурелому. Падаючі буки заламали весь схил, тож до водоспаду треба пробиратися під стовбурами. Та кого це зупинить. Водоспад бурлить двома потоками. Донедавна він був вищий, але вищербився правий хід й висота падіння води зменшилася. В період повноводдя це не так помітно, а от влітку… Незворотні природні процеси…

І от ми вже збігаємо набитою стежкою вниз до машини. Стежка переходить в дорогу нижче садиби Рогача. Тут я, перечепившись об гілку, ухитряюся на прощання зробити свій найфантастичніший кульбіт (цього разу штативу пощастило, а от великим пальцям на ногах недуже). Клянучи, на чому світ стоїть, свої вузькі суперські туристичні черевики (скільки разів казав, треба брати на розмір більші, бо в місті це одне, а в горах інше) шкутильгаючи доганяю народ, який спішить до машини. На табло (як каже мій кум Саша) вісім вечора, попереду чотири кілометри сутінкової дороги, два з яких ми пробіжимо під дощем. Та жалітися гріх, дощ і так досить довго витримав.

Філософствуючи з приводу, хочеться сказати, що тільки полонина Руна має навколо себе таке намисто водоспадів: в Лумшорах більше п’яти (Соловей, Партизан та дрібніші), біля Тур’ї Поляни (Воєводин, Юнтур та ін.).  На північно-західному  схилі, десь вправо від перевалу між Руною та Лютянкою також кажуть є гарний водоспад. Тоді як Боржава має один Шипот, Свидовець – Труфанець, Чорногора – Говерлянський. Ось така у нас Руна)))

Ага, саме головне! Я таки взяв GPS, тому викладаю координати для зацікавлених фанатів.

форельник старт: Х 48*44,658 Y 22*50,432

поляна на хребті: Х 48*45,675 Y 22*50,030

точка на полонині: Х 48*46,562 Y 22*49,374

водоспад Юнтур: Х 48*47,149 Y 22*50,502

водоспад Воєводин: Х 48*47,168 Y 22*50,922

Enjoy!

Участь приймали (народ):

Іра Юрковецька

Володя Федюкович

Ігор Данчевський

Саша Молнар

Остап Цапулич

Назви йдуть не як у статті, а відсортовані мною для зручності в алфавітному порядку. Сюди ж можна буде додавати нові цікаві назви та їх значення.

Багнистий (pl. bahnysty, ukr. bahnystyj) – болотиста територія

Бердо (pl. berdo) – “скеляста вершина або хребет гори”, вторинно “узгіря”. Один з найчисленніших (на території кожного села виступає кількакратно) і найбільш характерних топонімів Бойківщини.

Берце (pl. berce) – зменшення від слова “бердо”, також “пагорб”

Бороло (pl. boroło) – скеля, прірва. Ці назви в цілому групуються в річкових долинах, де мають місце круті пропасті у вигляді корит.

Буковина (pl. bukowina) – ліс буковий

Воля (pl. wola) – поселеня, що володіє вольною (привілей безоплатним користуванням землею). Ойконім воля є симптомом живої розбудови поселенської мережі. Воля, подібно як сілезьке Lgoty і руські Свободи, була поселенням, мешканці яких були тимчасовими звільненими від орендних плат та робочих сил на користь пана села або костелу.

Гелети (pl. gelety, rum. galeata)– дійниця

Гирлата (pl. hyrlata) – документи з XVI ст. вимінюють цей оронім як: Говорлат (pl. Howorlath) (1534р.) Ховорлета (pl. Choworletha) (1598), що може зв’язуватися з чорногірською Говерла. Остання з назв однак не ясна і неслов’янська.

Город, городок, огород (pl. horod, horodek, ohorod) – місце, де колись було місто, городище

Гостра (pl. ostre) – гостра гора

Грунь (pl.groń (bojk. hruń) – невисокий пагорб, узгір’я

Гути, загутини (pl. huty, zahutyny)– місце де колись була гута (добували метал чи скло, металургійний завод).

Дебра (pl. debra) – крутий схил гори, прірва, труднопрохідне місце, нарізана територія, недоступна. (от можливо звідки “дебрі” взялися. О.Ц.).

Діл (pl. Dział, bojk. Dił, czasem Dził) – хребет, що розділює дві долини, часом два села.

Замчиська (pl. zamczyska) – місце де колись був замок

Кічера (pl. kiczera) – назва дуже розповсюджена в Карпатах. але до кінця не визначена. Найчастіше зустрічається за Й.Рудницьким (J. Rudnicki) значення “заросла лісом гора з голим вершком”. Таке пояснення назви не знаходить підпори в місцевих реаліях раннього етапу заселення, оскільки є незначною правдоподібність існування тоді у Бескидах такої великої кількості залісених узгір’їв з голими верхівками. Між долинами верхньої Вісли та верхнього Сану я задокументував близько 150 Кічер, і виходячи з цього: понад 60% назв – це “невисокі узвози, що виростають в підніжжі вищих хребтів”, рідше “закінчення бічних хребтів (часто зі сплющеннями)” (біля 30%) і, спорадично, “острівні гори, що відзначаються великим індивідуалізмом, але що завжди виступають поблизу вищих пасм” (9%).

Кошарище (pl. koszaryszcze) – місце де була кошара (або казарма? О.Ц.)

Круглиця (pl. krąglica, łem. kruhłyca) – кругла гора

Лаз (pl. łaz) – поляна або поле в лісі, первинно викорчовуваний простір

Лежовище (pl. leżowyszce) – місце, де було лежбище худоби на полонині

Луг (pl.łuh) – мокре, низинне місце

Магура (pl. Magura) – висока відокремлена гора, овальна гора.

Меринжовище (pl. meryndzowyszcze, rum. merindd) – вівця, (корова) пережовує (меренжить, О.Ц.).

Облаз (pl. obłaz)– виступ гори, який треба обійти.

Оча, очабиста (pl. ocha, ochabiska) від очаб (pl. ochab) – багно, трясовина.

Пасіка (pl. pasika) – місце, на якому вирубано ліс підрільництво

Патрия (патрія) (pl. patryja od patrija) – вежа триангуляційна або оглядова

Плаша (плеша) (pl. plasza, rum. pies) – лисий

Поташня (pl. potasznia) – місце де колись добували соду (поташ)

Присліп (pl. Przysłup (bojk. pryslip) – прогин хребта, перевал

Розтока (pl. roztoka) – місце між зливаючимися потоками або острівець на ріці. (Місце розділу вулиці чи річки на два рукави. Cловарь української мови в 4-х т. — К. : Вид-во Академії наук Української РСР, 1958.)

Сигла (pl. syhła, rum. sihla) – місце, поросле густим, високим лісом

Стина (pl. styna rum. stina) – місце стоянки овець

Теребовець (pl. terebowiec)– місце вирубки, викорчовування

Товста (pl. tołsta, ukr. tołstyj) – товстий, масивний

Фігура (pl. figura) – вежа триангуляційна.

Цимир (pl. cymir bojk. cymyr) – вежа триангуляційна. Так називають в Волосатому західну вершину Полонинки (1111 m). (Щось це мені так Сімер нагадує. О.Ц.)

Черенина (pl. czerenina) – обгорілий зруб під рільництво

Чертеж (pl. czerteż) – шматок орної ріллі, здобутий в результаті вирубування і викорчовування лісу.

Шчоб (pl. szczob) – вершина гори

Явірник (pl. jawornik) – яворовий ліс

Особливу групу створюють назви волошські, виступають одинично, “так звані назви на місці зимуючих, або з інших  причин осілих (хоч би й тимчасово) пастухів, що говорять румунською. Наприклад: Леспедар (pl. Lespedar) з рум. léspede, léspezi “плита (кам’яна)”, Пікуйний (pl. Pikujny) румунською pic-ul “гора”, Феречат (pl. Fereczat) румунською ferece “папороть”, Гелети (pl. Gelety) румунською gaeleta “дійниця” (поляна над верхнім Hylatym), Петрус (pl. Piotruś (Petrus)) з румунської “кам’янистий”, Плаша (pl. Plasza) з рум. “лисий”, Кіль (pl. Kiel) з рум. “лисий” і т.п.

Панорама Батізовського котла: зліва Кончіста, справа Герлах, під ним Батізовське плесо.

Але цього літа він через справи не потрапив ні в один з вищеназваних високогірних регіонів, а тут підвернулися Татри, ще й сходження на Герлаховський Штіт. Як кажуть на безриб’ї і рак риба. Мається на увазі не Герлах, як слаба вершина, а я як слабий напарник в альпіністсько-скалолазних движняках. Герлах вершина серйозна, є там маршрути і шостої категорії складності, але ми (а точніше кум), вибрали третю категорію. І йому не скучно, і я не здохну (здається). Я нарив все це діло в Інтернеті, найкращими сайтами, з моєї точки зору, є www.tatry.nfo.sk та www.kamnahory.sk. Вибираєш вершину, вибираєш складність маршруту, схеми-описи-фотографії, все друкуєш, намагаєшся усвідомити, та й вперед – через тернії до зірок. Остання, перед поїздкою, баня підтвердила рішучість намірів кума:

− Я вже всю снарягу зібрав, у суботу вранці їдемо. – І каска є? (я якось намагався відвернути неминуче) – Є! – І верхня система? – Полізеш з нижньою, її достатньо! – І…? – Є, не дрейф! Добре йому говорити, це ж не на Говерлу лізти. Причому, слово “лізти” в буквальному розумінні. Ну – кажу – хлопці, наступна баня має бути веселою. Coming soon, одним словом − далі буде. Не треба й анекдотів. На що хлопці підтримали, називається – ти тільки їдь, добре кума по горах вигуляй, у нього тоді настрій на півроку. Ага, добре вам говорити. Ну будь, що буде.

Виїхали пів п’ятої ранку бусиком. Подалися через перехід Ужгород – Вишнє Нємецке. Мені візу угорці давали, я по ній ще не їздив, то ж словаки можуть “висловити” побажання, щоб я в’їжджав перший раз через Угорщину. Наших промайнули швидко. Все кругом спало. Словак також недовго роззирався, ось вже й паспорти несе, аж кум повеселів. Тут раптом ще двоє службовців підвалюють, та й, чи то бус брудний, чи то колесо лисе – назад. Не посперечаєшся. Добре, каже кум, валим на Чоп-Загонь. Добре, що в нас в Закарпатті все компактно – куди хочеш, туди й переходиш. Перехід через Тису ззовні виглядав незаповнений, але всередині виявилося, що ми вперлися в хвіст здоровенної черги, і кажуть, що вся ця радість години на чотири мінімум. Тут, як каже кум, краще їхати, ніж стояти. А їхати можна було тільки в одному напрямі – на Ужгород, а потім на Ублю (перехід М.Березний − Убля). Ну то поїхали, напевно Бог любить трійцю. В Ужгороді помили машину на мийці та й промайнули перехід в Малому Березному за сорок хвилин, з усіма сертифікатами й деклараціями. Ось вона, можлива причина всіх наших ранішніх невдач − неповага до транспорту. Не міг ти куме звечора машину помити? І нащо ми так рано вставали?

У Словаччині, кілометрів через п’ять, нас, як годиться, зупинила поліція. Оглянувши бус та сконтролювавши паспорти й візи ввічливо розпрощалася (у них поліція не тільки транспортом займається). Все, дорога вільна й подорож почалася. Словаччина запам’яталася замками, які вигулькували на пагорбах при дорозі, як охоронці. Хоча в принципі це й була їхня доля – охороняти долини та дороги. Убля – Сніна – Гуменне − Левоча– Пряшів – Стара Любовня. Почалися гарні скелясті гори, передвісники Татр. Місця дуже мальовничі, долина ріки Дунаєць, якою проходить словацько-польський кордон. В цій частині подорожі запам’яталося селище Червени Клаштор (Червоний Монастир) із діючим середньовічним монастирем, скелі Три Коруни. Сам монастир, як і скелі, було видно з дороги, жаль, що не було часу оглянути, але фото з Інтернету сподобалися. Кордон пересікли на колишньому переході в Ліса над Дунайцем й от вже Польща.

Неподалік кордону проїжджаємо величезні озера-запруди ріки Дунаєць: Сромовське та Чорштинське із прекрасними замками Чорштинським та Нєдзіцьким. Кінцевою зупинкою в Польщі було місто Новий Тарг. Й звідусіль вдалині проглядаються Високі Татри, які чекають нас завтра. В Словаччину ми поверталися підніжжям Високих Татр, огинаючи їх з польської сторони на словацьку. В Польщі всюди велося масштабне будівництво: готелі, ресторани, санаторії, витяги на любий смак та гаманець, на любу пору року. Влітку коні та велосипеди, рафти на плотах, каное і байдарках любої складності й ще всяка всячина. Взимку – лижі – лижі – лижі. Ну, і ясна річ, прогулянки горами, скелелазіння та альпінізм в любу пору року. До речі про сплави. Вони можуть бути абсолютно не екстремальні. Ми спостерігали як річкою Дунаєць люди сплавлялися на човнах. Човни зібрані по чотири, кожен має керуючого в національному одязі, й люди без спасжилетів, тихою, неглибокою водою пропливають у своє задоволення декілька кілометрів до міста. Потім човни розбирають по одному, складають на машину, вивозіть вгору рікою, де все повторюється. Такий собі етно-сплав, польські гондоли. Бізнес на пустому місці. Але як все гарно обставлено. Молодь воно напевно не дуже приваблює, але для інших − одна з розваг.

В цілому, Високі Татри мають зовсім невелику площу, але використовується вона на всі 100%. Система пересування, як біля гір, так і ними, дуже розвинута й підтримується на належному рівні. Система охорони та порятунку в горах також реагує швидко. За неї відповідає гірська служба, з якою, якщо ви подорожуєте Татрами, не раз зустрінетеся. Тим більше, що територія Високих Татр природоохоронна в обох країнах – тут розташований Татранський національний парк (ТАНАП). Крім того неподалік у Польщі Пенінський національний парк, а в Словаччині – Національний парк “Словенський рай”. Ми знову повернулися до Словаччини й попрямували до міста Старий Смоковець – Високі Татри (Vysoké Tatry-Starý Smokovec). Це містечко – перше із заснованих в підтатранській зоні, є відпочинковий центром у Високих Татрах зі Словацької сторони. По діагоналі від нього, через Татри, розташований його аналог з польської сторони – Закопанє. Поряд зі Смоковцем, але більше на рівнині, вже велике місто Попрад. Там є аеропорт, так що, це транспортний центр, найближчий й до Високих Татр і до Словенського Раю.

Стежка до Батізовського плеса та перший погляд на Герлах зблизька. Внизу зправа – Батизовські водопади.

У Старому Смоковці знаходиться центр татранської гірської служби (Горска захранна служба Вісоке Татри). Кум тут уже все знав, так що, євро двадцять за стоянку та бігай куди хочеш. В гірській службі нас зустріли привітно. Ми пояснили, що з України, що горолєзци (ну я з натяжкою, але досвід кума це перекривав), що плануємо завтра, тобто в неділю, 11 вересня, вийти на Герлах. Маршрут: селище Вишні Гаґи (Vyšné Hágy) – Батізовське плесо – Батізовский котел – і, маршрутом третьої категорії складності, на Герлаховский Штіт. Спуск традиційний. Урядник підтвердив, що маршрут нормальний та й погода очікується добра, пояснив скільки часу необхідно на кожен етап. Він намагався ще нам показати місце старту, але розвернути перед нами стіну Герлаха в Google Earth він до кінця не зміг. Та й цього було достатньо. Наостанку дав телефони, якщо щось не те, й, на наше прохання, порадив готель неподалік. 20 євро з носа, дешевше не буває. Або ж їхати в Гаґи, там пройтися трохи в гори й на полянці тихенько поставити палаточку, а рано вранці її тихесенько зібрати, якби нікого там й не було. Комфорт взяв своє, завтра серйозне сходження, а ми з 4-х на ногах. Готельчик Татріс (ще трохи та й тетріс) виявися досить комфортним. Ми прогулялися містом, легенько перекусили, і спатки.

Підйом в сім ранку. Погода чудова, небо аж дзвенить блакиттю, та саме головне, перейшла моя голова, яка звечора досить таки нила. Дивлюся на мобілку, що там у нас сьогодні, − ага, Главосіки, та-а-к нормальне таке собі свято для сходження. Та кум уже зварганив чайку (не кажу як, готель ж все таки), ми добре заправилися і у восьмій, за графіком, виїхали на Вишні Гаґи. Там, як радив працівник гірської служби, ми заїхали до арочних воріт якогось лікувального закладу, про що свідчив надпис (як виявилося з Інтернету, туберкульозу та легеневих хвороб, повітря все ж таки), попетляли трохи вгору та зупинилися на стоянці невеличкої залізничної станції.

Треба сказати, що траверсом вздовж Татр їздить така собі електричка з двох вагонів, при чому, часом вона підіймається досить стрімко (як для електрички). Швидко перевдягнувшись та склавши в рюкзак все необхідне ми вирушили вліво від станції, по жовтому маркеру. Спочатку була стежка вздовж колії, потім трохи асфальтової дороги, яка почала підійматися вгору й невдовзі скінчилася на подвір’ї невеликого господарства. Гарний вигляд на Татри, ялиновий ліс та жовтий маркер у потрібних місцях. Невдовзі ми дійшли до рекомендованої для ночівлі поляни, яка закінчувалася бесідкою та джерелом у вигляді будочки з трубою, з якої текла вода. Пити ще не хотілося, то ж не затримувалися.

Ялиновий ліс скінчився, почалася зона криволісся й море з гірської сосни –жерепа − розкинулося перед нами. На задньому плані розгорталася панорама Високих Татр, які швидко наближалися. В долині було видно всі близькі поселення, а також місто Попрад, на яке всі орієнтуються коли їдуть у Високі Татри, чи у Словенський Рай, особливо літаком. Гарно вторована стежка дозволяла розвинути максимальну швидкість, йшлося легко, то ж ми обігнали ще двох туристів, які також підіймалися в нашому напрямі. − Теж на Герлах? − Ага, певно що так! Вийшли на так звану Татранську магістраль (Tatranská Magistrála) – знамениту найдовшу туристичну стежку Татр, довжиною 46,25 км. Вона має п’ять відрізків та перетинає всю південну частину Високих Татр від найзахіднішого туристичного поселення Підбанське (Podbanske) аж до долини Б’єлих Плєс (Bielych plies – білих озер) в частині Белянських Татр в Польщі. Стежка гарно викладена, її маркер – червоний, на пересіченні з іншими стежками, як наприклад з нашою, стоять інформаційні щити. Все просто й зручно. Народ по ній, як по Бродвею. Хоча народу багато не було, вже не сезон, напевно.

До Батізовського плеса рукою подати, маркер на цьому відсіку жовтий з червоним. Нижче, справа, шуміли Батізовські водоспади, які утворювалися з потоку, що виривається з озера. А ось і саме озеро, вражаюче при такій погоді. Прозора, і, як виявилося ввечері, холоднюща вода, червонувате каміння, а зверху Герлаховський масив, навіть не під блакитним, а під синющим небом (чи то окуляри в мене такі поляризаційні). Краса! Сісти б і милуватися. Та кум з Герлахом попереду, відставати не можна. Пара фотографій, думаю собі, що достойних, панорамка та й далі (панорамку мені трохи не зіпсували голі баби, які вилізли позагорати на приємне, ще літнє сонце і їм той Герлах…) Та де ж там кум подівся? Нічого собі урвав. А за ним словаки, що також на Герлах зібралися. Величезні брили вкритого лишайником каменю в обрамленні гірської сосни – такий прохід, зліва повз озеро, всередину Батізовського котла (Batizovský kotel). Він обрамлений гарними вершинами. Зліва стартує Кончіста (Končistá, 2538) – Мала Кончіста (Mala Končistá, 2450) – Попрадський льодовий штіт (Popradský l’yadový štít, 2396) – Батізовський штіт (Batizovský štít, 2448) – Задній Герлаховський штіт (Zadný Gerlachovský štít, 2638) – Герлаховський штіт (Gerlachovský štít, 2655) – Котловий штіт, або Малий Герлах (Kotlový štít – Malý Gerlach, 2601).

На останньому хребет роздвоюється утворюючи Герлаховський котел (Gerlachovský kotel): ліву гілку – Урбанові вежі (Urbanove veže) − вінчає Дромедарів горб (Dromedárov hrb, 2367), а праву гілку – Чортів хребет (Čertov chrbát) − вінчає Кветніцова вежа (Kvetnicová veža, 2433). В центрі Батізовського котла стримить в небо гора Костолік (Kostolik, 2262). Все це разом називається Батізовською долиною. Ось така пісня! Скачучи, як камзік (гірська серна, чи то коза) з валуна на валун, я невдовзі обігнав словаків та добіг до кума. Пора було виймати роздруківку та орієнтуватися куди підходити під стіну на старт. Але фотка фоткою, а реальність реальністю. Ми мали стартувати справа від такого собі “зуба”, потім жолобом вліво, руслом сипучого каналу та ще куча всяких там скелелазних нюансів, як описувало керівництво. В кінцевому варіанті ми мали вилізти зліва від Герлаха й хребтом завершити сходження. Все якби просто. Словаки, до речі, пішли котлом вище. Після сперечань, ми дійшли згоди щодо однієї точки, підійшли до стіни. Вдягнули системи, каски, розмотали мотузку. Мені вже одна підготовка адреналіну піддала.

− Яка куме довжина шнура? − 60 метрів. − А п’ятиповерхового будинку? − 15. − Ага…, все ясно. Кум додав собі заліза у вигляді закладок та інших прибамбасів, мені вклацнув два карабіни: один центральний, один на самострахівку. − Ну що, з Богом! Я лізу перший. Як шнур почне скінчатися, крикнеш “шнур”. Ясно. Я ж по скалах лазив років двадцять тому назад. Але хочеш жити − все згадаєш. − Ну добре, я пішов.

Кум з рюкзаком зник нагорі. Потім, вже з часом, і я за ним. Перші дві мотузки пішли гладко. В кінці другої, скелі стали стрімкіші. Кум переобув гірські черевики в тапочки для скелелазіння й дав мені рюкзак. Еге, починаються серйозні скелі. Якось я не помітив куди стартанув кум й чогось мене потягло вліво. Трохи неподалік (ну, як неподалік, в горах все неподалік) народ спускається, видимість як на долоні, а чути як в амфітеатрі. Четверо в короткій зв’язці, як караван на скелях. Вверху гід-інструктор, а нижче пасажири типу мене. Вони хоч один одного бачать, а кум від мене ого-го. Тільки й чує що, “шнур” чи “закріпи”.

З цими сумними думками я й застряв. Доліз до точки, що не туди, й не сюди. Й наверх не лізеться, і вниз кум закріпив. А “линяти” так не хочеться… І чого я вліво поліз, і якого кум так далеко, що не докричишся. Зате народ близько, посідав та й дивиться. Заодно й віддихнуть. Блін, і кумові не докричишся, і страху повні штани. Добре, хоч страхує нормально. Потрохи заспокоївся, якось сповз вниз на полочку, якось вправо подався та й пішло діло. Доліз до кума злий, як чорт. Саня, блін, вибирай маршрут полегше, щоб мене тут горська служба не знімала, як попа з сосискою на Кавказі з Дванадцяти стільців. Тобі розваги, а мені сумно стає. І не уривай далеко, все в зоні видимості. Кум, на диво, погодився, навіть рюкзак забрав. Чи то я так перестрашено виглядав… Він взагалі-то думав, що я там внизу фоткаю. Яке фоткаю, до хребта долізти б…

Далі пішло трохи легше. Напевно, психологічно, бо кума бачу, як лізе – також бачу. Тільки пити хочеться, бо задіяні всі групи м’язів, особливо пальці. Нарешті хребет. Гострий як пила. Краєвиди безподібні, скелі, а внизу хмари сунуть. Де там мій фотік. Акуратно ліземо хребтом. Промайнула якась натоптана стежка, ми трохи по ній, а потім знов хребтом. Ми ж легких шляхів не шукаємо. Вже й Герлах видно. Якийсь народ на ньому, всі мобільниками сходження відмічають, радіють. Чути прекрасно. Вроді б і неподалік вершина, але скільки ще до неї. Та й чому це вона зліва, якщо мала бути справа? Але не до цього зараз. Я окрилився, що вже близько, та кум мене обламав. Поки не будемо на вершині, нема близько чи далеко. Так що, не радій.

Як виявилося, він був правий. Дійшли до пролому між скелями. Класичний кіношний варіант: дві плити на відстані метра та й провалля між ними з будинок п’ятиповерховий, а може й більше. Кум перескочив, а я подивився вниз і подумав собі, що вже мені й на Герлах якось не хочеться. Ну, не стрибається, і хоч ти трісни. Заклинило. Руки самі в скелю вросли. Буду тут жити. Добре, кум якось знов до мене переступив, потім назад та руку подав. З рукою і я якось переступив. Що там ще попереду? Недовго ми йшли хребтом. Складні місця почалися, навіть кум признав. Злізли ми з хребта на одну мотузку вниз і так траверсом-траверсом. А Герлах так близько… Таки ми на нього влізли. Перед вершиною було вже не так складно, там є ланцюги. Люди, що були на вершині, якраз спускалися вниз. Дивилися з повагою, бо ми прийшли нетрадиційним шляхом. Двоє провідників та двоє пасажирів. Перекинулися пару словами.

Ось і вершина. Скільки разів я її бачив на фото в Інтернеті, а тут сам стою. Тісненька така, хрест в скелю вмурований. І провалля навкруги. Кум надійшов, обнялися, касками чокнулися. Н-да, аж не віриться, що стоїмо тут серед хмар, що все вдалося. Почуття переповняють. Налаштовую фотоапарат на автоматичний знімок. Кум дістає прапор. Пі-пі-пі, клац-клац-клац і це вже історія. Знімаю трохи відео з кумом на мобільний, на чому батарея сіла. На вершині, крім хреста, є ще металева скринька із книгою відгуків. За сьогодні чотири групи відмітилися. Ми також черканули пару слів.

Часу у нас небагато. Спуск може виявитися не менш серйозний, ніж підйом, − це вже кум свою правду каже. Розслабитися можна буде тільки біля озера. Роблю ще пару фото та панорам, аж раптом прилітають пташки. Не бояться зовсім. Люди тут їдять, крихти лишають, от вони й живляться. Фотографую одну біля самої ноги. Вдома визначу, що за одна.

Все, четверта година, починаємо спуск. Тим паче, що наступна група хребтом зліва надходить. Попередня ще далеко вниз не відійшла, тож скористаємося їхніми знаннями. Зв’язуємося мотузкою та й вперед. Я попереду, кум мене підстраховує.

Панорама з Герлаха: Лядовий штіт (2627), Ломницький штіт (2634), Брадавіца (2476), Славковський штіт (2452) (зліва направо)

Вниз, як на мене, йдеться легше. Чи стежка простіша, чи мій досвід зріс, чи то вже додому хотілося, але легше. Скінчилося тим, що групу словаків ми обігнали. При цьому треба було слідкувати за камінням, аби не зрушити його вниз, бо швидкість від падіння набирається велика і довбанути може серйозно навіть в касці. Є навіть така попереджувальна команда “камінь”.

Так ми пройшли дві-треті спуску, зустріли молоду пару, що підіймалася вгору, і я вже налаштувався на легке закінчення. Та, як завжди, не тут то було. Ми вийшли на круті скелі, де, судячи із забитих крюків, спускатися треба було саме ними вниз. Знов почалося скелелазіння. Воно було значно простіше ніж наверх, бо крюки та скоби позначали дорогу, але розслаблятися також не доводилося. Верхня група взагалі зібралася дюльферяти (спускатися на мотузках), а ми все це пройшли лазанням. Блакитне небо, сухі білі скелі, що ще треба для щастя. З погодою нам невимовно повезло. А цей фактор один з головних. На стіну навіть можуть не випустити через непогоду. Але у нас все навпаки.

Останні скоби вниз й ми під стіною. Натоптаність говорила про популярність цієї точки. Все − фініш складностям. Господи, нарешті можна зняти каску. Й вже набитою в білих каменях стежкою ми збігаємо до невеликого каскаду водопадів. Пити мені хочеться неймовірно. Але вода настільки холодна, що тільки вмиваюся та полощу рот. Ну, ясна річ, трішки п’ю. Витягаю з кишені спітнілу схему підйомів на Герлах, дивлюся і мене починає трусити від сміху й перезбудження. І тут ми, блін, куме, ухитрилися блуданути. А скелі вправо від Герлаха не зовсім третьої складності… Напевно це нам і намагався пояснити мужик в гірській службі, щоб ми зарано не стартанули. Та все вже позаду, ми внизу.

Ось і озеро – Батізовське плесо. Тепер, коли сідає сонце, воно виглядає не прозорим, а глибоко синім. Скидаємо з себе все та й стрибаємо в цей синевир. Боже, яка шалено холодна вода. Тисячу голок впивається в тіло, яке, в свою чергу, робить все, аби найшвидше дістатися берега. От вже й нема напруги й болю в м’язах, страху та переживань, ти стоїш абсолютно щасливий на теплому валуні, заходить сонце. Ти, невід’ємна частина цього прекрасного світу, й отримуєш від цього величезну насолоду. Колюча вода стерла всі негаразди, переформатувала душу, зробила новонародженим. Кум також світиться з середини. А ще разочок освіжитися?!!!

Повільно збираємося, перепаковуємо рюкзак та вирушаємо вниз, жовтим маркером, у Вишні Гаґи. Все йде за розкладом. Дорога легка та приємна. Стримують тільки червоні розсипи брусниці, не зовсім дозрілої, зате переповненої вітамінами. Яка вона смачна, а вранці на неї ніхто й уваги не звернув. Дорогою, на поляні, набираємо води на чай. Станція Вишні Гаґи. Бусик на місці. Перевдягаємося, кум готує чай, який наразі особливо смачний та нарешті перебиває постійне бажання пити. Їмо мало, щось не хочеться. Готуємо собі пляшку чаю на дорогу та й виїжджаємо.

В Старому Смоковці я забігаю в Горську службу. − Ми з України, горолєзци, вчора записувалися. – Так-так, на Герлаховський Штіт. − Ми вже внизу, все в порядку, дякуємо за співпрацю. − Хай щастить, приїжджайте ще! Пів дев’ятої вечора, дорога на Попрад та Пряшів йде стрімко вниз, сідаюче сонце висвітлює наостанок прекрасну гряду Високих Татр, що зникають вдалині. За розмовами дорога минає напрочуд швидко, тим більше, що машин в неділю ввечері небагато. В другій годині ночі, враховуючи кордон, ми вже вдома. Починається перший, після відпустки, робочий день.

P/S
8.00 виїзд на Вишні Гаґи із Старого Смоковця
8.20 станція Вишні Гаґи
8.35 господарський двір
8.45 поляна + джерело
10.18 інформаційний щит на Магістралі
10.25 Батізовське плесо
11.05 центр Батізовського котла
12.45 старт
14.30 на хребті
15.35 Герлаховський пік
16.05 початок спуску
17.20 підніжжя
18.00 Батізовське плесо
19.30 станція Вишні Гаґи
20.00 виїзд

Телефон Горскої служби 18300, відділення Високі Татри +421903624869

Слайд-шоу походу дивіться нижче.

Та без електрички не розшириш свій “туристичний кругозір”, так що пора…

Ця пора наступила в неділю. Електричка відправлялася в 6.50 (яка рань у порівнянні з 9.30, а ще й машиною). Похід вимальовувався прогулянковий (читай “матрасний”). Їдемо до Жорнави, де на залишках оборонної лінії Арпада Ужанський національний парк створив пізнавальну стежку, гарно описану та промарковану. Потім переходимо на іншу стежку, теж гарно промарковану і виходимо на живописний хребет Голаню (себто голу у великих розмірах). Цей маршрут має вивести нас в Кострино, чи на електричку, чи на автобус (як Бог дасть).

Затяжний суботній телевізійний вечір дуже благотворно впливає на моїх жінок і опосередковано на мене. Тому, тільки на мить заплющивши очі, я почув дзвінок мобілки. Хто – що– куди, одним словом повний “Кто здесь?” Виявляється, телефонував кум, який опередив налаштований мною будильник на 3 хвилини, протягом яких я зрозумів, що землетрусу немає, просто вже ранок, а телефонує кум Ігор, а от чого він це зробив, я до сих пір не зрозумів. Але менше з тим. До електрички (а точніше до її відправлення) залишилося 20 хвилин, які швидко перетворилися в 15, і я зрозумів, що марафонською ходьбою сьогодні не обмежиться, а попереду мене чекає легкий п’ятихвилинний біг підтюпцем. Одним словом на пероні ми з’явилися одночасно: я та електричка. Спитавши чи напрям на Перечин, і отримавши, після паузи, відповідь “Ні, на Березний” (тобто на пару станцій дальше за Перечином), я зрозумів ще не в одного мене не склалося зі сном. В касу за білетом йти не хотілося (я вже сьогодні один раз бігав), тому пошвидше в вагон.

Народ, а точніше Ірка, Іруся (кумова доня та, відповідно, моя похресниця) та сам кум мали підсісти на наступній станції, в Доманинцях. А ось і вони. Також прискорено-схвильовані влітають у вагон. Таксист не знав де станція і проїхав, гад, поворот. Без пригод не обійшлося. Але ми в електричці, яка, як не дивно, їде в потрібному напрямі, попереду новий похід, нові враження та свіжий вітер в лице. А це окупає всі незгоди. Тай їхати всього півтора години. Станція Жорнава, хмари на головою та шпали під ногами. Вертаємо трохи назад, через переїзд до початку маршруту. Великий інформаційний щит біля дороги говорить що ми на місці. Справді все промарковано, з інформаційними табличками, схемами, текстом і фотографіями. Що тут скажеш? Можна захоплюватися товщиною бетону та рваними арматурами, які, як кості об’їденої риби сторчать звідусіль, говорити про досконалість воєнних машин, зброї та їхні переваги одна перед одною. Але за всім цим стоять людські долі, які, як той роздовбаний бетон і рвану арматуру, понівечила війна, розкидала цим і тим світом, таборами і режимами так, що часом той світ здавався кращим за цей. Цілий світ не вартий однієї сльозинки дитини. Краще не скажеш, ніж Достоєвський…

А стежка бігла далі, вверх, і маркер з криваво-білого перетворився на блакитно-білий. Правда не надовго, бо потім і цей маркер, як й сама стежка десь заблудилися в лісі. Але нам вверх і тут все просто: дихай і крокуй. А навкруги праліс. Ялиці до 4,5 метрів в обхваті. Дивне місце з випаленим блискавкою деревом. Лишився один здоровенній обгорілий пень. Стовбур пропав, хоча й слідів пожару не особливо видно. З’явилися невеликі полянки різнотрав’я з прекрасними квітами лілії лісової (Lilium martagon) та дзвоників. Ось і верх хребта.

Вражаюча панорама долини Ужа із селом Кострино внизу та переплетінням хребтів і вершин: Явірник, Красія, полонини Гостра та Рівна, а вдалині Пікуй. Хребет Голаня тягнеться в сторону словацького кордону. Неподалік йде хребет Стінка, на якому ми також колись побуваємо. Там є печера і місце падіння метеориту. Трохи перекусивши, йдемо далі, до найвищої точки Голані, яка знаходиться на висоті біля 1000 метрів над рівнем моря. Часу не так вже й багато, треба встигнути.

Хребет дуже живописний, з багаточисельними скельними виходами, які, як буруни на хвилях, піняться під верхом. Мені, як людині з фотоапаратом, приходиться постійно доганяти групу. Часом це добре, бо помічаю щось нове, незвичайне, як от дерево з величезними грибами-паразитами (хоча і їстівними). Називаються вони трутовиком лускатим (Polyporus squamosus), хоча Ірка назвала їх пістряками (може по народному). Це місце забрало в нас багато часу і місця на карті пам’яті в фотоапараті, але воно було того варто. Також я тут вперше сфотографував чорного аполлона, або мнемозину. Цей метелик рідкісний та занесений до Червоної книги України. Не дармо національний парк. Правда метелик виглядав трішки втомлений і обтріпаний. Та кращого не було, може якось іншим разом.

Нарешті живописна поляна, яка за описом нашого товариша Саші Молнара повністю підходила під кінцеву точку нашої подорожі: одна копиця, сухі дерева, що стоять як живі, та чудовий краєвид на польську сторону. Цікаво, що і зі сторони Польщі і за сторони Словаччини територія також заповідна. В Польщі це Національний парк “Бещади”, а в Словаччині Національний парк “Полоніни”. В цілому утворився трьохсторонній українсько-польсько-словацький міжнародний біосферний резерват „Східні Карпати”. В рекламі маршрутів пише, що на кордоні з Польщею можна навіть зубрів зустріти. Треба буде перевірити цей маршрут.

Енергія катастрофічно закінчувалася і їсти вже хотілося безбожно. Швидко накрили на “стіл”, на маленькому вогнику кипнув на чай казанчик, і наступила тиша… Їда – це сила. А якщо на десерт ще й духмяний трав’яний чай з Іркиним полуничним тістечком, яке спресувалося в рюкзаку, але абсолютно не втратило своєї кулінарної принадності. Десять хвилин блаженства, і далі, бо ще хочеться на вершину піднятися. А часу вже зовсім обмаль, з думкою про електричку вже зовсім розпрощалися. Залишається львівський автобус, та він вже один раз нас підвів. Але то був Перечин, а тут Кострино. Та будемо сподіватися на краще, оскільки, як каже Іра, снаряд двічі в одну воронку не вціляє.

Вершина виявилися сумна. Висохлі буки півколом оточували поляну, в центрі якої лежала суха ялиця. Що за катаклізм? Але треба повертатися. Куди: на Домашин (а потім треба ще добратися до Кострина), чи на саме Кострино з тієї першої поляни з крутим спуском? Вибір впав на першу поляну, тим паче, що, на вигляд, з неї до Кострино було рукою подати, от тільки спуск дуже крутий. Нічого, справимося.

Спуск виявився таки крутим. Наші сподівання на дорогу внизу поляни справдилися не на всі 100: дорога там була, але стара і заросла, тож ми “падали” навпростець. Найважче було Іринці. Втомилася, і ще їда розслабила. Обіцянки про цукерки та морозиво, а також подруг, яких також треба було взяти в похід (і обов’язково візьмемо, якщо Ігор витримає) підбадьорювали та не на довго. Прогулянкового походу не вийшло. Так воно часто буває в горах. Здається, що все буде легко і просто, а виходить складно… Нарешті, на півсхилі з’явився натяк на траверсну стежку, потім й сама стежка, а далі дорога. Асфальт. Вийшли ми якраз в Кострино до переїзду. Озирнувшись назад я побачив далеко на хребті піднебесну полянку, на яку не раз звертав увагу проїжджаючи центральною дорогою. Ну, хто там так високо косить? Тепер буду знати.

До автобуса залишалося 50 хвилин (лиш би приїхав). Ігор пішов з малою в магазин виконувати купу обіцянок, а ми з Іркою майнули поряд на річку. Скупнутися не вдалося, оскільки води було зовсім мало, тож освіжили ноги. Автобус прийшов майже вчасно, і, напевно, завдяки ціні (в три рази дорожче ніж електричка) були навіть сидячі місця. Краса. І от, підскакуючи на задніх сидіннях та притримуючи ногами (однією моєю та однією Іркиною) рюкзаки, ми з вітерцем валимо в Ужгород. “Прогулянковий” похід скінчився вдало.

Слайд-шоу походу дивіться нижче.

Ми до них, аж раптом дівчата зверху кричать: знайшли – знайшли! Ясно, що вже було не до озерець, але як для орієнтиру вони дуже згодилися. Печера виявилася промивного типу, майже вертикально заглиблена у землю. Кам’яні брили були всередині. Земля вимилася і утворилася невелика печера. Вода ж напевно збігала в озерцята, що розташувалися нижче.Ось така передісторія. Ми тоді ні фото, ні відео не мали, навіть ЖеПееСа не було. Тому в цю неділю вирішили відновити справедливість − ще раз збігати на Рівну, віднайти печеру та ще парочку цікавих речей глянути. Як то Царську криницю – потужне джерело на самій полонині, що мало історичне коріння (ми його поки що не знайшли).

Ідея виникла з того що мій другий кум Саша Гудзинський (є тих кумів так собі трохи), затятий альпініст та скелелаз, захотів розім’яти ноги, але тільки в Лумшорах. Так виникла ідея через Ясинові поляни одним скелястим хребтиком (якось ми взимку мали задоволення ним дертися) вийти на Рівну та через джерело на Менчул та на печеру. Назад – класично − через Комсомольське озеро (Велика Тростя).Отже вибралося нас четверо (Саша, Ігор, Іра та я) й до Лумшор дібралися швидко, хоча виїхали не рано, в 9.30. Погода хмарна з проясненням, якраз для фото та й в голову не пече. Машину лишили біля турбази “Полонина”. Треба сказати, що Лумшори змінюються на очах. Колись забуте Богом гірське село (як то Лікіцари чи Липовець, що поряд) нині переживає будівельно-туристичний бум, про що найкраще говорять ціни на землю, зростаюча кількість об’єктів “туристично-рекреаційного спрямування” та перелік послуг, які цими об’єктами надаються.

Найбільш популярна з них – це купання у величезних чанах з мінеральною водою, що вміщують до 8 чоловік. Нагріваються вони на вогні (пекельна асоціація), а необхідна температури регулюється додаванням холодної мінеральної води зі шлангу. Добре прогрівшись шубовстаєш в холодний потік (чи що там є під рукою). Повна панацея – сам раз пробував. Кожен поважаючий себе об’єкт мусить мати такий чан. Якщо не хватає мінеральної води, то вона замінюється на трав’яний настій.

Містком переходимо ріку та прямуємо в напрямі так званих Ясиньових полян. В цілому з Лумшор в гори ведуть три основні дороги. Зліва від потоку дорога йде до водопадів, колишньої бази швейної фабрики та на перемичку між полонинами Руна і Лютянська Голиця (Лютянка). Середня (по якій ми саме йдемо) – справа від потоку, йде до Ясиньових полян. І третя – до озера Комсомольского (Велика Тростя) та до “офіційного” виходу на полонину Руна. Хоча, насправді, доріг значно більше, всі переплітаються, тому думки з цього приводу можуть бути різні.

Також треба сказати, що на полонину веде воєнна бетонна дорога, яка починається в селі Липовець та закінчується на вершині біля відомого воєнного об’єкту. Тому не фанати пішохідного туризму та інші страшно заклопотані люди підкоряють Руну в сидячому положенні. Це не придає оптимізму пішоходам, але вони труть руки, чекаючи коли гірський потік вимиє якусь бетонну плиту й тотальне автопаломництво на Руну скінчиться. Хіба на вертольотах… Насправді ж кожен має право піднятися на гору, як він того забажає, лиш би не смітив та не палив траву (хоча купа колій від машин по всі Руні пейзаж все таки псують).Ось і початок Ясіньових полян. Їх також декілька, люди тут косять собі сіно (по крайній мірі робили це раніше, коли худоби було більше). Також, в сезон, тут багато грибів та ягід. Живописні місця (а де ж в Карпатах вони не живописні). Саша чітко знає куди йти, але не без суперечок. Вроді б все правильно, з цього на той хребеток, який правий, а не лівий і так далі… Тут треба зрізати (зрізати це святе діло, з цього все починається), трохи по лісі ломанутися вгору. О, якась стежка натоптана. Цікаво куди це вона… О – Комсомольське озеро у всій красі. Як так?

Ладно, кум, розслабся, добре, що не Лютянку вийшли. Краще подивимось, куди та стежка веде від озера. Виявилося, що стежечка йде живописним скелястим хребтом та виходить на дорогу майже під самою полониною. Напившись води з джерела та заправивши пляшки, продовжуємо шлях на полонину. Розвалена воєнна частина та неподалік нова станція мобільного зв’язку. Рядами висаджені ялинки – залишки експериментальних ділянок дослідників УжНУ (тоді УжДУ), що вивчали можливості підняття верхньої межі лісу на полонині. Бетонка й залишки біобази, яка, за часів Чехословаччини, була гірським туристичним притулком (як і притулок Явірник, якому пощастило більше).

Звертаємо з бетонки, і рівною траверсною дорогою виходимо на потужне джерело. Царські криниці (Царська криниця). Саме джерело впізнається здалеку: на жовтій полонині темно-зелена смужка кінського щавлю, що починається на середині гори й збігає разом з потоком, який живить джерело, у звір. Вода смачна й дуже холодна. Ломить і зуби, і руки. Оце свіжість! Залишки якихось невдалих бетонних споруд (напевно воєнні) й студений потік виривається на полонинські простори. При теперішньому обезводненню, коли на початку літа річки по рівню води як у серпні, це просто чудо.Завершуємо траверс неподалік Менчула. Проглядається зелене овальне трав’яне коло навколо пересохлого озерця. Значить печера десь поряд. Ось і заглибина на схилі. Ігор знімає відео, я фотодокументую. Саша, з ліхтарем на чолі, готовий дослідити бездну. Через пару хвилин крик: “І це що, все?” Так ніхто ж і не казав, що там Маріанська впадина, навіть не печера Дружба. Спускаємося і ми. Спочатку йде грот, а потім невеличке відгалуження метрів на п’ять – шість, яке нічого, крім вимащування липкою глиною не пропонує.

В гроті знайшли “пухнастика”. Напевно він звалився зверху, та швидше за все, це пташеня гірського щеврика. Ослабілий, але дуже поважний, він був випущений неподалік із сподівання на краще. Ну от і всі плани-мрії на сьогодні здійснилися. Які всі? – каже Саша – а на Менчул? Нє, куме, давай ти сам, а ми тут чорниці на чай пощипаємо, пейзажі пофотографуємо. Минулого разу, коли печеру шукали, ми той Менчул вздовж і впоперек облазили. На тому й порішили. Кум на Менчул, а ми на розслабон. А тут табун коней полониною мігрував, було що фотографувати. Виявляється коні повільно брели на водопій. І хоча струмків поряд було вдосталь, йшли саме до Царської криниці. А коні знають…

Вже й кум промайнув повз мене, але коні зачаровували. Та годі, пора всіх доганяти. Треба сказати, що доля фотографа в таких походах (якщо, звичайно, зібралися не всі фотографи) – це постійна гра в доганялки. Темп пересування значно вищий від інших учасників. Але й при цьому, інші, інколи дочікуючи мене, “ласкаво” бурчать: “Так, заберіть в нього камеру!”, або “Ну скільки можна?!”, і чуючи мій розпачливий вигук “Блін, карточка скінчилася!” відповідають “Ну нарешті!”.

На звороті зупинилися на Комсомольському озері. Там вже нікого не було. Розклали вогник, трав’яного чаю заварили, скупнулися. Купання було на любителя, оскільки водяних рослин багато, й від цього запах не дуже, але освіжитися було приємно. Як і чайку, з фірмовими Іркиними сирниками, попити після цього. Ну що тут скажеш. Просто вабить мандрівне життя! Сумно, що деякий народ, поживши таким життям, не прибирає за собою сміття. В минулому, чи позаминулому році, було якесь серйозне збіговисько на озері, а сміття й по сей день під березами. Сумно…

Погода мінялася до грози, далекі розкати грому давали зрозуміти, що часу в нас обмаль. Збігли ми швидко, але хвилин за 10 до машини нас накрила хвиля свіжості. Пробігши повз новозбудовані чани заскочили на ганок турбазівської столовки. Природа розійшлася не на жарт. Вже їдучи машиною Турічками, дорога в яких перетворилася на справжній гірський потік, я пожалкував що фотік в багажнику. Лило як з відра. Але сильний дощ − не тривалий дощ. Перечин нас зустрів сухою сонячною погодою, й тільки темно-фіолетове небо та спалахи в Турянській долині нагадували про те, звідки ми вибралися.

Слайд-шоу походу дивіться нижче. Просто фото тут. А відео у Ігора Данчевського на блозі.

Стартанули біля восьмої, компанією з чотирьох чоловік, точніше трьох чоловіків (я, Ігор та Володя) та нашої подруги – Іри, затятої мандрівниці. Володя всіх позбирав машиною, бойовим китайським другом “підвищеної” прохідності з маленьким кліренсом і великим бажанням потрапити в заповідні місця (навіть на Козьменщик заїхав, хоча місцями трохи на руках не несли).Під останні новини туристично-домашньої діяльності промайнув Перечин, що готувався до свого Дня народження (точніше його готували, тільки з запахом нічого зробити не змогли), поворот з траси вправо в Дубриничах та почалася вузька лісова живописна дорога до Чорноголової. Дорога викликала масу спогадів, оскільки вздовж неї розкинулися гарні місця для стоянок, і коли в місті асфальт плавиться, тут, під прохолодним зеленим шатром з ногами в водичці, народ непогано відтягувався, читай “культурно відпочивав”. Починаючи від простих любителів шашликів та закінчуючи маститими альпіністами та туристами. Краса є краса, а для декого холодне пиво в жаркий день (навіть не обов’язково вишуканого гурмана) – найвища краса, практично красотища. Н-да…

Так про що це я… Наразі погода була не дуже (в плані пива), розпочалося село, мені показали поворот до старовинної дерев’яної церкви, яку з центральної дороги не видно, але на звороті обов’язково сфотографуємо. Всі жваво обговорювали стратегію пошуку лісника, у якого, як у Буратіно є ключ, але не золотий, а конкретно від колодички на шлагбаумі біля лісництва. Тоді ми зекономимо купу часу, бо зможемо під’їхати максимально близько, до місцини під назвою Станичний. Якщо ні, то півтора години ногами бити. Тому треба питати: де живе (в розумінні – ключовий лісник), куди пропав і коли буде. Але хату не впізнали та за тими суперечками і пропозиціями доїхали до самого лісництва. А там − шлагбаум навстіж розпростертий… Ласкаво просимо, назад виносимо.

Із закінченням асфальту швидкість пересування значно впала. “Китаець”, як єлов субмарин, намагаючись не шкрабнути днищем по дну, крався лісовою дорогою. Живописність місцевості зростала. Поряд з дорогою гнала бистрі води ріка Люта й руки тягнулися до фотоапарату. А він в багажнику. Нарешті, в пошуках джерела, ми зупинилися, я повісив на шию фотоапарат… і зняв його кінці походу.Ось Станичний, де спочине наш китайський друг. А нам далі. Перейшовши річку Люту хитким містком ми вийшли до вражаючих скель.

Урвище над річкою спресованими смужками хвилями підіймається вгору та спускається донизу. Чарівне місце: спокійна річка а над нею хвилясті скелі в обрамленні зеленого лісу. По смугастості трішки нагадує тістечко Карпати (ясно звідки взялася ідея і форма тістечка). Висота урвища десь 15 метрів.Через яблуневий сад, де сховалася пара хаток-бесідок з попередженням не рухати полоза Васю (виявляється, живе він тут), йдемо проти течії вздовж берега. Річка звивиста, багато каменів і перекатів. Місце популярне серед рибалок (територія, здається, навіть приватна), тут проводяться збори та змагання, особливо з нахлисту. Кажуть, навіть рибу відпускають, як у популярних рибалкових серіалах, що йдуть на Діскавері чи NG. Місцеве населення також “рибалить”, але участі в змаганнях не приймає і рибу, ясна річ, не відпускає. Сьогодні на ріці також рух, закамуфльовані за останнім словом рибаки “хлистають” воду. Напевно тому й був відкритий шлагбаум біля лісництва, за що ми вдячні.

Скачучи каменями і звиваючись через зарості, вздовж ріки ми чим далі віддалялися від саду та приватно-орендної власності. Ось проїхала вантажівка з рибалками і їздова дорога скінчилася.Колись тут, вздовж ріки, проходила вузькоколійка. Влада Чехословаччини інвестувала серйозні кошти у створення цілої транспортної інфраструктури, прокладаючи вузькоколійки в найбільш недоступні місця. Звідусіль звозився ліс. Колись гарно викладені підпірні стінки практично вздовж всього шляху яким ми йшли, водовідводи та шляхові стовпчики – все це тепер виглядало як у постапокаліптичній катастрофі: заросле мохом та лишайниками каміння, в прибережних заростях. Стрімка вода, особливо під час повеней 1998,  2002 років, переколотила і мости і кам’яну кладку, пробила діри в обороні берега. А десь і повністю очистила берег, виставивши, як на посмішище залишки стіни на середину ріки.

Для підсилення катастрофічного пейзажу пішов дощ, а ми обгорнулися плащами-клейонками чогось подерлися вгору. Очікуваного полегшення не наступило, тобто каміння поменшало але заростів побільшало настільки, що назріло питання їди. Золоте правило, яке виробилося в походах: коли не знаєш куди йти − треба поїсти (якщо є звичайно що їсти). Правило, однак, не спрацьовує у випадках, якщо ти так наївся, що не бачиш на очі і через це заблудився.

А їсти у нас було що. Але оскільки зупинка була названа перекусом, а не привалом на обід, то почали ми з самого головного блюда – Іриних сирничків, які завжди підіймають настрій. Здоровенна ялиця, яких тут немало, захистила від дощу і невдовзі пластикова коробочка опустіла. Збагачена кров зашурувала по жилах, і захотілося жити. Згадалася коронна фраза “Життя вдалося”, дощ майже втих, тільки один Володя бідкався: Чому почали зразу з сирників? Наїлися б ви спочатку бутіків, а тоді сирників би мені більше зістало. Що зробити, бувають в житті обломи.Та їда, навіть така, за Володіними мірками, невелика, зробила свою добру справу і ми вирушили далі. Спуск до Лагуни ми вже пройшли і вирішили спочатку відвідати “мяцкані” камені, як я їх потім назвав. Спустилися до ріки і трохи позвивавшись та пострибавши каменями досягли бажаної мети.

І знову чудо. Кам’яний берег ріки наче виліплений з пластиліну. Наче хтось вимяцкав кам’яну масу наче модельну глину. Більші та менші заглибини та закруглини різного кольору та відтінків створювали неповторний та не зовсім земний пейзаж. В пошуках найбільш виразного ракурсу та композиції я трохи не шубовснув з обломків кам’яної стіни у воду (з фотографами таке буває, і добре якщо щасливо завершується).

Тут мушу добре слово сказати про штатив, який у 50% працював за призначенням, в інших 50% − як опора для мене, любимого.Вкриті намулом чи просто мокрі від дощу камені та колоди, які нанесла ріка, дуже вразливі та не люблять коли на них наступають. При цьому вони залишаються досить твердими на дотик, хоча виглядають як пластилін (камені, не колоди). Ось тут мій триногий друг і став пригоді. “Шерпа” однако (реклама однако).

Зворотній шлях виявився значно швидшим. Крутий спуск вниз і ось воно третє чудо – Лагуна. Ріка, вириваючись із тіснявої ущелини каскадом невеликих водопадиків – колобань розливається на всю ширину. По краях живописні скелі, які відбиваються у глибокій воді (більше 3-х метрів). Для гірської річки такі місця рідкість. Красотища.Біжимо подивитися на водопадик із самої скелі. Дорога пролягає через прорізаний людьми в скелях прохід, через який проходила вузькоколійка. Вражаюче. Водопадик шумить-кипить і піняво виплескує свої води у величезну заводь. Володя, який залишився внизу, вже загрібає посеред лагуни, пливучи до нас водним шляхом. Йому легше, бо я, на слизькому камінні, вже третій раз загрібаю черевиками воду і випробовую колінами твердість лютянського каміння. Але краса врятує світ, в даному випадку краса діяла як анестезія (правда вдома її дія припинилася). Володя вже заповзав в яму – джакузі, де повітря було не менше ніж води, і блаженно посміхався (читай тащився) від задоволення.

Ми його ще не розуміли, але все було попереду. Спочатку Ірка, а потім і я з кумом випливли через джакузі на велику воду, описавши дугу по лагуні. Е-е-х хорошо!!! Чиста енергія і адреналін. Нічого не добавиш і не віднімеш. Гірський потік, одним словом.

Відійшли на задній план всі турботи й незручності у вигляді мокрого одягу та черевиків, і тільки десь в глибині шлунок шепотів голодну пісню. А тепер до вогню та до їди. Швидко дійшовши до саду та бесідок (рибаки вже відбули, а Вася так і не з’явився) розвели на кострищі вогонь і п’ять-шість картопельок з салом в фользі були запечені і з’їдені разом з бутіками швидко й безболісно. Погода стала чудесна, сонечко дозволило просушити речі. Насолода від їди і вражень досягла свого апогею. От за що люблю походи – за такі хвилини.

Коли час зупиняється і настає повна гармонія, як ззовні так і всередині. Можливо це п’ять хвилин, а можливо й ціла ніч. Розмова лине неспішно, як несе свої води річка Люта, поруч і до Чорного моря…ся и наступает полная гармония, как извне, так и внутри. Возможно, это пять минут, а, возможно, и целая ночь. Разговор течет неспешно, как несет свои воды речка Люта, рядом и до Черного моря.

Розморених та заглиблених у враження швидко домчав наш китайський друг до Ужгороду. Знімаю шапку перед Володею (наступного разу з мене мій сирник), як перед водієм, який не дивлячись на розслабон, не втрачав пильності на дорозі. В Чорноголові до нас приєднався наш товариш Саша з подругою Ларисою, і в тісноті та не в образі, чемно пригинаючи Сашу в гаїшних місцях, ми доїхали додому.

Слайд-шоу походу дивіться  нижче

Раз ніхто не хоче йти 101 раз на Соколець, то підемо ми на Стінку. Одна проблема – їхати треба електричкою, а виїжджає вона ой як вранці. (відносно тих, хто ходить на дев’яту на роботу). Та що робити.

Але неділя не пропала марно. Проснувся, а на вулиці прекрасна погода. Так на душі стало сумно. Ех, матраси, якогось там дощу настрашилися. О, а тут і кум знову дзвонить, теж йому щось душу муляє. Давай, підемо десь ноги розімнемо. Звучить оптимістично, та куди податися, як третина дня вже пролетіла. Та є, каже, неподалік Анталовецької поляни (я так і знав, що 1001 Анталовецькою закінчиться) двійко-трійко чи то чорних, чи то білих скель (в смислі, хто їх там бачив, сам раз та й то випадково). А це вже цікаво!

Народ весь завжди на Анталовецьку летить, немає часу щось поряд роздивлятися, попереду Світильник, Ворочевські озера, Соколець та Перечин. А нам, щоб ноги розім’яти, самий раз. О першій стартанули з Перечинського вокзалу (своєрідний рекорд, так пізно я в похід на один день не виїжджав), та стандартним маршрутом погнали на Анталовецьку, від повороту дороги на Невицький замок, вздовж струмка. А в лісі краса… Зелень свіжа смарагдова, око радується. Як добре, кажу кумові, що ти мене сьогодні таки в ліс витягнув.

Якісь дві жіночки допитливі зустрілися. Одні в лісі, але допитливі. А куди та дорога веде, а куди та? Але ж доріг до Анталовецької море. І старих, і нових (народ на грузовиках шастає, дерево чи плитку кам’яну краде, чи просто “культурно” відпочиває). Головним є не дороги, а поклик душі та ще парочка більш-менш конкретних орієнтирів, як то андезитова чаша (або чаша Масарика, кому як до вподоби), пара значків на деревах, чи пляшок пластикових на гілках, ну та ясна річ сам підйом до найвищої точки, якою і є Анталовецька поляна. Пішли з нами, покажемо. Ні, дякуємо, ходимо повільно. Проте добре, що не пішли, бо ми потім в пошуках в такі дебрі залізли, що навіть кліщів там не було. Та все по черзі.

З під андезитової чаші набрали води з джерела. На смак як Моршинська. В бесідці неподалік “культурно” відпочивав народ, що джипом видерся на гору та від горілки і закуски міг тільки дивитися телевізор в тому самому джипі. Кожному своє, та нам далі. Поворот на верх, на Анталовецьку пропустили та дорогою прямо, траверсом. Дійшли до вирубки з якої гарно видно поляну на Плішці, ретрансляційну вишку та словаків, і наступив момент істини. Чотири дороги розходилися в різні сторони.

Білі скелі (погляд знизу)

Ігор методом складних геометричних розрахунків, практично за сонцем (блін, я ЖПС забув, на випадок, якщо ми скелі знайдемо) та інтуїтивним методом згадування минулого та екстраполяції його на сучасне вибрав одну з доріг і після короткої фотосесії ми погнали… Так само інтуїтивно, оскільки дорога раптово скінчилася в серйозних заростях, ми вернулися назад до розвилки. Там, з повним розумінням того, що 15.00 це не 9.00, а доріг залишилося ще три, ми (а власне Ігор) вибрали 100% нам підходящу та й вперед, до мети. Дорога також скінчилася, але розуміючи, що йдемо правильно, ми дерлися траверсом по схилу через зарослі молодого бучняка, перемішаного з поваленими гігантами старого лісу. Схил ставав все крутішим, часу все менше, а бойових ран на обдертих ногах все більше. На рельєфі почали з’являтися невеликі урвища, але це були не скелі. Пригадуючи недавню історію з Перечином, звідки ми з компанією не мали змоги вибратися після 19.00, я м’яко натякнув кумові, що точку неповернення ми вже пройшли, на що він в блукацькому азарті вигадав якийсь автобус, який зробить наше повернення реальним. Які питання, тоді в нас ще купа часу.

Тільки де шукати в цих заростях скелі?  Вроді все правильно. Струмок, який тече на Скалку, знайомий протилежний схил, десь там балкон і Дірявий камінь, а скель ні гу-гу. Ну все, ще добіжимо до того урвища, і якщо звідти їх не буде видно, то все… ми ж пішли ноги розім’яти, а не поламати…

Верхня біла скеля

Ось і урвище та радісний крик Ігора. Це тут, це тут, я впізнаю місця! А місця й дійсно цікаві. Три більші скелі та пару дрібніших сховані у лісі на крутому спуску. Найвища має десь метрів 15-20. Магматична порода вражаюче вивітрилася, й разом із яскраво зеленими лишайниками справляла незабутнє враження повного усамітнення. Правда чиїсь сліди там таки були (тиждень тому хлопці з Інтернету ніби писали про ці скелі, може й сліди їхні). Після обірваної фотосесії, бо я би зробив ще пару десятків знімків, та Ігор підганяв часом, їдою та обіцянкою колись вернутися для детального обстеження, бо ми вже точно знаємо де (тобто, вже навіть я знаю де) ми скоренько перекусили й подалися назад.

Дуже швидко знайшли іншу дорогу назад та вишли до стартової розвилки. Ясна річ, така вона правда туристичного життя −  правильна дорога виявилася саме тою, по якій ми не пішли. Швидко промайнула андезитова чаша, поповнилися запаси води, яка з часу нашої відсутності тепер стала ще смачніша. Народ з джипу, замучений Нарзаном та нефільтрованим киснем вже навіть телевізор не дивився –  тихо гудів.

Нижня біла скеля

Ми в хорошому темпі, підбадьорені успіхом та дощем, який затягнув небо й саме задумав стартувати, збігали вниз, до струмка, до Невицького. І тут очам свої не повірили: попереду допитливі жіночки. Які шляхи вони досліджували? На цей раз розмова була недовгою. Прояснивши ситуацію ще про одну дорогу, яка теоретично мала кудись виходити, а практично в неї не склалося, ми погнали дальше, бо ми на лаврах, а жіночки просто гуляють. І ще одна приємна несподіванка. Внизу, на стоянці біля Камелоту, зустрічаємо давнього товариша Сергія на машині. Виясняємо, як це прийнято, де був, що бачив і чуємо історію про скелі біля Анталовецької поляни. Може над поляною? Ні, збоку, зліва. Так от чиї то сліди були. Який все ж таки тісний світ. У місті не зустрінешся, зате на скелях, які самі ледве знайшли, трохи розминулися.

Від транспортної допомоги ми також не відмовилися та в 19.30 вже були в Ужгороді. Змістовний вихідний не пропав дармо.

Слайд-шоу походу