До змісту

Давно по лісах і по селах ходили песиголовці. Коли напали на самотнього чоловіка, повели з собою і з’їли. Не можна було лишити у хижі саму жінку.

У Горінчеві була баба Головканя. Раз вона пекла хліб. Подивилась у вікно і бачить — їде на коні песиголовкиня і повернула в їх двір. Баба скоро прикрилася простирадлом і лягла у постіль.

Песиголовкиня зайшла до хижі і бачить: лежить жінка на постелі.

— Що ти там робиш?

— Лежу, бо хвора я з дитиною. У мене мала дитина.

Песиголовкиня жінку не чіпала. Лише каже:

— Дай мені їсти!

— Іди та глядай собі.

— Чи є в тебе капуста?

— Там, у сінях.

Песиголовкиня пішла до сіней, розкрила бочку і забилася головою у бочку.

А баба Головканя як побачила, що песиголовкиня нагнулася, скоро взяла сокиру і пересікла їй поперек.

Вбила песиголовкиню, посікла і склала у бочку. Вночі бочку поклала на віз і повезла у ріку.

А кінь песиголовкині з бесагами грошей лишився бабі.

Це була чиста правда.

Якось горінчівський чоловік на прізвище Доромбей ніс дрова з хащі. Коло ріки стрічає його песиголовець.

— Кидай геть дрова та постоли — закричав песиголовець.

І Доромбей кинув в’язанку, зняв постоли й передав песиголовцеві.

А песиголовець бере постолці з правої ноги на ліву, не розуміється, як треба взувати. Доромбей дивиться на нього, а далі підняв сокиру і — бух по голові! І вбив песиголовця.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.

Tags: легенда