До змісту

Привела якось далека стежка загін опришків Олекси Довбуша над Тису, до містечка Сігета. Дійшли хлопці до перших хат, а цікаві дітлахи уже вулицею побігли, проголошують:

— Опришки прийшли! Опришки прийшли!

— Довбуш у Сігеті! Довбуш у Сігеті!

Повиходили з хат румуни й русини — кріпаки панські та наймити баронські. Стоять біля плотів, виглядають, щоб чудо-хлопців побачити.

А пани та крамарі як почули цю звістку, перелякалися, позачиняли залізні двері, тремтять, що то з ними буде.

Двадцять легінів спинилися біля одного з будиночків. До воріт підійшов Довбуш.

— Гей, хло’! Скажи Дувядові, най вийде на двір,— наказав одному з хлопців, що стояли на ґанку і приглядалися до гостей.

Незабаром вийшов на подвір’я, шкандибаючи, господар, привітався:

— Добрий день, Олексо! Давно чекаю на тебе. Все є, як домовлялися. І мука, і солонина, і просо… А ти…

Олекса перебив:

— Не журися, я теж приніс…— І сягнув за дукатами.— Скільки тобі за все?

— Твоя воля. Скільки даси.

Опришок не був скупим — не шкодував платити за харчі.

Побратими склали провіант на коней і повернулися в гори…

Кілька разів опришки були у сігетського крамаря Дувида. Про це знали панські гайдуки. Але мовчали, бо розуміли, що з Довбушем та його славними богатирями жартувати не варто.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда