Регіональний інформаційний центр "Карпати"
enruuk
 

До змісту

Одного разу, за панською роботою, помер бідний чоловік, а його жінка пішла до пана просити якоїсь допомоги, щоб чоловіка поховати.

Пан сердито відповів:

— Яка ж мені користь ховати голодранців? Хіба за це подвійно мені відслужиш!

— А дітей на кого залишу? — з горя вимовила жінка.

— Як нема на кого, то потопи їх,— байдуже сказав пан. Жінці стало боляче, і вона випалила:

— Ой, немає на вас Довбуша, щоб його добре запам’ятали!

Пан не відізвався, а другого дня бідну жінку жандарми до крові скатували.

Лежить бідна, стогне, а раз лиш до хати заходить незнайомий хлоп і питає:

— Чи правда, що піп узяв корову за похорон?

— Ой, чи правда, ще й яка! — бідкається жінка. — А то чи правда, що вас пан звелів побити?

— Ой, звелів, громи би його побили! Ще казав і дітей потопити.

Тоді незнайомий чоловік вийняв гаманця з-за пазухи і сказав:

— Ось маєте, невістко, гроші, купіть для дітей одяг та хліб, підшукайте собі корівчину, а з паном я вже сам порахуюся.

Жінка до сліз зраділа, питає:

— А ви що за чоловік?

— Я той, котрим ви пана налякали,

Відтоді в тому селі, де жила вдова, лячно стало панові жити. Раз лиш каже він до своєї жінки:

— Знаєш, небого, Довбуш може нас бідними зробити. Мусимо тікати звідси…

А в пана був наймит, що називався Довбущук. Йому пан і звелів зготувати фіру, щоб увечері бути в Рахові. Хлопець погодився виконати панське веління, але поставив і свою вимогу:

— Добре, пане, я піду, лишень будьте добрі зі мною розрахуватися за роботу.

— Як вернемось, то все тобі заплачу.

Наймит помітив, що пан хитрує, бо все майно порозносив поміж своїх сусідів.

Однак хлопець подумав собі щось і погодився рихтувати пана у дорогу. Невдовзі вже всі дорогоцінності пана були на возі. Зверху присіла товста жінка зі своїми двома дочками.

Далеко за селом, серед темного лісу, наймит зупинив коней. А пан на слугу:

— Іване, чого серед лісу зупиняєшся? Жени швидше коней, поки видно, щоб ліс щасливо перейти.

А Довбущук спокійно:

— Пане, ти наївся й напився, а худобину теж потрібно накормити.

І підкидує коням сіна та посвистує:

— Іване, не свищи, бо ще Довбуш може почути!

— Довбуш мені не страшний… А зі мною чесно вирахуйся, бо, бігме, лиш свисну, і Довбуш зараз буде тут!

Хоч як пан трясся над грішми, зачувши про Довбуша, налякався ще більше. Мусив виплатити слузі все, що належало, ще й просити, аби той їхав.

Слуга пообіцяв усе зробити, але наперед прикриває пана та його сім’ю плахтою. Пан опирається, а слуга толкує:

— Ховаю вас. А як Довбуш з’явиться, скажу, що везу скарб.

— Іване, такого не говори, бо тоді Довбуш захоче подивитися скарби. Ти краще скажи, що до Рахова дзвони везеш.

Довбущук згодився:

— Я скажу так, як пан радить. А як Довбуш не повірить, то най сам спробує.

Пан ледве промимрив:

— А як?

— Ну, прямо так,— радив Довбущук,— як тебе Довбуш ударить палицею, тоді ти не кричи, як той дурень, і не плач, як дитина, а дай голос великого дзвона. А коли твою панію досягне, то най тоншим голосом обізветься. Доньки— ті вголосяться замість малих дзвонів.

Пан зітхнув трохи легше, а пані з доньками, як учули про Довбуша та його буки, ще більш налякалися.

Нагодував Довбущук коней і везе панську родину під плахтою. Далеко в лісі гукає грізним голосом:

— Стій! Я Довбуш! Куди дорогу тримаєш?

— А ти не бачиш,— відповідає сам собі вже своїм голосом,— дзвони везу до Рахова.

— Дзвони?—знову по-довбушівськи каже.— Хотів би я почути, чи файний мають голос.

Уперіщив палицею по панові, а той і озивається голосом великого дзвона.

— Бом-бом!

— Ов, файний голос,— прихвалив слуга і тут же потягнув пана ще раз. А тоді й дружину панову посягнув:

— Бім-бом! — озвалась та.

— І цей голос мені любиться,— каже слуга.— А тепер ще й малі спробую.

— Дзень-дзелень, дзень-дзелень…— задзвеніло під плахтою.

— І ці нічого, але великий мені найбільше сподобався,— примовив Довбущук і ще кілька разів сягнув пана по хребту. Коли вчув, що пан ледве бомкає, каже своїм звичайним голосом:

— Добродію Олексо, ти вже чув голоси дзвонів, то прошу залиш їх, бо ще порозбиваєш…

І крикнув на коней:

— Вйо, чорногриві!

Від їхав, зняв плахту, а панство ледве дихає. Пан нічого й не здогадується, стогне й дякує Довбущукові:

— Ей, Іване, якби ти не впросив Довбуша, то я богу душу віддав би.

А Довбущук лише посміхнувся на те, радий що провчив панів.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags:

Коментувати

Використання матеріалів сайта можливе лише при наявності активного посилання на  http://carpaty.net

Copyright © Регіональний Інформаційний Центр "Карпати" E-mail: carpaty.net@gmail.com