До змісту

Колись у Мукачеві на околиці міста жив собі у невеличкій хижці бідний гончар. Жінка його поралася на обійсті, а він від самого ранку до пізнього вечора сидів біля гончарського верстата, круг якого крутив босими ногами, а в той час ліпив руками усякий посуд: і горщики, і миски, і глечики, і корчаги на вино… А часом ліпив іграшки, забавки — то людей, то звірят… Свої вироби гончар розмальовував усякими квітами, візерунками, покривав барвистою поливою.

Дуже гарний був у гончара крам, який він продавав по неділях на базарі, але зарібки були малі, і тому доводилося бідувати.

Одного разу на базарі підійшов до нього чоловік, багато одягнений. Вибрав найкращий глечик і спитав:

— Скільки коштує?

— Один шостак!

— Гарний глечик,— сказав покупець і, не токмлячись, заплатив шостак.— Повезу додому на спогад. У нас таких красних розмальованих глечиків не роблять, — додав.

— А звідки ви? — спитав гончар.

— Із Затисся, з міста Собослова. Недалеко від Доброчина. Чули про таке місто?

— Чув, але ніколи там не бував.

— Шкода, бо там би ви могли добре продати ваш посуд. Слова покупця запам’яталися гончареві. Порадився з жінкою, вирішили поїхати. Найняли возія—селянина з села Обави на ймення Василь Глагола.

Віз у Глаголи був великий, довгий,— є куди скласти посуд. Зверху приробили обручі з пруття. Вийшло щось подібне до циганської фіри, де і крам можна скласти і самим сховатися від негоди.

Отож, ззаду вмістили посуд, а спереду посідали самі.

Їхати було важко з таким крамом. Добрих доріг тоді не було. Тому довелося їхати повільно, щоб не побити посуд.

Але все йшло щасливо.

По дорозі спинялися у кожному великому селі або містечку, на площі коло церкви або корчми розкладали крам і торгували.

Скоро їхні міхи наповнилися зерном, а гаманці — грошима: крейцерами, маріашами, дукатами, талерами.

Але щастя нараз скінчилося. Якось у дорозі їх настигла страшна гроза. Небо вкрилося зловісними хмарами. Блиснула блискавка, вдарив грім, і почалася злива. Раз у раз гуркотіло, знявся вітер. Дорога стала грузькою, колеса застрявали по самі вісі, коні ледве тягли віз.

На щастя, при дорозі трапилася садиба. Не встигли до неї доїхати, як зламалося колесо. Але й тут пощастило: в садибі жив старий коваль, який пообіцяв полагодити воза.

Як виявилося, цей коваль був родом із Верховини, а доля закинула його на рівнину, де він пристав у прийми до ковалевої вдови. Почав ковалювати.

Було йому років вісімдесят, але був ще міцний дід.

Старий коваль дуже зрадів, коли дізнався, що подорожні з Мукачева. Запросив їх усіх до хижі й почав частувати.

За вечерею розговорилися, й тут старий коваль помітив, що возій розмовляє ламаною угорською мовою, і спитав, чи він, часом, не русин?

— З Обави. Знаєте, де це?

— Ще б не знав! Я теж із тих країв,— і сказав своїй бабі принести корчагу токайського вина. Зрадів старий, що може говорити рідною мовою, почав розпитувати, що нового в рідному краю, як там живуть люди. Глагола не встигав йому відповідати. Гончар із жінкою давно вже лягли відпочивати, а зони з возієм удвох сиділи ще до пізньої ночі.

Другого дня вранці повставали, добре поснідали. Гончар сподівався, що коваль відразу візьметься до роботи, але той так уподобав, що має змогу говорити з Глаголою про рідний край, що не хотів подорожніх відпускати, і тому сказав гончареві:

— Це не так просто. Треба знайти підхожий шматок заліза й для тріснутої осі. А другий — для обруча, бо обруч тріснув. Та й коней треба підкувати. Все це спочатку треба знайти, підготувати й тоді тільки заходитись коло діла. А це буде не раніше, аніж завтра.

Робити не було чого, довелося чекати. Так минув у розмовах і частуваннях цілий день. І тільки третього дня вранці почав старий коваль працювати.

— Ходи сюди, Васильку, допоможеш мені й поговоримо ще трохи,— кликав він до себе Глаголу.

Після того, як колесо було готове, коваль перевірив підкови у коней.

— Три підкови треба поміняти, а дві перекувати,— сказав він,

Глагола, звичайно, зрадів, що коні будуть добре підковані. Адже дорога попереду далека.

Почав коваль набивати підкови, а Глагола тримає коневі ног)’.

— Так це ти правду говориш, Васильку, що ти з Обави? — питає раптом старий.

— Істинна правда!

— А ти знаєш там скелю, що зветься Щербатий камінь?

— Як би не знати! Дуже добре знаю. Ми там дітьми гриби збирали, малину, худобу пасли. Часом звідти й дрова возимо. А чому ви питаєте, вуйку?

— Зараз дізнаєшся. Скажи тільки, яка у тебе родина, скільки дітей, як ти живеш?

— Дітей у мене повна хижа — ціла купа. Семеро. А живу так, як живуть усі наші бідаки-верховинці,— бідно.

— Тоді я тобі допоможу. Адже я теж з Обави. Тільки тепер у мене інше ім’я. Справжнього імені свого назвати тобі не можу. Коли пруський король почав воювати із Марією-Терезією, нас завербували в солдати. Але ми не хотіли вмирати за Марію-Терезію і втекли. Нас було дванадцять хлопців, і ми стали розбійниками. Іншого виходу в кас не було.

Багато добра ми награбували і все ховали коло Щербатого каменя.

Поки йшла війна, то все було гаразд. До нас не добиралися. А коли війна скінчилась, то відразу взялися за нас. Проти нас послали військо. Нас почали оточувати. Все це сталося так швидко і несподівано, що нам довелося стрімголов тікати, щоб урятувати своє життя. Ми й розбіглися хто куди.

Відтоді ми більше не зустрічалися. А скарби наші лежать заховані там біля Щербатого каменя. Приховали ми великі багатства. Але я вже старий, і присяга мені не дозволяє самому відкопувати ці скарби. Та й нащо вони мені?! А ось ти чоловік бідний, у тебе жінка, діти. Адже ж однаково ці скарби пропадуть, бо лежатимуть у землі пусто до віку під Щербатим каменем. Знайди їх, і хай тобі щастить,— закінчив свою розповідь коваль.

На той час і воза було полагоджено, й підкови всі понабивані. Можна далі рушати в дорогу. Але Глагола настільки запалився бажанням знайти скарб, що вже нікуди не хотів їхати, тільки додому, бо, крий боже, хтось уже здогадався шукати цей скарб!

— Я не можу їхати далі,— сказав він гончареві.— Вночі бачив поганий сон, а це значить, що у мене вдома не все гаразд,— може, пожежа, хтось помер, тяжко захворів.

Гончар всіляко намагався його умовити продовжувати подорож, навіть обіцяв додатково заплатити. Але Глагола був невблаганним — повернув назад, додому.

Не лишалося нічого іншого, як подякувати ковалеві за гостинність і рушати. Щастя, що Глагола вирішив їхати іншим, коротшим шляхом, і вони мали змогу по дорозі ще продавати свій крам. І хоч Василь поспішав, але коли доїхали до Тиси, то у них майже все було порозпродувано. Переправилися поромом через ріку, і Василь ще швидше погнав коней — на третій день були в Мукачеві.

Розрахувавшись із гончарем, Глагола негайно поїхав до себе в Обаву й приїхав туди надвечір. Уночі він погано спав. Усе йому ввижалися золоті монети. Зрештою, почало благословлятися на світання. Василь встав, узяв з собою сокиру й рушив до Щербатого каменя.

Але тут його чекала несподіванка: тих двох старих яворів, про які розповідав коваль, не було. Навіть пнів од них не збереглося — погнили. Дарма він шукав хоч якусь щілину в скелях, яка б вела в підземелля. Ходив він цілий день — нічого не знайшов.

І другого дня це повторилося, й третього, й четвертого. Цілих два тижні шукав — і все надаремно.

Тоді Василь вирішив довірити свою таємницю кумові, щоб разом шукати.

Кум був чоловік побожний. Щодня перед тим, як іти шукати, молився, а то й постився. І Василя примушував. Але ні молитви, ні піст не допомагали — слідів скарбів не було.

Тоді вирішили закликати свою рідню, а далі й приятелів. І так мало-помалу ледве не ціле село заходилося шукати скарб: копали, підважували каміння…

Зрештою надокучило всім, і перестали шукати той скарб. Лише весь схил гори залишився поперекопуваний.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда